Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 463/3243/17 : Цивільні справи (до 01.01.2019); Окреме провадження; Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Надіслано для оприлюднення: 17.07.2018. Зареєстровано: 18.07.2018. Забезпечено надання загального доступу: 23.07.2018.
Дата набрання законної сили: 26.06.2018
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		Справа № 463/3243/17                                Головуючий у 1 інстанції: Лакомська Ж.І. 
		Провадження № 22-ц/783/905/18                Доповідач в 2-й інстанції: Мікуш Ю. Р. 
		Категорія:69
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 
		26 червня 2018 року колегія суддів Судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Львівської області в складі :
		головуючого - Мікуш Ю.Р.,
		суддів: Павлишина О.Ф., Приколоти Т.І.
		секретар Бохонко Е.Р.
		З участю: З участю: представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3,
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_4, ОСОБА_2 яка діє у власних інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей: ОСОБА_5,ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_6,ІНФОРМАЦІЯ_2 на рішення Личаківського районного суду м.Львова від 18 січня 2018 року у справі за заявою ОСОБА_4, ОСОБА_2, яка діє у власних інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей: ОСОБА_5,ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_6,ІНФОРМАЦІЯ_2, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, про встановлення факту, що має юридичне значення,-
		в с т а н о в и л а:
		 
		Заявники ОСОБА_5, також ОСОБА_2, яка діє у власних інтересах та у інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_5,ОСОБА_5 з врахуванням уточненої заяви просять суд встановити юридичний факт, що вимушене переселення ОСОБА_4, а також ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_3, разом з неповнолітніми дітьми, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_4 та ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_5, у вересні 2014 року з окупованої території Луганської області України, відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України.
		В обґрунтування заяви зазначають, що вимушене переселення з окупованої території Луганської області відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини Луганської області, та встановлення даного факту визначить їх статус як осіб, які перебувають під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949р., що в свою чергу, матиме наслідком виникнення у них прав та обов'язків, передбачених цією Конвенцією. Статус жертви міжнародного збройного конфлікту обумовлює виникнення права на отримання заявниками допомоги від міжнародних та національних гуманітарних організацій. Натомість, довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, які видані їм органами соціального захисту лише підтверджує факт внутрішнього переміщення і не вказує на причину такого переміщення, якою є міждержавний конфлікт внаслідок збройної агресії Російської Федерації. Безпосередньо юридичний факт збройної агресії Російської Федерації проти України не просять встановити, оскільки такий вважають загальновідомим.
		Оскаржуваним рішенням суду заяву ОСОБА_4ОСОБА_2 , яка діє у власних інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей: ОСОБА_5,  заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України , Російська Федерація про встановлення факту, що має юридичне значення залишено без задоволення.
		Рішення оскаржилиОСОБА_4, ОСОБА_2 яка діє у власних інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей: ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_6,ІНФОРМАЦІЯ_2. В апеляційній скарзі зазначають, що вважають рішення незаконним та необґрунтованим з підстав неправильного застосування норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. Стверджують, що звернення з даною заявою обумовлено тим, що вони мають на меті набути статус жертви міжнародного збройного конфлікту, особи, яка може реалізувати права, передбачені Конвенцією про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року, іншими нормами національного та міжнародного права. Крім того, статус жертви міжнародного збройного конфлікту обумовлює виникнення права на отримання заявником різного виду допомоги, у тому числі психологічної від гуманітарних організацій. Зокрема, згідно з ст.30 вказаної вище Конвенції особам, що перебувають під захистом будуть надані всі можливості звертатися до держав-покровительок та інших організацій які зможуть їм надати допомогу. Тобто від встановлення даного факту залежить виникнення та реалізація їх особистих та майнових прав. При цьому даний факт має індивідуальний характер, оскільки породжує правові наслідки лише для заявників. Звертають увагу, що іншого порядку встановлення того, що вимушене переселення з смт.Станиця Луганська Луганської області до м. Львів відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації та тимчасової окупації Російською Федерацією частини території України немає, чого суд першої інстанції не врахував. Посилання суду на те, що підстави для задоволення заяви відсутні, оскільки факт збройної агресії Росії проти України є загальновідомим, та закріплений державою на законодавчому рівні свідчить про те, що суд першої інстанції належним чином не з'ясував зміст заяви, оскільки вони просять не встановити факт збройної агресії, а встановити факт, що вимушене переселення відбулось внаслідок збройної агресії. Зазначають, що отримані довідки про взяття на облік внутрішньо переміщених осіб посвідчують лише факт вимушеного переселення і не містять в собі зазначення причин такого переселення. Зазначають, що Законом України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» не виключено можливості звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення. Просять скасувати рішення та ухвалити нове, яким вимоги заяви про встановлення факту задовольнити. 
		Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на підтримання доводів апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення. 
		Матеріалами справи та судом встановлено, що зареєстрованим місцем проживання заявників ОСОБА_5,ОСОБА_2 є: АДРЕСА_1 (т.,а.с.48-50, а.с. 60-62).
		Крім цього, встановлено, що відповідно до порядку передбаченого ст.6 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», заявники ОСОБА_2 та ОСОБА_4, отримали відповідні довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи (т.1,а.с.19-20), видані Личаківським відділом соціального захисту.
		Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
		Зазначеним вимогам закону судове рішення не відповідає.
		Відмовляючи в задоволенні заяви, суд першої інстанції виходив з того, що право на життя, безпеку та захист такого права, а також обов'язок держави захищати права громадян є абсолютним та не може залежати від встановлення юридичного факту, підтвердження його наявності або відсутності, у зв'язку із чим наявність або відсутність факту збройної агресії Російської Федерації проти України жодним чином не породжує та і не може породити юридичні наслідки для заявника, зокрема спричинити виникнення, зміну або припинення його особистих чи майнових прав.
		Крім цього, Законом України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» передбачений не судовий порядок встановлення певних фактів та підстав внутрішнього переміщення осіб на території України, а розділ ІV ЦПК України (в редакції Закону чинній на час розгляду справи) не передбачає повноважень суду в порядку окремого провадження встановлювати причини їх виникнення.
		       Щодо мети встановлення юридичного факту , судом зазначено, що право внутрішньо переміщеної особи на отримання гуманітарної та благодійної допомоги прямо передбачене Законом України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», зокрема ч. 1 ст. 9 згаданого Закону, що в розумінні цього Закону, стоїть в залежності від факту внутрішнього переміщення, яке підтверджується довідкою, а не судовим рішенням.
		Однак з такими висновками, колегія суддів не погоджується.
		Згідно з ч.1 ст.293 ЦПК України, окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
		У частині 1 ст.315 ЦПК України визначений перелік справ, які розглядає суд про встановлення факту, що має юридичне значення, а в частині другій зазначено, що в судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
		Згідно зі статтею 4 Конвенції про захист цивільного населення під час війни особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.
		Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
		Аналіз наведених положень закону свідчить про те, що підставами внутрішнього переміщення осіб на території України може бути, зокрема, збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру.
		У частині першій статті 4, частині першій статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб»передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.
		Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону. Постановою Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб» затверджено порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. За змістом встановленої форми довідки не передбачається внесення до неї відомостей про причину переміщення особи з місця свого постійного проживання.
		Положеннями Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» не передбачено порядку підтвердження і встановлення факту наявності збройного конфлікту або тимчасової окупації території України, проте не виключається можливість звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення.
		У статті 55 Конституції України визначено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
		Відповідно до частин першої та другої статті 124 Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
		У Рішенні Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) зазначено, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов'язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом частини другої статті 64 Конституції Україниправо на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.
		У статті  10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. У разі невідповідності правового акта правовому акту вищої юридичної сили суд застосовує норми правового акта вищої юридичної сили. Якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права). Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.
		За змістом статті 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод  існує презумпція, що юрисдикція здійснюється на всій території Договірної держави. Зобов'язання, взяті на себе Договірною державою за статтею 1, включають два аспекти, а саме: з одного боку - негативне зобов'язання утримуватися від втручання у здійснення гарантованих прав і свобод, а з іншого боку - позитивні зобов'язання вживати належних заходів для забезпечення дотримання таких прав і свобод на своїй території (рішення ЄСПЛ у справі «Ilaєcu and Others v. Moldova and Russia» від 08 липня 2004 року № 48787/99, § 313; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyan v. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 129).
		У разі наявності виняткових обставин, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території через військову окупацію збройними силами іншої держави, воєнні дії чи повстання, або внаслідок створення сепаратистського режиму на її території, вона не втрачає своєї юрисдикції за змістом статті 1 Конвенції (рішення ЄСПЛ у справі «Ilaєcu and Others v. Moldova and Russia» від 08 липня 2004 року № 48787/99, § 333; рішення ЄСПЛ у справі «Catan and Others v. the Republic of Moldova and Russia» від 19 жовтня 2012 року №№ 43370/04, 8252/05 and 18454/06, § 109; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyan v. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 130).
		У випадках, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території, її відповідальність за Конвенцією обмежується виконанням позитивних зобов'язань. Такі зобов'язання стосуються як заходів, необхідних для відновлення контролю (як вираження своєї юрисдикції) над відповідною територією, так і заходів із забезпечення поваги до особистих прав заявника (рішення ЄСПЛ у справі Ilaєcu and Others v. Moldova and Russia» від 08 липня 2004 року № 48787/99, § 335, § 339; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyan v. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 131). Таким чином, перша частина цих зобов'язань вимагає від держави відстояти або відновити свій суверенітет над територією та утриматися від будь-яких дій з підтримки сепаратистського режиму (див. там само, §§ 340-345). Згідно з другою частиною зобов'язань держава повинна вжити судових, політичних або адміністративних заходів для забезпечення особистих прав заявника (див. там само, §§ 340-345, § 346; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyan v. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 132).
		Отже, встановлення юридичного факту за рішенням суду безпосередньо породжує певні юридичні наслідки, тобто від встановлення факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих прав громадян.
		Відповідно до частини третьої статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладається на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права.
		Враховуючи викладене, суд першої інстанції, не звернув уваги на те, що встановлення факту, що має юридичне значення, щодо вимушеного переселення заявників з окупованої території Луганської області, відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області, можливе лише у судовому порядку. Крім того, від встановлення такого факту залежить виникнення та реалізація особистих та майнових прав заявників. При цьому відповідний юридичний факт є індивідуальним, оскільки має правові наслідки лише для них.
		Відмовляючи у задоволенні заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, суд фактично позбавив заявників права на встановлення причини їх внутрішнього переселення.
		Правова позиція щодо застосування наведених вище норм права у подібних правовідносинах сформульована Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в судовому рішенні, постановленому за результатами перегляду цивільної справи № 363/2981/16-ц. Верховний Суд встановив, що як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати судовий захист прав і свобод людини і громадянина, тобто саме держава бере на себе такий обов'язок відповідно до конституційних норм, право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя.
		Стосовно обставин, що зумовили вимушене переселення ОСОБА_5,ОСОБА_2 та неповнолітніх дітей ОСОБА_5,ОСОБА_4 з смт.Станиця Луганська Луганської області,що розташоване на лінії зіткнення, апеляційний суд виходить з такого. 
		Заявники є громадянами України, зареєстрованим місцем проживання є АДРЕСА_1. До початку воєнної агресії з боку Російської Федерації, як повноправні громадянин своєї країни, мали налагоджений побут та можливість вести повноцінне життя. Проте наведені обставини призвели до неможливості подальшого проживання у смт.Станиця Луганська , а тому в серпні 2014 року внаслідок воєнних дій Російської Федерації проти України заявники змушені була переїхати до м. Львова, залишивши житло у смт. Станиця Луганська, змінивши власний побут та спосіб життя.
		Переселення відбулося задля уникнення загрози життю, здоров'ю, свободи, насильницькій втраті громадянства, особистих прав на свободу пересування, вираження думки, майнових прав вільного володіння, розпорядження та користування майном, прав на працю та захист у результаті збройної агресії Російської Федерації. Встановити такий юридичний факт заявникам потрібно для визначення їх статусу як осіб, яка перебувають під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року (жертви - потерпілого від міжнародного збройного конфлікту), що обумовлює виникнення прав та обов'язків, передбачених цією Конвенцією, нормами національного законодавства, іншими нормами міжнародного права.
		Висновки суду про те, що факт, який просять встановити заявники, належить до повноважень відповідних державних органів, які нормативно-правовими актами цей факт встановили, і те, що цей факт є загальновідомим, підтверджує, що заява про встановлення факту причин такого переселення є обґрунтованою та підлягає задоволенню.
		Твердження суду про те, що цей факт не потребує судового підтвердження, є помилковим і таким, що суперечить статті 124 Конституції України, та вимогам ст. 293 ЦПК України , оскільки заявники довели, що від встановлення цього юридично факту залежить охорона їх прав,свобод та інтересів або створення умов здійснення ними особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
		Зважаючи на те, що судом допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржуване судове рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення заяви про встановлення факту, що має юридичне значення. 
		Відповідно до статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
		Згідно із підпунктами «б» «в», пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається, крім іншого, з нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та розподілу судових витрат , понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення.
		Керуючись ст.ст. 374 ч.1 п.2, 376 ч.1 п.4, 383, 384,391 ЦПК України, колегія суддів ,-
		п о с т а н о в и л а :
		Апеляційну скаргу ОСОБА_4, ОСОБА_2 яка діє у власних інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей: ОСОБА_5,ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_6,ІНФОРМАЦІЯ_2 задовольнити .
		Рішення Личаківського районного суду м.Львова від 18 січня 2018 року скасувати.
		Ухвалити нове рішення.
		Встановити факт, що вимушене переселення ОСОБА_4, ОСОБА_2, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_6,ІНФОРМАЦІЯ_2 у вересні 2014 року з окупованої території Луганської області відбулося внаслідок агресії Російської Федерації проти України та окупацією Російською Федерацією частини Луганської області.
		Стягнути з Російської Федерації на користь ОСОБА_2,ОСОБА_4 по 720 грн. на відшкодування судового збору.
		Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови в порядку визначеному ст.389, 391 ЦПК України.
		Повний текст постанови складений 06 липня 2018 року.
		Головуючий: Ю.Р.Мікуш
		Судді:                                                 О.Ф.Павлишин                                            Т.І.Приколота

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...