Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 752/22028/16-ц : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Спори, що виникають із сімейних правовідносин; Спори, що виникають із сімейних правовідносин про стягнення аліментів.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 18.09.2018. Забезпечено надання загального доступу: 18.09.2018.
Дата набрання законної сили: 05.09.2018
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова
		Іменем України                                       
		05 вересня 2018 року 
		м. Київ
		 
		справа № 752/22028/16-ц  
		провадження № 61-384св18
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: 
		головуючого - Стрільчука В. А.,
		суддів:                 Кузнєцова В. О.,                           Погрібного С. О., 
		                              СтупакО. В. (суддя-доповідач), Усика Г. І.,          
		 
		учасники справи: 
		позивач - ОСОБА_3,   
		відповідач - ОСОБА_4, 
		третя особа - Служба у справах дітей Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації, 
		 
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва         від 04 вересня 2017 року у складі судді Шевченко Т. М. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Борисової О. В.,    Ратнікової В. М., Левенця Б. Б., 
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		У травні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4, третя особа - Служба у справах дітей Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації, про визначення місця проживання малолітніх дітей разом із матір'ю та стягнення аліментів на утримання дітей. 
		Свої вимоги позивач обґрунтовувала тим, що з червня 2010 року позивач перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4, у шлюбі мають двох малолітніх дітей: сина ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, та дочку ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2. Сім'я проживала за адресою: АДРЕСА_1 за місцем постійного проживання відповідача та його матері. Протягом останніх двох років сімейне життя між сторонами у справі поступово погіршувалося, що призвело до фактичного припинення між ними шлюбних відносин. Наприкінці квітня 2016 року сталася чергова сварка, свідками якої були діти. Не маючи сил терпіти приниження та піклуючись за морально-психологічне здоров'я дітей, вона переїхала до орендованого помешкання, залишивши дітей із батьком. 
		 
		Посилаючись на викладене, позивач просила визначити місце проживання малолітніх дітей разом із нею та допустити негайне виконання рішення суду у частині визначення місця проживання дітей та стягнути з ОСОБА_4 аліменти на її користь на утримання дітей у розмірі 1/3 частки з усіх видів його заробітку (доходу) або за умови, якщо відповідач не працює і не має інших доходів, виходячи із середньої заробітної плати працівника відповідної кваліфікації або некваліфікованого працівника, але не менше ніж 30 відсотків прожиткового мінімуму для кожної дитини, починаючи з 05 травня 2016 року до досягнення дітьми повноліття. 
		 
		ОСОБА_4 позов не визнав та пояснив суду, що малолітні діти з 2015 року проживають разом із ним за адресою: АДРЕСА_1. Позивач проживає окремо, участі у вихованні та утриманні дітей не бере. Діти відвідують шкільні заклади. У вихованні дітей активну участь бере його мати - ОСОБА_7, яка готує їжу, допомагає забирати та відводити дітей до освітніх закладів, проводить із ними вільний час та вчить уроки. Він здійснює всі виплати за навчальні заклади та секції,  доглядає за дітьми, коли вони хворіють. Позивач не цікавиться вихованням дітей, лише провокує скандали, викликаючи при цьому працівників поліції, веде себе неадекватно. 
		 
		Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 04 вересня 2017 року  задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.
		 
		Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із недоведеності та необґрунтованості заявлених позовних вимог, надавши перевагу таким обставинам, як близькі та теплі відносини дітей із батьком та його активну участь у їхньому житті. 
		 
		Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
		Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції виходив із того, що місце проживання дітей не може бути визначено з матір'ю, оскільки суд має виходити саме з інтересів дітей, їхніх побажань та об'єктивної оцінки відносин між колишнім подружжям. Відповідач надав суду відповідні докази того, що з урахуванням його ставлення до дітей та турботи за ними, прихильності дітей до батька, саме він має перевагу перед матір'ю дітей при вирішенні питання щодо визначення місця їхнього проживання. При цьому позивач доказів своїх переваг перед батьком дитини при визначенні місця проживання дітей суду не надала, оскільки те, що її дохід більший ніж у позивача, не може бути вирішальною умовою для передачі їй дітей. 
		 
		У січні 2018 року ОСОБА_3 подала касаційну скаргу на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 04 вересня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року, в якій просить скасувати указані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Зокрема, вказує на те, що суд прийняв рішення виключно на підставі суб'єктивного бачення, знехтувавши при цьому як доводами сторони позивача, так і висновками дитячого психолога-експерта, яка працювала з дітьми, та зробила висновок, що у психіку дітей під час їхнього проживання з батьком здійснено втручання фаховими психологами. Судом також проігноровано зареєстровані у органах поліції факти її спроб поспілкуватися з дітьми, які закінчувалися, зокрема і нанесенням відповідачем їй тілесних ушкоджень. Згідно з інформацією, наданою фіскальними органами, відповідач  звітність не подавав і податки не сплачував, а у копії звітності, наданій суду, зазначено, що він прибутків не отримує, тобто не має засобів для існування. Суд не врахував шахрайську діяльність ОСОБА_4, який мнить себе магом. Судом апеляційної інстанції опитано дітей та допитано психологів, при цьому проігноровано той факт, що діти не досягли десятирічного віку і не здатні самостійно формулювати свої думки щодо особистого життя, вони є молодшими школярами і здатні формулювати свої думки тільки щодо шкільного життя. 
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 10 січня 2018 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, витребувано матеріали цивільної справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 27 червня 2018 року справу призначено до судового розгляду.
		 
		Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. 
		 
		Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		 
		Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судові рішення відповідають вимогам статей 213, 214 ЦПК України 2004 року щодо законності та обґрунтованості.
		 
		Судом установлено, що сторони перебували в зареєстрованому шлюбі з 22 червня 2010 року.Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 24 лютого 2017 року шлюб між сторонами розірвано.
		 
		Сторони мають дітей: сина ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, та доньку ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2.
		 
		Малолітні діти на день звернення до суду із цим позовом проживали та проживають по цей час із батьком за адресою: АДРЕСА_1.
		 
		Згідно з висновком Органу опіки та піклування Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації від 27 вересня 2016 року малолітні діти разом із батьком фактично проживають за адресою: АДРЕСА_1. Мати проживає за іншою адресою: АДРЕСА_2. Голосіївська районна в місті Києві державна адміністрація вважає за доцільне визначити місце проживання малолітніх дітей разом із матір'ю. Як зазначено у висновку органу опіки та піклування, ОСОБА_4 працює в ТОВ «Дуац» на посаді провідного менеджера відділу закупівель та співпрацює з ТОВ «Клуб кращих подорожей» на посаді менеджера з туризму, позитивно характеризується за місцем роботи, має стабільний дохід.    ОСОБА_3 працює на посаді провідного інженера-проектувальника з ОВіК у ТОВ «Мегалайн Глобал Юкрейн», позитивно характеризується за місцем роботи та має стабільний дохід.
		 
		Відповідно до акта обстеження умов проживання працівниками Служби у справах дітей Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації за адресою:          АДРЕСА_1, встановлено, що для виховання та розвитку дітей створені задовільні умови для проживання. Квартира трикімнатна, загальною площею 68,15 кв. м. У квартирі прибрано, кімнати обладнані всім необхідним. Встановлено, що за місцем проживання батька дітям облаштовані окремі спальні місця, відокремлено місце для збереження речей повсякденного вжитку.Взаємини між батьком та дітьми доброзичливі, ґрунтуються на взаємоповазі, зауважень щодо виховання дітей немає. Розвиток та харчування дітей повноцінні. ОСОБА_5 зареєстрований як фізична особа-підприємець.При спілкування з малолітніми дітьми встановлено, що вони люблять батька та хочуть проживати з ним.
		 
		За висновком психологічного обстеження, який зроблений спеціалістами Київського міського центру дитини, малолітні ОСОБА_5 та ОСОБА_6 мають емоційну прихильність до батька, виявляють до нього позитивне ставлення. Поруч із ним діти впевнені в майбутньому та спокійні, простежується бажання дітей бути поруч із батьком.
		 
		Відповідно до інформації КПП «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 2» Голосіївського району м. Києва найчастіше дітей до лікаря-педіатра приводили на огляд бабусі: ОСОБА_8 та ОСОБА_7 Діти доглянуті, претензій до батьків щодо виховання та турботи про здоров'я дітей немає.
		 
		Згідно з характеристикою на учня ОСОБА_5., 2008 року народження, школи І-ІІІ ступенів № 36 імені С. П. Корольова м. Києва, вихованням дитини переважно займаються батько і бабуся (мати відповідача). ОСОБА_4 займає активну позицію в житті класу, є членом батьківського комітету, присутній на всіх батьківських зборах. Зі школи дитину забирає тато, а якщо він затримується, то - бабуся.
		 
		Відповідно до листа дошкільного навчального закладу № 198, який відвідувала малолітня ОСОБА_6, 2010 року народження, у вихованні дитини брали активну участь батько та бабуся. Маму бачили тільки на дитячих ранках.
		 
		Згідно з частинами другою, восьмою, дев'ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
		 
		Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
		 
		Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
		 
		У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
		 
		Відповідно до частини четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
		 
		Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини.
		 
		Відповідно до частин першої, другої статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
		 
		Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.
		 
		Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.
		 
		У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. 
		 
		У рішенні від 11 липня 2017 року, заява № 2091/13, у справі «М. С. проти України» та у рішенні «Мамчур проти України» від 16 липня 2015 року № 10383/09, § 100, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагодійним (параграф 76).
		 
		У § 54 рішення ЄСПЛ від 07 грудня 2006 року № 31111/04 у справі «Хант проти України» зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага (рішення у справі «Олсон проти Швеції»                       (№ 2) від 27 листопада 1992 року, Серія A, № 250, статті 35-36, § 90) і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.
		 
		На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі у міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що у всіх рішеннях, що стосуються дітей, їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення.
		 
		Аналіз наведених норм права, зокрема й практики ЄСПЛ, дає підстави для висновку, що рівність прав батьків є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені інтереси дитини у спорі, а вже тільки потім права батьків.
		 
		Презумпція на користь матері у справах про опіку над дитиною не підтримується ані практикою на рівні ООН після прийняття Декларації, ані судовою практикою ЄСПЛ і не відповідає позиції Ради Європи і більшості держав-членів. У 21 столітті методологія з такою презумпцією, яку можна відхилити лише за «виняткових обставин», більше не є раціональною в частині прав, що гарантуються Конвенцією. Основна думка полягає в тому, що ця презумпція, за відсутністю доказів на користь зворотного, розглядає проживання дитини з батьком як таке, що не відповідає найкращим інтересам дитини («Цаунеґґер проти Німеччини» з відповідними змінами, заява № 22028/04, § 46,          03 грудня 2009 року).
		 
		Декларація ООН не є юридично обов'язковим документом. Вона стала основою для розробки Конвенції Організації Об'єднаних Націй про права дитини 1989 року, яка, на відміну від Декларації, є юридично обов'язковим міжнародним договором. Утім, підготовчі матеріали до Конвенції чітко демонструють, що положення про «розлучення дитини з матір'ю лише за виняткових обставин» існувало на дуже початковій стадії процесу розробки. Його потім критикували, оскільки він просував стереотипний погляд матерів, який ґрунтувався на дискримінації, і як наслідок, його вилучили. Принцип найкращих інтересів дитини, що випливає із самої Декларації, отримав повну підтримку, втім, як першочергове та найважливіше міркування (Шарон Детрік, Конвенція Організації Об'єднаних Націй про права дитини, Путівник до «Travaux Preparatoires», 1992 року, і ТокоКайме, «Основи прав у Африканській хартії про права та добробут дитини», Африканський журнал правових досліджень, листопад 2009).
		 
		Як зазначалося в справі «Цаунеґґер проти Німеччини», спільною відправною точкою для рішень більшості держав-членів погоджено те, що рішення щодо присудження опіки мають ґрунтуватися на найкращих інтересах дитини. Палата лордів, наприклад, у своєму рішенні від 04 липня 1996 року вичерпно заперечила презумпцію чи принцип «переваги матері» в питаннях опіки. Більше того, він підкреслив, що перевага маленької дитини бути зі своєю матір'ю стала лише однією з багатьох конкуруючих обставин і що вона не була переважаючою («М. Л. проти Великобританії», заява          № 35705/97, 20 березня 2001 року).
		 
		Рада Європи декілька разів засуджувала нерівне ставлення до батьків і наголошувала на тому, що роль батька щодо дітей необхідно краще визнавати і належно цінувати. Наприклад, Парламентська Асамблея у своїй Постанові 2079 (2015) щодо «Рівності і спільної батьківської відповідальності: роль батька» наголосила на важливості «подолання гендерних стереотипів щодо ролей, які приписуються жінкам і чоловікам у сім'ї» як «відображення соціологічних змін, що відбулися впродовж останніх п'ятдесяти років з огляду на організацію приватної сфери і сім'ї».
		 
		Зазначивши у мотивувальних частинах рішень про врахування інтересів дітей, суди надали оцінку обставинам справи, які мають значення при забезпеченні якнайкращих інтересів дітей, встановили поведінку батьків щодо дітей, взяли до уваги тривалий час проживання малолітніх дітей разом із батьком.
		 
		Встановлення місця проживання малолітніх дітей з батьком не є розлученням із матір'ю, а тому не є порушенням Декларації прав дитини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року, у якій реалізовано принцип пріоритету інтересів дитини понад усім, ратифікованої постановою Верховної Ради України від    27 лютого 1991 року, її норми є частиною національного законодавства згідно зі статтею 9 Конституції України.
		 
		Твердження заявника про те, що діти не досягли десятирічного річного віку і не здатні самостійно формулювати свої думки щодо особистого життя, а тому не могли бути допитані судом апеляційної інстанції, є безпідставними з огляду на таке.
		 
		Відповідно до положень статті 12 Конвенції про права дитини держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що стосуються дитини, при чому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю. З цією метою дитині, зокрема, надається можливість бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що її стосується, безпосередньо або через представника чи відповідний орган у порядку, передбаченому процесуальними нормами національного законодавства.
		 
		Стаття 6 Європейської конвенції про здійснення прав дітей наділяє суд повноваженнями надати можливість дитині висловити свою думку при вирішенні питань, які її стосуються, і приділяти цій думці належну увагу.
		 
		У вітчизняному законодавстві також закріплені відповідні положення щодо забезпечення права дитини на власну думку.
		 
		Відповідно до частин першої та другої статті 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім'ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору щодо її місця проживання.
		Про необхідність заслуховування думки дітей, які досягли певного віку, та її врахування при вирішенні спорів про відібрання дітей зазначено, зокрема, у рішенні ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року «Савіни проти України» (заява 39948/06). У параграфі 59 цього рішення вказано, що суд також зауважує, що на жодному етапі провадження у справі судді не заслуховували дітей.
		 
		При цьому при вирішенні питань, які стосуються її життя, дитині, здатній сформулювати власні погляди, має бути забезпечено право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що її стосуються, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.
		 
		З метою виконання вказаних норм матеріального права, колегія суддів Апеляційного суду міста Києва в судовому засіданні вислухала думку малолітнього ОСОБА_5, 2008 року народження, та ОСОБА_6, 2010 року народження, в присутності представників сторін, психолога школи I-III ступенів № 36 імені С. П. Корольова міста Києва ОСОБА_9 та психолога ОСОБА_10 щодо того, з ким із батьків вони бажають проживати. Малолітня ОСОБА_6 висловила своє бажання проживати з батьком. Малолітній ОСОБА_5 висловив бажання проживати з батьком, оскільки він любить батька та вказав, що мати його била.
		 
		Отже, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, встановивши обставини у справі у їх сукупності та надавши належну правову оцінку доказам у справі у їх сукупності, зважаючи на малолітній вік дітей, враховуючи особливості їхнього психічного розвитку, їхніх інтересів та прихильність до батька, а також те, що після фактичного припинення шлюбу діти проживали саме з батьком, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_3
		 
		При цьому суд законно зазначив, що у разі зміни обставин, пов'язаних із віком дитини, при наявності спору між батьками як мати дитини, так і батько не позбавлені можливості звернення до суду із позовом про визначення місця проживання дитини.
		 
		Розглядаючи зазначений позов, суд повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку згідно зі статтями 57-60, 212 ЦПК України                       2004 року, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
		 
		Докази та обставини, на які скаржник посилався в касаційній скарзі, були предметом дослідження судами першої та апеляційної інстанцій та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судами попередніх інстанцій були дотримані норми матеріального та процесуального права.
		 
		Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, на правильність висновків судів вони не впливають та їх не спростовують.
		 
		Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.
		 
		Керуючись статтями 408, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
		 
		Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 04 вересня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року залишити без змін.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Головуючий                                                                 В. А. Стрільчук
		 
		Судді:                                                                           В. О. Кузнєцов
		 
		                                                                                                           С.О. Погрібний
		 
		                                                                                     О.В. Ступак
		 
		                                                                                                           Г. І.Усик

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...