Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 359/2642/16-ц : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Спори, що виникають із трудових правовідносин; Спори, що виникають із трудових правовідносин про виплату заробітної плати.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 17.10.2018. Забезпечено надання загального доступу: 17.10.2018.
Дата набрання законної сили: 10.10.2018
Номер судового провадження: 61-14726ск18

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		Постанова
		Іменем України 
		 
		10 жовтня2018 року
		м. Київ
		 
		справа № 359/2642/16-ц
		 
		провадження № 61-14726св18 
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
		 
		головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), 
		суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Ступак О. В., Усика Г. І.,
		 
		учасники справи:
		 
		позивач - ОСОБА_1,
		відповідач - Державне підприємство «Ржищівський військовий лісгосп»,
		третя особа - ОСОБА_2, 
		 
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 03 жовтня 2016 року у складі судді Муранової-Лесів І. В. та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 19 січня 2017 року у складі колегії суддів: Мельника Я. С., Волохова Л. А., Олійника В. І.,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		16 березні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державного підприємства «Ржищівський військовий лісгосп» (далі - ДП «Ржищівський військовий лісгосп», Підприємство), третя особа - ОСОБА_2, про зміну дати звільнення та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, посилаючись на те, що з 06 липня 2009 року він працював у ДП «Ржищівський військовий лісгосп» на різних посадах. 23 червня 2014 року він звернувся до відповідача із заявою про звільнення з роботи за власним бажанням, яка в той самий день була погоджена тимчасово виконуючим обов'язки директора (далі - т.в.о. директора) Підприємства ОСОБА_2 З наступного дня він припинив виконувати свої трудові обов'язки, а відповідач - виплачувати йому заробітну плату. Однак 23 червня 2014 року Підприємство не провело з ним розрахунку при звільнені та відмовилося видати трудову книжку, посилаючись на наявність у нього заборгованості. Лише 29 вересня 2015 року його було звільнено з роботи на підставі частини першої статті 38 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), а у жовтні 2015 року - видано трудову книжку. Виходячи з викладеного, з урахуванням уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 просив: поновити встановлений законодавством строк звернення до суду; змінити дату його звільнення з 29 вересня 2015 року на 23 червня 2014 року; стягнути з відповідача на свою користь середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 72 529 грн 38 коп. та витрати на правничу допомогу в розмірі 3 тис. грн.
		 
		Представник відповідача ДП «Ржищівський військовий лісгосп» АртюшкінО.В. заперечив проти позову, посилаючись на те, що 23 червня 2014 року ОСОБА_1 не було звільнено з роботи, оскільки він мав заборгованість перед Підприємством. Позивач як матеріально відповідальна особа був ознайомлений з наказом від 23 червня 2014 року про створення комісії для прийому-передачі обходів та матеріальних цінностей на складі, однак цей наказ не виконав, ввірені йому матеріальні цінності не передав, на роботі не з'являвся, чим унеможливив його звільнення на підставі поданої заяви. 
		 
		Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 03 жовтня 2016 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
		 
		Рішення місцевого суду мотивоване тим, що ОСОБА_1 не доведено порушення його трудових прав відповідачем. Доводи позивача про те, що йому не була видана трудова книжка та не був проведений розрахунок у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, були предметом судового розгляду в іншій цивільній справі за його позовом до ДП «Ржищівський військовий лісгосп» про стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, у задоволенні якого відмовлено. Крім того, позивачем пропущено без поважних причин строк на оскарження наказу про його звільнення.
		 
		Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 19 січня 2017 рокуапеляційну скаргуОСОБА_1 відхилено. Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 03 жовтня 2016 рокузалишено без змін.
		 
		Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення норм матеріального та процесуального права.
		 
		25 березні 2017 року ОСОБА_1 подавдо Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 03 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 19 січня 2017 року, і ухвалити нове рішення про задоволення позову.
		 
		Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що трудові відносини між ним та ДП «Ржищівський військовий лісгосп» фактично припинилися 23 червня 2014 року. 29 вересня 2015 року він не міг бути звільнений з роботи за власним бажанням, оскільки не звертався до відповідача в цей день із такою заявою. Висновок суду першої інстанції про самостійне припинення ним виконання трудових обов'язків є необґрунтованим. Підприємство не заявляло до нього будь-яких претензій з приводу відсутності на роботі та не звільнило його за прогул. Місцевий суд не мав права робити висновок про пропуск ним строку звернення до суду, оскільки відповідач не просив застосовувати позовну давність. 
		 
		Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 червня 2017 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, а ухвалою від 18 жовтня 2017 року справу призначено до судового розгляду.
		 
		Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 
		 
		Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
		 
		26 березня 2018 року справу № 359/2642/16-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.
		 
		Станом на час розгляду справи у Верховному Суді відзивів на касаційну скаргу не надійшло. 
		 
		Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		 
		Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		 
		Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
		 
		Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		 
		Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
		 
		Відповідно до статті 213 Цивільного процесуального кодексу Українивід 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень (далі - ЦПК України 2004 року), рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		 
		Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 214 ЦПК України 2004 року).
		 
		Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення у повній мірі не відповідають.
		 
		Судами встановлено, що з 06 липня 2009 року ОСОБА_1 працював у ДП «Ржищівський військовий лісгосп» на різних посадах, а з 07 травня 2013 року - займав посаду майстра лісу.
		 
		03 лютого 2014 року між ОСОБА_1 як майстром лісу та ДП «Ржищівський військовий лісгосп» в особі директора ОСОБА_4 було укладено договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність.
		 
		23 червня 2014 року позивач звернувся до т.в.о. директора ДП «Ржищівський військовий лісгосп» ОСОБА_2 з письмовою заявою, в якій просив звільнити його з роботи за власним бажанням з 23 червня 2014 року. 
		 
		Представником позивача не заперечувалося, що ОСОБА_1 не з'являвся на роботі після 23 червня 2014 року, не вживав дій щодо передачі ввіреного йому майна, а також не був ознайомлений з наказом про його звільнення, оскільки вважав себе звільненим за згодою сторін.
		 
		25 вересня 2015 року позивач звернувся до ДП «Ржищівський військовий лісгосп» з письмовою заявою, в якій просив провести з ним розрахунок із заробітної плати, ознайомити з наказом про звільнення та видати трудову книжку.
		 
		29 вересня 2015 року т.в.о. директора ДП «Ржищівський військовий лісгосп» ОСОБА_2 було видано наказ № 69-к «Про звільнення з роботи ОСОБА_1.», згідно з яким майстра лісу ОСОБА_1 звільнено з роботи за власним бажанням з 29 вересня 2015 року на підставі частини першої статті 38 КЗпП України, надано компенсацію за 56 календарних днів невикористаної відпустки за період роботи з 06 липня 2009 року по 23 червня 2014 року. В наказі зазначена підстава звільнення - заява ОСОБА_1 від 23 червня 2014 року.
		 
		Листом від 01 жовтня 2015 року ДП «Ржищівський військовий лісгосп» повідомило позивачу про те, що у червні 2014 року наказ про його звільнення виданий не був, оскільки за ним рахується заборгованість з недостачі лісопродукції на суму 15 156 грн 60 коп. та не підписаний обхідний лист. Також було повідомлено про видачу наказу від 29 вересня 2015 року № 69-к про його звільнення та запрошено з'явитися на Підприємство для підписання обхідного листа і отримання трудової книжки.
		 
		Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 08 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 14 березня 2016 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 до ДП «Ржищівський військовий лісгосп» про стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу в розмірі 32 780 грн 24 коп. та витрат на правничу допомогу в розмірі 3 тис. грн відмовлено.
		 
		Вищевказаними судовими рішеннями встановлено, що ОСОБА_1 несвоєчасно отримав трудову книжку не з вини ДП «Ржищівський військовий лісгосп», а тому підстави для стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відсутні. Місцевий суд відхилив доводи позивача стосовно того, що період з 23 червня 2014 року по 29 вересня 2015 року є часом вимушеного прогулу, оскільки ОСОБА_1 самостійно припинив з'являтися на роботу та виконувати покладені на нього обов'язки. Позивач отримав трудову книжку в жовтні 2015 року.
		 
		Статтею 21 КЗпП України передбачено, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
		 
		Згідно з пунктом 4 частини першої статті 36 КЗпП України підставою припинення трудового договору є розірвання трудового договору з ініціативи працівника.
		 
		Відповідно до частини першої статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
		 
		Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з відсутності правових підстав вважати припиненими трудові відносини сторін за статтею 38 КЗпП України з 23 червня 2014 року, оскільки між сторонами не було досягнуто згоди щодо звільнення позивача саме в цей день. Доводи ОСОБА_1 про те, що йому не була видана трудова книжка та не був проведений розрахунок у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, спростовуються вищенаведеними обставинами, встановленими рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 08 грудня 2015 року.
		 
		З такими висновками судів попередніх інстанцій погодитися не можна, оскільки вони зроблені без належного з'ясування дійсних обставин справи та ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права і порушенні норм процесуального права.
		 
		Розірвання трудового договору з ініціативи працівника як спосіб захисту його трудових прав передбачено статтею 38 КЗпП України. Відповідно до частини першої цієї статті працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.
		 
		За змістом наведеної правової норми право працівника на розірвання трудового договору за власним бажанням кореспондує безумовний обов'язок роботодавця звільнити його з роботи з наведеної підстави в установлені законом строки. 
		 
		При цьому сторони трудового договору мають право домовитися про будь-який строк звільнення після подання працівником заяви про це в межах двотижневого строку, навіть якщо відсутні поважні причини. Якщо підприємство домовилося з працівником про звільнення «не за угодою сторін», а «за власним бажанням», то датою такого звільнення може бути будь-який день, зокрема день написання заяви про звільнення. 
		 
		Установлено, що в заяві позивача про звільнення з роботи за власним бажанням з 23 червня 2014 року міститься резолюція т.в.о. директора ДП «Ржищівський військовий лісгосп» ОСОБА_2: «В наказ. 23 червня 2014 року», а також погодження лісничого ОСОБА_5: «Не заперечую. Обов'язки майстра лісу покласти на ОСОБА_7.».
		 
		23 червня 2014 року т.в.о. директора ДП «Ржищівський військовий лісгосп» ОСОБА_2 було видано наказ № 2306-3 «Про передачу обходу в зв'язку із звільненням майстра лісу», з яким позивач був ознайомлений цього ж дня.
		 
		Отже, сторони домовилися про звільнення позивача з дня написання ним заяви без прив'язки до двотижневого строку.
		 
		Власник або уповноважений ним орган за законом не наділяється правом щодо висунення будь-яких вимог до працівника при звільненні його за власним бажанням. Неподання обхідних листків, незавершення дорученої роботи, інші обставини не звільняють власника або уповноважений ним орган від обов'язку припинити трудовий договір і провести з працівником повний розрахунок та видати йому оформлену трудову книжку. 
		 
		Якщо ж, наприклад, працівник має заборгованість перед підприємством, то до нього можуть бути застосовані пункти 2 або 5 частини першої статті 134 КЗпП України, які передбачають матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної підприємству. Тому роботодавець має право (за потреби) звернутися до суду з позовом про стягнення з працівника завданої шкоди у порядку цивільного судочинства.
		 
		Однак всупереч вищенаведеним вимогам трудового законодавства відповідач не виконав свій обов'язок щодо своєчасного розірвання трудового договору з позивачем.
		 
		Неправильно застосувавши норми матеріального права до спірних правовідносин, суди дійшли необґрунтованого висновку щодо безпідставності позову ОСОБА_1 в частині позовних вимог про зміну дати звільнення з роботи. 
		 
		Частиною першою статті 47 КЗпП України передбачено обов'язок власника або уповноваженого ним органу видати працівнику в день звільнення належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.
		 
		У разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу (частина четверта статті 235 КЗпП України).
		 
		Відповідно до частини першої статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
		 
		Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 4 постанови від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» встановлені статтею 223 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов'язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк.
		 
		Установлено, що ОСОБА_1 отримав трудову книжку із записом про його звільнення на підставі наказу від 29 вересня 2015 року № 69-к у жовтні 2015 року, після чого в листопаді 2015 року звернувся до Бориспільського міськрайонного суду Київської області з позовом до ДП «Ржищівський військовий лісгосп» про стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу.
		 
		За таких обставин, Верховний суд дійшов висновку про те, що оскільки у вищевказаній справі ОСОБА_1 не заявляв вимоги про зміну дати звільнення з роботи, а з позовом у цій справі звернувся лише 16 березня 2016 року, то у задоволенні позову в означеній частині слід відмовити у зв'язку з пропуском встановленого законом тримісячного строку для звернення до суду.
		 
		Враховуючи, що вимога позивача про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є похідною від вимоги про зміну дати звільнення з роботи, вона також не підлягає задоволенню.
		 
		Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		 
		З огляду на викладене висновки судів попередніх інстанцій про наявність підстав для відмови у задоволенні позову в частині зміни дати звільнення з роботи у зв'язку з пропуском встановленого законом строку для звернення до суду та в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу як похідної вимоги по суті є правильними.
		 
		Відповідно до частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
		 
		За змістом статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, що це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважаються: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
		 
		Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені повно, однак суди дійшли необґрунтованого висновку щодо безпідставності позову ОСОБА_1 в частині позовних вимог про зміну дати звільнення з роботи, то мотивувальну частину оскаржуваних судових рішень в означеній частині слід змінити з урахуванням мотивів, викладених у цій постанові.
		 
		Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду 
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
		 
		Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 03 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 19 січня 2017 року в частині відмови у задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 про зміну дати звільнення з роботи змінити, виключивши з мотивувальної частини судових рішень посилання на  необґрунтованість цієї вимоги як правову підставу відмови в позові. 
		 
		В решті рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області                      від 03 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 19 січня 2017 року залишити без змін.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		ГоловуючийВ.А.Стрільчук  Судді:С.О.Карпенко   В.О.Кузнєцов   О.В.Ступак    Г.І.Усик

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...