Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 491/1408/16-ц : Цивільні справи (до 01.01.2019); Окреме провадження; Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 01.11.2018. Забезпечено надання загального доступу: 02.11.2018.
Дата набрання законної сили: 17.10.2018
Номер судового провадження: 61-10078ск18

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		Постанова
		Іменем України
		 
		17 жовтня 2018 року 
		м. Київ
		 
		справа № 491/1408/16-ц
		 
		провадження № 61-10078св18
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
		головуючого - Стрільчука В. А.,
		суддів: Кузнєцова В. О. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Ступак О. В., УсикаГ.І.,
		 
		учасники справи:
		заявник - ОСОБА_4,
		заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація,
		розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4, подану представником ОСОБА_5, на рішення Ананьївського районного суду Одеської області від 06 вересня 2017 року у складі головуючого-судді Желяскова О. О. та постанову Апеляційного суду Одеської області від 24 січня 2018 року у складі колегії суддів: Черевка П. М., Громіка Р. Д., Драгомерецького М. М.,
		ВСТАНОВИВ:
		 
		У листопаді 2016 року ОСОБА_4 звернулася до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, а саме: що її вимушене переселення у червні 2014 року з окупованої території Донецької області України відбулося внаслідок військової агресії Російської Федерації проти України та тимчасової окупації Російською Федерацією частини території Донецької області України.
		 
		Заява мотивована тим, що вона народилися у с. Майське Нововоронцовського району Херсонської області та до червня 2014 року була зареєстрована та проживала у м. Донецьк, є пенсіонером. Проживаючи у м. Донецьку, забезпечувала себе засобами для існування за рахунок пенсійного забезпечення. Унаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, у жовтні 2014 року вона були вимушені переїхати до м. Ананьїв Одеської області. 
		 
		Після переїзду їй довелось пристосовуватися до нових умов життя. Вважала, що саме у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації порушено її права і обов'язки, які передбачені Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод та їй завдали майнової та моральної шкоди.
		 
		Вказувала на те, що отримана нею довідка про взяття на облік внутрішньо переміщених осіб від 22 жовтня 2014 року посвідчує лише факт вимушеного переселення з м. Донецька до м. Ананьїв Одеської області і не містить зазначення причини такого переселення, а управління праці та соціального захисту населення Ананьївської районної державної адміністрації, яким було видано вищевказану довідку, не має повноважень на зазначення таких фактів.
		 
		Вважала, що встановлення юридичного факту вимушеного переселення з окупованої території України через збройну агресію Російської Федерації необхідно для уникнення загрози життю, здоров'ю, свободи, особистих прав на свободу пересування, вираження думки, майнових прав вільного володіння, розпорядження та користування майном, прав на судовий захист на окупованій території, що також буде породжувати юридичні наслідки - виникнення права на справедливу компенсацію з держави - агресора, якою є Російська Федерація.
		 
		Рішенням Ананьївського районного суду Одеської області від 06 вересня 2017 року у задоволенні заяви ОСОБА_4 відмовлено.
		 
		Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що наявність факту збройної агресії Російської Федерації проти України не породжує та не може породити юридичні наслідки для заявників, спричинити виникнення, зміну або припинення особистих прав, а обставини, які свідчать про факт збройної агресії Російської Федерації проти України, є загальновідомими.
		 
		 
		Постановою Апеляційного суду Одеської області від 24 січня 2018 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
		 
		Постанова апеляційного суду мотивована тим, що встановлення факту збройної агресії проти України відноситься до компетенції конституційних, політичних органів, які наділені дискреційними повноваженнями у відповідних сферах. Вони прийняли відповідні нормативно-правові акти, якими цей факт встановлено, унаслідок чого визначення такої причини переміщення заявника, як збройна агресія та окупація частини території Донецької області Російською Федерацією, вже є доведеним і не відноситься до компетенції суду. Крім того, обставини, які свідчать про факт збройної агресії Російської Федерації проти України, є загальновідомими та підтверджуються відповідними правовими актами, тому не потребують  підтвердження у судовому порядку.
		 
		У касаційній скарзі ОСОБА_4, поданій представником ОСОБА_5, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, і ухвалити нове рішення про задоволення заяви.
		 
		Касаційна скарга мотивована тим, що до юрисдикції судів належить вирішення всіх правових питань, у тому числі і тих, які виникають у зв'язку зі збройною агресією інших держав щодо України. Юридичний факт, який вона просить встановити, має індивідуальний характер та стосується виключно заявника. Заяву про встановлення факту, що має юридичне значення, подано до суду в порядку окремого провадження для визначення її статусу як жертви міжнародного збройного конфлікту, що обумовлює виникнення прав та обов'язків, у тому числі щодо отримання нею відповідної допомоги. Іншого позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв'язку між переселенням із зони проведення бойових дій на сході України та військовою агресією Російської Федерації законодавством не визначено. 
		 
		06 квітня 2018 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_4 в особі представника ОСОБА_5
		 
		Інші учасники судового процесу не скористались правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили.
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 30 травня 2018 року справу призначено до судового розгляду. 
		 
		Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.
		 
		Частинами першої та другої статті 400 ЦПК України  визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		 
		Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		 
		Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		 
		Відповідно до частин першої та другої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
		 
		Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
		 
		Судами встановлено, що ОСОБА_4 звернулась до суду з заявою про встановлення юридичного факту того, що її вимушене переселення у червні 2014 року з окупованої території Донецької області відбулося унаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російської Федерації частини території Донецької області. 
		 
		Вказувала, що встановлення такого факту буде породжувати для неї юридичні наслідки - виникнення права на справедливу компенсацію з Держави-агресора - Російської Федерації. Іншого порядку встановлення такого юридичного факту законодавством України не передбачено.
		 
		Згідно зі статтею 4 Конвенції про захист цивільного населення під час війни особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.
		 
		Відповідно до частини першої статті 1 Закону України від 20 жовтня 2014 року «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
		 
		Аналіз вищевказаних положень закону свідчить про те, що підставами внутрішнього переміщення осіб на території України у тому числі може бути: збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру.
		 
		У частині першій статті 4, частині першій статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.
		 
		Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону. Постановою Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб» затверджено порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Встановлена форма довідки не передбачає внесення відомостей про причину переміщення особи з місця свого постійного проживання. 
		 
		Положеннями Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» порядок підтвердження і встановлення факту наявності збройного конфлікту або тимчасової окупації території України не передбачено, проте не виключається можливість звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення, якщо від цього юридичного факту у цієї особи виникають, змінюються або припиняються певні правовідносини. 
		 
		Частиною четвертою статті 2 Закону України від 18 січня 2018 року «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» визначено, що відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права. При цьому, відповідно до абзацу 6 преамбули вказаного Закону датою початку окупації частини території України, зокрема Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, є дата, визначена Законом України від 15 квітня 2014 року «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», а саме: 20 лютого 2014 року. 
		 
		Отже, вказаний Закон і передбачає, які права можуть виникнути в особи, щодо якої встановлено юридичний факт, про який просить заявник. 
		 
		Статтею 55 Конституції України передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.  
		 
		Відповідно до частин першої та другої статті 124 Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.
		 
		Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
		 
		З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на будь-який правовідносини, що виникають у державі (стаття 124 Конституції України), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.
		 
		У Рішенні Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8?рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) вказано, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов'язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом частини другої статті 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану. 
		 
		З урахуванням внесених змін до Конституції України Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», вказане Рішення Конституційного Суду України не втратило свого значення у контексті права на доступ до суду. 
		 
		Частина четверта статті 10 ЦПК України і стаття 17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» покладає на суд обов'язок при розгляді справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. 
		 
		За змістом статті 1 Конвенції існує презумпція, що юрисдикція здійснюється на всій території Договірної держави. Зобов'язання, взяті на себе Договірною державою за статтею 1, включають два аспекти, а саме: з одного боку - негативне зобов'язання утримуватися від втручання у здійснення гарантованих прав і свобод, а з іншого боку - позитивні зобов'язання вживати належних заходів для забезпечення дотримання таких прав і свобод на своїй території (рішення ECHR у справі «Ilascu та інші проти Молдови та Росії», § 313; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 129). 
		 
		Навіть за виняткових обставин, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території через військову окупацію збройними силами іншої держави, воєнні дії чи повстання, або внаслідок створення сепаратистського режиму на її території, вона не втрачає своєї юрисдикції за змістом статті 1 Конвенції (рішення ECHR у справі «Ilascu та інші проти Молдови та Росії», § 333; рішення ECHR у справі «Catan та інші проти Молдови та Росії», § 109; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 130). 
		 
		У випадках, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території, її відповідальність за Конвенцією обмежується виконанням позитивних зобов'язань. Такі зобов'язання стосуються як заходів, необхідних для відновлення контролю (як вираження своєї юрисдикції) над відповідною територією, так і заходів із забезпечення поваги до особистих прав заявника (рішення ECHR у справі «Ilascu та інші проти Молдови та Росії», § 335, § 339; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 131). 
		 
		Таким чином, перша частина цих зобов'язань вимагає від держави відстояти або відновити свій суверенітет над територією та утриматися від будь-яких дій з підтримки сепаратистського режиму (див. там само, §§ 340-345). Згідно з другою частиною зобов'язань держава повинна вжити судових, політичних або адміністративних заходів для забезпечення особистих прав заявника (див. там само, §§ 340-345, §346; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 132).
		 
		Згідно з частиною першою та пунктом п'ятим частини другої статті 234 ЦПК України у редакції, чинній на момент подачі заяви, окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
		 
		Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
		 
		Згідно з частиною другою статті 256 ЦПК України у редакції, чинній на момент розгляду справи в суді, у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
		 
		Отже, встановлення юридичного факту за рішенням суду безпосередньо породжує певні юридичні наслідки, тобто від встановлення факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих прав громадян.  
		 
		Відповідно до частини третьої статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладається на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права.
		 
		Ураховуючи викладене, суди у порушення вищевказаних положень закону та вимог статей 212, 214, 234, 315 ЦПК України у редакції, чинній на момент розгляду справи в суді першої інстанції, не звернули уваги на те, що встановлення факту, що має юридичне значення щодо вимушеного переселення заявника з окупованої території Донецької області, відбулось унаслідок збройної агресії Російської Федерації та окупації Російською Федерацією частини території Донецької  області, можливе лише у судовому порядку, оскільки законодавець не визначив іншого, позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв'язку між переселенням осіб із зони проведення бойових дій на сході України та військовою агресією Російської Федерації. 
		 
		Отже, суди першої та апеляційної інстанцій, відмовляючи у задоволенні заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, фактично позбавили заявника права на встановлення причини їх внутрішнього переселення. 
		 
		Таким чином, колегія суддів, на підставі аналізу вищевказаних положень закону, дійшла висновку про те, що як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати судовий захист прав і свобод людини і громадянина, коли держава бере на себе такий обов'язок відповідно до зазначених вище конституційних норм.
		 
		Ураховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку про те, що відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території, у тому числі частині Донецької області, покладено на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права, що встановлено статтею 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», частиною четвертою статті 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», та підтверджує факт того, що вимушене переселення у червні 2014 року ОСОБА_4 з окупованої території Донецької області відбулось унаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупацією Російською Федерацією частини території Донецької області.
		 
		Зазначений юридичний факт заявником доведений, судами підтверджено, проте суди дали їм неправильну правову оцінку. 
		 
		Висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що факт, який просить встановити заявник, належить до повноважень відповідних державних органів, які нормативно-правовими актами цей факт встановили, і те, що цей факт є загальновідомим, лише підтверджує те, що заява ОСОБА_4 є обґрунтованою та підлягає задоволенню. 
		 
		Доводи судів першої та апеляційної інстанції про те, що цей факт не потребує судового підтвердження, є помилковим і таким, що суперечить статті 124 Конституції України, статті 256 ЦПК України у редакції, чинній на момент подачі заяви, оскільки заявник довела, що від встановлення цього юридично значимого для неї факту залежить виникнення, зміна та припинення правовідносин, в яких вона, через дії Російської Федерації, вимушено бере участь. 
		 
		Колегія суддів вважає, що незважаючи на те, що в якості однієї із заінтересованих осіб у даній справі визначено іноземну державу, правило про застосування щодо неї судового імунітету, передбачене частиною першою статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року, не порушено, з огляду на наступне.
		 
		По-перше, вказана норма визначає імунітет від пред'явлення позову до іноземної держави та залучення її до участі у справі як третьої особи. Натомість, у даному випадку Російська Федерація бере участь як заінтересована особа у справі окремого провадження, а не виступає із вимогами як сторона чи третя особа у справі позовного провадження. 
		 
		По-друге, підставою подання громадянами України заяви про встановлення відповідного факту є тимчасова окупація Російською Федерацією частини території України. Як зазначено в абзаці 15 преамбули Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», дії Російської Федерації на території окремих районів Донецької та Луганської областей, Автономної Республіки Крим та міста Севастополя грубо порушують принципи та норми міжнародного права. Частина четверта статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» вказує на ті випадки, коли Україна може застосувати реторсію - правомірні обмежувальні заходи у відповідь на аналогічні заходи іншої держави. Так, якщо в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права. 
		 
		Незважаючи на викладене, як суд першої інстанції, так і суд апеляційної інстанції враховували те, що необхідною передумовою справедливого судового розгляду, дотримання принципів змагальності і процесуальної рівноправності сторін є належне повідомлення про судовий процес осіб, які беруть участь у справі, і вчасно надіслали на адресу Посольства Російської Федерації в Україні відповідні листи. 
		 
		Відповідно до змісту вказаних рекомендованих повідомлень про вручення поштового відправлення воно було вручено особі, уповноваженій адресатом на одержання пошти. Натомість, Російська Федерація у судових засіданнях участі не брала, жодних заяв, у тому числі щодо невизнання юрисдикції українських судів на вирішення даної справи, не заявляла. 
		 
		Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення заяви ОСОБА_4
		 
		Відповідно до статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. 
		 
		Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу ОСОБА_4 в особі представника ОСОБА_5 задовольнити.
		 
		Рішення Ананьївського районного суду Одеської області від 06 вересня 2017 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 24 січня 2018 року скасувати.
		 
		Заяву ОСОБА_4 про встановлення факту, що має юридичне значення задовольнити. 
		 
		Встановити факт, що вимушене переселення ОСОБА_4  у червні 2014 року з окупованої території Донецької області відбулося унаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Головуючий               В. А. Стрільчук     Судді:В. О. Кузнєцов     А. С. Олійник     О. В. Ступак     Г. І. Усик

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...