Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 754/22/17 : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Спори, що виникають із сімейних правовідносин; Спори, що виникають із сімейних правовідносин про стягнення аліментів.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 07.12.2018. Забезпечено надання загального доступу: 10.12.2018.
Дата набрання законної сили: 28.11.2018
Номер судового провадження: 61-40277ск18

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова
		Іменем України
		 
		28 листопада 2018 року
		м. Київ
		 
		справа № 754/22/17
		провадження № 61-40277 св 18
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: 
		головуючого - Ступак О. В.
		суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Олійник А. С., Усика Г. І. (суддя-доповідач)
		 
		учасники справи:
		позивач, відповідач за зустрічним позовом - ОСОБА_1,
		представник позивача, відповідача за зустрічним позовом - ОСОБА_2,
		відповідач, позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_3,
		треті особи: ОСОБА_4, Служба у справах дітей Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації, Служба у справах дітей Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації,
		 
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 20 лютого 2018 року у складі судді Лісовської О. В. та постанову Апеляційного суду м. Києва від 04 червня 2018 року у складі колегії суддів: Волошиної В. М., Панченка М. М., Слюсар Т. А.,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3, третя особа ОСОБА_4 про стягнення аліментів.
		 
		На обгрунтування позовних вимог зазначала, що 13 серпня 2003 року між нею та відповідачем було укладено шлюб, від якого у них народилися діти: син - ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, та донька - ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_5 року народження.
		 
		У грудні 2016 року сторони фактично припинили спільне проживання, при цьому діти залишилися проживати з позивачем та перебували на її утриманні.
		 
		Посилаючись на те, що батьки зобов'язані утримувати дітей до досягнення ними повноліття, ОСОБА_1 просила стягнути з відповідача на її користь на утримання малолітніх дітей - ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_3, аліменти у розмірі 33 відсотки від заробітку (доходу) відповідача до досягнення повноліття ОСОБА_5, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_6 року.
		 
		В подальшому збільшивши позовні вимоги, просила визначити місце проживання дітей з нею, обгрунтовуючи такі позовні вимоги тим, що у серпні 2017 року відповідач без її згоди змінив місце проживання доньки і не повернув її за місцем проживання матері, де дітям створені належні умови для їх проживання, зокрема облаштовані дитячі кімнати з усім необхідним для виховання та розвитку. Вона забезпечена житлом, яке належить їй на праві спільної часткової власності, позитивно характеризується за місцем роботи та отримує стабільний дохід, і не має наміру перешкоджати відповідачу у здійсненні ним участі у вихованні дітей, проте його неправомірні дії негативно впливають на фізичних та психічний розвиток доньки.
		 
		Заперечуючи проти позову ОСОБА_1, ОСОБА_3 звернувся із зустрічним позовом про стягнення аліментів на утримання неповнолітніх дітей та визначення їх місця проживання.
		 
		На обгрунтування зустрічних позовних вимог зазначав, що виходячи з найкращих інтересів дітей, малолітнім ОСОБА_5 та ОСОБА_6 краще буде визначити місце проживання з батьком, оскільки ним у квартирі, наданій його матір'ю для проживання, облаштовано для дітей охайне та зручне місце для навчання та відпочинку. Він має високооплачувану роботу та позитивно характеризується за місцем роботи, що свідчить про його здатність забезпечити дітям гідні умови життя.
		 
		З урахуванням наведеного просив визначити місце проживання 
		дітей з батьком, та стягнути із ОСОБА_7 на його користь аліменти на утримання малолітніх дітей ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_3, у розмірі 1/4 від усіх видів її заробітку та доходів щомісячно до досягнення дітьми повноліття. 
		 
		Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 20 лютого 2018 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково, зустрічні позовні вимоги ОСОБА_3 залишено без задоволення.
		 
		Визначено місце проживання малолітньої ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_3 року, з матір'ю ОСОБА_7 Відмовлено у частині позовних вимог ОСОБА_1 про визначення місця неповнолітнього ОСОБА_5
		 
		Стягнуто з ОСОБА_3 аліменти на користь ОСОБА_1 на утримання дітей - сина ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, та доньки ОСОБА_6, 
		ІНФОРМАЦІЯ_3, у розмірі 33 відсотки від усіх видів його заробітку (доходу) щомісячно, починаючи з дати пред'явлення позову і до повноліття дітей.
		 
		Вирішено питання розподілу судових витрат.
		 
		Задовольняючи частково позов ОСОБА_1 та відмовляючи у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив з того, що обоє батьків мають можливість забезпечити дітям належні умови проживання, виховання та розвитку, оскільки мають постійне місце проживання, постійне місце роботи, стабільний дохід та позитивно характеризуються за місцем роботи. При цьому син сторін - ОСОБА_5, станом на дату вирішення справи досяг 14 років, а тому відповідно до статті 160 Сімейного кодексу України (далі - СК України) набув право самостійно визначати з ким із батьків йому проживати. Щодо визначення місця проживання малолітньої ОСОБА_6, суд врахував, що дитина після припинення між сторонами шлюбних відносин постійно проживала разом з матір'ю, її місце проживання було змінено ОСОБА_3 самостійно, без згоди на те матері, що значно вплинуло на свідомість дитини, сприйняття нею вказаної ситуації. Доказів, які б свідчили, що про те, що визначення місця проживання дитини з позивачем може зашкодити її інтересам, у ході розгляду справи здобуто не було. Інтересам малолітньої дівчинки, яка перш за все потребує жіночого догляду (регулярне та своєчасне харчування, дотримання правил гігієни, постійний нагляд) найкраще відповідає проживання з матір'ю, що узгоджується з Декларацією прав дитини, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року (далі - Декларація прав дитини), у принципі 6 якої проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір'ю.
		 
		Ураховуючи, що неповнолітній ОСОБА_5 перебуває на утриманні матері, а після набрання рішенням суду законної сили, малолітня ОСОБА_6 також буде проживати з матір'ю, суд вважав обгрунтованими вимоги про стягнення із 
		ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 аліменти у частковому відношенні до його заробітку (доходу) у розмірі 33 відсотки з усіх видів його заробітку (доходу) щомісячно до повноліття дітей, починаючи з дати пред'явлення позову. 
		 
		Постановою Апеляційного суду м. Києва від 04 червня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, а рішення Деснянського районного суду м. Києва від 20 лютого 2018 року залишено без змін.
		 
		Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що суд першої інстанції повно встановив обставини справи, урахував висновок органу опіки та піклування, вислухав думку дітей, допитав свідків, дослідив письмові докази та надав їм належну оцінку, з урахуванням яких дійшов обгрунтованого висновку про те, що місце проживання малолітньої ОСОБА_6 слід визначити з матір'ю, оскільки до семи років малолітня донька сторін виховувалася матір'ю та братом, якою були створені належні умови для проживання, виховання та розвитку дітей, проте після зміни відповідачем місця проживання дитини, батьком вчиняються дії направлені на обмеження у спілкуванні матері з дитиною. Мати позитивно характеризується, а тому відсутні виключні підстави для її розлучення з дитиною.
		 
		У липні 2018 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_3, у якій заявник просив скасувати рішення Деснянського районного суду м. Києва від 20 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду м. Києва від 04 червня 2018 року, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги 
		ОСОБА_3 за зустрічним позовом про стягнення аліментів на утримання неповнолітніх дітей та визначення їх місця проживання. 
		 
		Касаційна скарга обгрунтована посиланням на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, зокрема зазначено про не урахування судами положень частини першої статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, якою закріплено, що в усіх діях щодо дітей першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Судові рішення судів першої та апеляційної інстанції не відповідають інтересам малолітньої 
		ОСОБА_6, ухвалені всупереч висловленій нею волі та бажанню проживати з батьком. При розгляді справи, судами попередніх інстанцій встановлено, що батько піклується про дитину, доглядає її, що підтверджується показами свідків, характеристикою з місця роботи та актами обстеження житлово-побутових умов. Жодних фактів, які б свідчили про неможливість батька доглядати за дитиною, допомагати їй у навчанні, забезпечувати гідні умови проживання, дотримуватися режиму, стежити за її зовнішнім виглядом та гігієною, судами не встановлено. 
		 
		Крім того, вказував на те, що відмовивши у задоволенні клопотання про відкладення судового розгляду на іншу дату з причин його хвороби та розглянувши справу за його відсутності, апеляційний суд порушив його право доступу до правосуддя. 
		 
		У відзиві на касаційну скаргу представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 зазначив що рішення судів попередніх інстанцій є законними та обгрунтованими, такими, що відповідають правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 14-244цс18. Зауважив, що основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо, передбачає, що положення про рівність прав та обов'язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини, найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру можуть перевищувати інтереси батьків. Викладені у касаційній скарзі ОСОБА_3, доводи про порушення судом вимог процесуального закону щодо відкладення розгляду справи є безпідставними, оскільки ним не доведено неможливість приймати участь у судовому засіданні 04 червня 2018 року, у тому числі через представників, повноваження яких на момент проведення судом апеляційної інстанції судових засідань 14 травня 
		2018 року та 04 червня 2018 року припинені не були. Твердження заявника щодо ненадання оцінки судами висновку органу опіки та піклування Оболонської районної у місті Києві державної адміністрації не відповідають дійсності, оскільки зазначений висновок у матеріалах справи відсутній, у свою чергу висновок фахівця ОСОБА_9 за результатами психологічного обстеження малолітньої ОСОБА_6 не може бути прирівняний до висновку органу опіки та піклування.
		 
		Згідно частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		 
		Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		 
		Установлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з правильним застосуванням норм матеріального права та дотриманням норм процесуального права, доводи касаційної скарги висновки судів не спростовують.
		 
		Судами попередніх інстанцій установлено, що батьками неповнолітнього 
		ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, та малолітньої ОСОБА_6, 
		ІНФОРМАЦІЯ_3 року, є ОСОБА_1 та ОСОБА_3
		 
		У грудні 2016 року сторони припинили спільно проживати, при цьому діти за спільною згодою сторін залишилися проживати з матір'ю ОСОБА_1 Спір щодо місця проживання дітей виник у сторін у серпні 2017 року, після того як ОСОБА_3 не повернув доньку за місцем її постійного місця проживання та реєстрації.
		 
		Вирішуючи спір, який виник між сторонами у справі, суд керувався тим, що і позивач, і відповідач мають позитивні характеристики.
		 
		ОСОБА_1 працює на постійній основі у Національній академії Служби безпеки України старшим інспектором, має постійний заробіток, позитивно характеризується за місцем роботи, на обліку у лікаря-психіатра та лікаря-нарколога не перебуває, має у спільній частковій власності квартиру № 24 у будинку № 26 у військовому містечку-161 м. Києва, у якій створено належні умови для виховання та розвитку дітей, що відповідають санітарним вимогам.
		 
		ОСОБА_3 працює на постійній основі у Приватному акціонерному товаристві «Фарлеп-Інвест» керівником групи оперативної підтримки, має постійний заробіток, позитивно характеризується за місцем роботи, проживає за адресою: АДРЕСА_1 умови проживання у якій відповідають усім нормам, для виховання та розвитку дітей створено належні умови.
		 
		На підставі зібраних у справі доказів суд вважав установленим, що з моменту припинення спільного проживання сторін та до серпня 2017 року малолітня ОСОБА_6 проживала з матір'ю, фактична зміна її місця проживання відбулася без згоди матері за одноособового волевиявлення батька ОСОБА_3, який не повернув дитину за її постійним на той час місцем проживання, та починаючи з указаної дати створює перешкоди ОСОБА_1 та сину ОСОБА_5 у спілкуванні з ОСОБА_6, не випускає її на вулицю у денну пору доби, перевів її на дистанційну форму навчання, про що заявила сама малолітня у своїй розповіді.
		 
		Висновком органу опіки та піклування Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації від 13 липня 2017 року, на підставі рішення комісії з питань захисту прав дитини (протокол № 12 від 06 липня 2017 року), визнано за доцільне визначити місце проживання малолітніх дітей ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_7 року, та ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_3 року, разом з матір'ю ОСОБА_1
		 
		Відповідно до частин 2, 8, 9, 10 статті 7 СК України, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. 
		 
		За змістом статті 11 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
		 
		Відповідно до статей 18, 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 
		1989 року (ратифікована Україною 27 лютого 1991 року, дата набуття чинності для України 27 вересня 1991 року) (далі - Конвенція) держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
		 
		В силу частини першої статті 3 Конвенції в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питанням соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється як найкращому забезпеченню інтересів дитини.
		 
		Згідно з положеннями статті 9 зазначеної Конвенції держави-учасниці забезпечують, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають окремо і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
		 
		Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов'язком батьків діяти в її інтересах.
		 
		Зазначене узгоджується з правовим висновком ВеликоїПалати Верховного Суду, викладеним у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі №402/428/16-ц(провадження № 14-327 цс18).
		 
		У § 54 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 07 грудня 2006 року № 31111/04 у справі «Хант проти України» зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага (рішення у справі «Олсон проти Швеції» (№ 2) від 27 листопада 
		1992 року, № 250, ст. 35-36, § 90) і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.
		 
		У рішенні ЄСПЛ від 11 липня 2017 року, заява № 2091/13 у справі «М. С. проти України», йдеться про визначення «інтересів дитини», її місця у взаємовідносинах між батьками. У згаданому рішенні ЄСПЛ зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагодійним. На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі у міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що у всіх рішеннях, що стосуються дітей, їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення.
		 
		Аналіз наведених норм права та практики ЄСПЛ дає підстави для висновку про те, що рівність прав батьків є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені інтереси дитини у ситуації спору, а вже тільки потім права батьків.
		 
		Відповідно до статті 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою, чи розірвано шлюб і чи проживають вони разом чи окремо.
		 
		Згідно з частинами першою, третьою статті 160 СК України, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.
		 
		Статтею 161 СК України передбачено, що якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. 
		 
		Оскільки на дату розгляду спору, син сторін - ОСОБА_5 досяг чотирнадцяти років, суди обгрунтовано відмовили у задоволенні позову ОСОБА_1 та зустрічного позову ОСОБА_3 про визначення його місця проживання за рішенням суду, зважаючи, що з огляду на свій вік останній наділений правом самостійно визначати з ким з батьків проживати.
		 
		При вирішенні питання про визначення місця проживання малолітньої 
		ОСОБА_6, суди попередніх інстанцій, в контексті першочергового урахування інтересів дитини, правильно вказали на тривалість проживання малолітньої дитини з матір'ю, забезпечення сталості її соціальних зв'язків з матір'ю та братом, добросовісне виконання позивачем батьківських обов'язків, створення для дитини необхідних умов для проживання та розвитку, забезпечення її усім необхідним, а також відсутність виключних обставин, які б унеможливлювали проживання дитини з матір'ю, чи негативно впливали на її виховання та розвиток. 
		 
		Визначення місця проживання дитини з матір'ю не можна тлумачити як наявність у матері переваги перед батьком, оскільки батько дитини у такому випадку не обмежений у своєму праві на спілкування з дитиною.
		 
		Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, у своїх висновках помилково послався на принцип, задекларований у статті 6 Декларації прав дитини від 20 листопада 1959 року, про те, що дитина може бути розлучена з матір'ю лише у виняткових випадках, оскільки зазначена Декларація не є міжнародним договором, і не має обов'язкового характеру. у той час як Конвенція про права дитини, у якій реалізовано принцип примату інтересів дитини понад усім, ратифікована Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року, її норми є частиною національного законодавства згідно зі статтею 9 Конституції України.
		 
		Однак, зазначене не призвело до неправильного вирішення справи по суті, оскільки суди попередніх інстанцій керувалися й іншими нормами законодавства, що врегульовують спірні правовідносини, в тому числі застосували норми Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року у якій реалізовано принцип первинного та переважного інтересу дитини понад усім, норми якої є частиною національного законодавства згідно зі статтею 9 Конституції України.
		 
		Доводи касаційної скарги про те, що рішення судів попередніх інстанцій є незаконними, оскільки ними не ураховано насамперед найкраще забезпечення інтересів дитини та визначено її місце проживання усупереч волі та бажанню самої дитини, є безпідставними, оскільки при ухваленні оскаржуваних судових рішень судами було взято до уваги як ставлення батьків до виконання батьківських обов'язків, так і особисту прихильність дитини до кожного з них та інші обставини, що мають істотне значення, зокрема забезпечення сталості існування соціальних зв'язків між дитиною та членами її сім'ї та соціумом в цілому, оскільки як було установлено судами, батьком створювалися перешкоди у спілкуванні ОСОБА_6 з матір'ю та братом. 
		 
		Суди надали комплексну оцінку зібраних у справі доказів. Висновок Органу опіки та піклування Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації не має для суду наперед встановленої сили, а оцінюється нарівні з іншими доказами, що спростовує доводи касаційної скарги про недоцільність надання йому переваги при вирішення спору щодо визначення місця проживання дитини. 
		 
		Посилання заявника на те, що суд апеляційної інстанції розглянувши справу за його відсутності порушив його право на доступ до правосуддя є безпідставним оскільки як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_3 був належним чином повідомлений про дату, час та місце судового розгляду та повторно не з'явився у судове засідання.
		 
		Інші доводи касаційної скарги не впливають на законність та обгрунтованість рішення судів першої та апеляційної інстанцій, фактично зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. 
		 
		В іншій частині рішення Деснянського районного суду м. Києва від 20 лютого 2018 року, після його перегляду в апеляційному порядку не оскаржується, а тому у касаційному порядку не переглядається.
		 
		Відповідно до частини третьої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		 
		Керуючись статтями 400, 409, 410, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
		 
		Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 20 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду м. Києва від 04 червня 2018 року залишити без змін. 
		 
		Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Головуючий                                                                                   О. В. Ступак
		Судді:                                                                                             С. О. Карпенко
		В. О. Кузнєцов
		А. С. Олійник
		Г. І. Усик

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...