Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 381/2635/16-ц : Цивільні справи (до 01.01.2019); Окреме провадження; Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 08.12.2018. Забезпечено надання загального доступу: 11.12.2018.
Дата набрання законної сили: 21.11.2018
Номер судового провадження: 61-3789ск18

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова
		Іменем України
		 
		21 листопада 2018 року 
		м. Київ
		справа № 2-о/381/134/16 (№ 381/2635/16-ц)
		провадження № 61-3789св18
		Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
		головуючого - Висоцької В. С.,
		суддів: Пророка В. В., Сімоненко В. М., Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Штелик С. П.,
		учасники справи:
		заявник - ОСОБА_2, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація,розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, в інтересах якої діє представник ОСОБА_3, на рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 14 грудня 2016 року у складі судді Соловей Г. В. та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 23 лютого 2017 року у складі колегії суддів: Савченка С. І., Білоконь О. В., Верланова С. М.,
		ВСТАНОВИВ:
		Відповідно до підпунктів 4, 14 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
		Судові рішення, ухвалені судами апеляційної інстанції до набрання чинності цією редакцією Кодексу, набирають законної сили та можуть бути оскаржені в касаційному порядку протягом строків, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу
		У липні 2016 року ОСОБА_2 звернулася до суду із заявою, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, про встановлення факту, що має юридичне значення.
		Заява мотивована тим, що до початку листопада 2014 року ОСОБА_2 була зареєстрована і проживала у квартирі АДРЕСА_1, перебувала на пенсії за віком.
		У кінці лютого - на початку березня 2014 року війська Російської Федерації без розпізнавальних знаків окупували Кримський півострів, з цього моменту фактично розпочалася військова агресія Російської Федерації проти України. У подальшому через постійні обстріли ситуація в місті погіршувалася, було закрито магазини, часто перекривали дорогу, що перешкоджало ввезенню продуктів до міста.
		Вказані обставини призвели до неможливості її подальшого проживання                    у місті Попасна Попаснянського району Луганської області, тому на початку листопада 2014 року внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України ОСОБА_2 з матір'ю та сином була змушена переїхати до міста Фастова Київської області, що потягло необхідність пристосування до нових умов життя. Заявник вимушена була орендувати будинок, де і проживає на даний час.
		ОСОБА_2 зазначала, що встановлення факту вимушеного переселення заявника пов'язане з вирішенням питання про стягнення збитків, а не вирішення спору про право. Іншого порядку встановлення даного факту не передбачено. Саме внаслідок військової агресії Російської Федерації на території Луганської області порушені її права і свободи, передбачені Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод. Отримана ОСОБА_2 довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, видана Управлінням праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Фастівської міської ради Київської області на ім'я заявника, посвідчує лише факт вимушеного переселення з міста Попасна Попаснянського району Луганської області до міста Фастова Київської області і не містить зазначених причин такого переселення, оскільки даний орган не має таких повноважень.
		Посилаючись на вищевказане, ОСОБА_2 просила суд встановити юридичний факт, що її вимушене переселення у листопаді 2014 року з окупованої частини території Луганської області відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України.
		Рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області від 14 грудня 2016 року у задоволенні заяви ОСОБА_2 відмовлено.
		Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що факт збройної агресії Російської Федерації проти України є загальновідомим фактом, а відтак не підлягає встановленню у судовому порядку. 
		Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 23 лютого 2017 року рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 14 грудня 2016 рокузалишено без змін.
		Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що доводи апеляційної скарги не спростовують правильного висновку суду першої інстанції про необґрунтованість заяви.
		У касаційній скарзі, поданій у березні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_2,                    в інтересах якої діє представник ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду і ухвалити нове рішення про задоволення заяви.
		Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували, що заява про встановлення факту, що має юридичне значення, подана з метою захисту прав та інтересів ОСОБА_2 і встановлення цього юридичного факту підтверджує статус заявника, як жертви міжнародного збройного конфлікту, оскільки вона опинилася під час окупації під владою окупаційної держави Російської Федерації, громадянином якої вона не є (стаття 4 Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року, ратифікована Україною 
		03 липня 1954 року).
		Інші учасники судового процесу не скористались правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили.
		24 січня 2018 року справу передано до Верховного Суду.
		Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
		Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		Касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
		Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.
		Суди встановили, що ОСОБА_2 була зареєстрована і проживала                        у квартирі АДРЕСА_1.
		Відповідно до довідки від 03 листопада 2014 року про взяття на облік особи, переміщеної з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції, виданої Управлінням праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Фастівської міської ради Київської області, ОСОБА_2 перемістилася з тимчасово окупованої території району проведення антитерористичної операції з квартири АДРЕСА_1 у квартиру АДРЕСА_2.
		ОСОБА_2 звернулася до суду із заявою про встановлення юридичного факту про те, що її вимушене переселення у вересні 2014 року з окупованої частини території Луганської області відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України. 
		Вказувала про те, що метою встановлення такого факту є підтвердження статусу заявника ОСОБА_2 відповідно до Конвенції про захист цивільного населення під час війни. Іншого порядку встановлення такого юридичного факту законодавством України не передбачено.
		Відповідно до статті 4 Конвенції про захист цивільного населення під час війни особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в 
		будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.
		Згідно з частиною першою статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
		Аналіз вищевказаних норм закону свідчить про те, що підставами внутрішнього переміщення осіб на території України, у тому числі може бути: збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру.
		Частиною першою статті 4, частиною першою статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.
		Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону. 
		Постановою Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб» затверджено порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Встановлена форма довідки не передбачає внесення відомостей про причину переміщення особи з місця свого постійного проживання. 
		Положеннями Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» порядок підтвердження і встановлення факту наявності збройного конфлікту або тимчасової окупації території України не передбачено, проте не виключається можливість звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення, якщо від цього юридичного факту у цієї особи виникають, змінюються або припиняються певні правовідносини. 
		Відповідно до частини четвертої статті 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права. При цьому, відповідно до абзацу 6 преамбули вказаного Закону датою початку окупації частини території України, зокрема Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, є дата, визначена Законом України від 15 квітня 2014 року «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», а саме: 20 лютого 2014 року. 
		Отже, вказаний Закон і передбачає, які права можуть виникнути в особи, щодо якої встановлено юридичний факт, про який просять заявники. 
		Статтею 55 Конституції України передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
		Відповідно до частин першої та другої статті 124 Конституції України (в редакції, чинній на час звернення із позовом) делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
		З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (стаття 124 Конституції України), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.
		У Рішенні Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року 
		№ 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) вказано, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов'язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом частини другої статті 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану. 
		З урахуванням внесених змін до Конституції України Законом України 
		від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», вказане Рішення Конституційного Суду України не втратило свого значення у контексті права на доступ до суду. 
		Частина четверта статті 10 ЦПК України і стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» покладає на суд обов'язок при розгляді справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. 
		За змістом статті 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод існує презумпція, що юрисдикція здійснюється на всій території Договірної держави. Зобов'язання, взяті на себе Договірною державою за статтею 1, включають два аспекти, а саме: з одного боку - негативне зобов'язання утримуватися від втручання у здійснення гарантованих прав і свобод, а з іншого боку - позитивні зобов'язання вживати належних заходів для забезпечення дотримання таких прав і свобод на своїй території (рішення ECHR у справі «Ilascu та інші проти Молдови та Росії», § 313; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 129). 
		Навіть за виняткових обставин, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території через військову окупацію збройними силами іншої держави, воєнні дії чи повстання, або внаслідок створення сепаратистського режиму на її території, вона не втрачає своєї юрисдикції за змістом статті 1 Конвенції (рішення ECHR у справі «Ilascu та інші проти Молдови та Росії», § 333; рішення ECHR у справі «Catan та інші проти Молдови та Росії», § 109; рішення ECHR у справі «Sargasyan 
		v. Azerbaijan», § 130). 
		У випадках, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території, її відповідальність за Конвенцією обмежується виконанням позитивних зобов'язань. Такі зобов'язання стосуються як заходів, необхідних для відновлення контролю (як вираження своєї юрисдикції) над відповідною територією, так і заходів із забезпечення поваги до особистих прав заявника (рішення ECHR у справі «Ilascu та інші проти Молдови та Росії», § 335, § 339; рішення ECHR у справі «Sargasyan 
		v. Azerbaijan», § 131). 
		Таким чином, перша частина цих зобов'язань вимагає від держави відстояти або відновити свій суверенітет над територією та утриматися 
		від будь-яких дій з підтримки сепаратистського режиму (див. там само, 
		§§ 340-345). Згідно з другою частиною зобов'язань держава повинна вжити судових, політичних або адміністративних заходів для забезпечення особистих прав заявника (див. там само, §§ 340-345, §346; рішення ECHR 
		у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 132).
		Відповідно до частини першої та пункту 5 частини другої статті 234 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами), окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
		Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
		Згідно з частиною другою статті 256 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами) в судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
		Отже, встановлення юридичного факту за рішенням суду безпосередньо породжує певні юридичні наслідки, тобто від встановлення факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих прав громадян.
		Відповідно до частини третьої статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладається на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права.
		Враховуючи викладене, суди попередніх інстанцій у порушення вказаних вище положень закону та вимог статей 212, 214, 234, 315 ЦПК України 
		(у редакції, чинній на час розгляду справи судами) не звернули уваги на те, що встановлення факту, що має юридичне значення щодо вимушеного переселення заявника з окупованої території Луганської області, відбулось унаслідок збройної агресії Російської Федерації та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області, можливе лише у судовому порядку, оскільки законодавець не визначив іншого, позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв'язку між переселенням осіб із зони проведення бойових дій на сході України та військовою агресією Російської Федерації. 
		Отже, суди, відмовляючи у задоволенні заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, фактично позбавили заявника права на встановлення причини його внутрішнього переселення. 
		За таких обставин, колегія суддів, на підставі аналізу вищевказаних норм закону, дійшла висновку про те, що як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати судовий захист прав і свобод людини і громадянина, тобто, саме держава бере на себе такий обов'язок відповідно до зазначених вище конституційних норм, право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя.
		Ураховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку про те, що відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території, у тому числі частині Луганської області, покладено на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права, що встановлено статтею 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», частиною четвертою статті 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», та підтверджує факт того, що вимушене переселення у листопаді 2014 року ОСОБА_2 з окупованої території Луганської області відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупацією Російською Федерацією частини території Луганської області.
		Зазначений юридичний факт заявником доведено, судами підтверджено, проте суди дали йому невірну правову оцінку. 
		Висновки судів попередніх інстанцій про те, що факт, який просить встановити заявник, належить до повноважень відповідних державних органів, які нормативно-правовими актами цей факт встановили, і те, що цей факт є загальновідомим, лише підтверджує те, що заява ОСОБА_2 є обґрунтованою та підлягає задоволенню. 
		Доводи судів про те, що в силу наведеного вище цей факт не потребує судового підтвердження, є помилковим і таким, що суперечить статті 124 Конституції України, статті 256 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами), оскільки заявник довів, що від встановлення цього юридично значимого для нього факту залежить виникнення, зміна та припинення правовідносин, в яких вона, через дії Російської Федерації, вимушено бере участь. 
		Колегія суддів вважає, що незважаючи на те, що в якості однієї із заінтересованих осіб у даній справі визначено іноземну державу, правило про застосування щодо неї судового імунітету, передбачене частиною першою статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право», не порушено, з огляду на наступне.
		По-перше, вказана норма визначає імунітет від пред'явлення позову до іноземної держави та залучення її до участі у справі як третьої особи. Натомість, у даному випадку Російська Федерація бере участь як заінтересована особа у справі окремого провадження, а не виступає із вимогами як сторона чи третя особа у справі позовного провадження. 
		По-друге, підставою подання громадянами України заяви про встановлення відповідного факту є тимчасова окупація Російською Федерацією частини території України. Як зазначено в абзаці 15 преамбули Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», дії Російської Федерації на території окремих районів Донецької та Луганської областей, Автономної Республіки Крим та міста Севастополя грубо порушують принципи та норми міжнародного права. Частина четверта статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» вказує на ті випадки, коли Україна може застосувати реторсію - правомірні обмежувальні заходи у відповідь на аналогічні заходи іншої держави. Так, якщо в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.
		Незважаючи на викладене, судом враховано те, що необхідною передумовою справедливого судового розгляду, дотримання принципів змагальності і процесуальної рівноправності сторін є належне повідомлення про судовий процес осіб, які беруть участь у справі, і було вчасно надіслано на адресу Посольства Російської Федерації в Україні відповідні листи. Даний факт підтверджується, зокрема, листом Фастівського міськрайонного суду Київської області від 20 листопада 
		2016 року на адресу Посольства Російської Федерації в Україні (Повітрофлотський проспект, 27, місто Київ, 03049), яким Фастівський міськрайонний суд Київської області повідомляє, що цивільна справа за заявою ОСОБА_2, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, про встановлення факту, що має юридичне значення, призначена на 07 грудня 2016 року на 09 год. 00 хв. та просить з'явитися до суду (до листа додано копію ухвали про відкриття провадження у справі та копію заяви ОСОБА_2). З рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення вбачається, що вказані документи вручено 02 грудня 2016 року. 
		Натомість, Російська Федерація у судових засіданнях у справі участі не брала, жодних заяв, у тому числі щодо невизнання юрисдикції українських судів на вирішення даної справи, не заявляла. 
		Аналогічних висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд в постановах від 14 березня 
		2018 року у справі № 363/2981/16-ц, від 12 квітня 2018 року у справі                      № 243/7029/17, від 21 серпня 2018 року у справі № 752/6366/16-ц і підстави для відступу від таких висновків суду відсутні (стаття 403 ЦПК України). 
		Відповідно до частин першої, третьої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухваленням нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
		Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
		Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення вимог заяви ОСОБА_2
		Керуючись статтями 400, 409, 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу ОСОБА_2, в інтересах якої діє представник ОСОБА_3, задовольнити.
		Рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 14 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 23 лютого 
		2017 року скасувати.
		Заяву ОСОБА_2, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, про встановлення факту, що має юридичне значення, задовольнити.
		Встановити факт, що вимушене переселення ОСОБА_2
		у листопаді 2014 року з окупованої частини території Луганської області відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України.
		Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
		 
		Головуючий                                                                                    В. С. Висоцька
		Судді                                                                                                  В. В. Пророк 
		В. М. Сімоненко
		І. М. Фаловська 
		С. П. Штелик

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...