Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 644/7422/16-ц : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Спори, що виникають із житлових правовідносин.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 20.12.2018. Забезпечено надання загального доступу: 21.12.2018.
Дата набрання законної сили: 12.12.2018
Номер судового провадження: 14-363цс18

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		12 грудня 2018 року
		м. Київ
		 
		Справа № 644/7422/16-ц
		Провадження № 14-363цс18
		 
		ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
		судді-доповідача СитнікО. М., 
		 
		суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., 
		 
		учасники справи:
		позивачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4,
		відповідачі: ОСОБА_5, ОСОБА_6, 
		треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Харківська міська рада (далі - Харківська міськрада), Комунальне підприємство «Жилкомсервіс» (далі - КП «Жилкомсервіс»), Управління комунального майна та приватизації Харківської міської ради (далі - Управління КМП Харківської міськради),
		 
		розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги:
		 
		ОСОБА_5, ОСОБА_6 на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 12 жовтня 2017 року у складі судді Шевченка С. В. та постанову Апеляційного суду Харківської області від 13 лютого 2018 року у складі колегії суддів Бурлаки І. В., Бровченка І. О., Хорошевського О. М.; 
		 
		ОСОБА_4 на постанову Апеляційного суду Харківської області від 21 грудня 2017 року у складі колегії суддів Котелевець А. В., Піддубного Р. М., Швецової Л. А. 
		 
		у цивільній справі за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_6, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Харківська міськрада, КП «Жилкомсервіс», Управління КМП Харківської міськради, про визнання недійсною приватизації, визнання недійсним розпорядження про передачу у власність нерухомого майна, визнання недійсним свідоцтва про право власності, виключення інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, визнання недійсним договору купівлі-продажу, зняття з реєстрації і виселення; за зустрічним позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_3, ОСОБА_5, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ? приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Скорбач Яна Сергіївна (далі - приватний нотаріус Харківського МНО Скорбач Я. С.), про захист права власності та визнання добросовісним набувачем, та
		 
		УСТАНОВИЛА:
		 
		У вересні 2016 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулисядо суду з позовом, у якому просили: визнати недійсною приватизацію ОСОБА_5 двокімнатної квартири АДРЕСА_1; визнати недійсним розпорядження відділу приватизації житлового фонду Управління КМП Харківської міськради від 08 серпня 2016 року № 875-Ц2 про передачу зазначеної квартири ОСОБА_5; визнати недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане відділом приватизації житлового фонду Управління КМП Харківської міської ради 08 серпня 2016 року, реєстраційний № 7-16-320125-Ц2, на ім'я ОСОБА_5; виключити з Державного реєстру речових прав власності на нерухоме майно інформацію від 04 жовтня 2016 року за № 16773178, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 1047747363101; визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири, укладений 19 листопада 2016 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6, посвідчений приватним нотаріусом Харківського МНО Скорбач Я. С., зареєстрований в реєстрі за № 2296; зняти з реєстрації та виселити зі спірної квартири ОСОБА_6
		 
		Позов мотивовано тим, що ОСОБА_3 перебувала з ОСОБА_5 у шлюбі з 29 травня 1987 року по 09 липня 2004 року, мають спільну дитину - сина ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1. 01 липня 1999 року Відкрите акціонерне товариство «Харківський тракторний завод» (далі - ВАТ «ХТЗ») та ОСОБА_5 уклали договір найму житлового приміщення, а саме двокімнатної квартири загальною площею 53,4 кв. м, житловою площею 28,4 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, та з 13 лютого 2001 року вона разом із сином зареєстровані у вказаній квартирі.
		 
		Після розірвання шлюбу з 2004 року ОСОБА_5 чинив їм перешкоди у користуванні квартирою, у зв'язку з чим вона неодноразово зверталася до правоохоронних органів з відповідними заявами. Заочним рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 27 травня 2016 року їх визнано такими, що втратили право користування квартирою. Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 15 березня 2017 року заочне рішення суду скасовано, у задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2017 року рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін.
		 
		Вказали, що 09 червня 2016 року відділом реєстрації місця проживання в Індустріальному районі м. Харкова Управління ведення Реєстру територіальної громади Департаменту реєстрації Харківської міськради прийнято рішення про зняття їх з реєстрації місця проживання, про що в паспорті зроблено відповідну відмітку. На думку позивачів, зняття їх з реєстрації на підставі рішення суду, яке не набрало законної сили та не було чинним станом на 09 червня 2016 року, є грубим порушенням чинного законодавства. ОСОБА_5 незаконно приватизував спірну квартиру, про що свідчить розпорядження відділу приватизації житлового фонду від 08 серпня 2016 року № 875-Ц2 про передачу у власність двокімнатної квартири загальною площею 53,4 кв. м, житловою площею 28,4 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, та свідоцтво про право власності на нерухоме майно.
		 
		19 листопада 2016 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 укладено договір купівлі-продажу спірної квартири, тобто під час розгляду цієї справи. 
		 
		Зазначили, що ОСОБА_5 надав неправдиві відомості нотаріусу та покупцю, оскільки, укладаючи з ОСОБА_6 договір купівлі-продажу спірної квартири, він вказав, що відповідно до пункту 4 вказаного договору будь-яких судових спорів щодо квартири немає. Посилаючись на вказане, просили позов задовольнити.
		 
		У травні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду із заявою про забезпечення позову, у якій, посилаючись на те, що є ризик відчуження спірної квартири ОСОБА_6, просила накласти арешт на квартиру АДРЕСА_1 та заборонити державному реєстратору прав на нерухоме майно вносити зміни до Державного реєстру речових прав щодо вказаної квартири.
		 
		Ухвалою Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 23 травня 2017 року заяву ОСОБА_3 задоволено. Накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_6, та заборонено державному реєстратору прав на нерухоме майно вносити зміни до Державного реєстру речових прав щодо цієї квартири.
		 
		У липні 2017 року ОСОБА_6 звернулася до суду з зустрічним позовом, у якому просила визнати її добросовісним набувачем квартири АДРЕСА_1, придбаної на підставі договору купівлі-продажу від 19 листопада 2016 року, укладеного між нею та ОСОБА_5, зареєстрованого приватним нотаріусом Харківського МНО Харківської області Скорбач Я. С. 19 листопада 2016 року за № 2296.
		 
		Зустрічний позов мотивовано тим, що вона на законних підставах набула право власності на спірну квартиру. Відповідно до умов договору квартира належала продавцю ОСОБА_5 на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого відділом приватизації житлового фонду майна Виконавчого комітету Харківської міськради 08 серпня 2016 року, реєстраційний № 7-16-320125-Ц2 на підставі розпорядження відділу приватизації житлового фонду від 08 серпня 2016 року № 875-Ц2. До укладення договору купівлі-продажу ОСОБА_5 запевнив її в тому, що права третіх осіб щодо цієї квартири відсутні, і що вона не матиме жодних проблем та перешкод у володінні цим нерухомим майном. Вважає, що спірна квартира не вибувала із власності ОСОБА_3, оскільки вона ніколи не володіла нею.
		 
		Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 12 жовтня 2017 року позов ОСОБА_3 та ОСОБА_4 задоволено частково. Визнано приватизацію квартири АДРЕСА_1 на ім'я ОСОБА_5 недійсною. Скасовано свідоцтво про право власності ОСОБА_5 на вказану квартиру. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 19 листопада 2016 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 Знято ОСОБА_6 з реєстрації та виселено з квартири АДРЕСА_1. У задоволенні іншої частини вимог відмовлено. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_6 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
		 
		Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 незаконно позбавлені права на приватизацію спірної квартири, відчуження якої на підставі договору купівлі-продажу від 19 листопада 2016 року відбулося без участі позивачів, які мають право на користування нею та не позбавлені права приватизації; розпоряджатися квартирою ОСОБА_5 права не мав.
		 
		Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним розпорядження відділу приватизації житлового фонду про передачу квартири у власність ОСОБА_5 та про виключення з Державного реєстру речових прав власності на нерухоме майно інформації про реєстрацію права власності на спірне майно від 04 жовтня 2016 року за № 16773178, суд зазначив, що вказане розпорядження носило разовий характер і було реалізоване шляхом видачі ОСОБА_5 свідоцтва про право власності на приватизовану квартиру, а порядок скасування державної реєстрації речових прав встановлений законом.
		 
		Також суд вважав відсутніми підстави для задоволення зустрічного позову.
		 
		Постановою Апеляційного суду Харківської області від 21 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_6 задоволено. Ухвалу Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 23 травня 2017 року скасовано, відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_3 про забезпечення позову.
		 
		Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції й відмовляючи в задоволенні заяви ОСОБА_3 про вжиття заходів забезпечення позову, апеляційний суд керувався тим, що суд вирішив питання про права та обов'язки власника житла - ОСОБА_6, яка станом на час постановлення судом першої інстанції ухвали не була залучена до участі у справі. Крім того, забезпечення позову шляхом накладення арешту є неспівмірним із заявленими вимогами.
		 
		Постановою Апеляційного суду Харківської області від 13 лютого 2018 року апеляційні скарги ОСОБА_5, ОСОБА_6 залишено без задоволення. Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 12 жовтня 2017 року залишено без змін.
		 
		Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд погодився із його висновками по суті вирішеного спору, вважав рішення суду таким, що ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		 
		У березні 2018 року ОСОБА_5 звернувся до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 12 жовтня 2017 року, постанову Апеляційного суду Харківської області від 13 лютого 2018 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_3 та ОСОБА_4, а зустрічний позов ОСОБА_6 задовольнити.
		 
		Доводи, наведені в касаційній скарзі ОСОБА_5
		 
		Касаційну скаргу мотивовано тим, що оскільки свідоцтво про право власності на спірну квартиру видано на підставі розпорядження Управління КМП Харківської міськради (суб'єкта владних повноважень) від 02 лютого 2009 року № 766, то цей спір підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства. Заявник посилається на статтю 16 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, що діяла на час розгляду справи в суді першої інстанції), згідно з якою не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. 
		 
		У квітні 2018 року ОСОБА_6 звернулася до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 12 жовтня 2017 року, постанову Апеляційного суду Харківської області від 13 лютого 2018 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_3 та ОСОБА_4, а її зустрічний позов задовольнити.
		 
		Доводи, наведені в касаційній скарзі ОСОБА_6
		 
		На обґрунтування своїх вимог ОСОБА_6 посилалася на те, що оскаржувані судові рішення не містять жодного висновку щодо результатів оцінки зібраних у справі доказів та не відповідають вимогам статей 213-215, 315 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості. Вважає, що суд розглянув справу однобічно в інтересах позивачів без надання належної правової оцінки правовідносинам, які виникли між сторонами у справі. Зокрема, суди залишили поза увагою й належною правовою оцінкою заочне рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова, яке набрало законної сили, про визнання позивачів такими, що втратили право користування спірною квартирою. Приватизація квартири відбулася після набрання законної сили вказаного рішення суду, а на момент укладення договору купівлі-продажу продавець мав зареєстроване право власності на цю квартиру, що перевірено нотаріусом під час посвідчення договору. Крім того, суди не зазначили в якій частині порушено норми чинного законодавства щодо недійсності приватизації. Визнаючи приватизацію недійсною, суд не дослідив питання про правові наслідки недійсності правочину, зокрема в частині повернення їй як добросовісному набувачу сплачених за квартиру грошових коштів. Вважає, що суд не надав оцінки та не з'ясував обставин справи у частині вирішення її зустрічного позову. Крім того, позивачі за первісним позовом не в повній мірі сплатили судовий збір, з приводу чого вона просила залишити їхній позов без розгляду, проте суди на це уваги не звернули, чим порушили норми процесуального права.
		 
		Ухвалами Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 03 та 18 травня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційними скаргами ОСОБА_5 та ОСОБА_6
		 
		У червні 2018 року до Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від ОСОБА_3 та ОСОБА_4 надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_6, яку вони просили залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, які, як вони вважають, є законними та обґрунтованими.
		 
		Також у червні 2018 року ОСОБА_4 звернувся до Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просив скасувати постанову Апеляційного суду Харківської області від 21 грудня 2017 року та залишити в силі ухвалу Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 23 травня 2017 року.
		 
		Доводи, наведені в касаційній скарзі ОСОБА_4
		 
		Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд помилково вважав, що накладення арешту на спірну квартиру є неспівмірним із заявленими вимогами. ОСОБА_6 на теперішній час вже відчужила спірну квартиру, а також подала позов до ОСОБА_5 про стягнення грошових коштів. Вважає, що апеляційний суд помилково скасував ухвалу суду першої інстанції про забезпечення позову. 
		 
		Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 09 липня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою.
		 
		Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 липня 2018 року справу призначено до судового розгляду. 
		 
		Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 липня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
		 
		У серпні 2018 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від ОСОБА_6 надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_4 на постанову Апеляційного суду Харківської області від 21 грудня 2017 року, яку просила залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
		 
		Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 20 серпня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
		 
		Позиція Великої Палати Верховного Суду
		 
		Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційні скарги задоволенню не підлягають з огляду на таке.
		 
		Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. 
		 
		За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		 
		Суди установили, що з 29 травня 1987 року по 09 липня 2004 року ОСОБА_3 та ОСОБА_5 перебували у зареєстрованому шлюбі, мають сина ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1.
		 
		01 липня 1999 року ВАТ «ХТЗ» та ОСОБА_5 уклали договір найму житлового приміщення, а саме двокімнатної квартири загальною площею 53,4 кв. м, житловою площею 28,4 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1. Із 13 лютого 2001 року ОСОБА_3 разом із сином ОСОБА_4 зареєстровані у вказаній квартирі.
		 
		Заочним рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 27 травня 2016 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 визнано такими, що втратили право користування квартирою.
		 
		09 червня 2016 року Відділом реєстрації місця проживання в Індустріальному районі м. Харкова Управління ведення Реєстру територіальної громади Департаменту реєстрації Харківської міськради знято ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з реєстрації місця проживання, про що в паспорті зроблені відповідні відмітки.
		 
		08 серпня 2016 року ОСОБА_5 приватизував спірну квартиру.
		 
		19 листопада 2016 року ОСОБА_5 та ОСОБА_6 уклали договір купівлі-продажу зазначеної квартири, власником якої стала ОСОБА_6
		 
		Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 15 березня 2017 року заочне рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 27 травня 2016 року про визнання ОСОБА_3 та ОСОБА_4 такими, що втратили право користування квартирою, скасовано.
		 
		Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2017 року рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін.
		 
		Станом на 27 грудня 2016 року в спірній квартирі зареєстровані ОСОБА_6 та ОСОБА_5
		 
		Під час розгляду справи ОСОБА_3 та ОСОБА_4 пояснили, що іншого житла, крім цього, вони не мають.
		 
		Отже, за захистом свого права вони звернулися до суду з цим позовом, у якому просили: визнати недійсною приватизацію ОСОБА_5 спірної квартири; визнати недійсним розпорядження відділу приватизації житлового фонду Управління КМП Харківської міськради від 08 серпня 2016 року № 875-Ц2 про передачу зазначеного нерухомого майна ОСОБА_5; визнати недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане відділом приватизації житлового фонду Управління КМП Харківської міської ради 08 серпня 2016 року, реєстраційний № 7-16-320125-Ц2, на ім'я ОСОБА_5; виключити з Державного реєстру речових прав власності на нерухоме майно інформацію від 04 жовтня 2016 року за № 16773178, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 1047747363101; визнати недійсним договір купівлі-продажу, укладений 19 листопада 2016 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6, посвідчений приватним нотаріусом Харківського МНО Скорбач Я. С., зареєстрований в реєстрі за № 2296; зняти з реєстрації та виселити з указаної квартири ОСОБА_6
		 
		Суд першої інстанції задовольнив указаний позов частково, а саме: визнав недійсною приватизацію квартири АДРЕСА_1 на ім'я ОСОБА_5; скасував свідоцтво про право власності ОСОБА_5 на вказану квартиру; визнав недійсним договір купівлі-продажу, укладений 19 листопада 2016 року ОСОБА_5 та ОСОБА_6; зняв ОСОБА_6 з реєстрації та виселив з указаної квартири; у задоволенні іншої частини вимог відмовив.
		 
		Одним із доводів касаційної скарги ОСОБА_5 є те, що оскільки свідоцтво про право власності на спірну квартиру видано на підставі розпорядження Управління КМП Харківської міськради як суб'єкта владних повноважень, то цей спір підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства. 
		 
		Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, ВеликаПалата Верховного Суду керується такими міркуваннями.
		 
		Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
		 
		Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
		 
		Крім того, у статті 6 Конвенції, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, закріплено принцип доступу до правосуддя.
		 
		Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
		 
		Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції»).
		 
		Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
		 
		Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
		 
		Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. 
		 
		Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою ЄСПЛ. 
		 
		У рішенні від 22 грудня 2009 року у справі «Безимянная проти Росії» (заява № 21851/03) ЄСПЛ наголосив, що «погоджується з тим, що правила визначення параметрів юрисдикції, що застосовуються до різних судів у рамках однієї мережі судових систем держав, безумовно, розроблені таким чином, щоб забезпечити належну реалізацію правосуддя. Заінтересовані держави повинні очікувати, що такі правила будуть застосовуватися. Однак ці правила або їх застосування не повинні обмежувати сторони у використанні доступного засобу правового захисту».
		 
		Відповідно до частини другої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України, у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом та розгляду справи місцевим судом) юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. 
		 
		Згідно з пунктом 1 частини другої статті 17 цього Кодексу юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. 
		 
		Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України). 
		 
		Аналогічні положення закріплено у частині першій статті 19 та пункті 7 частини першої статті 4 КАС України у редакціївід 03 жовтня 2017 року.
		 
		З аналізу наведених процесуальних норм убачається, що до адміністративної юрисдикції відносяться справи, які виникають зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників - суб'єкт владних повноважень здійснює владні управлінські функції, в цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин.
		 
		Слід зазначити, що спір набуває ознак публічно-правового за умов не лише наявності серед суб'єктів спору публічного органу чи посадової особи, а й здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій.
		 
		Натомість визначальні ознаки приватноправових відносин - юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу суб'єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права (як правило майнового) певного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб'єкта владних повноважень.
		 
		Згідно з частинами першою, четвертою статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.
		 
		При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
		 
		Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб'єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві.
		 
		Поданий ОСОБА_3 та ОСОБА_4 позов обґрунтовано нормами, зокрема, Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР), оскільки, на думку позивачів, порушено їхні житлові права внаслідок незаконної приватизації та подальшого відчуження квартири, право користування якою вони на час її приватизації ОСОБА_5 не втратили. 
		 
		Згідно з частиною третьою статті 9 ЖК УРСР ніхто не може бути обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
		 
		Відповідно до статті 1, частини першої статті 5, статті 8 Закону України від 19 червня 1992 року № 2482-XII «Про приватизацію державного житлового фонду» (далі - Закон № 2482-XII) наймачі квартир (будинків) державного житлового фонду та члени їх сімей, які постійно проживають у квартирі разом із наймачем або за якими зберігається право на житло, мають право на приватизацію займаних квартир шляхом передачі їм цих квартир в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають у даній квартирі, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, на підставі рішення відповідного органу приватизації.
		 
		Правові основи приватизації державного житлового фонду, його подальшого використання й утримання визначені Законом № 2482-XII.
		 
		Згідно із частиною одинадцятою статті 8 цього Закону спори, що виникають при приватизації квартир (будинків) та житлових приміщень у гуртожитках державного житлового фонду, вирішуються судом.
		 
		За загальним правилом, передбаченим у пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом та розгляду справи в судах) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
		 
		Частиною першою статті 19 ЦПКУкраїни (у редакції від 03 жовтня 2017 року) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
		 
		Указана норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
		 
		Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
		 
		Загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції та розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин у всіх випадках, за винятком, якщо розгляд таких справ прямо визначений за правилами іншого судочинства.
		 
		У порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових відносин.
		 
		Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне, а друге - суб'єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).
		 
		Під час вирішення питання щодо компетенції суду слід урахувати суб'єктний склад спірних правовідносин, одним з яких є участь суб'єкта владних повноважень, визначити характер правовідносин, з яких виник спір, і кінцеву мету пред'явлення позову.
		 
		Метою пред'явленого позову у справі, що розглядається, є саме захист житлових прав фізичних осіб; відносини з приводу приватизації наймачем квартири державного житлового фонду, внаслідок чого йому як власнику видано свідоцтво про право власності на цю квартиру, є приватноправовими та підлягають розгляду у порядку цивільного судочинства. 
		 
		Отже, спірні правовідносини є відносинами з передачі квартири з державної власності у приватну власність, результатом чого є набуття у приватну власність об'єкта нерухомого майна.
		 
		З огляду на викладене, спір, який виник між сторонами у справі, належить розглядати у порядку цивільного, а не адміністративного судочинства, тому доводи касаційної скарги ОСОБА_5 у цій частині є помилковими, не відповідають вимогам як статті 15 ЦПК України, так і статтям 2, 17 КАС України з огляду на суб'єктний склад та зміст правовідносин.
		 
		Підстав для висновків, що суди порушили правила предметної чи суб'єктної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду не вбачає.
		 
		Стосовно висновків судів по суті вирішеного спору Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити таке.
		 
		Статтею 8 Конвенції закріплено право на повагу до житла.
		 
		У статті 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла, інакше як на підставі закону за рішенням суду.
		 
		Відповідно до статті 345 ЦК України фізична або юридична особа може набути право власності на майно у разі приватизації державного та комунального майна у порядку, встановленому законом. 
		 
		Зазначена норма є загальною, оскільки відсилає до спеціального законодавства.
		 
		У частині третій статті 9 ЖК УРСР визначено, що громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом.
		 
		За приписами норм Закону № 2482-XII наймачі квартир (будинків) державного житлового фонду та члени їх сімей, які постійно проживають у квартирі разом із наймачем або за якими зберігається право на житло, мають право на приватизацію займаних квартир шляхом передачі їм цих квартир в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають у даній квартирі, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, на підставі рішення відповідного органу приватизації.
		 
		До членів сім'ї наймача включаються лише громадяни, які постійно проживають в квартирі (будинку) разом з наймачем або за якими зберігається право на житло (частина перша статті 5 Закону № 2482-XII).
		 
		Передача квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають у цій квартирі (будинку), житловому приміщенні у гуртожитку, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку), житлового приміщення у гуртожитку (частина друга статті 8 Закону № 2482-XII).
		 
		Відповідно до положень пункту 7 частини третьої статті 71 ЖК УРСР жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім'ї понад шість місяців у випадках, зокрема, взяття під варту або засудження до арешту, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк чи довічне позбавлення волі - протягом усього часу перебування під вартою або відбування покарання, якщо в цьому будинку, квартирі (їх частині) залишилися проживати інші члени сім'ї.
		 
		Згідно з частинами першою, другою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
		 
		Відповідно до статті 61 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої інстанції) обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлені ці обставини.
		 
		Аналогічне положення міститься й у частині четвертій статті 82 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року).
		 
		Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом та розгляду справи в місцевому суді) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
		 
		Згідно зі статтею 4 ЦПК України (у вказаній редакції), здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.
		 
		Статтею 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
		 
		У статті 3 ЦК України серед загальних засад цивільного законодавства значаться: справедливість, добросовісність та розумність.
		 
		Разом з тим відповідно до вимог статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в місцевому суді) завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. 
		 
		У частині першій статті 2 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) зазначено, що метою цивільного судочинства є ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. 
		 
		Судами встановлено, що між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 протягом тривалого часу існують спори щодо визнання ОСОБА_3 та неповнолітнього ОСОБА_4 такими, що втратили право користування житлом, і за зустрічними позовами ОСОБА_3 про визначення порядку користування квартирою. 
		 
		Суди відмовляли у первісному та зустрічному позовах, визнаючи відсутність у квартирі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з поважних причин та неможливість визначити порядок користування квартирою з дотриманням прав усіх наймачів. 
		 
		На час приватизації ОСОБА_5 квартири та видання 08 серпня 2016 року відділом приватизації житлового фонду Управління КМП Департаменту економіки та комунального майна Виконавчого комітету Харківської міськради було чинним рішення суду про визнання позивачів такими, що втратили право користування спірною квартирою, що стало підставою для зняття їх з реєстрації в ній, внаслідок чого ОСОБА_5 одноосібно набув у власність у порядку приватизації зазначену квартиру. Однак у подальшому це рішення суду скасовано судом апеляційної інстанції і в задоволенні позову ОСОБА_5 про визнання ОСОБА_3 та ОСОБА_4 такими, що втратили право користування житлом, відмовлено. Приватизувавши це нерухоме майно, ОСОБА_5 відчужив його ОСОБА_6 за оспорюваним договором купівлі-продажу. 
		 
		На час укладення договору купівлі-продажу квартири у провадженні Орджонікідзевського районного суду м. Харкова з 15 вересня 2016 року перебувала цивільна справа за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5, Харківської міськради про встановлення порядку користування квартирою та зобов'язання укласти окремий договір найму. 
		 
		Крім того, рішенням Апеляційного суду Харківської області від 15 березня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2017 року, заочне рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 27 травня 2016 року скасовано, у позові ОСОБА_5 відмовлено. 
		 
		Указаним рішенням суду від 15 березня 2017 року встановлено, що станом на 08 серпня 2016 року була відсутня підстава для приватизації квартири лише ОСОБА_5, оскільки скасоване судове рішення жодних правових наслідків не породжує.
		 
		Враховуючи, що ОСОБА_5 незаконно одноосібно приватизував квартиру, то він не мав права розпоряджатися нею, тобто укладати договір купівлі-продажу.
		 
		За таких обставин та з підстав, передбачених указаними нормами матеріального права, суди зробили законні й обґрунтовані висновки, що приватизація ОСОБА_5 спірної квартири проводилася без згоди ОСОБА_3 та ОСОБА_4, які мали право користування нею, тому порушено їхні права на приватизацію житла в силу Закону № 2482-XII.
		 
		Також суди правильно вважали, що відчуження ОСОБА_5 вказаної квартири на підставі договору купівлі-продажу від 19 листопада 2016 року без участі ОСОБА_3 та ОСОБА_4, які не лише мали право користування цим житловим приміщенням, але і не позбавлені права на її приватизацію, є підставою для визнання оспорюваного договору недійсним згідно з вимогами частини першої статті 203, частин першої і третьої статті 215 ЦК України, і скасування державної реєстрації прав на квартиру за ОСОБА_6 відповідно до вимог частини другої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
		 
		Крім того, суд зробив висновок, що у зв'язку з визнанням недійсним правочину, на підставі якого ОСОБА_6 набула право володіння і користування квартирою, вона підлягає виселенню зі спірного житла зі зняттям з реєстрації.
		 
		Висновки судів про часткове задоволення первісного позову є законними та обґрунтованими, ухваленими з додержанням указаних засад цивільного законодавства та відповідають наведеним завданням цивільного судочинства, що стосується в тому числі й ефективного захисту порушених прав позивачів.
		 
		Задовольнивши частково первісний позов, суд при цьому обґрунтовано відмовив у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_6 до ОСОБА_3, ОСОБА_5, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ? приватний нотаріус Харківського МНО Скорбач Я. С., про захист права власності та визнання добросовісним набувачем.
		 
		Спір про повернення майна, що виникає з договірних відносин або відносин, пов'язаних із застосуванням наслідків недійсності правочину, підлягає вирішенню відповідно до законодавства, яке регулює ці відносини.
		 
		Загальні правила щодо правових наслідків недійсності правочинів сформульовані в статті 216 ЦК України, у якій зазначено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
		 
		Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.
		 
		Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.
		 
		Застосування зазначених правових наслідків засвідчує факт повернення сторін у первісний стан. У цивілістичній науці та судовій практиці цей процес називають двосторонньою реституцією.
		 
		ЦК України не пов'язує можливість застосування наслідків недійсності правочину з добросовісністю сторін правочину, і добросовісність сторони до уваги не береться. Сторони зобов'язані повернути усе, отримане за недійсним правочином лише тому, що правочин визнано недійсним.
		 
		Поняття добросовісного набувача пов'язується у ЦК України (статті 330, 388) з можливістю захисту від власника у разі набуття (придбання) майна. Добросовісним вважається той набувач, який не знав і не мав знати, що набуває майно в особи, яка не має права його відчужувати.
		 
		Позивачі за основним позовом (ОСОБА_3 та ОСОБА_4) статусу власників щодо спірного майна не набули, а їх вимоги спрямовані на відновлення права користування спірним житлом.
		 
		Зустрічний позов ОСОБА_6 заявлений до ОСОБА_3, позивача за основним позовом та ОСОБА_5, відповідача за основним позовом, має інший предмет, ніж заявлений у основному позові та фактично спрямований до власника майна, яким є Харківська міська рада, яка у справі є третьою особою і до якої жодні вимоги не заявлялися.
		 
		Тому висновок суду про відмову у зустрічному позові є обґрунтованим.
		 
		Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що на час укладення договору купівлі-продажу у суді перебувала справа за позовом ОСОБА_3 щодо спірної квартири.
		 
		Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
		 
		Статтею 212 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої інстанції) установлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
		 
		Судові рішення містять висновки щодо результатів оцінки зібраних у справі доказів, відповідають вимогам процесуального права щодо законності й обґрунтованості. 
		 
		Крім того, ВеликаПалата Верховного Суду не вбачає підстав і для скасування оскаржуваної ОСОБА_4 постанови Апеляційного суду Харківської області від 21 грудня 2017 року, якою задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_6, скасовано ухвалу Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 23 травня 2017 року, відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_3 про забезпечення позову.
		 
		Зокрема, апеляційний суд правильно керувався тим, що суд першої інстанції, задовольнивши заяву ОСОБА_3 і наклавши арешт на спірну квартиру, що належить ОСОБА_6, та заборонивши державному реєстратору прав на нерухоме майно вносити зміни до Державного реєстру речових прав щодо цієї квартири, вирішив питання про права та обов'язки ОСОБА_6, яка станом на час постановлення судом першої інстанції ухвали не була залучена до участі у справі. При цьому апеляційний суд обґрунтовано вважав, що забезпечення позову шляхом накладення арешту є неспівмірним із заявленими позовними вимогами.
		 
		Наведені в касаційних скаргах доводи не спростовують висновків судів та не дають підстав вважати, що суди порушили норми процесуального та матеріального права. 
		 
		З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду робить висновок про залишення касаційних скарг без задоволення та без змін оскаржуваних судових рішень.
		 
		Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
		 
		Оскільки касаційні скарги залишаються без задоволення, то в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.
		 
		Керуючись статтями 259, 265, 400, 402, 409, 410, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду 
		 
		 
		ПОСТАНОВИЛА:
		 
		Касаційні скаргиОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_4 залишити без задоволення.
		 
		Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 12 жовтня 2017 року та постанови Апеляційного суду Харківської області від 21 грудня 2017 року та 13 лютого 2018 року залишити без змін.
		 
		Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
		 
		Суддя-доповідач    О. М. Ситнік
		Судді:                                                Н. О. Антонюк   Л. М. Лобойко 
		                                              С. В. Бакуліна  Н. П. Лященко
		В. В. Британчук О. Б. Прокопенко
		Д. А. Гудима    Л. І. Рогач 
		О. С. Золотніков І. В. Саприкіна
		О. Р. Кібенко В. Ю. Уркевич
		В. С. Князєв О. Г. Яновська

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...