Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 826/2538/18 : Адміністративні справи (до 01.01.2019); Справи зі спорів з відносин публічної служби, зокрема справи щодо:; звільнення з публічної служби.
Надіслано судом: 21.12.2018. Зареєстровано: 22.12.2018. Забезпечено надання загального доступу: 27.12.2018.
Дата набрання законної сили: 17.02.2020
Результат оскарження 17.02.2020 Шостий апеляційний адміністративний суд: залишено судове рішення без змін
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м.  Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я
		І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И
		м. Київ
		11 грудня 2018 року                      № 826/2538/18
		Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді   Клименчук Н.М., суддів Каракашьяна С.К., Шрамко Ю.Т., за участю секретаря судового засідання Артеменко В.В., позивача ОСОБА_1, представника позивача ОСОБА_2, відповідачів Пуленця А.С., Щеглової Л.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу
		за позовом             ОСОБА_1
		до                            Кабінету Міністрів України     
		                               Державної фіскальної служби України
		про                            визнання протиправним та скасування рішення № 35-р від 21 січня 2018 року, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
		ВСТАНОВИВ:
		ОСОБА_1 (далі також - ОСОБА_1, позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до   Кабінету Міністрів України (далі також - відповідач-1), Державної фіскальної служби України (далі також - відповідач-2), в якому просить:
		-          визнати протиправним та скасувати Розпорядження Кабінету Міністрів України від 31 січня 2018 року № 35-р «Про звільнення ОСОБА_1 з посади Голови Державної фіскальної служби України»;
		-          поновити позивача на посаді Голови Державної фіскальної служби України;
		-          стягнути на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу.
		В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає про протиправність оскаржуваного Розпорядження відповідача, оскільки його видано з допущенням порушення Закону України «Про державну службу», Закону України «Про центральні органи виконавчої влади», Закону України «Про Кабінет Міністрів України», Кодексу законів про працю України та інших нормативно-правових актів. Позивач також зазначає, що вказане рішення прийнято всупереч визначеної законодавством процедури та без належних і допустимих доказів. Зокрема, позивач повідомляє, що його звільнено з займаної посади у зв'язку з втратою права на державну службу або його обмеженням внаслідок набуття громадянства іншої держави. Вказаний факт повідомлений листом   Міжнародного офіцера зв'язку Національного кримінального агентства Великобританії Патріка Торкингтона від 11 квітня 2017 року. Відтак, на думку позивача, відповідач зобов'язаний був провести службове розслідування з даного приводу, як того вимагає Закон. Натомість, як стверджує позивач, йому не відомо чи проводилось таке розслідування. Крім того, позивач зазначає, що жодних пояснень стосовно тої обставини, що стала підставою для прийняття відповідачем оскаржуваного рішення, у нього відібрано не було.
		Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 27 лютого 2018 року відкрито загальне провадження у справі та призначено підготовче засідання.
		В ході судового розгляду позивачем позов підтримано повністю.
		Відповідачі заперечували проти задоволення позову з підстав, викладених у письмових відзивах стосовно позовних вимог ОСОБА_1, які долучено до матеріалів справи. 
		Зокрема, 06 квітня 2018 року на адресу суду надійшов відзив Державної фіскальної служби України, з якого вбачається, що відповідач-2 вважає позовні вимоги ОСОБА_1 необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню. Обґрунтовуючи свою позицію, Державна фіскальна служба України зазначає, що оскаржуване рішення прийнято Кабінетом Міністрів України на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією, і у відповідності до приписів діючого законодавства України, а тому не може вважатись таким, що прийнято протиправно.
		23 квітня 2018 року на адресу суду надійшов відзив Кабінету Міністрів України стосовно вищевказаних позовних вимог. З даного відзиву вбачається, що відповідач-1 вважає позовні вимоги ОСОБА_1 безпідставними, необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню судом. 
		Відповідач-1 вказує, що оскаржуване рішення прийнято Урядом в межах його компетенції у відповідності до актів законодавства, що мають вищу юридичну силу. Також, відповідач-1 зазначає, що обставиною, яка стала підставою звільнення позивача за недотримання пов'язаних і з проходженням державної служби вимог, передбачених п. 2 ч. 1 статті 84 Закону України «Про державну службу», слугувало подання Міністра фінансів України ОСОБА_3 від 17 січня 2018 року № 17030-02-3/1421 про звільнення ОСОБА_1 з посади Голови Державної фіскальної служби України на підставі інформації, отриманої від Посольства Великої Британії в Україні про наявність у позивача громадянства Великої Британії. Крім того, зазначено, що Порядок проведення службового розслідування стосовно осіб, уповноважених на виконання функцій держави, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 13 червня 2000 року № 950, не містить посилання, як на підставу проведення службового розслідування - набуття громадянства іншої держави, що вказує на необґрунтованість доводів позивача щодо необхідності проведення службового розслідування.
		Заслухавши учасників справи, встановивши обставини справи на підставі досліджених в судовому засіданні доказів, проаналізувавши норми права, які підлягають або не підлягають застосуванню до даних правовідносин, надавши оцінку кожному аргументу сторін та мотиви суду, з яких суд дійшов до висновків у справі, колегією суддів встановлено наступне.
		Як вбачається з матеріалів справи, 05 травня 2015 року, відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України № 424-р, ОСОБА_1 призначено Головою Державної фіскальної служби України.
		17 січня 2018 року Міністром фінансів України ОСОБА_3 листом за № 17030-02-3/1421 внесено Кабінету Міністрів України подання про припинення державної служби ОСОБА_1 у зв'язку із втратою права на державну службу. Додатком до листа долучено проект Розпорядження Кабінету Міністрів України про припинення державної служби ОСОБА_1, лист-відповідь від Посольства Великої Британії в Україні, направлений за підписом Міжнародного офіцера зв'язку Національного кримінального агентства Великобританії Патріка Торкингтона, від 11 квітня 2017 року та неофіційний переклад цього листа українською мовою.
		25 січня 2018 року на засіданні Кабінету Міністрів України, що підтверджується витягом з протоколу № 3 засідання Кабінету Міністрів України від 25 січня 2018 року, було вирішено доручити Комісії з питань вищого корпусу державної служби здійснити дисциплінарне провадження стосовно Голови Державної фіскальної служби України ОСОБА_1 за фактами, викладеними в листі Міністра фінансів України від 17 січня 2018 року № 17030-02-3/1421, та за його результатами подати Кабінету Міністрів України відповідні пропозиції.
		На виконання даного доручення Кабінету Міністрів України Комісією з питань вищого корпусу державної служби листом від 30 січня 2018 року № 14-90/1-1-18 повідомлено Кабінет Міністрів України, що з урахуванням наданих матеріалів підстави для притягнення до дисциплінарної відповідальності ОСОБА_1 відсутні. У вказаному ж листі Комісією з питань вищого корпусу державної служби було процитовано норму п. 2 ч. 1 статті 84 Закону України «Про державну службу» про те, що «набуття громадянства іншої держави є підставою для припинення державної служби у зв'язку із втратою права на державну службу або його обмеження».
		31 січня 2018 року Кабінетом Міністрів України винесено Розпорядження № 35-р «Про звільнення ОСОБА_1 з посади Голови Державної фіскальної служби України».
		Позивач, не погоджуючись з таким розпорядженням, звернувся до суду з даним позовом.
		Повно та всебічно дослідивши наявні матеріали справи, а також норми чинного законодавства, колегія суддів прийшла до висновку про обґрунтованість позовних вимог, виходячи з наступного.
		Щодо питання необхідності проведення службового розслідування щодо обставин набуття позивачем громадянства іншої держави, нездійснення якого позивач вважає однією з підстав для задоволення судом його позовних вимог.
		Згідно статтею 55 Конституції України, права і свободи людини і громадянина захищаються судом, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
		Відповідно до статті 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
		Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях, визначено Законом України «Про державну службу».
		Відповідно до вимог статей 64, 65 Закону України «Про державну службу», за невиконання або неналежне виконання посадових обов'язків, визначених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами у сфері державної служби, посадовою інструкцією, а також порушення правил етичної поведінки та інше порушення службової дисципліни державний службовець притягається до дисциплінарної відповідальності у порядку, встановленому цим Законом.
		Підставою для притягнення державного службовця до дисциплінарної відповідальності є вчинення ним дисциплінарного проступку, тобто протиправної винної дії або бездіяльності чи прийняття рішення, що полягає у невиконанні або неналежному виконанні державним службовцем своїх посадових обов'язків та інших вимог, встановлених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами, за яке до нього може бути застосоване дисциплінарне стягнення.
		Дисциплінарними проступками є:
		1) порушення Присяги державного службовця;
		2) порушення правил етичної поведінки державних службовців;
		3) вияв неповаги до держави, державних символів України, Українського народу;
		4) дії, що шкодять авторитету державної служби;
		5) невиконання або неналежне виконання посадових обов'язків, актів органів державної влади, наказів (розпоряджень) та доручень керівників, прийнятих у межах їхніх повноважень;
		6) недотримання правил внутрішнього службового розпорядку;
		7) перевищення службових повноважень, якщо воно не містить складу злочину або адміністративного правопорушення;
		8) невиконання вимог щодо політичної неупередженості державного службовця;
		9) використання повноважень в особистих (приватних) інтересах або в неправомірних особистих інтересах інших осіб;
		10) подання під час вступу на державну службу недостовірної інформації про обставини, що перешкоджають реалізації права на державну службу, а також неподання необхідної інформації про такі обставини, що виникли під час проходження служби;
		11) неповідомлення керівнику державної служби про виникнення відносин прямої підпорядкованості між державним службовцем та близькими особами у 15-денний строк з дня їх виникнення;
		12) прогул державного службовця (у тому числі відсутність на службі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин;
		13) поява державного службовця на службі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння;
		14) прийняття державним службовцем необґрунтованого рішення, що спричинило порушення цілісності державного або комунального майна, незаконне їх використання або інше заподіяння шкоди державному чи комунальному майну, якщо такі дії не містять складу злочину або адміністративного правопорушення;
		15) прийняття державним службовцем рішення, що суперечить закону або висновкам щодо застосування відповідної норми права, викладеним у постановах Верховного Суду, щодо якого судом винесено окрему ухвалу.
		Частина 1 статті 66 Закону України «Про державну службу» визначає, що одним з видів дисциплінарних стягнень, які застосовуються до державного службовця, є звільнення з посади державної служби.
		Водночас, ч. 1 статті 71 Закону України «Про державну службу» встановлено, що службове розслідування проводитися виключно з метою визначення наявності вини, характеру і тяжкості дисциплінарного проступку може.
		Проте, наведеною вище статтею 65 вказаного Закону до переліку можливих дисциплінарних проступків державного службовця не віднесено набуття ним громадянства іншої держави.
		Так, статтею 83 Закону України «Про державну службу» визначені підстави для припинення державної служби, серед яких, зокрема, зазначені «у разі втрати права на державну службу або його обмеження (стаття 84 цього Закону)» та «за ініціативою суб'єкта призначення (стаття 87 цього Закону)».
		При цьому, підставою припинення державної служби у разі втрати державним службовцем права на державну службу або його обмеження, як це визначено статтею 84 Закону України «Про державну службу», є, в тому числі, набуття громадянства іншої держави.
		В той же час, однією з підстав припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення, відповідно до статті 87 Закону України «Про державну службу», є вчинення державним службовцем дисциплінарного проступку, який передбачає звільнення.
		Отже, Закон України «Про державну службу» розрізняє два окремі випадки припинення державної служби, а саме, у разі набуття громадянства іншої держави та у разі вчинення державним службовцем дисциплінарного проступку, до якого не віднесено випадку набуття особою громадянства іншої держави.
		Беручи до уваги зазначене, виходячи з системного тлумачення наведених положень законодавства, оскільки, як було встановлено вище, дисциплінарне провадження може здійснюватись виключно з метою встановлення обставин вчинення державним службовцем дисциплінарного проступку, вбачається, що припиненню державної служби у зв'язку з  набуттям особою громадянства іншої держави не передує здійснення дисциплінарного провадження. А тому необґрунтованими є протилежні доводи позивача.
		Щодо дотримання визначеного законом порядку припинення державної служби позивача.
		У відповідності до положень статті 6 Закону України «Про державну службу», посади державної служби в державних органах поділяються на категорії залежно від порядку призначення, характеру та обсягу повноважень і необхідних для їх виконання кваліфікації та професійної компетентності державних службовців. Категорія «А» посад державної служби включає, зокрема, посади керівників центральних органів виконавчої влади, які не є членами Кабінету Міністрів України, та їх заступників.
		Частиною 2 статті 13 Закону України «Про державну службу» встановлено, що керівник центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби, призначається на посаду та звільняється з посади Кабінетом Міністрів України в порядку, встановленому для призначення на посади державної служби категорії «А».
		Згідно із ч. 2 статті 16 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади», діяльність центральних органів виконавчої влади спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через відповідних міністрів згідно із законодавством.
		Відповідно до п. 10 Положення про Державну фіскальну службу України, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 21 травня 2014 року № 236 (далі - Положення № 236), ДФС очолює Голова, який призначається на посаду та звільняється з посади Кабінетом Міністрів України за поданням Прем'єр-міністра України, внесеним на підставі пропозицій Міністра фінансів.
		Аналогічні норми містились в ч. 1 статті 19 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» (в редакції Закону, що діяла до 30 травня 2016 року), які передбачали, що керівник центрального органу виконавчої влади призначається на посаду та звільняється з посади Кабінетом Міністрів України за поданням Прем'єр-міністра України.
		Однак, 01 травня 2016 року набрав чинності Закон України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року № 889-VIII, яким внесені зміни, в тому числі, до Закону України «Про центральні органи виконавчої влади», зокрема, ч. 1 статті 19 та викладено її в наступній редакції:
		«Керівник центрального органу виконавчої влади призначається на посаду та звільняється з посади Кабінетом Міністрів України за пропозицією Комісії з питань вищого корпусу державної служби.
		Комісія з питань вищого корпусу державної служби вносить на розгляд Кабінету Міністрів України пропозиції щодо кандидатури для призначення на посаду керівника центрального органу виконавчої влади за результатами конкурсу відповідно до законодавства про державну службу».
		Отже, Законом України «Про центральні органи виконавчої влади», на момент звільнення позивача, не передбачалось звільнення керівника Державної фіскальної служби України за поданням Прем'єр-міністра України, внесеним на підставі пропозицій Міністра фінансів.
		При цьому, суд зазначає, що Закон України «Про центральні органи виконавчої влади» має вищу юридичну силу ніж Положення № 236, крім того, наведені вище норми прийняті пізніше, ніж у Положенні № 236, що є додатковою підставою для застосування саме норм вказаного Закону.
		Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 13 липня 2016 року № 490-р утворено Комісію з питань вищого корпусу державної служби та затверджено її персональний склад.
		Повноваження Комісії з питань вищого корпусу державної служби визначені статтею 15 Закону України «Про державну службу», згідно якої Комісія: 
		1)          погоджує розроблені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби, типові вимоги до професійної компетентності державних службовців, які займають посади державної служби категорії «А»;
		2)          проводить конкурс на зайняття вакантних посад державної служби категорії «А» та вносить суб'єкту призначення пропозиції щодо переможця конкурсу та другого за результатами конкурсу кандидата на вакантну посаду;
		3)          розглядає пропозиції та надає згоду на дострокове звільнення з посади за ініціативою суб'єкта призначення державних службовців, які займають посади державної служби категорії «А», та повідомляє про своє рішення суб'єкта призначення і центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби;
		4)          вносить пропозиції суб'єкту призначення щодо переведення державних службовців, які займають посади державної служби категорії «А», на рівнозначну або нижчу посаду до іншого державного органу у випадках, передбачених статтею 34 цього Закону;
		5)          здійснює дисциплінарні провадження щодо державних службовців, які займають посади державної служби категорії «А», та вносить суб'єкту призначення пропозиції за наслідками дисциплінарного провадження;
		6)          затверджує перелік посад державної служби, патронатної служби та посад працівників, які виконують функції з обслуговування, а також встановлює категорії посад державної служби за поданням керівника державної служби в апаратах допоміжних органів, утворених Президентом України.
		Суд звертає увагу, що ані положення статті 15 Закону України «Про державну службу», ані положення статті 19 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» не містять обмеження щодо внесення Комісією пропозиції про звільнення керівника центрального органу виконавчої влади виключно за наслідками дисциплінарного провадження.
		Отже, в силу вимог ч. 1 статті 19 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» Кабінет Міністрів України міг звільнити позивача, як керівника центрального органу виконавчої влади, виключно за пропозицією Комісії з питань вищого корпусу державної служби.
		Як було встановлено вище, єдиним документом, що надходив до відповідача-1 в межах спірних правовідносин від Комісії з питань вищого корпусу державної служби був лист останньої від 30 січня 2018 року № 14-90/1-1-18.
		Разом з тим, вказаний лист не є пропозицією, наданою у відповідності до вимог ч. 1 статті 19 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади», про звільнення ОСОБА_1 з посади Головою Державної фіскальної служби України, оскільки, по-перше, такий лист був направлений на адресу відповідача-1 в межах процедури вирішення питання наявності підстав для притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності, що, як було зазначено вище, не включає в себе відповідальність за набуття громадянства іншої держави. А по-друге, за наслідком дослідження змісту такого листа не вбачається наявності у ньому, яке це передбачено ч. 1 статті 19 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади», пропозиції відповідачу-1 вчинити дії щодо звільнення ОСОБА_1 з посади Головою Державної фіскальної служби України, оскільки у вказаному листі Комісією з питань вищого корпусу державної служби в даному аспекті було виключно процитовано норму п. 2 ч. 1 статті 84 Закону України «Про державну службу» про те, що «набуття громадянства іншої держави є підставою для припинення державної служби у зв'язку із втратою права на державну службу або його обмеження».
		Таким чином, колегія суддів робить висновок про відсутність пропозиції Комісії з питань вищого корпусу державної служби про звільнення позивача з посади Голови Державної фіскальної служби України, як єдиного документу, який в силу вимог ч. 1 статті 19 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» міг би бути підставою для прийняття оскаржуваного розпорядження, а тому, відповідно, судом визнається порушеним визначений законом порядок звільнення ОСОБА_1 з посади Голови Державної фіскальної служби України.
		Суд звертає увагу на те, що відповідачі, аргументуючи правомірність звільнення позивача, обґрунтовують свою позицію виключно надходженням на адресу відповідача-1 листа Міністра фінансів України ОСОБА_3 за № 17030-02-3/1421, яким внесено на розгляд Кабінету Міністрів України подання про припинення державної служби Головою Державної фіскальної служби України ОСОБА_1 у зв'язку із втратою ним права на державну службу або його обмеженням, а саме встановленням факту набуття ним громадянства іншої країни, а не надходженням від Комісії з питань вищого корпусу державної служби листа від 30 січня 2018 року № 14-90/1-1-18.
		Разом з тим, наявність листа Міністра фінансів України, з огляду на зазначене вище, не є підставою для припинення державної служби позивача та, відповідно, його звільнення з займаної посади, оскільки направлення такого листа не узгоджується з вимогами законодавства, які визначені для документу, на підставі якого Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про звільнення керівника центрального органу виконавчої влади.
		Крім того, у наданих суду відзивах відповідачі посилаються на вже вказані вище вимоги Положення № 236, згідно яких Голова ДФС звільняється з посади Кабінетом Міністрів України за поданням Прем'єр-міністра України, внесеним на підставі пропозицій Міністра фінансів.
		Разом з тим, не дивлячись на безпідставність застосування до спірних правовідносин приписів Положення № 236, про що вже зазначалось вище, суд, навіть у разі ймовірного застосування визначеного Положенням № 236 порядку звільнення позивача, звертає увагу на те, що відповідачами за час розгляду справи не було надано суду доказів внесення Міністром фінансів України будь-яких пропозицій на адресу Прем'єр-міністра України та, відповідно, існування подання Прем'єр-міністра України про звільнення позивача.
		Щодо встановлення факту набуття ОСОБА_1 громадянства іншої країни.
		Як вже зазначалось, підставою припинення державної служби позивача та його звільнення слугував факт набуття ОСОБА_1 громадянства іншої країни, встановлений відповідачем-1 на підставі доданого до подання Міністра фінансів України ОСОБА_3 від 17 січня 2018 року № 17030-02-3/1421 листа-відповіді від Посольства Великої Британії в Україні, направленого за підписом Міжнародного офіцера зв'язку Національного кримінального агентства Великобританії Патріка Торкингтона, від 11 квітня 2017 року та неофіційного перекладу цього листа українською мовою про наявність у позивача громадянства Великої Британії.
		Відповідно до вимог ч. 2 статті 84 Закону України «Про державну службу», у випадку набуття громадянства іншої держави суб'єкт призначення зобов'язаний звільнити державного службовця у триденний строк з дня настання або встановлення факту, передбаченого цією статтею, якщо інше не встановлено законом.
		Таким чином, позивач міг бути звільнений з підстави набуття громадянства іншої держави виключно на підставі встановлення суб'єктом призначення (Кабінет Міністрів України) такого факту.
		Зі змісту вказаного вище листа Посольства Великої Британії в Україні вбачається, що Національне кримінальне агентство Великої Британії «забезпечило Національне антикорупційне бюро України інформацією відносно ОСОБА_1 включаючи факт про його Британське громадянство» та «в подальшому, матеріали, що підтверджують цей факт будуть надані Національному антикорупційному бюро України відповідно до міжнародних Конвенцій». Також у вказаному листі було повідомлено Міністра фінансів України ОСОБА_3 про те, що «ОСОБА_1 має Британський паспорт з відповідним статусом отриманим у 2012 році».
		Тобто, вказаний лист містить виключно інформацію про нібито набуття ОСОБА_1 громадянства іншої країни, а не підтверджені доказами факти такого набуття. При цьому, зміст такого листа прямо свідчить про те, що на момент його складання матеріали, які б підтверджували таку інформацію, будь-яким державним органам України не передавались, проте мали бути передані у майбутньому.
		З огляду на викладене колегія суддів вважає, що даний лист сам по собі містить твердження про те, що ним офіційно не підтверджується вказана у ньому інформація, проте, такі матеріали мають бути надані у відповідності до вимог міжнародних Конвенцій.
		Відповідно до ч. 2 статті 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
		В контексті наведеного, колегія суддів зазначає, що з метою належного дослідження доказів в рамках розгляду даної адміністративної справи, перед відповідачами неодноразово ставилось питання про наявність документів, які підтверджували б наявність факту подвійного громадянства ОСОБА_1, про які, в тому числі, могло йтися в вищезазначеному листі, оскільки саме наявність у них відповідних матеріалів на момент прийняття рішення про звільнення позивача, що підтверджують це, могло б свідчити про його правомірність. 
		Разом з тим, запитуваних документів суду надано не було, а відповідачами підтверджено, що вони мають у своєму розпорядженні лише інформацію, вказану в такому листі посольства Великої Британії, будь-які інші матеріали при прийнятті оскаржуваного розпорядження, з яких можливо було б встановити факт набуття ОСОБА_1 громадянства іншої країни, ними до уваги не брались.
		Суд акцентує увагу на тому, що вказаний вище лист отримано його адресатом у квітні 2017 року, позивача звільнено у січні 2018 року, а не зважаючи на це дана адміністративна справа, яка розглядається по суті у грудні 2018 року, не містить жодних, крім вищезазначеного листа, доказів набуття позивачем громадянства іншої країни.  
		Натомість сам позивач в судовому засіданні наявність іншого, ніж українське, громадянства спростовує, в той час як представники відповідача не повідомляють про наявність будь-яких інших доказів набуття ним громадянства Великої Британії. 
		Статтею 19 Закону України «Про громадянство України» визначено, що добровільним набуттям громадянства іншої держави вважаються всі випадки, коли громадянин України для набуття громадянства іншої держави повинен був звертатися із заявою чи клопотанням про таке набуття відповідно до порядку, встановленого національним законодавством держави, громадянство якої набуто.
		Відповідно, належними і достатніми доказами, в розумінні вимог статей 73 та 76 КАС України, які б підтверджували факт набуття ОСОБА_1 громадянства Великої Британії, могли б бути його звернення або клопотання про отримання такого громадянства, паспорт громадянина Великої Британії, їх копії або витяги з відповідних реєстрів громадян Великої Британії.
		Разом з тим, матеріалами справи не підтверджуються обставини звернення позивача з відповідною заявою чи клопотанням для набуття громадянства іншої держави відповідно до порядку, встановленого відповідним національним законодавством іноземної держави. Аналогічно в матеріалах справи відсутні будь-які інші належні та допустимі докази набуття ОСОБА_1 громадянства Великої Британії.
		Таким чином суд вважає безпідставними доводи відповідачів про набуття ОСОБА_1 громадянства Великої Британії, оскільки вони ґрунтуються виключно на інформації, яка за своїм змістом не дає змоги встановити юридичного факту, наявність якого, у відповідності до вимог статті 84 Закону України «Про державну службу», могла б бути підставою для припинення державної служби ОСОБА_1 на посаді Голови Державної фіскальної служби України та його звільнення з такої посади.
		Крім того, листом Посольства Великої Британії в Україні не розкривається розуміння наведеного у ньому вислову про «Британський паспорт з відповідним статусом», що додатково до вказаного вище позбавляє суд не лише можливості встановити факт набуття ОСОБА_1 громадянства Великої Британії, оскільки таке формулювання не виключає ймовірність наявність у нього такого паспорту, виданого за змістом листа ще у 2012 році, статусу недійсного, а й підтвердити, що наведена у такому листі інформація, як про це зазначаю відповідачі, хоч якимось чином може свідчити про набуття ОСОБА_1 громадянства Великої Британії.
		Додатково до наведеного колегія суддів зазначає про те, що вищевказаний лист не може вважатись належним доказом на підтвердження позиції відповідачів ще й у зв'язку з тим, що   хоча відправником листа і вказано посольство Великої Британії, він не підписаний уповноваженим на це послом. 
		Також, згідно зі статтею 13 Закону України «Про міжнародне приватне право», документи, що видані уповноваженими органами іноземних держав у встановленій формі, визнаються дійсними в Україні в разі їх легалізації, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України.
		Відповідно до вимог Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів від 05 жовтня 1961 року, скасовуються вимоги дипломатичної або консульської легалізації іноземних офіційних документів. Однак, відповідно до статті 1 вказаної Конвенції, її дія не поширюється на документи, складені дипломатичними або консульськими агентами.
		Так, відповідно до вимог статті 54 Указу Президента України «Про Консульський статут України» від 02 квітня 1994 року № 127/94, консул легалізує документи і акти, складені за участю властей консульського округу, або такі, що виходять від цих властей. 
		Органи України приймають такі документи і акти на розгляд лише при наявності консульської легалізації, якщо інше не передбачено законодавством України або міжнародним договором, учасниками якого є Україна і держава перебування. 
		Консульська легалізація полягає в установленні і засвідченні справжності підпису, повноважень посадової особи, яка підписала документ чи акт або засвідчила попередній підпис на них, справжності відбитка штампа, печатки, зразки яких отримано консулом офіційним шляхом від компетентних органів держави перебування.
		Отже, вказаний вище документ Посольства Великої Британії в Україні підлягає консульській легалізації, лише після якої він міг бути прийнятий на розгляд органами України, в тому числі, Кабінетом Міністрів України.
		Водночас, матеріалами справи не підтверджується здійснення легалізації такого документа Посольства Великої Британії в Україні, що додатково до наведеного вище свідчить про безпідставність його врахування відповідачем-1 при вирішенні питання про наявність підстав для припинення державної служби позивача та його звільнення.
		Окремо суд вважає за необхідне зазначити, що якщо і виходити з логіки відповідачів, що на підставі листа Посольства Великої Британії в Україні можливо встановити факт набуття позивачем громадянства іноземної держави, то варто звернути увагу, що таким листом стверджується про отримання ОСОБА_1 «Британського паспорту з відповідним статусом у 2012 році». Тобто, нібито вже на момент його призначення на посаду Голови Державної фіскальної служби України у травні 2015 року він вже мав подвійне громадянство.
		Разом з тим, положення статті 4 Конституції України та статті 19 Закону України «Про громадянство України» в сукупності визначають, що в Україні існує єдине громадянство, а підставами для втрати громадянства України є, в тому числі, добровільне набуття громадянином України громадянства іншої держави, якщо на момент такого набуття він досяг повноліття.
		В той же час, стаття 4 Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року   № 3723-XII, який діяв на момент призначення позивача на посаду Голови Державної фіскальної служби України, передбачала, що право на державну службу мають виключно громадяни України. Крім того, стаття 14 вказаного Закону передбачала, що дисциплінарні стягнення застосовуються до державного службовця, зокрема, за порушення обмежень, пов'язаних з проходженням державної служби, а також за порушення правил професійної етики, інший вчинок, який порочить його як державного службовця або дискредитує державний орган, в якому він працює.
		Відповідно, якщо і допустити, що позивач ще з 2012 року мав громадянство Великої Британії, що матеріалами справи не підтверджується, після зайняття ним посади Голови Державної фіскальної служби України щодо нього мало бути розпочате дисциплінарне провадження, в межах якого вирішувалось би питання про його звільнення.
		Разом з тим, матеріали справи не свідчать про здійснення такого дисциплінарного провадження щодо позивача, що також, додатково до наведеного вище, свідчить про безпідставність позиції відповідачів щодо набуття ОСОБА_1 громадянства іншої країни.
		Відтак, колегія суддів приходить до висновку, що відповідачами не доведено правомірність звільнення позивача з займаної посади, а тому вбачається, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, що адміністративний позов ОСОБА_1 підлягає задоволенню.
		Відповідно до статті 235 Кодексу Законів про працю України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.
		Відповідно до правової позиції, висловленої Верховним Судом України в постанові від 28 жовтня 2014 року (номер рішення у ЄДРСР 41602330), у випадку незаконного звільнення працівника з роботи, його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було незаконно звільнено.
		Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що відповідно до положень ч. 1 статті 235 Кодексу законів про працю України, позивача необхідно поновити на попередній посаді, а саме, на посаді Голови Державної фіскальної служби України.
		Крім цього, Верховний Суд України у постанові від 14 січня 2014 року (справа № 21-395а13) зазначив, що суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у Порядку.
		Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі по тексту - Порядок №100).
		Відповідно до п. 2 Порядку № 100, у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. 
		У п. 6 своєї постанови «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» від 24 грудня 1999 року № 13 Пленум Верховного Суду України зазначив, що задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов'язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов'язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.
		З матеріалів справи вбачається, що сума заробітної плати позивача в межах одного місяця без урахування обов'язкових податків та зборів становить 18 334, 28 грн.
		Виходячи із розуміння вимушеного прогулу, кількість днів вимушеного прогулу визначається з дня звільнення та до винесення судом рішення про поновлення на роботі незаконного звільненого працівника, що в даному випадку становить 10 місяців.
		З таких підстав на користь ОСОБА_1 належить виплатити суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу у сумі 183 342, 84 грн. 
		Відповідно до статті 244 КАС України, під час ухвалення рішення суд вирішує наступні питання, зокрема:
		1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;
		2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.
		Відповідно до положень ч. 1 статті 72 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами, висновками експертів, показаннями свідків.
		Згідно положень статті 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
		Частинами 1 та 2 статті 6 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
		Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та Протоколи до неї є частиною національного законодавства України відповідно до статті 9 Конституції України, як чинний міжнародний договір, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Ратифікація Конвенції відбулася на підставі Закону України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР та вона набула чинності для України 11 вересня 1997 року.
		Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
		При вирішенні даної справи суд, крім іншого, враховує, що Європейським Судом з прав людини у рішенні по справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 01 липня 2003 року, яке, відповідно до ч. 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», підлягає застосуванню судами як джерело права, вказано, що орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
		У рішенні від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» Європейський суд з прав людини вказав, що у рішеннях суддів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
		Отже, рішення суб'єкта владних повноважень повинно ґрунтуватися на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. Мають значення, як правило, ті обставини, які передбачені нормою права, що застосовується. Суб'єкт владних повноважень повинен врахувати усі ці обставини, тобто надати їм правову оцінку: прийняти до уваги або відхилити. У разі відхилення певних обставин висновки повинні бути мотивованими, особливо, коли має місце несприятливе для особи рішення.
		Принцип обґрунтованості рішення вимагає від суб'єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов'язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Для цього він має ретельно зібрати і дослідити матеріали, що мають доказове значення у справі, наприклад, документи, пояснення осіб, тощо.
		При цьому, суб'єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями та неперевіреними фактами, а не конкретними обставинами. Так само недопустимо надавати значення обставинам, які насправді не стосуються справи. Несприятливе для особи рішення повинно бути вмотивованим.
		Разом з тим, приймаючи рішення або вчиняючи дію, суб'єкт владних повноважень не може ставати на сторону будь-якої з осіб та не може виявляти себе заінтересованою стороною у справі, виходячи з будь-якого нелегітимного інтересу, тобто інтересу, який не випливає із завдань цього суб'єкта, визначених законом.
		При цьому, прийняття рішення, вчинення (не вчинення) дії вимагає від суб'єкта владних повноважень діяти добросовісно, тобто з щирим наміром щодо реалізації владних повноважень та досягнення поставлених цілей і справедливих результатів, з відданістю визначеним законом меті та завданням діяльності, передбачувано, без корисливих прагнень досягти персональної вигоди, привілеїв або переваг через прийняття рішення та вчинення дії. 
		Таким чином, висновки та рішення суб'єкта владних повноважень можуть ґрунтуватися виключно на належних, достатніх, а також тих доказах, які одержані з дотриманням закону.
		В той же час, відповідно до ч. 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Відповідно до ч. 2 статті 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:
		1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;
		2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;
		3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);
		4) безсторонньо (неупереджено);
		5) добросовісно;
		6) розсудливо;
		7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;
		8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);
		9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;
		10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
		Беручи до уваги наведене вище, суд вважає, що оскаржуване позивачем рішення прийнято з порушенням вимог ч. 2 статті 2 КАС України, оскільки відповідачами, як суб'єктами владних повноважень, не було дотримано критеріїв, наведених в такому правовому положенні, а тому заявлені в межах даної справи позовні вимоги, з урахуванням наведених вище висновків, підлягають задоволенню повністю.
		Відповідно до п.п. 2, 3 ч. 1 статті 371 КАС України, негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць, поновлення на посаді у відносинах публічної служби. 
		Відтак, рішення суду в частині поновлення позивача на посаді Голови Державної фіскальної служби України та стягнення суми заробітної плати в межах одного місяця в розмірі 18334,28 грн. (вісімнадцять тисяч триста тридцять чотири грн. двадцять вісім коп.) без урахування обов'язкових податків та зборів підлягає негайному виконанню.            
		Керуючись вимогами ст.ст. 2, 5 - 11, 19, 72 - 77, 90, 139, 241 - 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, 
		В И Р І Ш И В:
		           1. Позов ОСОБА_1 задовольнити повністю.
		2. Визнати протиправним та скасувати розпорядження Кабінету Міністрів України від 31 січня 2018 року №35-р "Про звільнення ОСОБА_1 з посади Голови Державної фіскальної служби України".
		3. Поновити ОСОБА_1 на посаді Голови Державної фіскальної служби України.
		4. Стягнути з Державної фіскальної служби України (04053, м. Київ, Львівська площа, 8, код 39292197) на користь ОСОБА_1 (01001, АДРЕСА_1, код НОМЕР_1)  суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 183342,84 грн. (сто вісімдесят три тисячі триста сорок дві гривні вісімдесят чотири коп.).  
		5. Звернути до негайного виконання рішення суду в частині стягнення з Державної фіскальної служби України (04053, м. Київ, Львівська площа, 8, код 39292197) на користь ОСОБА_1 (01001, АДРЕСА_2, код НОМЕР_1) суми заробітної плати в межах одного місяця в розмірі 18334,28 грн. (вісімнадцять тисяч триста тридцять чотири грн. двадцять вісім коп.) без урахування обов'язкових податків та зборів.
		6. Звернути до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді Голови Державної фіскальної служби України.
		7. Стягнути на користь ОСОБА_1 (01001, АДРЕСА_3, код НОМЕР_1) суму сплаченого судового збору у розмірі 704,80 коп. (сімсот чотири гривні вісімдесят коп.) за рахунок бюджетних асигнувань Кабінету Міністрів України (01008, м. Київ, вул. Грушевського, 12,/2, код 00013480).  
		 
		Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України. Рішення суду може бути оскаржено за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295 - 297 КАС України.
		 
		Повний текст складено та підписано 21.12.2018 року.
		 
		Головуючий суддя                                                                   Н.М. Клименчук 
		 
		Судді                                                                                           С.К.  Каракашьян
		 
		                                                                                                    Ю.Т. Шрамко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...