Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 367/2259/15-ц : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із земельних відносин, з них:.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 03.01.2019. Забезпечено надання загального доступу: 03.01.2019.
Дата набрання законної сили: 12.12.2018
Номер судового провадження: 14-333цс18

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		12 грудня 2018 року
		м. Київ
		 
		Справа № 367/2259/15
		Провадження № 14-333цс18
		 
		Велика Палата Верховного Суду у складі:
		судді-доповідача Ситнік О.М.,
		 
		суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., 
		 
		учасники справи:
		позивач - перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації (далі - Київська ОДА),
		відповідачі: Ірпінська міська рада Київської області (далі - Ірпінська міськрада), Товариство з обмеженою відповідальністю «БГМ ЛТД» (далі - ТОВ «БГМ ЛТД»), ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5,
		 
		розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ТОВ «БГМ ЛТД» 
		 
		на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 28 вересня 2015 року у складі судді Чернова Д. Є. та рішення Апеляційного суду Київської області від 22 грудня 2015 року у складі колегії суддів Касьяненко Л. І., Гуля В. В., Іванової І. В. 
		 
		у цивільній справі за позовом першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської ОДА до Ірпінської міськради, ТОВ «БГМ ЛТД», ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання недійсними рішення, державного акта на право власності на земельну ділянку та витребування її з незаконного володіння, та
		 
		УСТАНОВИЛА:
		 
		У квітні 2015 року перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської ОДА звернувся до суду з позовом, у якому просив: визнати недійсними рішення Ірпінської міськради від 25 червня 2010 року № 4772-90-V в частині передачі земельної ділянки площею 0,10 га ОСОБА_3, та державний акт серії НОМЕР_1 на право власності на земельну ділянку площею 0,10 га, кадастровий номер НОМЕР_2, виданий ОСОБА_3, з відміткою про відчуження земельної ділянки ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ТОВ «БГМ ЛТД»; витребувати з незаконного володіння ТОВ «БГМ ЛТД» на користь держави в особі Київської ОДА вказану земельну ділянку; визнати за державою в особі Київської ОДА право власності на цю земельну ділянку.
		 
		Позов мотивовано тим, що проведеною перевіркою встановлено, що на підставі рішення Ірпінської міськради від 25 червня 2010 року № 4772-90-V ОСОБА_3 видано державний акт серії НОМЕР_1 на право власності на земельну ділянку площею 0,10 га, кадастровий номер НОМЕР_2, із цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. На підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 19 жовтня 2010 року, посвідченого приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Нельзіним М.С. та зареєстрованого в реєстрі за № 4853, земельну ділянку площею 0,10 га по АДРЕСА_1 придбала ОСОБА_4 Пізніше на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 18 лютого 2011 року, посвідченого приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу НельзінимМ.С. та зареєстрованого в реєстрі за № 747, цю земельну ділянку придбав ОСОБА_5 Крім того, на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 17 вересня 2012 року, посвідченого приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу НельзінимМ.С. та зареєстрованого в реєстрі за № 5956, вказану земельну ділянку придбало ТОВ «БГМ ЛТД». 
		 
		На думку першого заступника прокурора Київської області, рішення Ірпінської міськради прийнято, а державний акт видано з порушенням вимог чинного законодавства, у зв'язку з чим їх необхідно визнати недійсними. Зазначена земельна ділянка знаходиться за межами м. Ірпеня, а тому, приймаючи спірне рішення, Ірпінська міськрада вийшла за межі наданих їй повноважень щодо розпорядження земельною ділянкою. 
		 
		Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 28 вересня 2015 року позов першого заступникапрокурора Київської області задоволено. 
		 
		Визнано недійсним рішення Ірпінської міськради від 25 червня 2010 року № 4772-90-V у частині передачі ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,10 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1. 
		 
		Визнано недійсним державний акт серії НОМЕР_1 на право власності на земельну ділянку загальною площею 0,10 га, кадастровий номер НОМЕР_2, з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, виданий ОСОБА_3, з відмітками про відчуження вказаної земельної ділянки ОСОБА_4, ОСОБА_5 і ТОВ «БГМ ЛТД», та реєстрацію у відділі Держкомзему у м. Ірпені Київської області.
		 
		Витребувано з незаконного володіння ТОВ «БГМ ЛТД» на користь держави в особі Київської ОДА земельну ділянку площею 0,10 га, кадастровий номер НОМЕР_2, з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, вартістю 120 340 грн.
		 
		Визнано за державою в особі Київської ОДА право власності на земельну ділянку площею 0,10 га, кадастровий номер НОМЕР_2, з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, що розташована за адресою: АДРЕСА_1.
		 
		Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що земельна ділянка розташована поза межами населеного пункту, а тому Ірпінська міськрада не мала повноважень на розпорядження нею.
		 
		Рішенням Апеляційного суду Київської області від 22 грудня 2015 року, з урахуванням ухвали цього ж суду від 26 січня 2016 року про виправлення описки, рішення Ірпінського міського суду Київської області від 28 вересня 2015 року скасовано у частині задоволення вимог про визнання права власності на земельну ділянку за державою й ухвалено в цій частині нове рішення - про відмову у задоволенні позовних вимог. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
		 
		Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що з метою захисту порушеного права власності держави на земельну ділянку прокурором заявлено вимогу про визнання права власності на це майно на підставі статті 392 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), однак такий спосіб захисту не підлягає застосуванню судом, оскільки земельна ділянка вибула з володіння власника, а тому підстав для визнання за державою права власності на спірну земельну ділянку немає. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в іншій частині, апеляційний суд керувався тим, що місцевий суд не допустив неправильного застосування норм матеріального права та порушень норм процесуального права. 
		 
		У січні 2016 року ТОВ «БГМ ЛТД» звернулося до суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати оскаржувані рішення судів першої й апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення - про відмову в задоволенні позову.
		 
		Наведені в касаційній скарзі доводи
		 
		Касаційну скаргу мотивовано тим, що позивачем пропущено позовну давність для звернення до суду із цим позовом. У рішенні суду першої інстанції не визначено, до кого з відповідачів позивачем пред'явлено кожну з чотирьох позовних вимог. Судами попередніх інстанцій не взято до уваги положення статей 330, 388 ЦК України, які захищають права добросовісного набувача. Крім того, на думку заявника, судами порушено вимоги статей 15, 16 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій), оскільки спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Зокрема, у частині вимог про визнання недійсним рішення ради спір стосується правовідносин щодо розмежування повноважень із розпорядження земельними ділянками на території Київської області, проте судами не надано аналізу суб'єктному складу спірних правовідносин та їх характеру. 
		 
		Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 лютого 2016 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою цього ж суду від 02 червня 2016 року справу призначено до судового розгляду.
		 
		15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції.
		 
		Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		 
		14 березня 2018 року справу передано до Верховного Суду.
		 
		Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 червня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
		 
		Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 20 серпня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
		 
		Позиція Великої Палати Верховного Суду
		 
		Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, виходячи за межі доводів касаційної скарги, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга має бути частково задоволена з огляду на таке.
		 
		Суди встановили, що на підставі рішення Ірпінської міськради від 25 червня 2010 року № 4772-90-V ОСОБА_3 видано державний акт серії НОМЕР_1 на право власності на земельну ділянку площею 0,10 га, кадастровий номер НОМЕР_2, із цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд.
		 
		На підставі договору купівлі-продажу від 19жовтня 2010 року, посвідченого приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу НельзінимМ.С. та зареєстрованого в реєстрі за № 4853, земельну ділянку площею 0,10 га на АДРЕСА_1 придбала ОСОБА_4 
		 
		18 лютого 2011 року вказану земельну ділянку придбав ОСОБА_5, про що свідчить договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Нельзіним М. С. та зареєстрований у реєстрі за № 747.
		 
		Крім того, на підставі договору купівлі-продажу від 17 вересня 2012 року, посвідченого приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Нельзіним М. С. та зареєстрованого в реєстрі за № 5956, земельну ділянку площею 0,10 га на АДРЕСА_1 придбало ТОВ «БГМ ЛТД».
		 
		Посилаючись на те, що вказане рішення Ірпінської міськради прийнято, а державний акт видано з порушенням вимог чинного законодавства, що земельна ділянка знаходиться за межами м. Ірпеня, тому Ірпінська міськрада вийшла за межі наданих їй повноважень щодо розпорядження земельною ділянкою, перший заступник прокурора Київської області просив: визнати недійсними рішення Ірпінської міськради від 25 червня 2010 року № 4772-90-V у частині передачі ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,10 га та державний акт серії НОМЕР_1 на право власності на земельну ділянку площею 0,10 га, кадастровий номер НОМЕР_2, виданий ОСОБА_3, з відміткою про відчуження земельної ділянки ОСОБА_4, ОСОБА_5 і ТОВ «БГМ ЛТД»; витребувати з незаконного володіння ТОВ «БГМ ЛТД» на користь держави в особі Київської ОДА вказану земельну ділянку; визнати за державою в особі Київської ОДА право власності на цю земельну ділянку.
		 
		Перевіряючи наведені у касаційній скарзі доводи у частині юрисдикційності спору, тобто порушення судами правил предметної і суб'єктної юрисдикції, у зв'язку з чим справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, необхідно зазначити таке. 
		 
		У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
		 
		Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), яка набрала чинності для України з 11 вересня 1997 року та відповідно до статті 9 Конституції Україниє частиною національного законодавства України, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
		 
		Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
		 
		Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів і свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
		 
		Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного, тобто це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. 
		 
		Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. 
		 
		Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ). 
		 
		У рішенні від 22 грудня 2009 року у справі «Безимянная проти Росії» (заява № 21851/03) ЄСПЛ наголосив, що «погоджується з тим, що правила визначення параметрів юрисдикції, що застосовуються до різних судів у рамках однієї мережі судових систем держав, безумовно, розроблені таким чином, щоб забезпечити належну реалізацію правосуддя. Заінтересовані держави повинні очікувати, що такі правила будуть застосовуватися. Однак ці правила або їх застосування не повинні обмежувати сторони у використанні доступного засобу правового захисту».
		 
		Крім того, у статті 6 Конвенції закріплено принцип доступу до правосуддя.
		 
		Згідно зі стандартами ЄСПЛ доступ до правосуддя розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист та доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права установленим законом судом.
		 
		Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції»).
		 
		Відповідно до вимог статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства. 
		 
		Аналогічна норма міститься й у статті 19 чинного ЦПК України у редакції Закону № 2147-VIII.
		 
		За змістом статей 1, 3, 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) завданням цивільного судочинства є захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають, зокрема, з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
		 
		У порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. 
		 
		Разом із предметним критерієм для визначення юрисдикції має враховуватися також суб'єктний критерій. 
		 
		Стаття 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) передбачає, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій.
		 
		З огляду на положення статей 3, 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цього суб'єкта, відповідно, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій.
		 
		Таким чином, до адміністративної юрисдикції відносяться ті справи, які виникають зі спорів в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один із його учасників - суб'єкт владних повноважень, здійснює владні управлінські функції, в цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин.
		 
		Визначальні ознаки приватноправових відносин - юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу суб'єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права (як правило майнового) певного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб'єкта владних повноважень.
		 
		Згідно з частинами першою, четвертою статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.
		 
		Цивільні права та інтереси суд може захистити в спосіб визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (пункт 10 частини другої статті 16 ЦК України).
		 
		Земельний кодекс України (далі - ЗК України) є, зокрема, тим актом цивільного законодавства, який передбачає, що підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є акти органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування.
		 
		Так, відповідно до частин другої, третьої статті 78 ЗК Україниправо власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.
		 
		Згідно з частиною першою статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.
		 
		За положеннями статті 122 ЗК України вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, через які також згідно зі статтями 83, 84 ЗК України набувається та реалізується право комунальної власності на землю та право державної власності на землю. Комунальною власністю є землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, в державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. 
		 
		Статтею 80 ЗК України передбачено, що самостійними суб'єктами права власності на землю є, зокрема, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності, а також держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.
		 
		Конституційний Суд України в пункті 4 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До нормативних належать акти, які встановлюють, змінюють чи припиняють норми права, мають локальний характер, розраховані на широке коло осіб та застосовуються неодноразово, а ненормативні акти передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання.
		 
		З аналізу наведеного вбачається, що у зв'язку з прийняттям суб'єктом владних повноважень ненормативного акта виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів. Зокрема, у сфері земельних правовідносин відповідний ненормативний акт слугує підставою виникнення, зміни або припинення конкретних прав та обов'язків фізичних і юридичних осіб приватного права.
		 
		Таким чином, рішення суб'єкта владних повноважень у сфері земельних правовідносин, яке має ознаки ненормативного акта та вичерпує свою дію після його реалізації, може оспорюватися з точки зору його законності, а вимоги про визнання рішення незаконним - розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло цивільне право і спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому випадку вимога про визнання рішення незаконним може розглядатися як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 ЦК України та пред'являтися до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред'явлення позовної вимоги про визнання рішення незаконним є оспорювання цивільного речового права особи, що виникло внаслідок та після реалізації рішення суб'єкта владних повноважень.
		 
		З огляду на викладене наведені у касаційній скарзі доводи щодо належності справи до адміністративної юрисдикції відхиляються з указаних підстав.
		 
		Стосовно інших доводів касаційної скарги, а також законності й обґрунтованості оскаржуваних рішень судів ВеликаПалата Верховного Суду керується такими міркуваннями.
		 
		Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. 
		 
		За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		 
		Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
		 
		За приписами пункту 5 частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою.
		 
		Відповідно до вимог статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Аналогічне положення міститься у статті 2 ЦПК України у редакції Закону № 2147-VIII, згідно з частиною другою якої суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
		 
		Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 4 ЦПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій; стаття 5 ЦПК України у редакції Закону № 2147-VIII).
		 
		Частиною четвертою статті 10 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) установлено, що суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом. 
		 
		Із матеріалів справи вбачається, що провадження у справі відкрито 01 квітня 2015 року та призначено справу до розгляду на 29 квітня 2015 року (т. 1, а. с. 31).
		 
		Згідно з матеріалами справи відповідачі ОСОБА_4 і ОСОБА_5 жодного разу не брали участі у судових засіданнях; відсутні докази, що вказані особи були повідомлені про відкриття провадження у справі, у якій вони є відповідачами. Також матеріали справи не містять доказів отримання відповідачами ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 копій позовної заяви та судових рішень. 
		 
		У клопотанні, яке подавалося до суду першої інстанції, ТОВ «БГМ ЛТД» зазначило, що позов подано до фізичних та юридичних осіб. Вважало, що вимоги про витребування із незаконного володіння земельної ділянки заявлені в інтересах юридичної особи - Київської ОДА до юридичної особи - ТОВ «БГМ ЛТД», проте, на їх думку, вказані вимоги мали розглядатися за правилами господарського судочинства, вимоги до фізичних осіб про визнання недійсним рішення Ірпінської міськради - у порядку адміністративного судочинства. Просило відмовити у відкритті провадження у справі. Однак суд першої інстанції зазначене клопотання не розглянув. 
		 
		Дійсно, позов подано як до фізичних, так і до юридичних осіб. Разом з тим прокурором не зазначено, які позовні вимоги до кого з відповідачів заявлено, так як у такому разі кожен з відповідачів може заперечувати та заявляти клопотання, зустрічні вимоги щодо кожної із заявлених вимог. Позов не містить посилання на те, що вказані вимоги об'єднані спільним предметом чи мають спільні підстави.
		 
		Суд не наділений повноваженнями визначати, яка саме вимога і в якому обсязі заявлена до конкретного відповідача, оскільки такі дії будуть свідчити про порушення судом принципу диспозитивності. Тобто при вирішенні питання про відповідність позовної заяви прокурора вимогам статті 119 ЦПК України (у редакції, чинній на час вчинення процесуальної дії) суд першої інстанції мав звернути увагу на зазначене, а в подальшому після отримання відповідного клопотання одного з відповідачів - ТОВ «БГМ ЛТД» не був позбавлений можливості діяти відповідно до пункту 8 частини першої статті 207 ЦПК України. 
		 
		Однак суд першої інстанції не врахував вимоги ЦПК України і вказані порушення на стадії касаційного перегляду виправити неможливо.
		 
		ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що такі порушення норм ЦПК України мають істотне значення, так як позбавляють суд можливості визначитися з предметною та суб'єктною юрисдикцією кожної з вимог, зробити висновок про те, чи об'єднані вказані вимоги спільним предметом та підставами, а відтак визначити встановлений законом суд для розгляду цього спору.
		 
		У судовому засіданні 29 квітня 2015 року був присутній представник відповідача ТОВ «БГМ ЛТД» - Бойко А. М., про що свідчить журнал судового засідання (т. 1, а. с. 56). Розгляд справи відкладено на 29 травня 2015 року, про що представник відповідача ТОВ «БГМ ЛТД» - Бойко А. М. повідомлений (т. 1, а. с. 57).
		 
		Згідно з журналом судового засідання 29 травня 2015 року був присутній представник відповідача ТОВ «БГМ ЛТД» - Марченко М. І. (т. 1, а. с. 67, 68). Розгляд справи відкладено на 30 липня 2015 року, про що представник відповідача ТОВ «БГМ ЛТД» - Марченко М. І. повідомлений (т. 1, а. с. 69).
		 
		За змістом журналів судових засідань від 29 квітня та 29 травня 2015 року розгляд справи відкладено у зв'язку з неявкою в судові засідання інших відповідачів.
		 
		На а. с. 81, т. 1 міститься довідка суду, що 30 липня 2015 року справу знято з розгляду у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю судді та відкладено її розгляд на 28 серпня 2015 року.
		 
		28 серпня 2015 року справу знову знято з розгляду у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю судді та відкладено на 28 вересня 2015 року, про що свідчить відповідна довідка суду (т. 1, а. с. 89).
		 
		28 вересня 2015 року суд першої інстанції ухвалив рішення у справі. При цьому за змістом рішення суду та журналу судового засідання суд вважав за можливе розглядати справу за відсутності представника відповідача ТОВ «БГМ ЛТД», який, на думку суду, повідомлявся належним чином про час та місце розгляду справи, що підтверджується розпискою в матеріалах справи, причини неявки суд не повідомив.
		 
		Відповідно до частини першої статті 158 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої інстанції) розгляд судом цивільної справи відбувається в судовому засіданні з обов'язковим повідомленням осіб, які беруть участь у справі.
		 
		У статтях 74-76 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої інстанції) було врегульовано порядок вручення судових повісток.
		 
		Згідно з частинами п'ятою та восьмою статті 74 ЦПК України (у вказаній редакції) судова повістка разом із розпискою, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається поштою рекомендованим листом із повідомленням або через кур'єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншою особою, яка бере участь у справі. Стороні чи її представникові за їх згодою можуть бути видані судові повістки для вручення відповідним учасникам цивільного процесу. Судова повістка може бути вручена безпосередньо в суді, а у разі відкладення розгляду справи про час і місце наступного засідання може бути повідомлено під розписку. Судова повістка юридичній особі направляється за її місцезнаходженням або за місцезнаходженням її представництва, філії, якщо позов виник у зв'язку з їх діяльністю.
		 
		Наслідки неявки в судове засідання особи, яка бере участь у справі, урегульовано статтею 169 ЦПК України (в зазначеній редакції), згідно з пунктом 1 частини першої якої суд відкладає розгляд справи в межах строків, встановлених статтею 157 цього Кодексу, у разі неявки в судове засідання однієї із сторін або будь-кого з інших осіб, які беруть участь у справі, про яких нема відомостей, що їм вручені судові повістки.
		 
		Разом з тим згідно з частиною четвертою статті 169 ЦПК України (в зазначеній редакції) у разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення).
		 
		Однак усупереч наведеним нормам процесуального права суд першої інстанції не перевірив питання щодо належного повідомлення відповідача ТОВ «БГМ ЛТД» про час та місце розгляду справи на 28 серпня та 28 вересня 2015 року. 
		 
		Так, матеріали справи не містять відомостей про отримання ТОВ «БГМ ЛТД» повідомлень суду (т. 1, а. с. 82, 90) про зняття справи з розгляду та відкладення на 28 серпня та 28 вересня 2015 року.
		 
		Неявка представника відповідача ТОВ «БГМ ЛТД» в судове засідання 28 вересня 2015 року не була повторною, тому суд першої інстанції не мав розглядати справу за його відсутності, зважаючи також на відсутність відомостей, що відповідачу ТОВ «БГМ ЛТД» вручено судові повістки в судові засідання на 28 серпня та 28 вересня 2015 року.
		 
		За змістом частини третьої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
		 
		Оскільки рішення по суті спору ухвалюється судом першої інстанції, а на стадії апеляційного провадження здійснюється лише перевірка законності й обґрунтованості рішення суду (стаття 303 ЦПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій), то заява про застосування позовної давності може бути розглянута, якщо вона подана під час розгляду справи в суді першої інстанції.
		 
		Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення за відсутності відповідачів, не повідомлених про час і місце розгляду справи, позбавив їх можливості надати пояснення стосовно заявлених позовних вимог, навести свої доводи та міркування, надати докази на їх підтвердження, заявити клопотання, що істотно впливає на висновки суду по суті вирішеного спору і не може бути виправлено на етапах перегляду судового рішення, у тому числі й щодо застосування позовної давності.
		 
		У пункті 26 рішення ЄСПЛ у справі «Надточій проти України» та пункті 23 рішення цього суду у справі «Гурепка проти України № 2» наголошується на принципі рівності сторін ? одному із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
		 
		Разом з тим згідно з журналом судового засідання (т. 1, а. с. 103, 104) 28 вересня 2015 року суд відмовив у приєднанні зустрічної позовної заяви ТОВ «БГМ ЛТД» до Київської ОДА, Ірпінської міськради, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Управління Держземагентства у м. Ірпені Київської області, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, про визнання дійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та визнання права власності на цю земельну ділянку (т. 1, а. с. 93, 94). Заява зареєстрована в суді першої інстанції 29 травня 2015 року за вх. № 10051, про що свідчить вхідний штемпель суду.
		 
		Таким чином, отримавши у травні 2015 року зустрічну позовну заяву ТОВ «БГМ ЛТД», суд вирішив питання щодо неї тільки у вересні 2015 року, та ще й за відсутності представника ТОВ «БГМ ЛТД», протокольною ухвалою суду без наведення мотивів і обґрунтувань відмови в її приєднанні для спільного розгляду разом з первісним позовом, що також свідчить про порушення принципу рівності сторін стосовно захисту прав ТОВ «БГМ ЛТД».
		 
		Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		 
		У Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність (стаття 3). Органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами (стаття 74Конституції України). 
		 
		Споживач послуг органів місцевого самоврядування законно презюмує, що його рішення є законними та такими, що прийняті у межах компетенції. 
		 
		У справі «Рисовський проти України» (заява № 29979/04) ЄСПЛ підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування», який передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.
		 
		Крім того, варто зазначити, що захист права власності гарантовано Першим протоколом до Конвенції, відповідно до статті 1 якого кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. 
		 
		Позбавлення права власності має бути здійснене відповідно до закону, необхідним у демократичному суспільстві і спрямованим на досягнення «справедливого балансу» між інтересами суспільства та інтересами заявника. 
		 
		Перевіряючи дотримання «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав людини, ЄСПЛ у рішенні від 16 лютого 2017 року у справі «Кривенький проти України» констатував порушення такого балансу у зв'язку з позбавленням заявника права на земельну ділянку без надання будь-якої компенсації або іншого відповідного відшкодування, тобто порушення Україною статті 1 Першого протоколу до Конвенції. ЄСПЛ зробив висновок, що мало місце непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
		 
		Право власності та право користування земельною ділянкою набуваються в порядку, визначеному ЗК України, який також передбачає вичерпний перелік підстав для припинення таких прав. Однією з підстав для припинення права власності та права користування земельною ділянкою є вилучення (викуп) земельної ділянки для суспільних потреб. При цьому ЗК України встановлює гарантії дотримання прав власників землі та землекористувачів у зв'язку з таким вилученням (викупом). Зокрема, статтею 156 цього Кодексу передбачено, що власникам землі та землекористувачам відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок вилучення (викупу) сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом. З огляду на це відсутність можливості реалізації власниками землі та землекористувачами права на отримання такого відшкодування є порушенням не лише зазначених норм ЗК України, а й статті 1 Першого протоколу до Конвенції. 
		 
		Отже, суди під час розгляду справ, пов'язаних із захистом права власності на землю чи права землекористування, повинні неухильно дотримуватися положень ЗК України щодо підстав для припинення прав на землю та гарантій, встановлених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції щодо захисту права власності.
		 
		Разом з тим із судових рішень вбачається і судами установлено, що земельна ділянка набута фізичними особами; останній власник набув її за договором купівлі-продажу в особи, яка також набула її у власність за договором купівлі-продажу; спірна земельна ділянка забудована.
		 
		Однак на вказані обставини суди не зважили в достатній мірі та у світлі указаних висновків ЄСПЛ у справах щодо земельних спорів.
		 
		З урахуванням викладеного рішення судів першої й апеляційної інстанцій не можуть вважатися законними та обґрунтованими, тому касаційна скарга підлягає задоволенню частково, рішення судів першої й апеляційної інстанцій - скасуванню, а справа - направленню до суду першої інстанції на новий розгляд.
		 
		У такому разі розподіл судових витрат не здійснюється.
		 
		Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 411, 415, 416, 419ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду 
		 
		ПОСТАНОВИЛА:
		 
		Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «БГМ ЛТД» задовольнити частково.
		 
		Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 28 вересня 2015 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 22 грудня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
		 
		Суддя-доповідач  О.М. Ситнік Судді:                                                Н. О. Антонюк Л.М. Лобойко                                                С. В. Бакуліна Н.П. Лященко В. В. Британчук О.Б. Прокопенко Д. А. Гудима Л.І. Рогач  О. С. Золотніков І. В. Саприкіна О. Р. Кібенко В.Ю. Уркевич                                               В. С. Князєв  О.Г. Яновська

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...