Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 234/19428/18 : Цивільні справи (до 01.01.2019); Окреме провадження; Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Надіслано для оприлюднення: 14.01.2019. Зареєстровано: 15.01.2019. Забезпечено надання загального доступу: 17.01.2019.
Дата набрання законної сили: 12.02.2019
Номер судового провадження: 2-о/234/44/19

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		Справа № 234/19428/18 
		Провадження № 2-о/234/44/19
		 
		РІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		11 січня 2019 року                                                        м.Краматорськ
		 
		 Краматорський міський суд Донецької області в складі:
		головуючого - судді Чернобай А.О.,
		секретар судового засідання - Науменко А.Е.,
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Краматорську цивільну справу за заявою ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Посольство Російської Федерації в Україні, -
		 
		ОБСТАВИНИ СПРАВИ: 
		 
		Заявник ОСОБА_1 10.12.2018 року звернулася до суду з заявою про встановлення факту вимушеного переселення у травні 2014 року з окупованої території Донецької області унаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області.
		Свою заяву обґрунтовує тим, що вона народилася у місті Донецьк Донецької області, була зареєстрована та мешкала по травень 2014 року за адресою: АДРЕСА_1. Унаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, яка розпочалася у лютому 2014 року, вона була вимушена у травні 2014 року залишити окуповану частину території Донецької області та переселитись до Івана - Франківська, а згодом перемістилася у м. Краматорськ Донецької області, де 29.03.2015 року зареєстрована як вимушений переселенець. Зазначає, що такими діями Російської Федерації щодо України, а саме: збройної окупації Донецької області, наслідком чого стала повна окупація та подальша незаконна анексія території Автономної Республіки Крим, порушені її громадянські права і свободи, вона втратила житло, вільне спілкування з друзями та родичами, налагоджений побут. 
		Друга фаза збройної агресії Російської Федерації проти України розпочалася у квітні 2014 року, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужби РФ озброєні бандитські формування проголосили створення "Донецької народної республіки" (07.04.2014 року) та "Луганської народної республіки " (27.04.2014 року). Протягом травня 2014 року, у неконституційний спосіб, було проведено референдуми на зазначених територіях з приводу їх відокремлення від України, на територію України були заслані розвідувально-диверсійні групи, які очолювали кадрові офіцери Головного розвідувального управління генерального штабу збройних сил РФ, парамілітарні формування російського козацтва та укомплектовані чеченцями - громадянами РФ батальйон "Восток", а також задіяні такі озброєні групи найманців як "Русский сектор" та "Оплот". За їх участю відбулися захоплення адміністративних будівель у багатьох населених пунктах Донецької та Луганської областей, здійснено збройні напади на частини Збройних Сил України. 
		       23.08.2014 року розпочалося масове вторгнення на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів збройних сил РФ. Вказує, що метою встановлення факту вимушеного переселення з окупованої території України задля уникнення загрози життю, здоров'ю, свободи, особистих прав на свободу делегування, вираження думки, майнових прав, права на судовий захист на окупованій території саме у результаті збройної агресії РФ є визначення її статусу як особи, що перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року, ратифікованої Україною 03.07.1954 року, з відповідними правовими наслідками.
		       Просить встановити факт вимушеного переселення у травні 2014 року з окупованої території Донецької області у наслідок збройної агресії РФ проти України та окупації РФ частини території Донецької області.
		       Заявник ОСОБА_1 підтримала свої вимоги в повному обсязі, просить їх задовольнити, надавши суду заяву про розгляд справи у його відсутність.
		       Представники заінтересованих осіб Міністерство соціальної політики України, Посольство Російської Федерації України в судове засідання не з'явилися по невідомим суду причинам. Про місце, дату та час слухання справи повідомлені належними чином, клопотань чи пояснень у справі не подавали.
		       Суд вважає можливим розглянути справу у відсутність заявника та представників заінтересованих осіб, на підставі наявних у справі доказів.
		        Вивчивши матеріали справи, проаналізувавши зібрані в справі докази, суд, -
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		В судовому засіданні встановлено, що як вбачається з матеріалів справи, зокрема копії паспорту ОСОБА_1 (серія НОМЕР_1, виданого 20.02.2002 року в Гірницькому РВ ММУ УМВС України в Донецькій області) остання народилася ІНФОРМАЦІЯ_3 в м. Донецьк Донецької області, з 16.10.2009 року була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 30 - 32)
		Факт постійного проживання заявника до травня 2014 року за адресою: АДРЕСА_1, підтверджується заявою ОСОБА_1 до міської поліклініки № 1 в Івано - Франківську в травні 2014 року про надання дозволу на обслуговування в міській поліклініці № 1, оскільки на даний час вона проживає АДРЕСА_2 (а.с. 33), а в подальшому копією довідки про взяття на облік особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції від 23.03.2015 року № 1426/43276, відповідно до якої ОСОБА_1 перемістилася з тимчасово окупованої території в АДРЕСА_3. (а.с. 34).
		З даної довідки вбачається, що ОСОБА_1 постійно проживала за вищевказаною адресою і перемістилася з тимчасово окупованої території (АДРЕСА_1) у АДРЕСА_3.
		Матеріалами справи доводиться, що зазначена адреса є її фактичним місцем проживання. Разом з тим, суд звертає увагу, що вищевказана довідка не містить відомостей щодо причин переселення.
		Згідно зі статтею 4 Конвенції про захист цивільного населення під час війни особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.
		Беручи до уваги резолюції Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй «Стан справ у сфері прав людини в Автономній Республіки Крим та місті Севастополі (Україна)» від 19.12.2016р №71/205 та від 19.12.2017р №72/190, які визнають АРК та м. Севастополь територією, тимчасово окупованою Російською Федерацією, та виходячи з аналізу положень чинного законодавства України, суд вважає, що факт збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території АРК є загальновідомим і не підлягає доведенню.
		Відповідно до частини першої статті 1 Закону України від 20.10.2014р «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
		Аналіз вищевказаних положень закону свідчить про те, що підставами внутрішнього переміщення осіб на території України у тому числі може бути: збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру.
		У частині першій статті 4, частині першій статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.
		Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону. Постановою Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року №509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб» затверджено порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Встановлена форма довідки не передбачає внесення відомостей про причину переміщення особи з місця свого постійного проживання.
		Положеннями Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» порядок підтвердження і встановлення факту наявності збройного конфлікту або тимчасової окупації території України не передбачено, проте не виключається можливість звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення, якщо від цього юридичного факту у цієї особи виникають, змінюються або припиняються певні правовідносини.
		Частиною четвертою статті 2 Закону України від 18 січня 2018 року «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» визначено, що відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права. При цьому, відповідно до абзацу 6 преамбули вказаного Закону датою початку окупації частини території України, зокрема Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, є дата, визначена Законом України від 15 квітня 2014 року «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», а саме: 20 лютого 2014 року.
		       Отже, вказаний Закон і передбачає, які права можуть виникнути в особи, щодо якої встановлено юридичний факт, про який просить заявник.
		       Статтею 55 Конституції України передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
		        Відповідно до частин першої та другої статті 124 Конституції України, делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.
		       Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
		       З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (стаття 124 Конституції України), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.
		       З урахуванням внесених змін до Конституції України Законом України від 02.06.2016р №1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», вказане Рішення Конституційного Суду України не втратило свого значення у контексті права на доступ до суду.
		       У Рішенні Конституційного Суду України від 07.05.2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) вказано, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов'язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом частини другої статті 64 Конституції України, право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.
		       Частина четверта статті 10 ЦПК України і стаття 17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» покладає на суд обов'язок при розгляді справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
		       За змістом статті 1 Конвенції існує презумпція, що юрисдикція здійснюється на всій території Договірної держави. Зобов'язання, взяті на себе Договірною державою за статтею 1, включають два аспекти, а саме: з одного боку - негативне зобов'язання утримуватися від втручання у здійснення гарантованих прав і свобод, а з іншого боку - позитивні зобов'язання вживати належних заходів для забезпечення дотримання таких прав і свобод на своїй території (рішення ECHR у справі «Ilascu та інші проти Молдови та Росії», §313; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», §129).
		       Навіть за виняткових обставин, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території через військову окупацію збройними силами іншої держави, воєнні дії чи повстання, або внаслідок створення сепаратистського режиму на її території, вона не втрачає своєї юрисдикції за змістом статті 1 Конвенції (рішення ECHR у справі «Ilascu та інші проти Молдови та Росії», §333; рішення ECHR у справі «Catan та інші проти Молдови та Росії», §109; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», §130).
		       У випадках, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території, її відповідальність за Конвенцією обмежується виконанням позитивних зобов'язань. Такі зобов'язання стосуються як заходів, необхідних для відновлення контролю (як вираження своєї юрисдикції) над відповідною територією, так і заходів із забезпечення поваги до особистих прав заявника (рішення ECHR у справі «Ilascu та інші проти Молдови та Росії», §335, §339; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», §131).
		       Отже, перша частина цих зобов'язань вимагає від держави відстояти або відновити свій суверенітет над територією та утриматися від будь-яких дій з підтримки сепаратистського режиму. Згідно з другою частиною зобов'язань держава повинна вжити судових, політичних або адміністративних заходів для забезпечення особистих прав заявника.
		       Згідно ст. 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
		       Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
		       За правилами ст. 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
		       Отже, встановлення юридичного факту за рішенням суду безпосередньо породжує певні юридичні наслідки, тобто від встановлення факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих прав громадян.
		       Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» тимчасово окупованою територією є сухопутна територія АРК та міста Севастополя, внутрішні води України цих територій.
		       Згідно з ч. 3 ст. 5 вказаного Закону відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладається на Російську Федерацію, як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права.
		       Як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати судовий захист прав і свобод людини і громадянина, тобто саме держава бере на себе такий обов'язок відповідно до зазначених вище конституційних норм, право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя.
		       Таким чином, суд дійшов висновку про те, що відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території, у тому числі території АРК та м. Севастополя, покладено на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права, що встановлено статтею 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», частиною четвертою ст. 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», та підтверджує факт того, що вимушене переселення у травні 2014 року ОСОБА_1 з окупованої території, а саме, м. Макіївка Донецької області, відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупацією Російською Федерацією території Донецької області.
		       Частиною третьою ст. 15 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» передбачено, що у разі якщо внутрішнє переміщення за обставин, передбачених у статті 1 цього Закону, спричинене військовою агресією іншої держави, військовим вторгненням, окупацією чи анексією території України, і цю територію покинули особи, що стали внутрішньо переміщеними особами, держава-агресор компенсує прямі витрати внутрішньо переміщених осіб, які виникли внаслідок вимушеного переміщення, а також всі витрати на приймання та облаштування зазначених осіб, що були здійснені за рахунок державного бюджету України та місцевих бюджетів, відповідно до норм міжнародного права.
		       Відповідно до положень статі 3 Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
		       Приписами ст. 27 Конституції України передбачено, що кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави - захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань.
		       Враховуючи викладене, а також те, що заявник переселився з території Донецької області задля уникнення загрози життю, здоров'ю, свободи в результаті збройної агресії Російської Федерації, та те, що встановлення даного юридичного факту заявнику необхідно для визначення його статусу як особи, яка перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року (жертви - потерпілого від міжнародного збройного конфлікту), що обумовлює виникнення прав та обов'язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права, суд вважає, що подана заява підлягає задоволенню.
		       На підставі наведеного, керуючись ст.ст.263-265, 293, 315, 319 ЦПК України, суд, - 
		 
		УХВАЛИВ:
		Заяву ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Посольство Російської Федерації в Україні - задовольнити.
		Встановити, що вимушене переселення ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_3, зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_1 (паспорт серії НОМЕР_1) в травні 2014 року з окупованої території України, а саме: Донецької області, відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області, Україна.
		Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закритті апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
		Апеляційна скарга на рішення може бути подана до Донецького апеляційного суду протягом 30 днів з дня його проголошення.
		 
		Суддя
		 
		Рішення ухвалене і надруковане в нарадчий кімнаті в єдиному екземплярі.
		 
		               Суддя

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...