Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 243/5103/18 : Цивільні справи (до 01.01.2019); Окреме провадження; Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Надіслано для оприлюднення: 14.01.2019. Зареєстровано: 15.01.2019. Забезпечено надання загального доступу: 17.01.2019.
Дата набрання законної сили: 14.02.2019
Номер судового провадження: 2-о/243/12/2019

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		№ 243/5103/18
		Справа № 2-о/243/12/2019
		Р І Ш Е Н Н Я
		 
		І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
		 
		14 січня 2019 року Слов'янський міськрайонний суд Донецької області у складі:
		головуючий суддя         Пронін С.Г.
		       за участю секретаря Маслової К.С.,       
		розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Слов'янську Донецької області цивільну справу за заявою ОСОБА_1, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, про встановлення факту, що має юридичне значення, - 
		 
		В С Т А Н О В И В :
		 
		Заявник ОСОБА_1 звернулася до суду з вказаною заявою, обґрунтовуючи свої вимоги наступним. Вона була зареєстрована та проживала до вересня 2014 року у м. Горлівка Донецької області. У вересні 2014 року вона внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, яка розпочалася у лютому 2014 року, була вимушена залишити м. Горлівка Донецької області, де органи державної влади України на той час не здійснювали свої повноваження, та переселитися до м. Слов'янськ Донецької області. ОСОБА_1 зазначає, що вказаними діями Російської Федерації було порушено її громадянські права і свободи, оскільки вона фактично втратила житло, вільне спілкування з друзями та родичами, налагоджений побут. Заявник вказує, що встановлення юридичного факту - факту вимушеного її переселення з неконтрольованої українською владою території України задля уникнення загрози життю, здоров'ю, свободі, вираженню думки, особистим та майновим правам, праву на судовий захист на цій території саме у результаті збройної агресії Російської Федерації, породжуватиме для неї юридичні наслідки у виді виникнення права на справедливу компенсацію з держави-агресора, якою і є Російська Федерація. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просить суд встановити факт, що її вимушене переселення у вересні 2014 року з неконтрольованої владою України території Донецької області відбулось унаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області.
		Заявник ОСОБА_1, будучи належним чином повідомленою про дату, час та місце розгляду справи, в судове засідання не з'явилася, надала суду заяву, в якій заявлені вимоги підтримала, просила їх задовольнити, а справу розглянути у її відсутність.
		Представник заінтересованої особи - Міністерства соціальної політики України, будучи належним чином повідомленим про дату, час та місце розгляду справи, в судове засідання не з'явився, про причини своєї неявки суд не повідомив.
		Представник заінтересованої особи - Російської Федерації, будучи належним чином повідомленим про дату, час та місце розгляду справи, в судове засідання не з'явився, про причини своєї неявки суд не повідомив.
		Суд, враховуючи, що неявка до суду належно повідомлених про дату, час та місце розгляду справи представників заінтересованих осіб не перешкоджає розгляду справи, дослідивши матеріали справи, встановив наступне.
		Частиною першою статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлено імунітет від пред'явлення позову до іноземної держави та залучення її до участі у справі як третьої особи. 
		В той же час, приймаючи до уваги, що у даній справі Російська Федерація є заінтересованою особою, а не виступає із позовними вимогами як сторона чи третя особа у справі позовного провадження, суд приходить до переконання, що імунітет, встановлений вищезазначеною нормою, не розповсюджує свою на Російську Федерацію у цій справі.
		Крім того, підставою подання громадянами України заяви про встановлення відповідного факту є тимчасова окупація Російською Федерацією частини території України. Як зазначено в абзаці 15 преамбули Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», дії Російської Федерації на території окремих районів Донецької та Луганської областей, Автономної Республіки Крим та міста Севастополя грубо порушують принципи та норми міжнародного права. Частина четверта статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» вказує на ті випадки, коли Україна може застосувати 
		 
		 
		 
		реторсію - правомірні обмежувальні заходи у відповідь на аналогічні заходи іншої держави. Так, якщо в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права. На необхідності врахування вказаних приписів закону наголошується і у п. 19 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про застосування судами міжнародних договорів України при здійсненні правосуддя» № 13 від 19 грудня 2014 року.
		Вирішуючи можливість встановлення факту, що вимушене переселення ОСОБА_1 у вересні 2014 року з неконтрольованої владою України території Донецької області відбулось унаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області, суд виходить з такого.
		Зі свідоцтва про право власності на житло № 2945 від 23 квітня 1996 року слідує, що ОСОБА_1 на праві спільної часткової власності належить квартира АДРЕСА_1
		В той же час, з довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи № НОМЕР_1 від 23 жовтня 2014 року вбачається, що ОСОБА_1 з місця своєї реєстрації, якою є: АДРЕСА_1, переселилася до м. Слов'янськ Донецької області. 
		Згідно зі статтею 4 Конвенції про захист цивільного населення під час війни, ратифікованої із застереженням Указом ПВР УРСР від 03 липня 1957 року, особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.
		Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
		Тобто підставами внутрішнього переміщення осіб на території України можуть бути збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру.
		Частинами першою статті 4, частиною першою статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» встановлено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону. Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону. 
		Постановою Кабінету Міністрів України «Про облік внутрішньо переміщених осіб» № 509 від 01 жовтня 2014 року затверджено порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Натомість встановлена форма довідки не передбачає внесення відомостей про причину переміщення особи з місця свого постійного проживання. 
		Разом з тим, Закон України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» не виключає можливість звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення, якщо від цього юридичного факту у цієї особи виникають, змінюються або припиняються певні правовідносини. 
		Частиною четвертою статті 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» визначено, що відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права. 
		Отже, вказаний Закон і передбачає, які права можуть виникнути в особи, щодо якої встановлено юридичний факт, про який просять заявники. 
		Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.  
		Згідно з вимогами ч. 1, 2 ст. 124 Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
		 
		За таких обставин суд приходить до переконання, що судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.
		Крім того, у Рішенні Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8?рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) вказано, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов'язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом частини другої статті 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану. 
		Частина четверта статті 10 ЦПК України і стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» покладає на суд обов'язок при розгляді справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. 
		За змістом статті 1 Конвенції існує презумпція, що юрисдикція здійснюється на всій території Договірної держави. Зобов'язання, взяті на себе Договірною державою за статтею 1, включають два аспекти, а саме: з одного боку - негативне зобов'язання утримуватися від втручання у здійснення гарантованих прав і свобод, а з іншого боку - позитивні зобов'язання вживати належних заходів для забезпечення дотримання таких прав і свобод на своїй території (рішення ECHR у справі «Ilaєcu та інші проти Молдови та Росії», § 313; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 129). Навіть за виняткових обставин, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території через військову окупацію збройними силами іншої держави, воєнні дії чи повстання, або внаслідок створення сепаратистського режиму на її території, вона не втрачає своєї юрисдикції за змістом статті 1 Конвенції (рішення ECHRу справі «Ilaєcu та інші проти Молдови та Росії», § 333; рішення ECHR у справі «Catan та інші проти Молдови та Росії», § 109; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 130). 
		У випадках, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території, її відповідальність за Конвенцією обмежується виконанням позитивних зобов'язань. Такі зобов'язання стосуються як заходів, необхідних для відновлення контролю (як вираження своєї юрисдикції) над відповідною територією, так і заходів із забезпечення поваги до особистих прав заявника (рішення ECHR у справі «Ilaєcu та інші проти Молдови та Росії», § 335, § 339; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 131). 
		Таким чином перша частина цих зобов'язань вимагає від держави відстояти або відновити свій суверенітет над територією та утриматися від будь-яких дій з підтримки сепаратистського режиму, а друга частина цих зобов'язань передбачає вжиття державою судових, політичних або адміністративних заходів для забезпечення особистих прав заявника.
		Частиною першою статті 293 ЦПК України окреме провадження визначено видом непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
		Відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 293 ЦПК України в порядку окремого провадження суд розглядає, в тому числі, справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
		Згідно з приписами ч. 2 ст. 315 ЦПК України у судовому порядку окрім фактів, зазначених у ч. 1 ст. 315 ЦПК України, можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
		Тобто оскільки встановлення юридичного факту за рішенням суду безпосередньо породжує певні юридичні наслідки, то від його встановлення залежить виникнення, зміна або припинення особистих прав громадян.  
		Відповідно до ч. 3 ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладається на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права.
		За таких обставин, суд приходить до переконання, що судовий захист прав і свобод людини необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина, оскільки саме держава відповідно до вищезазначених конституційних норм бере на себе відповідний обов'язок.
		Таким чином, суд приходить до висновку, що оскільки вимушене переселення у вересні 2014 року 
		 
		 
		 
		ОСОБА_1 із м. Горлівка Донецької області, де органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області, то й відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території, у тому числі частині Донецької області, відповідно до норм і принципів міжнародного права покладено саме на Російську Федерацію як на державу-окупанта. 
		На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 55, 124 Конституції України, Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», Законом України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», Законом України «Про міжнародне приватне право», ст.ст. 13, 18, 81, 259, 263-265, 268, 293-294, 315-316, 319 ЦПК України, суд -
		 
		В И Р І Ш И В :
		Заявлені вимоги ОСОБА_1 - задовольнити.
		Встановити факт, що вимушене переселення ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженки м. Горлівка Донецької області, у вересні 2014 року з окупованої території Донецької області відбулось унаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області.
		Рішення може бути оскаржене в судову палату по цивільних справах Донецького апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Донецького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. 
		Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. 
		Повний текст рішення складено 14 січня 2019 року.
		 
		 
		 
		Суддя Слов'янського
		міськрайонного суду С.Г. Пронін

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...