Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 266/7521/18 : Цивільні справи (до 01.01.2019); Окреме провадження; Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Надіслано для оприлюднення: 25.01.2019. Зареєстровано: 27.01.2019. Забезпечено надання загального доступу: 28.01.2019.
Дата набрання законної сили: 23.02.2019
Номер судового провадження: 2-о/266/19/19

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		                                    Справа № 266/7521/18 
		                            Провадження № 2-о/266/19/19 
		 
		РІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		22 січня 2019 року                                     м. Маріуполь
		 
		Приморський районний суд м. Маріуполя Донецької області у складі:
		головуючого - судді Шишиліна О.Г. 
		за участю секретаря судового засідання  Воропаєвої О.Є. 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Маріуполі в порядку окремого провадження цивільну справу за заявою ОСОБА_1, заінтересовані особи Міністерство соціальної політики України, Російська ОСОБА_2 про встановлення факту, що має юридичне значення, суд
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Заявник звернувся до суду із заявою про встановлення факту, що вимушене переселення у грудні 2017 року з окупованої та незаконно анексованої Автономної ОСОБА_3 Крим України відбулось внаслідок збройної агресії Російської ОСОБА_2 проти України та окупації Російською ОСОБА_2 території Автономної ОСОБА_3 Крим та м. Севастополя.
		Заяву обгрунтовує тим, народився 10.09.1981 року в с. Ушкалка Верхньорогачицького району Херсонської області. Був зареєстрований та проживав за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_1. У грудні 2017 року він був вимушений переміститися з місця постійного проживання на тимчасово окупованій Російською ОСОБА_2 території Автономної ОСОБА_3 Крим до м. Маріуполь, пр.. НахімоваАДРЕСА_1 де зараз постійно проживає. Вказує, що є загальновідомо, що у кінці лютого - на початку березня 2014 року перекинуті з Російської ОСОБА_2 війська без розпізнавальних знаків окупували Кримський півострів. З цього моменту фактично розпочалася військова агресія Російської ОСОБА_2 проти України. Оскільки Російська ОСОБА_2 - держава-агресор - здійснює ефективний контроль над частиною території України, яка знаходиться за межами її національних кордонів отже, саме вона зобов'язана забезпечувати права та свободи, гарантовані Конвенцією на території Автономної Республіки Крим, м. Севастополь, оскільки ця частина території України перебуває під фактичним контролем Російської ОСОБА_2, тобто перебуває під її юрисдикцією у розумінні та значенні статті 1 Конвенції. Відповідно, Російська ОСОБА_2 відповідальна за порушення прав і свобод громадян, що гарантовані Конвенцією на цих територіях. Аналогічна позиція закріплена в ч.3ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», згідно якої відповідальність за порушення визначенихКонституцієюта законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладається на Російську ОСОБА_2 як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права. В кінці лютого 2014 року на території АР Крим розпочались масові проросійські акції та мітинги, які супроводжувались тим, що невідомі озброєні особи в формі без розпізнавальних знаків та російські спецпризначенці, захоплювали адміністративні будівлі міста, аеропорти, установи зв'язку та засоби масової інформації, на яких встановлювали російську символіку. Після зазначених подій на території півострова з'явилися російські війська, ніби-то для стабілізації суспільно-політичної обстановки в державі. В середині березня 2014 року на території Криму і м. Севастополь пройшов псевдореферендум про статус півострова, за результатами якого РФ включила АР Крим до свого складу. 
		До початку окупації Російською ОСОБА_2 території Автономної ОСОБА_3 Крим він був повноправним громадянином своєї країни, мав налагоджений побут та можливість зести повноцінне життя. Через патріотичну налаштованість він відчував себе у небезпеці та хвилювався за власне життя. З огляду на вищевказане, в грудні 2017 року, він був вимушений покинути ОСОБА_3 Крим. На даний час він проживає та працює у м. Маріуполі. Наразі займає посаду у 23 загоні морської охорони у званні мічама, є учасником бойових дій. Після переїзду на контрольовану Україною територію, йому довелося пристосовуватися до нових умов життя. Змінивши місце проживання, у зв'язку з анексією АР Крим, він фактично втратив свою домівку, близьких родичів та друзів. Вважає, що внаслідок саме військової агресії Російської ОСОБА_2 на території АР Крим та м. Севастополь було порушено цілу низку його прав і свобод, передбачених Конвенцією «Про захист прав людини та основоположних свобод» від 04.11.1950 року, Протоколом (Перший протокол) до цієї Конвенції від 20.03.1952 року та Протоколом №4 до цієї Конвенції від 16.09.1963 року, зокрема: право на життя, право на свободу повагу до честі і гідності, право на свободу і особисту недоторканість, право на повагу до приватного і сімейного життя, право на свободу думки, совісті і релігії, право на вільне пересування та вільний вибір місця проживання, право на ефективний засіб правового захисту, тощо. Отримана ним довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 27.12.2017 року №0000449593, видана йому Департаментом соціального захисту населення Маріупольської міської ради, посвідчую лише факт його вимушеного переселення з території Автономної Республіки Крим м. Керч, вул.. Лугова, б. 3А, і не містить в собі зазначення причини такого переселення, оскільки даний орган не має таких повноважень. Його звернення в порядку окремого провадження до суду із заявою про встановлення юридичного факту того, що вимушене переселення з окупованої території Автономної ОСОБА_3 Крим України відбулося внаслідок збройної агресії Російської ОСОБА_2 проти України та окупації Російською ОСОБА_2 території Автономної ОСОБА_3 Крим та м. Севастополь України, обумовлено тим, що він на меті визначити свій статус як особи, яка перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 року (жертви - потерпілих від міжнародного збройного конфлікту), що обумовлює виникнення прав та обов'язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права. Іншого порядку встановлення такого юридичного факту чинним законодавством України не передбачено. Тому просить заяву задовольнити.
		Заявник ОСОБА_1 до судового засідання не з'явився, проте надав письмову заяву в якій підтримав заяву, просив задовольнити її в повному обсязі, справу розглянути без його участі. 
		Представник заінтересованої особи Міністерства соціальної політики України в судове засідання не з'явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, про причини неявки суду не повідомив, заперечення на заяву не подав.
		Заінтересована особа - представник Посольства Російської ОСОБА_2 в Україні, в судове засідання не з'явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, про причини неявки суду не повідомив, заперечення на заяву не подав.
		Всебічно дослідивши та оцінивши в сукупності надані докази, матеріали справи, суд дійшов висновку, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.
		Згідно з частиною першою та пунктом п'ятим частини другоїстатті 293 ЦПК Україниокреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
		Згідно з частиною другоюстатті 315 ЦПК Україниу судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
		Отже, встановлення юридичного факту за рішенням суду безпосередньо породжує певні юридичні наслідки, тобто від встановлення факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих прав громадян.
		Відповідно доч.3ст.82ЦПК України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
		Судом встановлено, що заявник ОСОБА_1 з 15.03.2013 р. був зареєстрований за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_2 А, що підтверджується відповідними відомостями в паспорті заявника (а.с.22-25).
		Як вбачається з матеріалів справи 27 грудня 2017 року Департаментом соціального захисту населення Маріупольської міської ради видано довідку №0000449593 ОСОБА_1 про взяття його на облік, як внутрішньо переміщену особу, із зазначенням фактичного місця проживання за адресою: м. Маріуполь, пр.. Нахімова, б. 88 кв. 3 ( а.с.28). 
		Підставою для звернення заявника до суду стала необхідністю зазначення причин такого переселення, оскільки орган, який видав довідку, таких повноважень не має, а також для визначення його статусу як особи, яка перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року (жертви - потерпілого від міжнародного збройного конфлікту), що обумовлює виникнення прав та обов'язків, передбачених цією Конвенцією, нормами національного законодавства, іншими нормами міжнародного права.
		Відповідно до Женевської конвенції 1949 року про захист цивільного населення під час збройного конфлікту (чинна для Російської ОСОБА_2 з 10 травня 1954 року в порядку правонаступництва міжнародних договорів колишнього СРСР), її положення застосовуються до всього цивільного населення держав, що беруть участь у конфлікті, тобто не лише до іноземних громадян, що перебувають на території однієї з воюючих держав, а й до громадян цих держав, а також до цивільного населення окупованих територій.
		У ст. 2 IV Женевської конвенції 1949 року зазначено, що Конвенція буде застосовуватися у всіх випадках окупації всієї або частини території Високої Договірної Сторони, навіть якщо ця окупація не зустріне жодного збройного опору.
		Згідно зі ст. 43 IV Гаазької конвенції 1907 року, супротивник, що зайняв територію, зобов'язаний вжити всіх залежних від нього заходів для того, щоб наскільки це можливо відновити і забезпечити громадський порядок та суспільне життя, і при цьому він повинен поважати існуючий в країні закон. Положення вищезазначеної Конвенції передбачають розв'язання конкретних питань, таких, як: створення безпечних зон, захист поранених і хворих, а також лікарень і медичного персоналу, доставка медикаментів, спеціальні заходи по захисту дітей та налагодження зв'язків між членами розлучених сімей.
		За правилом ст. 3 IV Женевської конвенції 1949 р. з особами, які не беруть активної участі в бойових діях, у тому числі з особами зі складу збройних сил, що склали зброю, а також із тими, хто hors de combat (той, що вийшов з ладу (фр.)) унаслідок хвороби, поранення, затримання чи з будь-якої іншої причини, поводяться гуманно, без будь-якої ворожої дискримінації, причиною якої слугують раса, колір шкіри, релігія чи вірування, стать, походження чи майновий стан чи будь-які інші подібні критерії.
		Із цією метою є забороненими й залишатимуться забороненими будь-коли та будь-де такі діяння стосовно зазначених вище осіб: а) насилля над життям й особистістю, зокрема всі види вбивств, завдання каліцтва, жорстоке поводження й тортури; b) захоплення заручників; с) наруга над людською гідністю, зокрема образливе та принизливе поводження; d) засудження та застосування покарання без попереднього судового рішення, винесеного судом, який створено належним чином і який надає судові гарантії, визнані цивілізованими народами як необхідні.
		Згідно ст. 27 згаданої Конвенції особи, що перебувають під захистом, мають право за будь-яких обставин, на особисту повагу, повагу до своєї честі, права на сім'ю, їхніх релігійних переконань та обрядів, звичок та звичаїв. До них завжди слід ставитися гуманно й захищати її, зокрема, від будь-якого акту насильства чи залякування, від образ та цікавості натовпу.
		Однак, всупереч норм вказаної Конвенції, Російська ОСОБА_2 неодноразово порушувала права громадян України, тобто цивільного населення, передбачені та гарантовані Женевською конвенцією 1949 р. про захист цивільного населення під час збройного конфлікту та Конвенцією прозахист правлюдини іосновоположних свобод від 04.11.1950 року, як право на життя, право на свободу, повагу до честі і гідності, право не бути підданим катуванням, право не перебувати в рабстві або підневільному стані, право на свободу і особисту недоторканість, право на справедливий суд, право не бути покараним без закону, право на повагу до приватного і сімейного життя, право на свободу думки, совісті і релігії. Така позиція закріплена і в Постанові Верховної Ради України Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської ОСОБА_2 та подолання її наслідків».
		Відповідно до частини першоїстатті 1 Закону України від 20 жовтня 2014 року «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб»внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру. Отже підставами внутрішнього переміщення осіб на території України у тому числі може бути: збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру.
		У частині першій статті 4, частині першійстатті 5Закону України«Про забезпеченняправ ісвобод внутрішньопереміщених осіб» передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбаченихстаттею 12 цього Закону.
		Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених устатті 1 цього Закону.Постановою Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб»затверджено порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Встановлена форма довідки не передбачає внесення відомостей про причину переміщення особи з місця свого постійного проживання.
		ПоложеннямиЗакону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб»порядок підтвердження і встановлення факту наявності збройного конфлікту або тимчасової окупації території України не передбачено, проте не виключається можливість звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення, якщо від цього юридичного факту у цієї особи виникають, змінюються або припиняються певні правовідносини.
		Частиною четвертоюстатті 2 Закону України від 18 січня 2018 року «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях»визначено, що відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської ОСОБА_2, покладається на Російську ОСОБА_2 відповідно до принципів і норм міжнародного права. При цьому, відповідно до абзацу 6преамбули вказаногоЗакону датою початку окупації частини території України, зокрема Автономної ОСОБА_3 Крим та міста Севастополя, є дата, визначенаЗаконом України від 15 квітня 2014 року «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», а саме: 20 лютого 2014 року.
		Статтею 55 Конституції Українипередбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
		Відповідно до частин першої та другоїстатті 124 Конституції Україниделегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.
		Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
		З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на будь-який правовідносини, що виникають у державі (стаття 124 Конституції України), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.
		З урахуванням внесених змін доКонституції України ЗакономУкраїни від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», вказане Рішення Конституційного Суду України не втратило свого значення у контексті права на доступ до суду.
		УРішенні Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8рп/2002(справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) вказано, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов'язок відповідно до частини другоїстатті 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом частини другоїстатті 64 Конституції Україниправо на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.
		Частина четвертастатті 10 ЦПК Україниістаття 17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»покладає на суд обов'язок при розгляді справ застосовуватиКонвенцію про захист прав людини і основоположних свобод1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
		За змістом статті 1 Конвенції існує презумпція, що юрисдикція здійснюється на всій території Договірної держави. Зобов'язання, взяті на себе Договірною державою за статтею 1, включають два аспекти, а саме: з одного боку - негативне зобов'язання утримуватися від втручання у здійснення гарантованих прав і свобод, а з іншого боку - позитивні зобов'язання вживати належних заходів для забезпечення дотримання таких прав і свобод на своїй території (рішення ECHRу справі «Ilascu та інші проти Молдови та Росії», § 313; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 129).
		Навіть за виняткових обставин, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території через військову окупацію збройними силами іншої держави, воєнні дії чи повстання, або внаслідок створення сепаратистського режиму на її території, вона не втрачає своєї юрисдикції за змістом статті 1 Конвенції (рішення ECHR у справі «Ilascu та інші проти Молдови та Росії», § 333; рішення ECHR у справі «Catan та інші проти Молдови та Росії», § 109; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 130). У випадках, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території, її відповідальність за Конвенцією обмежується виконанням позитивних зобов'язань. Такі зобов'язання стосуються як заходів, необхідних для відновлення контролю (як вираження своєї юрисдикції) над відповідною територією, так і заходів із забезпечення поваги до особистих прав заявника (рішення ECHR у справі «Ilascu та інші проти Молдови та Росії», § 335, § 339; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 131).
		Таким чином, перша частина цих зобов'язань вимагає від держави відстояти або відновити свій суверенітет над територією та утриматися від будь-яких дій з підтримки сепаратистського режиму (див. там само, §§ 340-345). Згідно з другою частиною зобов'язань держава повинна вжити судових, політичних або адміністративних заходів для забезпечення особистих прав заявника (див. там само, §§ 340-345, §346; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 132).
		Відповідно до частини третьоїстатті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»відповідальність за порушення визначенихКонституцієюта законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладається на Російську ОСОБА_2 як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права.
		Тому суд приходить до висновку, що встановлення факту вимушеного переселення заявника з окупованої території Автономної ОСОБА_3 Крим яке відбулось унаслідок збройної агресії Російської ОСОБА_2 та окупації Російською ОСОБА_2 АРК, можливе лише у судовому порядку, а від встановлення цього юридично значимого для нього факту залежить виникнення, зміна та припинення правовідносин, в яких він, через дії Російської ОСОБА_2, вимушено бере участь.
		Дослідивши надані докази та загальновідомі обставини збройної окупації Російською ОСОБА_2 Автономної ОСОБА_3 Крим, суд погоджується із доводами заявника про те, що відповідальність за порушення визначенихКонституцієюта законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території, АРК покладено на Російську ОСОБА_2 як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права, що встановленостаттею 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»та підтверджує факт того, що вимушене переселення у грудні 2017 року ОСОБА_1 з окупованої території АРК, відбулось унаслідок збройної агресії Російської ОСОБА_2 проти України та окупацією Російською ОСОБА_2 території АРК.
		Ці обставини підтверджуються постановою Верховної Ради України Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської ОСОБА_2 та подолання її наслідків» від 21.04.2015 року №337-УІІІ, згідно якої зазначені події розвивались за таким сценарієм:Збройна агресія Російської ОСОБА_2 проти України розпочалася 20 лютого 2014 року, коли були зафіксовані перші випадки порушення Збройними Силами Російської ОСОБА_2 всупереч міжнародно-правовим зобов'язанням Російської ОСОБА_2 порядку перетину державного кордону України в районі Керченської протоки та використання нею своїх військових формувань, дислокованих у Криму відповідно до Угоди між Україною і Російською ОСОБА_2 про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської ОСОБА_2 на території України від 28 травня 1997 року, для блокування українських військових частин. На початковій стадії агресії особовий склад окремих російських збройних формувань не мав розпізнавальних знаків. 27 лютого 2014 року збройні підрозділи спеціального призначення Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних Сил Російської ОСОБА_2 захопили будівлі Ради міністрів та Верховної Ради Автономної ОСОБА_3 Крим. Водночас відбулося створення і озброєння іррегулярних збройних формувань найманців з числа місцевих жителів, якими керували офіцери спецслужб і Збройних Сил Російської ОСОБА_2, а Чорноморський флот Російської ОСОБА_2 заблокував українські порти, де знаходилися кораблі Військово-Морських Сил України. За цих обставин лідер партії "Русское единство" ОСОБА_4 у незаконний спосіб проголосив себе головою Ради міністрів Автономної ОСОБА_3 Крим та закликав Президента Російської ОСОБА_2 "забезпечити мир і спокій в Криму". У відповідь на цей заклик Президент Російської ОСОБА_2, порушуючи як міжнародне право, так і чинну українсько-російську договірно-правову базу, звернувся до Ради ОСОБА_2 Федеральних зборів Російської ОСОБА_2, яка своєю постановою від 1 березня 2014 року, протиправно легалізуючи ці порушення, надала згоду на використання на території України Збройних Сил Російської ОСОБА_2. Як наслідок, це призвело до збройного захоплення і воєнної окупації невід'ємної частини України - Автономної ОСОБА_3 Крим та міста Севастополя. Нелегітимно сформована в умовах російської воєнної окупації виконавча влада Автономної ОСОБА_3 Крим 16 березня 2014 року провела псевдореферендум про входження Автономної ОСОБА_3 Крим та міста Севастополя до складу Російської ОСОБА_2. Сумнівні результати "референдуму" не були визнані жодною країною світу, крім Російської ОСОБА_2. Це підтверджується Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 68/262 від 27 березня 2014 року "Територіальна цілісність України". 17 березня 2014 року Верховна Рада Автономної ОСОБА_3 Крим, розпущена постановою Верховної Ради України, всупереч цьому проголосила Крим незалежною державою. 18 березня 2014 року самозвані представники Автономної ОСОБА_3 Крим та міста Севастополя підписали з Президентом Російської ОСОБА_2 ОСОБА_5 "Договір про прийняття до Російської ОСОБА_2 ОСОБА_3 Крим і створення у складі Російської ОСОБА_2 нових суб'єктів". У такий протиправний спосіб відбулася незаконна і поспішна оборудка для того, щоб створити позірність правомірності збройного вторгнення Російської ОСОБА_2 та незаконної анексії частини території України.
		Більше того, в своєму інтерв'ю російським телеканалам, Президент РФ ОСОБА_5 прямо заявив, що так звана «кримська самооборона», або «зелені чоловічки», які здійснювали захоплення Автономної ОСОБА_3 Крим, насправді були кадровими російськими військовими.
		Так ОСОБА_1 є громадянином України. До початку окупації м. Керч АР Крим, ОСОБА_1, як повноправний громадянин своєї країни, мав власне майно, налагоджений побут та можливість вести повноцінне життя. Проте наведені обставини призвели до неможливості подальшого проживання в ІНФОРМАЦІЯ_3, а тому в грудні 2017 року внаслідок воєнних дій Російської ОСОБА_2 проти України та окупації АР Крим та м. Севастополя заявник змушений був переїхати до м. Маріуполя, залишивши житло у м. Керч, змінивши власний побут та спосіб життя.
		ОСОБА_1 переселився з окупованої території АР Крим задля уникнення загрози життю, здоров'ю, свободи, насильницькій втраті громадянства, особистих прав на свободу пересування, вираження думки, майнових прав вільного володіння, розпорядження та користування майном, прав на працю та захист у результаті збройної агресії Російської ОСОБА_2.
		Також суд вважає, що незважаючи на те, що в якості однієї із заінтересованих осіб у даній справі визначено іноземну державу, правило про застосування щодо неї судового імунітету, передбачене частиною першою статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року, не порушено, з огляду про таке.
		Так вказана норма визначає імунітет від пред'явлення позову до іноземної держави та залучення її до участі у справі як третьої особи. Натомість, у даному випадку Російська ОСОБА_2 бере участь як заінтересована особа у справі окремого провадження, а не виступає із вимогами як сторона чи третя особа у справі позовного провадження.
		Крім того підставою подання громадянами України заяви про встановлення відповідного факту є тимчасова окупація Російською ОСОБА_2 частини території України. 
		Як зазначено в абзаці 15 преамбули Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», дії Російської ОСОБА_2 на території окремих районів Донецької та Луганської областей, Автономної Республіки Крим та міста Севастополя грубо порушують принципи та норми міжнародного права.
		Частина четверта статті 79Закону України«Про міжнароднеприватне право» вказує на ті випадки, коли Україна може застосувати реторсію - правомірні обмежувальні заходи у відповідь на аналогічні заходи іншої держави. Так, якщо в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права. На необхідності врахування вказаних приписів закону наголошується у пункті 19 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2014 року № 13 «Про застосування судами міжнародних договорів України при здійсненні правосуддя».
		З метою здійснення справедливого судового розгляду, дотримання принципів змагальності і процесуальної рівноправності сторін, з метою належного повідомлення про час та місце розгляду справи на адресу Посольства Російської ОСОБА_2 в Україні були направлені відповідні листи. Відповідно до змісту рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення, наявного у матеріалах справи, було вручено особі, уповноваженій адресатом на одержання пошти, 02.01.2019 року. Натомість, Російська ОСОБА_2 у судових засіданнях участі не брала, жодних заяв, у тому числі щодо невизнання юрисдикції українських судів на вирішення даної справи, не заявляла.
		Враховуючи викладене, а також те, що заявник переселилися з окупованої та незаконно анексованої території АР Крим з метою збереження життя, здоров'я, свободи, поваги до честі і гідності, права на особисту недоторканість, права на повагу до приватного і сімейного життя, права на свободу думки, совісті і релігії в результаті збройної агресії Російської ОСОБА_2 проти України та у звязку із окупацією Російською Федарацією території АР Крим та м. Севастополя, та те, що встановити даний юридичний факт заявнику необхідно для визначення його статусу як особи, що перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 р. (жертви - потерпілого від міжнародного збройного конфлікту), суд вважає, що подана заява підлягає задоволенню.
		Саме такихвисновків дійшовВерховний Суду своїйпостанові від 21.03.2018р.у справі № 417/3852/17 яка врозумінні ч.4ст.263ЦПК Україниє обовязковими для судів першої інстанції.
		На підставі викладеного і керуючись ст.ст., -2,4,5,10,11-13,19,43,49,76-82, ч.1 ст.223, ч.2 ст.247,258-259,263-264,265,268,293,315,319,354, ЦПК України, суд
		 
		 
		 
		 
		 
		В И Р І Ш И В:
		 
		Заяву ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення - задовольнити.
		Встановити факт, що вимушене переселення ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_4 в грудні 2017 року з окупованої та незаконно анексованої території Автономної ОСОБА_3 Крим, України відбулось внаслідок збройної агресії Російської ОСОБА_2 проти України та у звязку з окупацією Російською ОСОБА_2 території Автономної ОСОБА_3 Крим та м. Севастополя Україна.
		На рішення може бути подано апеляцію до Донецького апеляційного суду протягом 30 днів з дня його проголошення.
		 
		Повний текст рішення виготовлено 25.01.2019 р. 
		 
		 
		 
		 
		 
		    Суддя:                                    Шишилін  О. Г.

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...