Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 234/19429/18 : Цивільні справи (до 01.01.2019); Окреме провадження; Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Надіслано для оприлюднення: 12.02.2019. Зареєстровано: 13.02.2019. Забезпечено надання загального доступу: 14.02.2019.
Дата набрання законної сили: 12.03.2019
Номер судового провадження: 2-о/234/45/19

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		Справа № 234/19429/18 
		Провадження № 2-о/234/45/19
		 
		РІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		 
		 
		07 лютого 2019 року                            місто Краматорськ
		 
		   Краматорський міський суд Донецької області в складі:
		головуючого судді Данелюк О.М.,
		при секретарі Антоненко О.В.,
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Краматорську Донецької області цивільну справу за заявою:
		заявника: ОСОБА_1, що мешкає за адресою: АДРЕСА_1,
		зацікавлена особа: Міністерство соціальної політики України, юридична адреса: Донецька область м. Київ, вул. Еспланадна, 8-10,
		Російська Федерація, адреса листування: посольство Російської Федерації в Україні,
		про встановлення факту, що має юридичне значення, -
		Обставини справи:
		10.12.2018 року заявник ОСОБА_1, зацікавлена особа: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація звернувся до суду із заявою про встановлення факту що вимушене переселення у серпні 2014 року з окупованої території відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області. 
		Заява вмотивована тим, що він, ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 зареєстрований та проживав за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_2, м/н ЗеленийАДРЕСА_2. За своїм соціальним статусом є інвалідом з дитинства, 3 групи. У серпні 2014 року, він, був вимушений переміститись з м. Макіївка до м. Мелітополь, де йому видали довідку про первинну реєстрацію особи переселенця №1708. Згодом він перемістився до АДРЕСА_3, де зараз проживає, а отже дана адреса є його фактичним місцем проживання, про що свідчить довідка про взяття на облік особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення АТО.
		Такими діями Російської Федерації щодо України, а саме збройною окупацією Донецької області, порушено його громадянські права і свободи, вони втратили житло, вільне спілкування з друзями та родичами, налагоджений побут.
		Встановлення юридичного факту - вимушеного переселення з окупованої території України задля уникнення загрози життю, здоровю, свободи, особистих прав на свободу пересування, вираження думки, майнових прав, права на судовий захист на окупованій території саме у результаті збройної агресії Російської Федерації, породжуватиме для них юридичні наслідки - виникнення права на справедливу компенсацію з держави - агресора, якою є Російська Федерація.
		З урахуванням викладеного ОСОБА_1 просив суд встановити факт, що його вимушене переселення у серпні 2014 року з окупованої території Донецької області відбулось унаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області.
		Ухвалою Краматорського міського суду Донецької області від 11.12.2018 провадження по цивільній справі за заявою ОСОБА_1,зацікавлена особаМіністерство соціальноїполітики України,російська Федерація відкрито та призначено судовий розгляд по справі у судовому засіданні на 15.01.2019 року об 09-30год.
		Заявник у судовому засіданні вимоги підтримав і просив їх задовольнити.
		Зацікавлена особа - представник Міністерства соціальної політики та Російської Федерації до суду не зявилися. Про час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином. 
		Розглянувши матеріали справи, суд встановив:
		Судом установлено, що ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про встановлення юридичного факту того, що його вимушене переселення у серпні 2014 року з окупованої території Донецької області відбулося унаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області. Вказував про те, що метою встановлення такого факту його визначення статусу як особи, що перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року, ратифікованої Україною 03 липня 1954 року, з відповідними правовими наслідками. Іншого порядку встановлення такого юридичного факту законодавством України не передбачено.
		Згідно зі статтею 4 Конвенції про захист цивільного населення під час війни особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.
		Відповідно до частини першої статті 1Закону Українивід 20жовтня 2014року «Прозабезпечення праві свободвнутрішньо переміщенихосіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
		Аналіз вищевказаних положень закону свідчить про те, що підставами внутрішнього переміщення осіб на території України у тому числі може бути: збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру.
		У частині першій статті 4, частині першій статті 5Закону України«Про забезпеченняправ ісвобод внутрішньопереміщених осіб» передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.
		Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону. Постановою КабінетуМіністрів Українивід 01жовтня 2014року №509«Про обліквнутрішньо переміщенихосіб» затверджено порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Встановлена форма довідки не передбачає внесення відомостей про причину переміщення особи з місця свого постійного проживання.
		Положеннями Закону України«Про забезпеченняправ ісвобод внутрішньопереміщених осіб» порядок підтвердження і встановлення факту наявності збройного конфлікту або тимчасової окупації території України не передбачено, проте не виключається можливість звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення, якщо від цього юридичного факту у цієї особи виникають, змінюються або припиняються певні правовідносини.
		Частиною четвертою статті 2Закону України від 18січня 2018року «Про особливостідержавної політикиіз забезпеченнядержавного суверенітетуУкраїни натимчасово окупованихтериторіях уДонецькій таЛуганській областях» визначено, що відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права. При цьому, відповідно до абзацу 6 преамбули вказаногоЗакону датою початку окупації частини території України, зокрема Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, є дата, визначена Законом Українивід 15квітня 2014року «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», а саме: 20 лютого 2014 року.
		Отже, вказаний Закон і передбачає, які права можуть виникнути в особи, щодо якої встановлено юридичний факт, про який просять заявники.
		Статтею 55Конституції України передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
		Відповідно до частин першої та другої статті 124Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.
		Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
		З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (стаття 124 Конституції України), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.
		З урахуванням внесених змін до Конституції України Законом України від 02 червня 2016 року №1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», вказане Рішення Конституційного Суду України не втратило свого значення у контексті права на доступ до суду.
		У Рішенні Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року №8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) вказано, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обовязок відповідно до частини 2 статті 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом частини 2 статті 64Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.
		Частина четверта статті 10ЦПК України і стаття 17Закону Українивід 23лютого 2006року «Провиконання рішеньта застосуванняпрактики Європейськогосуду зправ людини» покладає на суд обовязок при розгляді справ застосовувати Конвенцію прозахист правлюдини іосновоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обовязковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
		За змістом статті 1 Конвенції існує презумпція, що юрисдикція здійснюється на всій території Договірної держави. Зобовязання, взяті на себе Договірною державою за статтею 1, включають два аспекти, а саме: з одного боку - негативне зобовязання утримуватися від втручання у здійснення гарантованих прав і свобод, а з іншого боку - позитивні зобовязання вживати належних заходів для забезпечення дотримання таких прав і свобод на своїй території (рішення ECHR у справі «Ilaєcu та інші проти Молдови та Росії», §313; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», §129).
		Навіть за виняткових обставин, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території через військову окупацію збройними силами іншої держави, воєнні дії чи повстання, або внаслідок створення сепаратистського режиму на її території, вона не втрачає своєї юрисдикції за змістом статті 1 Конвенції (рішення ECHR у справі «Ilaєcu та інші проти Молдови та Росії», §333; рішення ECHR у справі «Catan та інші проти Молдови та Росії», §109; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», §130).
		У випадках, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території, її відповідальність за Конвенцією обмежується виконанням позитивних зобовязань. Такі зобовязання стосуються як заходів, необхідних для відновлення контролю (як вираження своєї юрисдикції) над відповідною територією, так і заходів із забезпечення поваги до особистих прав заявника (рішення ECHR у справі «Ilaєcu та інші проти Молдови та Росії», §335, §339; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», §131).
		Таким чином, перша частина цих зобовязань вимагає від держави відстояти або відновити свій суверенітет над територією та утриматися від будь-яких дій з підтримки сепаратистського режиму (див. там само, §§340-345). Згідно з другою частиною зобовязань держава повинна вжити судових, політичних або адміністративних заходів для забезпечення особистих прав заявника (див. там само, §§340-345, §346; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», §132).
		Згідно з частиною 1 та пунктом пятим частини 2 статті 234ЦПК України2004року окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
		Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
		Згідно з частиною 2 статті 256ЦПК України 2004 року у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
		Отже, встановлення юридичного факту за рішенням суду безпосередньо породжує певні юридичні наслідки, тобто від встановлення факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих прав громадян.
		Відповідно до частини 3 статті 5Закону України«Про забезпеченняправ ісвобод громадянта правовийрежим натимчасово окупованійтериторії України» відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладається на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права.
		Таким чином, суд, на підставі аналізу вищевказаних положень закону, дійшов висновку про те, що як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати судовий захист прав і свобод людини і громадянина, тобто саме держава бере на себе такий обовязок відповідно до зазначених вище конституційних норм, право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя.
		Ураховуючи викладене, суд дійшов висновку про те, що відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території, у тому числі частині Луганської області, покладено на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права, що встановлено статтею 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», частиною 4 статті 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», та підтверджує факт того, що вимушене переселення у серпні 2014 року ОСОБА_1 з окупованої території Донецької області відбулось унаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупацією Російською Федерацією частини території Донецької області.
		Суд вважає, що незважаючи на те, що в якості однієї із зацікавлених осіб у даній справі визначено іноземну державу, правило про застосування щодо неї судового імунітету, передбачене частиною першою статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року, не порушено, з огляду на наступне.
		По-перше, вказана норма визначає імунітет від предявлення позову до іноземної держави та залучення її до участі у справі як третьої особи. Натомість, у даному випадку Російська Федерація бере участь як зацікавлена особа у справі окремого провадження, а не виступає із вимогами як сторона чи третя особа у справі позовного провадження.
		По-друге, підставою подання громадянами України заяви про встановлення відповідного факту є тимчасова окупація Російською Федерацією частини території України. Як зазначено в абзаці 15 преамбули Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», дії Російської Федерації на території окремих районів Донецької та Луганської областей, Автономної Республіки Крим та міста Севастополя грубо порушують принципи та норми міжнародного права. Частина четверта статті 79Закону України«Про міжнароднеприватне право» вказує на ті випадки, коли Україна може застосувати реторсію - правомірні обмежувальні заходи у відповідь на аналогічні заходи іншої держави. Так, якщо в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права. На необхідності врахування вказаних приписів закону наголошується у пункті 19 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2014 року №13 «Про застосування судами міжнародних договорів України при здійсненні правосуддя».
		Суд вважає, що встановлення юридичного факту, про яке просить заявник, знайшло повне підтвердження в судовому засіданні і його обєктивність не викликає у суду сумніву.
		   Керуючись ст.ст.4, 10, 12, 76, 263-265, 293, 315-319 ЦПК України, суд,
		У Х В А Л И В:
		Заявлені вимоги ОСОБА_1, зацікавлена особа- Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація про встановлення факту що вимушене переселення у серпні 2014 року з окупованої території відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області - задовольнити.
		   Встановити факт, що вимушене переселення ОСОБА_1 у серпні 2014 року з окупованої території Донецької області відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області. 
		Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду Донецької області через Краматорський міський суд Донецької області шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
		Рішення набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
		 
		Суддя Краматорського
		міського суду:                            ОСОБА_2

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...