Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 263/14320/18 : Цивільні справи (до 01.01.2019); Окреме провадження; Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Надіслано для оприлюднення: 19.02.2019. Зареєстровано: 20.02.2019. Забезпечено надання загального доступу: 22.02.2019.
Дата набрання законної сили: 20.03.2019
Номер судового провадження: 2-о/263/15/2019

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		                                                                                     
		 
		Справа № 2-о/263/15/2019
		Провадження № 263/14320/18
		 
		Р І Ш Е Н Н Я
		І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
		18 лютого 2019 року                             м. Маріуполь
		Жовтневий районний суд м. Маріуполя Донецької області у складі головуючого судді Васильченко О.Г., при секретарі Соколовій О.Б., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Маріуполі цивільну справу за заявою ОСОБА_1 , який діє від власного імені та в інтересах малолітньої дитини  ОСОБА_2 , заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація про встановлення факту, що має юридичне значення, 
		 
		ВСТАНОВИВ :
		Заявник звернувся до Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області з заявою про встановлення факту, що має юридичне значення. В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначив, що він є членом Громадської організації «Всеукраїнський рух «Сила права». Проживав за адресою: АДРЕСА_1 . В березні 2015 року він з дружиною та сином були вимушені переміститись з місця свого постійного проживання на тимчасово окупованій території Донецької області до м. Маріуполя Донецької області, де зараз постійно проживають. Як загальновідомо, у кінці лютого  на початку березня 2014 року перекинуті з Росії війська без розпізнавальних знаків окупували Кримський півострів. З цього моменту фактично розпочалася військова агресія Російської Федерації проти України. До початку збройної агресії Російської Федерації та подальшої окупації частини території Донецької області, позивачі почували себе повноцінними громадянами нашої держави, мали налагоджений побут та можливість вести повноцінне життя, будувати плани на майбутнє, але війна на рідній землі зруйнувала все їх життя. Приблизно в квітні 2014 року контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами Російської Федерації озброєні бандитські формування проголосили створення «Донецької народної республіки» (07.04.2014 року) та «Луганської народної республіки» (27.04.2014 року). 11.05.2014 року була проголошена так звана «ДНР», та проведений «референдум» щодо незалежності і приєднання так званої «ДНР». 23.08.2014 року розпочалося масове вторгнення на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів Збройних Сил Російської Федерації, зокрема військовослужбовців 9-ї окремої мотострілецької бригади, 76-ї та 98-ї дивізії повітряно-десантних військ Збройних Сил Російської Федерації. Після захоплення місцевих адмінбудівель, містом почала пересуватись російська військова техніка, з`явились блокпости, на яких перевіряли документи та особисті речі. Ситуація в місті ускладнювалась, з кожним днем наші права обмежувались. Дійшло до того, що місцеві мешканці боялися висловлювати свою думку або демонструвати свою прихильність до України. Це навіювало паніку серед місцевих жителів. З початком обстрілів житлових кварталів регіону, мародерства та пограбувань, їх сім`я була дуже наляканою та стурбованою. Фактичне проживання в умовах війни давало підстави реально сприймати загрозу бути вбитим озброєними російськими найманцями, у зв`язку з чим вони постійно хвилювалися один за одного. Ці обставини призвели до неможливості подальшого проживання в м. Донецьку, тому в березні 2015 року він з родиною був вимушений переміститися до м. Маріуполя. Як результат вони втратили житло, надію на повернення додому, вільне спілкування з друзями та родичами, налагоджений побут, а отже і можливість планувати своє життя. Вказує, що внаслідок саме військової агресії Російської Федерації на території Донецької області було порушено цілу низку прав і свобод, передбачених Конвенцією «Про захист прав людини та основоположних свобод» від 04 листопада 1950 року, Протоколом (Перший протокол) до цієї Конвенції від 20 березня 1952 року та Протоколом № 4 до цієї Конвенції від 16 вересня 1963 року, зокрема: право на життя, право на свободу та повагу до честі і гідності, право на свободу і особисту недоторканість, право на повагу до приватного і сімейного життя, право на свободу думки, совісті і релігії. Отримані ними довідки про взяття на облік внутрішньо-переміщених осіб № посвідчують лише факт їх вимушеного переселення з м. Макіївка Донецької області до м. Маріуполя Донецької області, і не містять в собі зазначення причини такого переселення, оскільки даний орган не має таких повноважень. Звернення в порядку окремого провадження до суду із заявою про встановлення юридичного факту того, що вимушене переселення з окупованої території Донецької області, Україна, відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області України, обумовлено тим, що заявники мають на меті визначити свій статус як осіб, які перебувають під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 року (жертви  потерпілого від міжнародного збройного конфлікту), що обумовлює виникнення прав та обов`язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права. Тому, уточнивши позовні вимоги, просить встановити юридичний факт вимушеного переселення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у березні 2015 року з окупованої території Донецької області України, яке відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області, України.
		Ухвалою Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 25.10.2018 року відкрито провадження у справі та призначено судове засідання для розгляду справи по суті.
		Заявник та його представник в судове засідання не з`явились, надали письмові заяви, в якій просили розгляд справи проводити за їх відсутності, заявлені уточнені вимоги підтримали та просили задовольнити в повному обсязі.
		Представник заінтересованої особи  Міністерства соціальної політики України в судові засідання 27.12.2018 року та 13.02.2019 року та 18.02.2019р. не з`явилися, про причини неявки суд не повідомили, хоча належним чином були повідомлені про час і місце розгляду справи, заперечень щодо заявлених вимог суду не надали.
		Представник заінтересованої особи  Посольства Російської Федерації в Україні в судове засідання 27.12.2018 року та 13.02.2019 року та 18.02.2019 року не з`явилися, про причини неявки суд не повідомили, хоча належним чином був повідомлений про час і місце розгляду справи, заперечень щодо заявлених вимог суду не надав.
		Дослідивши письмові матеріали справи та давши належну оцінку доказам, суд приходить до висновку про задоволення заяви, оскільки за змістом ч. 2 ст. 256 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначеного іншого порядку їх встановлення.
		ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_2 у місті Донецьк. Зареєстрований і проживав за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується паспортом громадянина України серії НОМЕР_1 , виданим Будьонівським РВ ДМУ УМВС України в Донецькій області 30.07.2002 року.
		10.09.2011 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 уклали шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_2 .
		Від шлюбу у подружжя народився син - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 у м. Донецьк, Донецької області, що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_3 , виданим відділом державної реєстрації актів цивільного стану по місту Красноармійську, реєстраційної служби Красноармійського міського управління юстиції у Донецькій області.
		ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності на квартиру №7643 від 03 листопада 1997 року, на праві спільної часткової власності належить ј частка квартири АДРЕСА_3 .
		З довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи №1411027110 від 18.03.2015 року ОСОБА_1 має фактичне місце проживання/перебування за адресою: АДРЕСА_4 .
		Статтею 1 ЗУ «Про оборону України» визначено, що збройна агресія  це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з дій, зазначених в даній статті Закону, серед яких значиться вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України.
		Постановою Верховної Ради України «Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» від 21 квітня 2015 року було схвалено текст Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», з аналізу якої вбачається, що 20 лютого 2014 року були зафіксовані перші випадки порушення Збройними Силами Російської Федерації порядку перетину державного кордону України в районі Керченської протоки та використання підрозділів збройних сил Російської Федерації, розташованих в Криму, що знаходились там відповідно до Угоди між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування на території України Чорноморського флоту Російської Федерації від 28.05.1997 року, для блокування українських військових частин.
		27 лютого 2014 року збройні підрозділи спеціального призначення Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних Сил Російської Федерації захопили будівлі Ради міністрів та Верховної ради Автономної Республіки Крим. Водночас відбулося створення і озброєння іррегулярних збройних формувань найманців з числа місцевих жителів, якими керували офіцери спецслужб і Збройних Сил Російської Федерації, а Чорноморський флот Російської Федерації заблокував українські порти, де знаходилися кораблі Військово-Морських Сил України. За цих обставин лідер партії «Русское единство» Сергій Аксьонов у незаконний спосіб проголосив себе головою Ради міністрів Автономної Республіки Крим та закликав Президента Російської Федерації «забезпечити мир і спокій в Криму». У відповідь на цей заклик Президент Російської Федерації, порушуючи як міжнародне право, так і чинну українсько-російську договірно-правову базу, а також Будапештський меморандум, звернувся до Ради Федерації Федеральних зборів Російської Федерації, яка своєю постановою від 01 березня 2014 року, протиправно легалізуючи ці порушення, надала згоду на використання на території України Збройних Сил Російської Федерації. Як наслідок, це призвело до збройного захоплення і воєнної окупації невід`ємної частини України  Автономної Республіки Крим та міста Севастополя.
		Нелегітимно сформована в умовах російської воєнної окупації виконавча влада Автономної Республіки Крим 16 березня 2014 року провела референдум про входження Автономної Республіки Крим до складу Російської Федерації, однак результати референдуму не були визнані жодною країною світу, крім Російською Федерацію, що підтверджується Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 68/262 від 27 березня 2014 року «Територіальна цілісність України».
		17 березня 2014 року Верховна рада Автономної Республіки Крим, розпущена постановою Верховної ради України, всупереч цьому проголосила Крим незалежною державою. 18 березня 2014 року самозвані представники Верховної ради Автономної Республіки Крим підписали з президентом Російської Федерації Путіним «Договір про прийняття до Російської Федерації Республіки Крим і створення у складі Російської Федерації нових суб`єктів».
		21 березня 2014 року владою Російської Федерації було прийнято Федеральний конституційний закон «О принятии в Российскую Федерацию Республики Крым и образовании в составе Российской Федерации новых субъектов  Республики Крым и города федерального значения Севастополя».
		Згідно з Постановою Верховної ради України № 337-VІІ Про Заяву Верховної ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», прийнятою 21 квітня 2015 року, зазначені події на сході України відбувалися за наступним сценарієм.
		Протягом травня 2014 року самозвані лідери «ДНР» та «ЛНР», серед яких було багато громадян Російської Федерації, у неконституційний спосіб організували проведення фіктивних референдумів про відокремлення цих нелегітимних утворень від України. Під приводом і з метою їхньої підтримки на територію України були заслані розвідувально-диверсійні групи, які очолювали кадрові офіцери Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних Сил Російської Федерації, парамілітарні формування російського козацтва та укомплектований чеченцями - громадянами Російської Федерації батальйон «Восток», а також були задіяні такі озброєні групи найманців як «Русский сектор» та «Оплот». За їхньої участі відбулися захоплення адміністративних будівель у багатьох населених пунктах Донецької та Луганської областей, здійснено збройні напади на частини українських Сухопутних військ та літаків Повітряних сил Збройних Сил України.
		11 травня 2014 року на окупованій території Донецької і Луганської області відбувся референдум щодо самовизначення в Луганському та Донецькому регіонах з метою відокремлення та проголошення так званих «Луганської Народної Республіки» та «Донецької Народної Республіки». Однак, такий референдум, як і проголошені утворення, а саме «Луганська Народна Республіка» та «Донецька Народна Республіка» не були визнані міжнародною спільнотою про що свідчать наступні, досліджені в суді докази.
		Із наданих заявником статей засобів масової інформації судом встановлено, що Міністерство закордонних справ Великобританії назвало прикрим факт проведення референдуму 11 травня на Донбасі (http://ua.korrespondent.net/world/3361365-mzs-brytanii-nazvav-prykrym-faktom-referendum-na-donbasi). Тим часом прес-секретар Держдепартаменту США ОСОБА_11 заявила, що США не визнають результати референдуму про незалежність "Донецької народної республіки" (http://ua.korrespondent.net/ukraine/politics/ 3361226-derzhdepartament-ssha-znovu-zaiavyv-pro-evyznannia referendumiv-na-donbasi).
		Крім цього, прес-секретар верховного представника ЄС із закордонних справ ОСОБА_4 заявила, що: «так звані референдуми у Донецькій і Луганській областях нелегітимні, і ми не визнаємо їх результатів. Ті, хто організував ці референдуми, не володіють демократичною легітимністю» (http://www.ukrinform.ua/rubricpolitycs/1660771e_s_ne_viznae_referendum_na_hodi_ukraiini_1937380.html).
		Підтвердженням окупації Російською Федерацією, як країною агресором, частини території Луганської і Донецької областей, є факти здійснення нею активних дій щодо організації збройних нападів, участі в них та постачання для цього на територію України зброї.
		На підтвердження цього заявником були наведені наступні докази по справі.
		23 серпня 2014 року почалися масові вторгнення на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів Збройних Сил Російської Федерації, зокрема, військовослужбовців 9-ї окремої мотострілецької бригади, 76-ї та 98-ї дивізій повітрянодесантних військ Збройних Сил Російської Федерації. Задіяння регулярних Збройних Сил Російської Федерації у збройній агресії проти України супроводжувалося поширенням серед населення України агітаційних листівок, в яких, зокрема, був такий заклик: «За жодних обставин не чиніть перепон пересуванню російських військ (техніка та особовий склад)».
		На засіданні Ради Безпеки ООН, яке відбулося 29 серпня у зв`язку з агресією Російської Федерації проти України, делегація України заявила: «Росія розпочала безпосереднє воєнне вторгнення на материкову частину України із застосуванням своїх регулярних збройних сил». Після надзвичайного засідання комісії Україна - НАТО, скликаного 29 серпня 2014 року на прохання України, Генеральний секретар НАТО Расмуссен кваліфікував вторгнення Збройних Сил Російської Федерації через східний і південно-східний українсько-російський державний кордон як «серйозну ескалацію збройної агресії Росії проти України».
		Іррегулярні збройні формування, задіяні Російською Федерацією у агресивній війні проти України, систематично підкріплювалися російськими найманцями з числа звільнених у запас військовослужбовців Збройних Сил Російської Федерації та постачанням зброї і військової техніки, включаючи танки, артилерійські системи, протитанкові засоби та сучасні зенітно-ракетні комплекси. Це підтверджувалося численними затриманими громадянами Російської Федерації та військовослужбовцями Збройних Сил Російської Федерації.
		В повідомленні прес-центру Служби безпеки України від 03.07.2014 року зазначено, що станом на 02.07.2014 року в пункті пропуску «Успенка» Донецької області співробітниками СБУ спільно з прикордонниками було затримано чергового російського казачого отамана ОСОБА_5 , який намагався в`їхати до України для підтримки представників окупаційної адміністрації РФ. Напередодні він заявив російським журналістам, що його «казаки» їдуть до Донецька та Слов`янська боротися з українською владою і закликав приєднуватися до них усіх, хто «спеціалізується на бронетехніці». Також співробітникам СБУ стало відомо, що керовані російськими спецслужбами «казаки-бойовики» його поплічника ОСОБА_6 , який представляється генералом армії казачих військ, тримали в якості живого щита у заручниках місію ОБСЄ, мінували дороги та мости, нападали на українських прикордонників, забезпечували коридори для поставок на Донбас з Російської Федерації зброї та найманців, чинили злочини проти мирногонаселення(http://www.sbu.gov.ua/sbu/control/uk/publish/article?art_id=128323&cat_id=128580).
		Згідно з даними прес-центру Служби безпеки України від 14.08.2014 року, співробітниками Державної прикордонної служби України на контрольно-пропускному пункті «Успенка», під час спроби залишити територію України, був затриманий громадянин Російської Федерації, 1985 р.н, уродженець та мешканець м. Уфа. Під час допиту затриманого стало відомо, що 08.06.2014 року він незаконно прибув на територію України повз прикордонний пункт «Ізварине» для вступу до підрозділів окупаційної адміністрації РФ. Також з`ясувалося, що в період з 08.06.2014 року до 30.06.2014 року затриманий громадянин Російської Федерації перебував у штабі окупантів в м. Горлівка, а з 30.06.2014 року до 20.07.2014 року він проходив службу на блокпості російських найманців «Майорський» у складі угруповання «Витязі Донбасу». 
		З його слів слідує, що російські найманці, які патрулювали блокпости, мали на озброєнні автомати Калашникова калібру 5,45 з розрахунку 14 одиниць на 29 чоловік, 3-4 ручних гранатомети «Муха» та один БТР (http://www.sbu.gov.ua/sbu/control/uk/publish/article?art_id=130195&cat_id=130095).
		13.11.2014 року контррозвідка Служби Безпеки України спільно з Державною прикордонною службою України та керівництвом полку «Азов» затримала громадянина Російської Федерації, ОСОБА_7 , 1987 р.н., уродженця Курської області, мешканця Мурманської області, члена неонацистської організації «Реструкт», який був завербований Федеральною Службою Безпеки Російської Федерації з метою проникнення до добровольчого полку МВС України «Азов». У затриманого росіянина було виявлено посвідчення вибухотехніка та комплектуючі, за допомогою яких можна виготовити засоби дистанційногокеруваннявибуховимиречовинами(http://www.sbu.gov.ua/sbu/control/uk/publish/article?art_id=133881&cat_id=133739).
		29 червня 2016 року незалежна неурядова правозахисна організація Міжнародне партнерство за права людини разом із Норвезьким Гельсінським Комітетом та Українською Гельсінською Спілкою представила Звіт «Звідки відкрили вогонь? Розслідування транскордонних атак на сході України». Відповідно до Звіту, перетини кордону та напади на українські території були організовані за допомогою військових підрозділів Російської Федерації. Покинуті речі персонального вжитку та сліди переміщення військової техніки; рух російських військових підрозділів на території Російської Федерації і через кордон України; факти нелегальних перетинів українського кордону комбатантами з Російської Федерації, які згодом здійснювали напади на об`єкти військової інфраструктури, державні прикордонні частини та цивільні об`єкти; здійснення атак з локацій військових частин регулярних збройних сил Російської Федерації слугують цьому підтвердженням. Крім того, проаналізовані у звіті докази прямого втручання російських збройних сил, служб безпеки, осіб, які прямо пов`язані з військовими підрозділами Російської Федерації, а також аналіз атак на населені пункти Луганської області влітку 2014 року доводять наявність міжнародного характеру збройного конфлікту на Донбасі. ( АДРЕСА_5 ) .
		Незважаючи на укладення Мінських домовленостей (Мінський протокол від 5 вересня 2014 року, Мінський меморандум від 19 вересня 2014 року і Мінський «Комплекс заходів від 12 лютого 2015 року»), за якими Російська Федерація та підконтрольні їй бандитські угрупування взяли на себе обов`язки по припиненню збройного конфлікту, Російська Федерація з більшою або меншою інтенсивністю продовжує збройну агресію проти України. З моменту підписання 05 вересня 2014 року Мінського протоколу Збройні сили Російської Федерації та іррегулярні підрозділи російських найманців захопили Донецький аеропорт, місто Дебальцеве та інші населені пункти, розширивши контрольовану ними територію України у Донецькій та Луганській областях більше ніж на 500 квадратних кілометрів. Постачання російських окупаційних сил відбувається, зокрема, за допомогою так званих «гуманітарних конвоїв», які регулярно скеровуються Російською Федерацією на територію України шляхом несанкціонованого перетину українсько-російського державного кордону всупереч чинному законодавству України та міжнародним правилам, встановленим Міжнародним Комітетом Червоного Хреста, що ставить під сумнів гуманітарний характер таких конвоїв. Під виглядом виконання Мінського «комплексу заходів» від 12 лютого 2015 року російська сторона здійснює перегрупування своїх збройних підрозділів, важких озброєнь, концентрацію їх на Артемівському, Волноваському, Донецькому, Маріупольському напрямках, а також постійно тримає біля українсько-російського кордону численне угруповання своїх регулярних Збройних Сил.
		Згідно зі статтею 1 Закону України «Про оборону України» від 06 грудня 1991 року № 1932-ХІІ, збройна агресія  це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій, зокрема: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України.
		Як підсумок, Україною, за наслідками збройної агресії Російської Федерації, прийнято постанову Верховної ради України від 17 березня 2015 року № 254-VIII «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями», якою визнано тимчасово окупованими територіями окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей, в яких відповідно до Закону України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування, до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, російських окупаційних військ, їх військової техніки, а також бойовиків та найманців з території України та відновлення повного контролю України за державним кордоном України.
		За змістом абзацу 2 постанови Верховної ради України «Про Заяву Верховної ради України «Про визнання Україною юрисдикції Міжнародного кримінального суду щодо скоєння злочинів проти людяності та воєнних злочинів вищими посадовими особами Російської Федерації та керівниками терористичних організацій «ДНР» та «ЛНР», які призвели до особливо тяжких наслідків та масового вбивства українських громадян» від 04 лютого 2015 року № 145-VIII, з 20 лютого 2014 року проти України триває збройна агресія Російської Федерації та підтримуваних нею бойовиків-терористів, під час якої було анексовано Республіку Крим та місто Севастополь, які є частиною території незалежної та суверенної держави Україна, окуповано частину Донецької та Луганської областей України, загинуло тисячі громадян України, серед яких діти, поранено тисячі осіб, зруйновано інфраструктуру цілого регіону, сотні тисяч громадян вимушені були покинути свої домівки».
		Також постановою Верховної ради України від 27 січня 2015 року № 129-VIII законодавчий орган України затвердив звернення до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором.
		Результатом такого звернення стало визнання міжнародним співтовариством через схвалення 08.07.2015 року переважною більшістю членів Парламентської Асамблеї ОБСЄ двох резолюцій, зокрема Резолюції «Продовження очевидних грубих і невиправлених порушень Російською Федерацією міжнародних норм і принципів ОБСЄ» та резолюції «Викрадені і незаконно утримувані громадяни України на території Російської Федерації», які засвідчили факт здійснення Російською Федерацією збройної агресії проти держави України та факт протиправності утримання українських політичних в`язнів в Російській Федерації.
		Силові дії Російської Федерації, що тривають з 20 лютого 2014 року, є актами збройної агресії відповідно до пунктів «а», «b», «c», «d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (ХХIХ) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року.
		Крім того, військові дії Російської Федерації на території України були фактично визнані та засуджені рядом міжнародних інстанцій.
		Так, резолюція Парламентської Асамблеї Європи від 09 квітня 2014 року рішуче засуджує дозвіл Ради Федерації Росії на застосування військової сили в Україні, російську військову агресію та подальшу анексію Криму, що є явним порушенням міжнародного права (http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/mpz/docs/ 1925_rez_1988_(2014).htm).
		Резолюція Європарламенту (2014/2965 (RSP)) від 15 січня 2015 року щодо ситуації в Україні рішуче засуджує агресивну та експансіоністську політику Росії, що становить загрозу цілісності та незалежності України, а також потенційну загрозу для самого Європейського Союзу, включаючи незаконну анексію Криму та ведення неоголошеної гібридної війни проти України, у тому числі інформаційної війни, поєднуючи кібервійни, використання регулярних та нерегулярних збройних сил, пропаганда, економічного тиску, енергетичного шантажу, дипломатії та політичної дестабілізації, підкреслює, що такі дії є порушенням міжнародного права (http://council.mfa.gov.ua/ua/press-center/mfa-news/31704-shhodo-rezolyuciji-jevropejsyko go-parlament upro-situaciju-v-ukrajini-vid-15-sichnya-2015-roku).
		Резолюція Парламентської Асамблеї Європи «Зниклі особи під час конфлікту в Україні» від 25 червня 2015 року визнає, що військові дії на частині територій Донецької та Луганської областей України є агресією зі сторони Російської Федерації та вводить термін «окупований» по відношенню до Автономної Республіки Крим та м. Севастополь (http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/mpz/ docs/2128_rez_2067_(2015).htm).
		Згідно з ч. 2ст. 61 ЦПК Україниобставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
		Факти збройної (військової) агресії Російської Федерації відносно України, окупації частини території України є загальновідомими, а тому не підлягають доказуванню згідно з приписами ч. 2ст. 61 ЦПК України.
		Отже наслідком саме збройної агресії Російської Федерації стала окупація частини території України, яка засуджена як на національному рівні, так і міжнародною спільнотою.
		На окупацію Російською Федерацією частини території України вказують також норми міжнародного та національного законодавства  Гаазька конвенція про закони і звичаї сухопутної війни 1907 року, IV Женевська конвенція про захист цивільного населення під час війни 1949 року і деякі положення Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів 1977 року.
		Існуючі правові норми, що визначають режим окупації, переважно засновані на положенні ст. 42 Гаазької конвенції 1907 року: «Територія вважається зайнятою, якщо вона дійсно знаходиться під владою ворожої армії». Згідно з цією ж ст. 42 Гаазької конвенції 1907 року, територія, до якої застосовано право окупації, повинна «дійсно перебувати під владою ворожої армії», причому «зайняття поширюється лише на ті області, де ця влада встановлена і в змозі проявляти свою діяльність».
		Тобто поняття окупації може бути застосоване до територій, зайнятих країною агресором, якщо наявний її фактичний ефективний контроль цих окупованих територій. Стан окупації послідовно визначається на основі фактів. Абсолютно не має значення, чи отримала схвалення така окупація Радою Безпеки, або ж вона просто є наслідком агресивного вторгнення, звільнення, або ж має місце офіційна заява в якості такої.
		Аналіз існуючих правових норм, що визначають режим окупації, переважно заснованих на положеннях Гаазької конвенції 1907 року дає підстави стверджувати, що для окупації характерне збереження владних структур (хай навіть у вигнанні) переможеної держави і продовження опору та військових дій проти держави-окупанта.
		Таким чином, з аналізу вказаних норм міжнародного та національного законодавства вбачається, що ознаками ефективного контролю є: достатня присутність військ держави окупанта; держава окупант здійснює свою владу над окупованою владою, яка втратила здатність до громадських функцій; ворожі сили здалися, були переможені чи відступили; над територією була встановлена тимчасова адміністрація; держава окупант видає укази громадянському населенню та контролює їх виконання.
		На підтвердження здійснення Російською Федерацією такого ефективного контролю частини території України, а саме частини Донецької і Луганської областей, з усіма його ознаками свідчать наступні приклади.
		На сторінках Інтернет - видання «Відомості» міститься стаття «Росія вторглася в Україну: Новоазовськ та Іловайськ заблоковано» від 28.08.2014 року, в якій зазначається, що 27.08.2014 року в Україну з Російської Федерації увійшла велика колона військової техніки, яка блокувала стратегічно важливі населені пункти Новоазовськ та Іловайськ Донецької області. Також зазначається, що вранці 27.08.2014 року з Росії на територію України увійшли дві колони військової техніки. Перша колона, в складі якої було шість «Градів», вісім КамАЗів і «Уралів», з особовим складом прямувала в с. Дмитрівка, що на Донеччині. Друга колона, чисельністю близько 100 одиниць техніки, до якої входили танки, БТР, «Гради», БМП та вантажівки з особовим складом, рухалася в напрямку селища Старобешево, Донецької області (http://vidomosti-ua.com/ukraine/94058).
		Як повідомляє Інтернет-видання «Перша електронна газета» в статті «Зведені дані РНБО (21 січня)» від 21.01.2015 року, Російська Федерація збільшує свою військову присутність на сході України та в прикордонних районах. Зокрема у м. Горлівка, Донецька область, відбувається заміна російських найманців окупаційної адміністрації РФ на підрозділи Збройних Сил Російської Федерації. Також в районах м. Шахтарськ і Торез Донецької області, зосереджено близько 100 танків Збройних Сил Російської Федерації (http://persha.kr.ua/news/35713-zvedeni-dani-rnbo-21-sichnya.html).
		Постановою Ради міністрів «ДНР» «Про Міністерство юстиції Донецької Народної Республіки» від 22.10.2014 року №40-5 виконуючим обов`язки Міністра юстиції «ДНР» було призначено ОСОБА_8 (http://smdnr.ru/wp-content/uploads/2016/07/40-5.pdf).
		Як повідомляє Інтернет-портал «Перший Національний» в статті «Дві колони російської техніки атакували Новоазовськ» від 28.08.2014 року, українська армія під натиском російських військ була змушена відступити з м. Новоазовськ Донецької області в результаті чого російська техніка, зокрема танки, бойові машини піхоти та бронетранспортеризайшливУкраїнузРостовськоїобласті(http://newsvideo.su/video/319433).
		Зі статті «У Макіївці захопили міськраду та обрали «народного мера» від 13.04.2014 року, опублікованій в Інтернет-виданні «tyzhden.ua», стало відомо, що 13.04.2014 року озброєні проросійські активісти захопили міську раду та обрали нового міського голову. Також повідомляється, що біля захопленої будівлі знаходиться більше тисячі проросійських активістів з георгіївськими стрічками, російськими стягами, одягненими в камуфляжі, а над будівлею майоріє триколор окупаційної адміністрації РФ (http://tyzhden.ua/News/107484).
		25.05.2014 року Постановою Ради Міністрів «ДНР» «Про введення на території Донецької Народної Республіки воєнного стану» №6-5 з 26.05.2014 року на всій території «ДНР» було введено воєнний стан, а всі функції органів державної влади в галузі оборони, забезпечення громадського порядку і державної безпеки на місцях перейшли представникам Ради Безпеки «ДНР» (http://www.mid.donr.su/DOC/20140525.htm).
		Згідно зістаттею 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободвід 04 листопада 1950 року держави-члени мають нести відповідальність за будь-яке порушення гарантованих Конвенцією прав та свобод громадян, які перебувають під їхньою «юрисдикцією». Здійснення юрисдикції є для Договірної держави необхідною умовою, аби вона могла нести відповідальність за дії або бездіяльність, що ставляться їй у вину, та які порушують твердження щодо недотримання прав та свобод, викладених в Конвенції.
		Згідно з існуючою судовою практикою «юрисдикція» у відповідності зістаттею 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободвід 04 листопада 1950 року не обмежується національними територіями держав-учасниць цієї Конвенції. Відповідальність держави-учасниці поширюється на випадки, коли будь-яка дія чи бездіяльність її влади приводить до певних наслідків за межами її території. Тобто держава (її збройні сили або підконтрольні їй місцеві адміністрації) отримала можливість здійснювати ефективний контроль над територією, яка знаходиться за межами її національних кордонів.
		Отже, саме Російська Федерація зобов`язана забезпечувати права та свободи, гарантовані Конвенцією на території Автономної Республіки Крим, м. Севастополь, частини Луганської та Донецької областей, оскільки ці складові частини території України перебувають під фактичним контролем Росії, тобто вони перебувають під її юрисдикцією у значенні статті 1 Конвенції. Відповідно, Російська Федерація відповідальна за порушення прав і свобод громадян, що гарантовані Конвенцією на цих територіях.
		Однак Російська Федерація неодноразово порушувала норми Конвенції Організації Об`єднаних Націй «Про захист цивільного населення під час війни» від 12 серпня 1949 року, а такожКонвенції про захист прав людини і основоположних свободвід 04 листопада 1950 року, та відповідно такі права фізичних осіб як, зокрема: право на життя, право на свободу повагу до честі і гідності, право не бути підданим катуванням. Такі факти підтверджуються, серед іншого постановою Верховної ради України Про Заяву Верховної ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» від 21 квітня 2015 року № 337-VIII.
		Відповідно до Женевської конвенції 1949 року про захист цивільного населення під час збройного конфлікту, яка є чинною для Російської Федерації в порядку правонаступництва міжнародних договорів колишнього СРСР з 10 травня 1954 року, то її положення застосовуються до всього цивільного населення держав, що беруть участь у конфлікті, тобто не лише до іноземних громадян, що перебувають на території однієї з воюючих держав, а й до громадян цих держав, а також до цивільного населення окупованих територій.
		У ст. 2 IV Женевської конвенції 1949 року зазначено, що Конвенція буде застосовуватися у всіх випадках окупації всієї або частини території Високої Договірної Сторони, навіть якщо ця окупація не зустріне жодного збройного опору.
		Згідно з Конвенцією Організації Об`єднаних Націй «Про захист цивільного населення під час війни» від 12 серпня 1949 року, вона застосовується до всіх випадків оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що може виникнути між двома чи більше Високими Договірними Сторонами, навіть якщо одна з них не визнає стану війни. Конвенція також застосовується до всіх випадків часткової або цілковитої окупації Високої Договірної Сторони, навіть якщо ця окупація не натрапляє на жодний збройний спротив.
		Відповідно до ст. 4 Конвенції особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.
		Жодній Високій Договірній Стороні не дозволяється звільняти себе чи будь-яку іншу Високу Договірну Сторону від відповідальності, яку несе вона чи інша Висока Договірна Сторона за порушення, наведені в 147 статті (ст. 148 цієї Конвенції).
		Стаття 91 Протоколу I до Конвенції Організації Об`єднаних Націй «Про захист цивільного населення під час війни» від 12 серпня 1949 року стосується відповідальності: сторона, що перебуває у конфлікті й порушує положення цієї Конвенції, або цього Протоколу, повинна відшкодовувати завдані збитки, якщо для цього є підстави. Вона несе відповідальність за всі дії, що вчиняються особами, які входять до складу її збройних сил.
		Основна ідея права військової окупації полягає в тому, щоб на час збройного конфлікту зберегти на окупованих територіях status quoante  раніше існуюче положення, для того, щоб забезпечити в майбутньому безболісне повернення таких територій відповідній державі. Згідно зі ст. 43 IV Гаазької конвенції 1907 року, супротивник, що зайняв територію, зобов`язаний вжити всіх залежних від нього заходів для того, щоб наскільки це можливо відновити і забезпечити громадський порядок та суспільне життя, і при цьому він повинен поважати існуючий в країні. Положення вищезазначеної Конвенції передбачають розв`язання конкретних питань, таких, як: створення безпечних зон, захист поранених і хворих, а також лікарень і медичного персоналу, доставка медикаментів, спеціальні заходи по захисту дітей та налагодження зв`язків між членами розлучених сімей.
		За правилом ст. 3 IV Женевської конвенції 1949 року з особами, які не беруть активної участі в бойових діях, у тому числі з особами зі складу збройних сил, що склали зброю, а також із тими, хто hors de combat (той, що вийшов з ладу (фр.)) унаслідок хвороби, поранення, затримання чи з будь-якої іншої причини, поводяться гуманно, без будь-якої ворожої дискримінації, причиною якої слугують раса, колір шкіри, релігія чи вірування, стать, походження чи майновий стан чи будь-які інші подібні критерії.
		Із цією метою є забороненими й залишатимуться забороненими будь-коли та будь-де такі діяння стосовно зазначених вище осіб: a) насилля над життям й особистістю, зокрема всі види вбивств, завдання каліцтва, жорстоке поводження й тортури; b) захоплення заручників; c) наруга над людською гідністю, зокрема образливе та принизливе поводження; d) засудження та застосування покарання без попереднього судового рішення, винесеного судом, який створено належним чином і який надає судові гарантії, визнані цивілізованими народами як необхідні.
		Згідно ст. 27 згаданої Конвенції Особи, що перебувають під захистом, мають право за будь-яких обставин, на особисту повагу, повагу до своєї честі, права на сім`ю, їхніх релігійних переконань та обрядів, звичок та звичаїв. До них завжди слід ставитися гуманно й захищати їх, зокрема, від будь-якого акту насильства чи залякування, від образ та цікавості натовпу.
		Однак всупереч норм вказаної Конвенції, Російська Федерація неодноразово порушувала такі права громадян України, передбачені та гарантовані Женевською конвенцією 1949 року про захист цивільного населення під час збройного конфлікту як право на життя, право на свободу повагу до честі і гідності, право не бути підданим катуванням, право не перебувати в рабстві або підневільному стані, право на свободу і особисту недоторканість, право на справедливий суд, право не бути покараним без закону, право на повагу до приватного і сімейного життя, право на свободу думки, совісті і релігії. Така позиція закріплена і в постанові Верховної ради України Про Заяву Верховної ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків».
		Про наявність цих порушень свідчить аналіз наступної інформації.
		Зі статті під назвою «Донецькі сепаратисти вивісили російський прапор на будівлі ОДА (оновлено)» від 06.04.2014 року, опублікованій в Інтернет-порталі «Радіо Свобода», слідує те, що в Донецьку російські найманці вірвавшись в середину будівлі ОДА, зрізали ножем з флагштоку український прапор та повісили російський (http://www.radiosvoboda.org/archive/politics_news/20140419/630/2730.html?id=25323160).
		У статті «У Донецьку відключили мовлення п`яти українських телеканалів» від 06.06.2014 року, опублікованій в Інтернет-виданні «Novostimira.ua», зазначається, що компанія Matrix на вимогу представників окупаційної адміністрації РФ на тимчасово окупованій території Донецької області була змушена відключити деякі українські телеканали. Зокрема було припинено трансляцію таких каналів: «1+1», «5 канал», телеканал «Донбас», «NEWS 24» і «UBR». Також у статті вказано, що у разі невиконання вищезазначених вимог, окупанти погрожують відключити всі українські телеканали в регіоні і не гарантують безпеку персоналу та збереження майна (http://www.novostimira.com.ua/novyny_110992.html).
		Відповідно статті «Економіка Донбасу руйнується сепаратистами, а на її відновлення можуть знадобитися роки», опублікованій в Інтернет-джерелі «Тsn.ua» 11.06.2014 року, через регулярні обстріли з боку ворога економіка Донбасу зазнала величезних збитків: малі підприємства масово закриваються через постійні грабунки та мародерства окупантів, а великі підприємства працюють лише на запасі міцності, завдяки давнім контрактам. Так, втрати лише за перші місяці року склали близько 30 млрд гривень (http://tsn.ua/groshi/ekonomika-donbasu-ruynuyetsya-separatistami-a-na-yiyi-vidnovlennya-mozhut-znadobitisya-roki-354113.html).
		Згідно інформації, що міститься в статті «Внаслідок обстрілу бойовиками району Донецька є загиблі і поранені» від 13.07.2014 року, опублікованій в Інтернет-порталі «Kriminal.tv», 12.07.2014 року в результаті обстрілу з боку російських найманців Петровського району міста Донецьк, загинуло шестеро людей. Окрім того, восьмеро осіб, у тому числі підліток, дістали поранення різного ступеня тяжкості (http://kriminal.tv/news/vnaslidok-obstrilu-bojovikami-rajonu-donetska-e-zagibli-i-poraneni.html).
		На сторінках Інтернет-порталу «ТСН» в статті «У Донецьку і Макіївці закінчуються запаси води, а у Горлівці пустують продовольчі магазини» від 24.07.2014 року, зазначається, що на Донеччині через постійні обстріли з боку окупантів було припинено роботу каналу «Сіверський Донець-Донбас», в результаті чого запасів води для півтора мільйонів жителів м. Донецьк і м. Макіївки, Донецька область, вистачить всього на кілька днів. Натомість, жителі м. Горлівки, Донецька область, залишилися без світла, а магазини стали практично порожніми (http://tsn.ua/ukrayina/u-donecku-i-makiyivci-zakinchuyutsya-zapasi-vodi-a-u-gorlivci-pustuyut-prodovolchi-magazini-360393.html).
		Масовість таких порушень призвела до того, що в результаті збройної російської агресії на території Донецької та Луганської областей та на території Автономної Республіки Крим понад 921 000 осіб були переміщені в межах України станом на 23.01.2015 року, що підтверджується резолюцією Парламентської Асамблеї Ради Європи «Гуманітарна ситуація українських біженців і переміщених осіб» № 2028 від 27 січня 2015 року (http://wl.cl.rada.gov.ua/pls/mpz/docs/2004_rez_2028(2015).htm).
		Більше 2 000 000 осіб залишаються в районах, контрольованих проросійськими бойовиками, схильними до нестабільності, серйозних порушень прав людини і створення неадекватних умов життя. За даними УВКБ ООН (UNHCR Ukraine) станом на 14 серпня 2015 року 1 438 000 осіб були змушені покинути свої домівки внаслідок збройної агресії Російської Федерації на території України (http://unhcr.org.ua/en/2011-08-26-06-58-56/news-archive/1244-internal-displacement-map).
		Крім цього, відповідно до Заяви Міністерства закордонних справ України щодо виконання Мінських домовленостей від 01 березня 2016 року з моменту початку агресії загинуло понад 2600 українських військовослужбовців та понад 9000 було поранено (http://coe.mfa.gov.ua/ua/press-center/statements/5177-zajava-ministerstva-zakordonnih-sprav-ukrajini-shhodo-vikonannya-minsykih-domovlenostej).
		Що стосується обставин вимушеного переселення заявника з частини окупованої Російською Федерацією території Донецької області, зокрема м. Макіївка Донецької області, то суд виходить з наступного.
		Відповідно до Женевської конвенції 1949 року про захист цивільного населення під час збройного конфлікту (чинна для Росії з 10.05.1954 року в порядку правонаступництва міжнародних договорів колишнього СРСР), то її положення застосовуються до всього цивільного населення держав, що беруть участь у конфлікті, тобто не лише до іноземних громадян, що перебувають на території однієї з воюючих держав, а й до громадян цих держав, а також до цивільного населення окупованих територій.
		У ст.2 IV Женевської конвенції 1949 року зазначено, що Конвенція буде застосовуватися у всіх випадках окупації всієї або частини території Високої Договірної Сторони, навіть якщо ця окупація не зустріне жодного збройного опору.
		Згідно зі ст.43 IV Гаазької конвенції 1907 року, супротивник, що зайняв територію, зобов`язаний вжити всіх залежних від нього заходів для того, щоб наскільки це можливо відновити і забезпечити громадський порядок та суспільне життя, і при цьому він повинен поважати існуючий в країні. Положення вищезазначеної Конвенції передбачають розв`язання конкретних питань, таких, як: створення безпечних зон, захист поранених і хворих, а також лікарень і медичного персоналу, доставка медикаментів, спеціальні заходи по захисту дітей та налагодження зв`язків між членами розлучених сімей.
		За правилом ст.3 IV Женевської конвенції 1949 року з особами, які не беруть активної участі в бойових діях, у тому числі з особами зі складу збройних сил, що склали зброю, а також із тими, хто hors de combat (той, що вийшов з ладу (фр.) унаслідок хвороби, поранення, затримання чи з будь-якої іншої причини, поводяться гуманно, без будь-якої ворожої дискримінації, причиною якої слугують раса, колір шкіри, релігія чи вірування, стать, походження чи майновий стан чи будь-які інші подібні критерії.
		Із цією метою є забороненими й залишатимуться забороненими будь-коли та будь-де такі діяння стосовно зазначених вище осіб: a) насилля над життям й особистістю, зокрема всі види вбивств, завдання каліцтва, жорстоке поводження й тортури; b) захоплення заручників; c) наруга над людською гідністю, зокрема образливе та принизливе поводження; d) засудження та застосування покарання без попереднього судового рішення, винесеного судом, який створено належним чином і який надає судові гарантії, визнані цивілізованими народами як необхідні.
		Згідно ст. 27 згаданої Конвенції особи, що перебувають під захистом, мають право за будь-яких обставин, на особисту повагу, повагу до своєї честі, права на сім`ю, їхніх релігійних переконань та обрядів, звичок та звичаїв. До них завжди слід ставитися гуманно й захищати їх, зокрема, від будь-якого акту насильства чи залякування, від образ та цікавості натовпу.
		Однак всупереч норм вказаної Конвенції, Російська Федерація неодноразово порушувала права громадян України, тобто цивільного населення, передбачені та гарантовані Женевською конвенцією 1949 року про захист цивільного населення під час збройного конфлікту таКонвенцією про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року, як право на життя, право на свободу повагу до честі і гідності, право не бути підданим катуванням, право не перебувати в рабстві або підневільному стані, право на свободу і особисту недоторканість, право на справедливий суд, право не бути покараним без закону, право на повагу до приватного і сімейного життя, право на свободу думки, совісті і релігії. Така позиція закріплена і в Постанови Верховної ради України Про Заяву Верховної ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків».
		Зокрема, аналіз інформації, що міститься в Інтернет виданнях, на які посилався заявник вказують на наявність конкретних фактів порушення вищезазначених гарантованих прав цивільного населення з бокуРосійської Федерації.
		ОСОБА_1 проживав з рожиноюв м.Донецьку Донецької області. Займав та просували чітку позицію щодо існування єдиної, незалежної та суверенної України, протидіючи сепаратистському та проросійському руху, який в Донецькій області поступово посилювався за активної підтримки російських агентів впливу на фоні бездіяльності правоохоронних органів України.
		Навесні 2014 року відбувались проросійські мітинги, які проводились регулярно, на яких лунали заклики до повалення української влади, відокремлення Донбасу від України та введення російських військ на територію України. Натомість проукраїнські мітинги швидко розганялися.
		Громадянам України, які не підтримували створення «ДНР» та відверто проявляли свої патріотично-налаштовані погляди щодо єдності України, залишатися в місті ставало небезпечно. Проросійські бойовики захоплювали і катували тих, хто використовував символіку України та спілкувався українською мовою. Хвилювання за своє життя підсилювалась великою вірогідністю потрапити в полон до озброєних бойовиків, оскільки ОСОБА_1 був патріотично налаштований та з твердою проукраїнською позицією.
		Описані вище обставини призвели до неможливості подальшого проживання в м. Донецьку, тому в березні 2015 року ОСОБА_1 разом з дружиною та сином був вимушений виїхати з міста Донецьку, і з цього часу проживають в м. Маріуполі Донецької області.
		Суд вважає, що внаслідок саме військової агресії Російської Федерації на території Донецької області було порушено цілу низку прав і свобод, передбачених Конвенцією «Про захист прав людини та основоположних свобод» від 04 листопада 1950 року, Протоколом (Перший протокол) до цієї Конвенції від 20 березня 1952 року та Протоколом № 4 до цієї Конвенції від 16 вересня 1963 року, зокрема: право на життя, право на свободу та повагу до честі і гідності, право на свободу і особисту недоторканість, право на повагу до приватного і сімейного життя, право на свободу думки, совісті і релігії.
		Отримана ОСОБА_1 довідка про взяття на облік внутрішньо - переміщеної особи№1411027110 від 01.09.2015 року, посвідчує лише факт його вимушеного переселення з м. Донецька Донецької області до м. Маріуполя Донецької області, і не містять в собі зазначення причини такого переселення, оскільки даний орган не має таких повноважень.
		За таких обставин, суд прийшов до висновку, що внаслідок саме збройної агресії Російської Федерації на частину території Донецької області було порушено низку конституційних прав заявника, передбачених Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року, IV Женевською конвенцією 1949 року про захист цивільного населення під час збройного конфлікту, розділом ІІ Конституції України.
		Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та статтею 8 Конституції України гарантовано кожному право звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина.
		Як роз`яснено в постанові Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» не можуть розглядатися судами заяви про встановлення фактів, встановлення яких віднесено до компетенції відповідних органів виконавчої влади.
		Враховуючи викладене, а також те, що ОСОБА_1 переселився з родиною з території Донецької області задля уникнення загрози життю, здоров`ю, свободи, насильницької втрати громадянства, особистих прав на свободу пересування, вираження думки, майнових прав вільного володіння, розпорядження та користування майном, прав на працю та захист в результаті збройної агресії Російської Федерації, та те, що встановити даний юридичний факт необхідно для виникнення права на справедливу компенсацію з держави-агресора Російської Федерації, суд вважає, що подана заява підлягає задоволенню.
		Висновки суду підтверджуються письмовими доказами, дослідженими у судовому засіданні.
		На підставі ст.ст.8,21-68 Конституції України, ст. 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятої згідно з резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї ООН від 02 грудня 2004 року, ст. 11 Європейської конвенції про імунітет держави № ЕТS N 74 від 16 травня 1972 року, ст. 1 Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах від 15.11.1965 року, ст. 3 Віденської конвенції щодо дипломатичних зносин від 18.04.1961 року, Женевської конвенції 1949 року, керуючись ст.ст.11,209,213-215,256-259 ЦПК України, суд 
		В И Р І Ш И В :
		Заяву ОСОБА_1 , який діє від власного імені та в інтересах малолітньої дитини  ОСОБА_2 , заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація про встановлення факту, що має юридичне значення задовольнити.
		Встановити юридичний факт вимушеного переселення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у березні 2015 року з окупованої території Донецької області України, яке відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області, України.
		Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
		У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
		Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення.
		Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
		Сторони по справі:
		заявник: ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_6 ;
		заінтересована особа:Міністерство соціальної політики України, місцезнаходження: вул. Еспланадна, 8/10, м. Київ, 01601;
		заінтересована особа:Російська Федерація, Посольство Російської Федерації в Україні, місцезнаходження: Повітрофлотський проспект, 27, м. Київ, 03049.
		Повний текст рішення складено 18.02.2019 року.
		 
		 
		 
		Суддя                         О.Г.Васильченко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...