Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 264/415/19 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи окремого провадження; Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, з них:.
Надіслано для оприлюднення: 06.03.2019. Зареєстровано: 07.03.2019. Забезпечено надання загального доступу: 11.03.2019.
Дата набрання законної сили: 05.04.2019
Номер судового провадження: 2-о/264/39/2019

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		264/415/19
		2-о/264/39/2019 
		 
		Р І Ш Е Н Н Я
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		"06" березня 2019 р. Іллічівський районний суд м. Маріуполя Донецької області під головуванням судді Пустовойт Т. В., за участі секретаря судового засідання Родіної Н.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Маріуполі цивільну справу за заявою ОСОБА_1, заінтересовані особи Міністерство соціальної політики України, ОСОБА_2 Федерація, про встановлення факту, що має юридичне значення, 
		 
		У С Т А Н О В И В:
		 
		Заявник ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаною заявою, в обґрунтування якої зазначив, що він народився в м.Жданівка Донецької області, де постійно проживав та був зареєстрований за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_1. У липні 2015 року заявник був вимушений переміститись з м.Жданівка до м.Маріуполя, де зараз проживає. Вимушене переселення було викликано тим, що в кінці лютого 2014 року на території Донецької області, розпочались проросійські мітинги, які супроводжувалися проявом агресії з боку проросійсько-налаштованих активістів, у місті зявилися невідомі озброєні особи, одягнені у військову форму без розпізнавальних знаків, які брали участь у захопленні адміністративних будівель, встановлення прапорів ОСОБА_2 Федерації та окупаційної адміністрації РФ. З появою в місті збройних формувань РФ розпочались активні бойові дії, зявилися блокпости, де вибірково могли зупинити і перевірити документи, що лякало і змушувало заявника перебувати в постійному страху за власне життя. До того ж заявник зазначив, що побоювався вільно ходити по вулиці та висловлювати свою думку або демонструвати будь-яку прихильність до України. Крім цього, погіршилась економічна ситуація в регіоні, припинили роботу банківські установи, населення залишилося без зарплат, стипендій, пенсійного забезпечення та інших соціальних виплат. Все це призвело до неможливості подальшого проживання на окупованій території, тому в липні 2015 року, внаслідок воєнних дій ОСОБА_2 Федерації проти України, заявник був змушений переїхати з тимчасово окупованої території Донецької області. Вважає, що внаслідок саме військової агресії ОСОБА_2 Федерації на території Донецької області було порушено цілу низку його прав і свобод, передбачених Конвенцією «Про захист прав людини та основоположних свобод», Протоколом Першим до цієї Конвенції та Протоколом Чотири Конвенції, зокрема право на життя, право на свободу та повагу до честі і гідності, право на свободу і особисту недоторканість, право на повагу до приватного і сімейного життя, право на свободу думки, совісті і релігії. Вказав, що отримана ним довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, не передбачає внесення відомостей про конкретну причину (підставу), яка змусила залишити або покинути своє місце проживання внутрішньо переміщену особу. Тобто вказана довідка лише посвідчує факт вимушеного переселення проте не містить зазначення причин такого переселення. Крім цього зазначив, що має на меті визначити свій статус, як особи яка перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 року, що обумовлює виникнення прав та обовязків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права. Іншого порядку встановлення факту того, що вимушене переселення з окупованої території Донецької області України відбулося внаслідок збройної агресії ОСОБА_2 Федерації проти України та окупації ОСОБА_2 Федерацією частини території Донецької області України, чинним діючим законодавством України не передбачено, а тому він вимушений був звернутись до суду із вказаним позовом та просив суд встановити юридичний факт, що вимушене переселення ОСОБА_1 у липні 2015 року з окупованої території Донецької області України, відбулося внаслідок збройної агресії ОСОБА_2 Федерації проти України та окупації ОСОБА_2 Федерацією частини території Донецької області України.
		Заявник ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_3, який діє на підставі довіреності, до судового засідання не зявилися, надали заяву про розгляд справи за їх відсутності, заяву просили задовольнити.
		Представники заінтересованих осіб Міністерства соціальної політики України та ОСОБА_2 Федерації до судового засідання не зявилися, про день, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, про причини неявки суду не повідомили, відзиву на заяву не подали.
		Суд, дослідивши та оцінивши в сукупності надані докази, матеріали справи, дійшов висновку, що заява підлягає задоволенню з наступних підстав.
		Встановлено, що заявник ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, зареєстрований за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_1, з 31.05.2002 року, що підтверджується відповідними записами в паспорті заявника. 
		Згідно довідки про взяття на облік особи, переміщеної з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції №0000411905(38686) від 21.11.2017 року, ОСОБА_1 перемістився з тимчасово окупованої території, де постійно мешкав за адресою: АДРЕСА_1 на фактичне місце проживання до ІНФОРМАЦІЯ_3.
		Згідно зі статтею 4 Конвенції про захист цивільного населення під час війни особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.
		Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
		Аналіз вищевказаних положень закону свідчить про те, що підставами внутрішнього переміщення осіб на території України у тому числі може бути: збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру.
		У частині першій статті 4, частині першій статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.
		Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону. Постановою Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2014 року № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб» затверджено порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Встановлена форма довідки не передбачає внесення відомостей про причину переміщення особи з місця свого постійного приживання.
		Статтею 1 Закону України «Про оборону України» від 06 грудня 1991 року №1932-ХІІ визначено, що збройна агресія - це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з дій, зазначених в даній статті Закону, серед яких значиться вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України.
		Відповідно до постанови Верховної ОСОБА_4 України «Про Заяву Верховної ОСОБА_4 України «Про відсіч збройній агресії ОСОБА_2 Федерації та подолання її наслідків» від 21 квітня 2015 року було схвалено текст Заяви Верховної ОСОБА_4 України «Про відсіч збройній агресії ОСОБА_2 Федерації та подолання її наслідків».
		З аналізу даної заяви вбачається, що 20 лютого 2014 року були зафіксовані перші випадки порушення Збройними Силами ОСОБА_2 Федерації порядку перетину державного кордону України в районі Керченської протоки та використання підрозділів збройних сил ОСОБА_2 Федерації, розташованих в Криму, що знаходились там відповідно до Угоди між Україною і ОСОБА_2 Федерацією про статус та умови перебування на території України Чорноморського флоту ОСОБА_2 Федерації від 28 травня 1997 року, для блокування українських військових частин.
		Разом з тим, заява Верховної ОСОБА_4 України свідчить, що 27 лютого 2014 року збройні підрозділи спеціального призначення Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних Сил ОСОБА_2 Федерації захопили будівлі ОСОБА_4 Міністрів та Верховної Ради Автономної ОСОБА_5 Крим. Водночас, відбулось створення і озброєння іррегулярних збройних формувань найманців з числа місцевих жителів, якими керували офіцери спецслужб і Збройних Сил ОСОБА_2 Федерації, а Чорноморський флот ОСОБА_2 Федерації заблокував українські порти, де знаходились кораблі Військово-Морських Сил України. В подальшому лідер партії «Русское единство» ОСОБА_6 проголосив себе головою ОСОБА_4 Міністрів Автономної ОСОБА_5 Крим та закликав президента ОСОБА_2 Федерації «забезпечити мир і спокій в Криму». У відповідь на цей заклик Президент ОСОБА_2 Федерації, звернувся до ОСОБА_4 Федерації Федеральних зборів ОСОБА_2 Федерації, яка своєю постановою від 01 березня 2014 року, надала згоду на використання на території України Збройних Сил ОСОБА_2 Федерації. Як наслідок це призвело до збройного захоплення і воєнної окупації невідємної частини України - Автономної ОСОБА_5 Крим та міста Севастополя.
		Нелегітимно сформована в умовах російської воєнної окупації виконавча влада Автономної ОСОБА_5 Крим 16 березня 2014 року провела референдум про входження Автономної ОСОБА_5 Крим до складу ОСОБА_2 Федерації, однак результати референдуму не були визнані жодною країною світу, крім ОСОБА_2 Федерації, що підтверджується Резолюцією Генеральної ОСОБА_4 ООН 68/262 від 27 березня 2014 року «Територіальна цілісність України».
		17 березня 2014 року Верховна ОСОБА_4 Автономної ОСОБА_5 Крим, розпущена постановою Верховної ОСОБА_4 України, всупереч цьому проголосила Крим незалежною державою. 18 березня 2014 року самоназвані представники Верховної ОСОБА_4 Автономної ОСОБА_5 Крим підписали з президентом ОСОБА_2 Федерації Путіним «Договір про прийняття до ОСОБА_2 Федерації ОСОБА_5 Крим і створення у складі ОСОБА_2 Федерації нових субєктів».
		21 березня 2014 року владою ОСОБА_2 Федерації було прийнято Федеральний конституційний закон «О принятии в Российскую Федерацию Республики Крым и образовании в составе Российской Федерации новых субъектов Республики Крым и города федерального значения Севастополя».
		Згідно ст.1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» №1207-VІІ від 15.04.2014 року із змінами і доповненнями, внесеними відповідно Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо визначення дати початку тимчасової окупації» від 15.09.2015 року №685-VІІІ ОСОБА_5 Крим та місто Севастополь визнано тимчасово окупованою територією України з зазначенням дати початку тимчасової окупації - 20 лютого 2014 року.
		Незаконно анексувавши ОСОБА_5 Крим, ОСОБА_2 Федерація продовжила свою військову агресію по відношенню до України, розпочавши в квітні 2014 року другу фазу збройної агресії проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами ОСОБА_2 Федерації озброєні бандитські формування проголосили створення «Донецької народної республіки» (07 квітня 2014 року) та «Луганської народної республіки» (27 квітня 2014 року).
		Протягом травня 2014 року самозвані лідери «ДНР» та «ЛНР», серед яких було багато громадян ОСОБА_2 Федерації, у неконституційний спосіб організували проведення фіктивних референдумів про відокремлення цих нелегітимних утворень від України. Під приводом і з метою їхньої підтримки на територію України були заслані розвідувально-диверсійні групи, які очолювали кадрові офіцери Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних Сил ОСОБА_2 Федерації, парамілітарні формування російського козацтва та укомплектований чеченцями - громадянами ОСОБА_2 Федерації батальйон «Восток», а також були задіяні такі озброєні групи найманців як «Русский сектор» та «Оплот». За їхньої участі відбулися захоплення адміністративних будівель у багатьох населених пунктах Донецької та Луганської областей, здійснено збройні напади на частини українських Сухопутних військ та літаків Повітряних сил Збройних Сил України.
		11 травня 2014 року на окупованій території Донецької і Луганської області відбувся так званий референдум щодо самовизначення в Луганському та Донецькому регіонах з метою відокремлення та проголошення так званих «Донецької Народної ОСОБА_5» та «Луганської Народної ОСОБА_5». Однак, такий референдум, як і проголошені утворення, а саме «Луганська Народна ОСОБА_5» та «Донецька Народна ОСОБА_5» не були визнані міжнародною спільнотою про що свідчать наступні, досліджені в суді докази. Зокрема, Міністерство закордонних справ Великобританії назвало прикрим факт проведення референдуму 11 травня на Донбасі. Прес-секретар Держдепартаменту США заявила, що США не визнають результати референдуму про незалежність «Донецької народної республіки». Прес-секретар Верховного представника ЄС із закордонних справ заявила, що «так звані референдуми у Донецькій і Луганській областях нелегітимні, і ми не визнаємо її результатів. Ті, хто організував ці референдуми, не володіють демократичної легітимністю».
		Підтвердженням окупації ОСОБА_2 Федерації, як країною - агресором, частини території Донецької і Луганської області, є факти здійснення нею активних дій щодо організації збройних нападів, участі в них та постачання для цього на територію України зброї та особового складу військ ОСОБА_2 Федерації.
		З серпня 2014 року почалися масові вторгнення на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів Збройних Сил ОСОБА_2 Федерації, зокрема, військовослужбовців 9-ї окремої мотострілецької бригади, 76-ї та 98-ї дивізій повітрянодесантних військ Збройних Сил ОСОБА_2 Федерації. Задіяння регулярних Збройних Сил ОСОБА_2 Федерації у збройній агресії проти України супроводжувалося поширенням серед населення України агітаційних листівок, в яких, зокрема, був такий заклик: «За жодних обставин не чиніть перепон пересуванню російських військ (техніка та особовий склад)».
		Як підсумок, Україною, за наслідками збройної агресії ОСОБА_2 Федерації, прийнято Постанову Верховної ОСОБА_4 України від 17.03.2015 року «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями» якою визнано тимчасово окупованими територіями окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей, в яких відповідно до Закону України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування, до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, російських окупаційних військ, її військової техніки, а також бойовиків та найманців з території України та відновлення повного контролю України за державним кордоном України.
		В абзаці 2 Постанови Верховної ОСОБА_4 України «Про Заяву Верховної ОСОБА_4 України «Про визнання Україною юрисдикції Міжнародного кримінального суду щодо скоєння злочинів проти людяності та воєнних злочинів вищими посадовими особами ОСОБА_2 Федерації та керівниками незаконних збройних формувань «ДНР» та «ЛНР», які призвели до особливо тяжких наслідків та масового вбивства українських громадян» від 04.02.2015 року зазначено, що з 20 лютого 2014 року проти України триває збройна агресія ОСОБА_2 Федерації та підтримуваних нею найманців, під час якої було анексовано ОСОБА_5 Крим та місто Севастополь, які є частиною території незалежної та суверенної держави Україна, окуповано частину Донецької та Луганської областей України, загинуло тисячі громадян України, серед яких діти, поранено тисячі осіб, зруйновано інфраструктуру цілого регіону, сотні тисяч громадян вимушені були покинути свої домівки».
		Також, Парламентська асамблея ОСОБА_4 Європи 12.10.2016 року прийняла дві резолюції по Україні, в яких російсько-український конфлікт визначений як «російська агресія» і міститься заклик до РФ вивести свої війська з Донбасу.
		Резолюцією Генеральної асамблеї ООН від 19.12.2016 року підтримано резолюцію Третього комітету Генеральної ОСОБА_4 ООН «Ситуація з правами людини в Автономній ОСОБА_5 Крим та місті Севастополь(Україна)» та визнано ОСОБА_2 Федерацію державою  окупантом. 
		Також Постановою Верховної ОСОБА_4 України від 27 січня 2015 року законодавчий орган України затвердив звернення до Організації Обєднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської ОСОБА_4 Європи, Парламентської ОСОБА_4 НАТО, Парламентської ОСОБА_4 ОБСЕ, Парламентської ОСОБА_4 ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання ОСОБА_2 Федерації державою-агресором.
		Крім того, військові дії ОСОБА_2 Федерації на території України були фактично визнані та засуджені рядом міжнародних інстанцій. 
		15 січня 2015 року Європейський парламент затвердив резолюцію щодо України, в якій вказано: «Європарламент рішуче засуджує агресивну і експансіоністську політику Росії, що є загрозою єдності та незалежності України і створює потенційну загрозу для самого Європейського союзу, в тому числі засуджує незаконну анексію Криму і неоголошену гібридну війну проти України, яка включає в себе інформаційну війну з елементами кібер-війни, використання регулярних і нерегулярних сил, пропаганду, енергетичний шантаж, економічний тиск, дипломатичну та політичну дестабілізацію; підкреслює, що ці дії є порушенням міжнародного права і створюють серйозний виклик для безпекової ситуації в Європі; наголошує, що немає жодних підстав для застосування військової сили в Європі з так званих історичних та безпекових міркувань чи задля захисту своїх «співвітчизників, що проживають за кордоном»; закликає Москву припинити ескалацію ситуації, негайно зупинити потік зброї, найманців і військ на підтримку проросійських збройних формувань і використати свій вплив на сепаратистів, щоб переконати її брати участь у політичному процесі».
		Резолюція Парламентської ОСОБА_4 Європи від 25 червня 2015 року визнає, що конфлікт на території України є агресією зі сторони ОСОБА_2 Федерації.
		Аналізуючи наведені обставини та докази, що містяться у досліджених судом нормах міжнародного та національного законодавства, суд приходить до висновку, що наслідком саме збройної агресії ОСОБА_2 Федерації стала окупація частини території Донецької та Луганських областей України.
		При вирішенні даної справи суд виходить з того, що факти збройної (військової) агресії ОСОБА_2 Федерації відносно України, окупації частини території Донецької та Луганських областей України, Україна є загальновідомими, а тому не підлягають доказуванню згідно приписами ст.82 ЦПК України.
		Крім визнання окупації ОСОБА_2 Федерацією частини території Донецької області України міжнародною спільнотою та національним законодавством, суд вважає, що на таку вказують також джерела міжнародно-правового регулювання режиму окупації, а саме Гаазька конвенція про закони і звичаї сухопутної війни 1907 року, IV Женевська конвенція про захист цивільного населення під час війни 1949 року і деякі положення Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів 1977 року.
		Існуючі правові норми, що визначають режим окупації, переважно засновані на положенні ст.42 Гаазької конвенції 1907 року: «Територія вважається зайнятою, якщо вона дійсно знаходиться під владою ворожої армії». Згідно з цією ж ст.42 Гаазької конвенції 1907 року, територія, до якої застосовано право окупації, повинна «дійсно перебувати під владою ворожої армії», причому «зайняття поширюється лише на ті області, де ця влада встановлена і в змозі проявляти свою діяльність».
		Тобто поняття окупації може бути застосоване до територій, зайнятих країною агресором, якщо наявний її фактичний ефективний контроль окупованих територій. Стан окупації послідовно визначається на основі фактів.
		З аналізу норм вказаних конвенцій можна підсумувати наступні ознаки ефективного контролю, а саме: достатня присутність військ держави окупанта; держава окупант здійснює свою владу над окупованою владою, яка втратила здатність до громадських функцій; ворожі сили здалися, були переможені чи відступили; над територією була встановлена тимчасова адміністрація; держава окупант видає укази громадянському населенню та контролює її виконання.
		Крім того, преамбулою Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганських областях» від 18.01.2018 року визначено, що окупаційна адміністрація ОСОБА_2 Федерації, яку складають її державні органи і структури, функціонально відповідальні за управління тимчасового окупованими територіями України, та підконтрольними ОСОБА_2 Федерації самопроголошені органи, узурпувала виконання владних функцій на тимчасово окупованих територіях України.
		Таким чином ОСОБА_2 Федерація здійснює ефективний контроль частини Донецької та Луганської області, Україна, що, в свою чергу, дає підстави вважати частину Донецької та Луганської області окупованою ОСОБА_2 Федерацією
		Щодо обставин, які зумовили вимушене переселення заявника з окупованої ОСОБА_2 Федерацією частини території Донецької області України, то суд виходить з наступного.
		Відповідно до Женевської конвенції 1949 року про захист цивільного населення під час збройного конфлікту (чинна для ОСОБА_2 Федерації з 10 травня 1954 року в порядку правонаступництва міжнародних договорів колишнього СРСР), її положення застосовуються до всього цивільного населення держав, що беруть участь у конфлікті, тобто не лише до іноземних громадян, що перебувають на території однієї з воюючих держав, а й до громадян цих держав, а також до цивільного населення окупованих територій.
		У ст.2 IV Женевської конвенції 1949 року зазначено, що Конвенція буде застосовуватися у всіх випадках окупації всієї або частини території Високої Договірної Сторони, навіть якщо ця окупація не зустріне жодного збройного опору.
		Згідно зі ст.43 IV Гаазької конвенції 1907 року, супротивник, що зайняв територію, зобовязаний вжити всіх залежних від нього заходів для того, щоб це можливо відновити і забезпечити громадський порядок та суспільне життя, і при цьому він повинен поважати існуючий в країні закон. Положення вищезазначеної Конвенції передбачають розвязання конкретних питань, таких, як: створення безпечних зон, захист поранених і хворих, а також лікарень і медичного персоналу, доставка медикаментів, спеціальні заходи по захисту дітей та налагодження звязків між членами розлучених сімей.
		За правилом ст.3 IV Женевської конвенції 1949 р. з особами, які не беруть активної участі в бойових діях, у тому числі з особами зі складу збройних сил, що склали зброю, а також із тими, хто hors de combat (той, що вийшов з ладу (фр.) унаслідок хвороби, поранення, затримання чи з будь-якої іншої причини, поводяться гуманно, без будь-якої ворожої дискримінації, причиною якої слугують раса, колір шкіри, релігія чи вірування, стать, походження чи майновий стан чи будь-які інші подібні критерії.
		Із цією метою є забороненими й залишатимуться забороненими будь-коли та будь-де такі діяння стосовно зазначених вище осіб: а) насилля над життям й особистістю, зокрема всі види вбивств, завдання каліцтва, жорстоке поводження й тортури; b) захоплення заручників; с) наруга над людською гідністю, зокрема образливе та принизливе поводження; d) засудження та застосування покарання без попереднього судового рішення, винесеного судом, який створено належним чином і який надає судові гарантії, визнані цивілізованими народами як необхідні.
		Згідно ст.27 згаданої Конвенції особи, що перебувають під захистом, мають право за будь-яких обставин, на особисту повагу, повагу до своєї честі, права на сімю, їхніх релігійних переконань та обрядів, звичок та звичаїв. До них завжди слід ставитися гуманно й захищати її, зокрема, від будь-якого акту насильства чи залякування, від образ та цікавості натовпу.
		Однак, всупереч норм вказаної Конвенції, ОСОБА_2 Федерація неодноразово порушувала права громадян України, тобто цивільного населення, передбачені та гарантовані Женевською конвенцією 1949 року про захист цивільного населення під час збройного конфлікту та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року, як право на життя, право на свободу, повагу до честі і гідності, право не бути підданим катуванням, право не перебувати в рабстві або підневільному стані, право на свободу і особисту недоторканість, право на справедливий суд, право не бути покараним без закону, право на повагу до приватного і сімейного життя, право на свободу думки, совісті і релігії. Така позиція закріплена і в Постанові Верховної ОСОБА_4 України Про Заяву Верховної ОСОБА_4 України «Про відсіч збройній агресії ОСОБА_2 Федерації та подолання її наслідків».
		Зокрема, аналіз інформації, що міститься в Інтернет-виданнях, яку наводить заявник, вказує на наявність конкретних фактів порушення вищезазначених гарантованих прав цивільного населення з боку ОСОБА_2 Федерації. 
		22 серпня 2014 року ОСОБА_4 Міністрів «ДНР» було прийнято постанову «Про скасування святкування низки державних свят України та повязаних з ними вихідних днів на території Донецької Народної ОСОБА_5» №29-1, відповідно до якої на всій території «ДНР» скасовується святкування ряду державних свят України і вихідних днів, що повязані зі святкуванням цих свят. Згідно переліку державних свят України, скасовуються: ОСОБА_7 соборності України - 22 січня, ОСОБА_7 України - 28 червня, в тому числі ОСОБА_7 незалежності України -24 серпня, який не відповідає суверенітету Донецької Народної ОСОБА_5, а також в звязку з агресією України по відношенню до Донецької Народної ОСОБА_5, ці святкові дні стають робочими. Також вказувалося, що Постанову Верховної ОСОБА_4 УРСР від 24 серпня 1991 року «Про проголошення незалежності України», було прийнято супротив волі народу України, висловленої на референдумі 17 березня 1991 року та руйнувало єдність російського народу, що призвело до негативних наслідків для народу України.
		Масовість таких порушень призвела до того, що в результаті збройної російської агресії на території Донецької та Луганської областей та на території Автономної ОСОБА_5 Крим понад 921 000 осіб були переміщені в межах України станом на 23 січня 2015 року, що підтверджується резолюцією Парламентської ОСОБА_4 Європи «Гуманітарна ситуація українських біженців і переміщених осіб» №2028 від 27 січня 2015 року.
		Більше 2 000 000 осіб залишаються в районах, контрольованими проросійськими силами, схильними до нестабільності, серйозних порушень прав людини і створення неадекватних умов життя. За даними УВКБ ООН (UNHCR Ukraine) станом на 14 серпня 2015 року 1 438 000 осіб були змушені покинути свої домівки внаслідок збройної агресії ОСОБА_2 Федерації на території України, згідно з даними Управління верховного комісара ООН з питань біженців.
		Крім цього, відповідно до Заяви Міністерства закордонних справ України щодо виконання Мінських домовленостей від 01 березня 2016 року з моменту початку агресії загинуло понад 2600 українських військовослужбовців та понад 9000 було поранено.
		Щодо порушень прав заявника ОСОБА_1, який діє від власного імені, які гарантовані вищезгаданими Конвенціями, то такі порушення підтверджуються як його власними поясненнями та поданими ним доказами, так і узгоджуються з загальним станом подій, що відбувалися на окупованій території Донецької області та свідчать про масовість порушень прав цивільного населення.
		За таких обставин, суд приходить до висновку, що внаслідок саме збройної агресії ОСОБА_2 Федерації на частині території Донецької області було порушено низку конституційних прав заявника, передбачених Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року, IV Женевською конвенцією 1949 року про захист цивільного населення під час збройного конфлікту, розділом II ОСОБА_7 України. 
		Підсумовуючи викладене, слід також зазначити, що ОСОБА_2 Федерація здійснивши збройну агресію відносно України, та відповідно окупувавши частину території України, а саме ОСОБА_5 Крим, м.Севастополь, частину Донецької та Луганської областей, порушила норми та принципи Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, Будапештського меморандуму, Гельсінського заключного акту наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01.08.1975 року та Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і ОСОБА_2 Федерацією.
		Зокрема, пунктом 1 Будапештського меморандуму передбачено, що ОСОБА_2 Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують Україні її зобовязання згідно з принципами Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України.
		Пункт 2 Будапештського меморандуму говорить, що ОСОБА_2 Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують її зобовязання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Обєднаних Націй.
		Згідно із Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року суверенні права держави мають узгоджуватись із міжнародним правом, зокрема Статутом ООН, Загальною декларації прав людини та Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року, які визначають права та законні інтереси людини як найвищу суспільну цінність, гарантують людині право жити в мирі та безпеці.
		Виходячи із викладеного держава, яка грубо порушує гарантовані нормами міжнародного права основні свободи та права людини, не може використовувати імунітет від судового переслідування іноземним судами як гарантію уникнення відповідальності за вчинені проти життя та здоровя людини злочини.
		Порушивши Статут ООН, Загальну декларацію прав людини, Будапештський меморандум, Гельсінський заключний акт наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01.08.1975 року, Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і ОСОБА_2 Федерацією, Договір між Україною і ОСОБА_2 Федерацією про українсько-російський державний кордон ОСОБА_2 Федерація вийшла за межі своїх суверенних прав, гарантованих статтею 2 Статуту ООН, а тому, є державою-агресором.
		Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та статтею 8 ОСОБА_7 України гарантовано кожному право звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина.
		Статтею 55 ОСОБА_7 України передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
		Відповідно до частин першої та другої статті 124 ОСОБА_7 України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.
		Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
		У Рішенні Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року № 9-зп (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води) вказано, що частину другу статті 124 ОСОБА_7 України необхідно розуміти так, що юрисдикція судів, тобто їх повноваження вирішувати спори про право та інші правові питання, поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
		З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (стаття 124 ОСОБА_7 України), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.
		Навіть з урахуванням внесених змін до ОСОБА_7 України Законом України від 2 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до ОСОБА_7 України (щодо правосуддя)», вказане Рішення Конституційного Суду України не втратило свого значення.
		У Рішенні Конституційного Суду України від 7 травня 2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) вказано, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обовязок відповідно до частини другої статті 55 ОСОБА_7 України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом частини другої статті 64 ОСОБА_7 України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.
		Відповідно до ст.293 Цивільного процесуального кодексу України: Окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Суд розглядає в порядку окремого провадження справи, зокрема, про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
		Відповідно до статті 315 ЦПК України, у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку її встановлення.
		Зі змісту вказаних статей, а також розяснень, викладених у пункті 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення», вбачається, що в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку її встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не повязується з наступним вирішенням спору про право.
		Положеннями Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» порядок підтвердження і встановлення факту наявності збройного конфлікту або тимчасової окупації території України не передбачено, проте не виключається можливість звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення.
		Частиною четвертою статті 2 Закону України від 18 січня 2018 року «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» визначено, що відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії ОСОБА_2 Федерації, покладається на ОСОБА_2 Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права. 
		Отже, вказаний Закон і передбачає, які права можуть виникнути в особи, щодо якої встановлено юридичний факт, про який просить заявник.
		Відповідна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 07 березня 2018 року по справі № 759/759/17, від 14 березня 2018 року по справі № 363/2981/16-ц, від 06 червня 2018 року по справі № 428/13977/16-ц, які в розумінні ст.ст.411,417 ЦПК України є обовязковими для судів першої інстанції.
		З урахуванням викладеного, суд вбачає, що встановлення факту, що має юридичне значення щодо вимушеного переселення заявника з окупованої території Донецької області, відбулось унаслідок збройної агресії ОСОБА_2 Федерації та окупації ОСОБА_2 Федерацією частини території Донецької області, можливе лише у судовому порядку, оскільки законодавець не визначив іншого, позасудового способу встановлення причинно-наслідкового звязку між переселенням осіб із зони проведення бойових дій на сході України та військовою агресією ОСОБА_2 Федерації.
		Також суд вважає, що незважаючи на те, що в якості однієї із заінтересованих осіб у даній справі визначено іноземну державу, правило про застосування щодо неї судового імунітету, передбачене частиною першою статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року, не порушено, з огляду на наступне.
		По-перше, вказана норма визначає імунітет від предявлення позову до іноземної держави та залучення її до участі у справі як третьої особи. Натомість, у даному випадку ОСОБА_2 Федерація бере участь як заінтересована особа у справі окремого провадження, а не виступає із вимогами як сторона чи третя особа у справі позовного провадження.
		По-друге, підставою подання громадянами України заяви про встановлення відповідного факту є тимчасова окупація ОСОБА_2 Федерацією частини території України. Як зазначено в абзаці 15 преамбули Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», дії ОСОБА_2 Федерації на території окремих районів Донецької та Луганської областей, Автономної Республіки Крим та міста Севастополя грубо порушують принципи та норми міжнародного права.
		Частина четверта статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» вказує на ті випадки, коли Україна може застосувати реторсію - правомірні обмежувальні заходи у відповідь на аналогічні заходи іншої держави. Так, якщо в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права. На необхідності врахування вказаних приписів закону наголошується у пункті 19 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2014 року № 13 «Про застосування судами міжнародних договорів України при здійсненні правосуддя».
		З метою здійснення справедливого судового розгляду, дотримання принципів змагальності і процесуальної рівноправності сторін, з метою належного повідомлення про час та місце розгляду справи на адресу Посольства ОСОБА_2 Федерації в Україні були направлені відповідні листи.
		Відповідно до змісту рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення, наявного у матеріалах справи, було вручено особі, уповноваженій адресатом на одержання пошти. Натомість, ОСОБА_2 Федерація у судових засіданнях участі не брала, жодних заяв, у тому числі щодо невизнання юрисдикції українських судів на вирішення даної справи, не заявляла.
		Враховуючи викладене, а також те, що заявник ОСОБА_1 переселився з окупованої території Донецької області з метою збереження життя, здоровя, свободи, поваги до честі і гідності, права на особисту недоторканість, права на повагу до приватного і сімейного життя, права на свободу думки, совісті і релігії в результаті збройної агресії ОСОБА_2 Федерації, та те, що встановити даний юридичний факт заявнику необхідно для визначення його статусу як особи, що перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 року (жертви - потерпілого від міжнародного збройного конфлікту), суд вважає, що подана заява підлягає задоволенню.
		На підставі викладеного і керуючись ст.ст.2, 4, 5, 10, 11-13, 19, 43, 49, 76-82, ч.1 ст. 223, ч.2 ст. 247, 258-259, 263-264, 265, 268, 293, 315, 319, 354, ЦПК України, суд, 
		 
		У Х В А Л И В:
		 
		Заяву ОСОБА_1, заінтересовані особи Міністерство соціальної політики України, ОСОБА_2 Федерація про встановлення факту, що має юридичне значення,- задовольнити.
		Встановити юридичний факт, що вимушене переселення ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, у липні 2015 року з окупованої території Донецької області України відбулось внаслідок збройної агресії ОСОБА_2 Федерації проти України та окупації ОСОБА_2 Федерацією частини території Донецької області України.
		Рішення може бути оскаржено позивачем в апеляційному порядку безпосередньо до Донецького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. 
		 
		 
		   
		 Суддя:                        Т.В. Пустовойт

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...