Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 428/12276/16-ц : Цивільні справи (до 01.01.2019); Окреме провадження; Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 08.03.2019. Забезпечено надання загального доступу: 11.03.2019.
Дата набрання законної сили: 27.02.2019
Номер судового провадження: 61-3828ск18

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова
		Іменем України
		 
		27 лютого 2019 року
		м. Київ
		 
		справа № 428/12276/16-ц
		 
		провадження № 61-3828св18
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі:
		 
		головуючого - Луспеника Д. Д.,
		суддів: Білоконь О. В., Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), Хопти С. Ф.,                Черняк Ю. В.,
		 
		учасники справи:
		заявник - ОСОБА_3, 
		заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України,      Російська Федерація, Адміністрація Президента України,
		 
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області, у складі судді Бароніна Д. Б., від 10 травня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Луганської області, у складі колегії суддів: Яреська А. В., Коновалової В. А., Коротенка Є. В., від 09 серпня                      2017 року.
		Короткий зміст позовних вимог
		У листопаді 2016 року ОСОБА_3, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, звернувся до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, а саме його вимушеного переселення у листопаді 2014 року з окупованої території Луганської області, внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області. Заявник вказував, що встановлення вказаного юридичного факту породжуватиме виникнення його права на справедливу компенсацію завданої йому шкоди.
		Короткий зміст рішення суду першої інстанції
		Рішенням Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 10 травня  2017 року відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_3 про встановлення факту, що має юридичне значення.
		Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що встановлення факту, про який просить заявник, не породжує для нього безпосередніх юридичних наслідків, адже можливість реалізації прав заявника існує незалежно від попереднього встановлення у судовому порядку юридичного факту. Факт збройної агресії з боку Російської Федерації та тимчасової окупації окремих районів Донецької та Луганської областей є загальновідомим фактом, адже він є підтвердженим як Верховною Радою, так і Президентом України під час здійснення ними своїх виключних законодавчих, виконавчих та інших повноважень.
		Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції
		Ухвалою Апеляційного суду Луганської області від 09 серпня 2017 року рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 10 травня 2017 року залишено без змін.
		Апеляційний суд, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, виходив із того, що суд правильно визначився з правовідносинами, які виникли між сторонами, та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню при вирішенні спору. 
		Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що судом першої інстанції при розгляді справи не допущено неправильного застосування норм матеріального права чи порушень норм процесуального права.                    При вирішенні справи місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення заяви про встановлення юридичного факту. Заявник взятий на облік як внутрішньо переміщена особа.
		Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
		У серпні 2017 року ОСОБА_3 подано до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій заявник просить скасувати рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 10 травня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Луганської області від 09 серпня 2017 року і ухвалити нове рішення, яким його заяву про встановлення юридичного факту задовольнити, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
		Доводи касаційної скарги обґрунтовано тим, що суди попередніх інстанцій повно і всебічно не з'ясували обставини справи. Ухвалюючи рішення у справі, місцевий суд не врахував, що юридичний факт, який заявник просить встановити, має індивідуальний характер та стосується виключно особи заявника. Іншого позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв'язку між переселенням із окупованих територій, зони проведення бойових дій на сході України та військовою агресією Російської Федерації законодавством не передбачено. 
		Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
		Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою.
		15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року       № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів». Відповідно до пункту 4 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
		28 лютого 2018 року ухвалою Верховного Суду справу за заявою      ОСОБА_3, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, Адміністрація Президента України, про встановлення факту, що має юридичне значення, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 10 травня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Луганської області від 09 серпня 2017 року призначено до судового розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
		Відзиву на касаційну скаргу не подано
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		Згідно із копієї паспорта громадянина України серії ЕМ № 332133, виданого Брянківським МВ УМВС України в Луганській області 14 жовтня 1999 року, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, зареєстрований з                05 грудня 2015 року за адресою: АДРЕСА_3
		Відповідно до копії довідки № 919036940 від 24 квітня 2015 року про взяття на облік особи, переміщеної з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції, виданої управлінням праці та соціального захисту населення Сєвєродонецької міської ради,      ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, який постійно проживав за адресою: АДРЕСА_1 (квартира належать заявнику на праві власності), перемістився 01 листопада 2014 року з тимчасово окупованої території          у м. Сєвєродонецьк за адресою: АДРЕСА_2.
		ОСОБА_3звернувся до суду із заявою про встановлення юридичного факту того, що його вимушене переселення у листопаді 2014 року з окупованої території Луганської області відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області. Метою встановлення такого факту заявник зазначив визначення його статусу як особи, що перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року, ратифікованої Україною 03 липня 1954 року, з відповідними правовими наслідками, у тому числі забезпечення реалізації права на справедливу компенсацію з боку держави-агресора, оскільки іншого порядку встановлення такого юридичного факту законодавством України не передбачено.
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
		Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. 
		Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. 
		Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.
		Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
		Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
		Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої           статті 3 ЦПК України, 2004 року, кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
		Згідно зі статтею 4 Конвенції про захист цивільного населення під час війни особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.
		Відповідно до частини першої статті 1 Закону України від 20 жовтня          2014 року «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
		Аналіз вищевказаних положень закону свідчить про те, що підставами внутрішнього переміщення осіб на території України у тому числі може бути: збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру.
		У частині першій статті 4, частині першій статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.
		Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону. Постановою Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб» затверджено порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Встановлена форма довідки не передбачає внесення відомостей про точну причину переміщення особи з місця свого постійного проживання. 
		Положеннями Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» порядок підтвердження і встановлення факту наявності збройного конфлікту або тимчасової окупації території України не передбачено. Не виключається можливість звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення, якщо від цього юридичного факту у цієї особи виникають, змінюються або припиняються певні правовідносини.
		У відповідності до частини шостої статті 5 Закону України від 15 квітня          2014 року «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації громадянам України у повному обсязі покладається на Російську Федерацію як на державу, що здійснює окупацію. Держава Україна всіма можливими засобами сприятиме відшкодуванню матеріальної та моральної шкоди Російською Федерацією.
		Частиною четвертою статті 2 Закону України від 18 січня 2018 року «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» визначено, що відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права. При цьому, відповідно до абзацу 6 преамбули вказаного Закону датою початку окупації частини території України, зокрема Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, є дата, визначена Законом Українивід 15 квітня 2014 року «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», а саме: 20 лютого 2014 року. 
		Україна сприяє забезпеченню відновлення порушених матеріальних прав цивільного населення на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях (стаття 6 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях»).
		Статтею 55 Конституції України передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.  
		Відповідно до частин першої та другої статті 124 Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. 
		Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
		З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (стаття 124 Конституції України), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.
		Право на судовий захист передбачає конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом частини другої                       статті 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану. 
		Частина четверта статті 10 ЦПК України і стаття 17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» покладає на суд обов'язок при розгляді справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. 
		Зобов'язання, взяті на себе Договірною державою за статтею 1 Конвенції, включають два аспекти, а саме: з одного боку - негативне зобов'язання утримуватися від втручання у здійснення гарантованих прав і свобод, а з іншого боку - позитивні зобов'язання вживати належних заходів для забезпечення дотримання таких прав і свобод на своїй території.
		У випадках, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території, її відповідальність за Конвенцією обмежується виконанням позитивних зобов'язань. Такі зобов'язання стосуються як заходів, необхідних для відновлення контролю над відповідною територією, так і заходів для забезпечення особистих прав заявника. 
		Згідно з частиною першою та пунктом п'ятим частини другої статті 234 ЦПК України, 2004 року, окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
		Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
		Згідно з частиною другою статті 256 ЦПК України, 2004 року, у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
		Отже, встановлення юридичного факту за рішенням суду безпосередньо породжує певні юридичні наслідки, тобто від встановлення факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих прав громадян.  
		Відповідно до частини третьої статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладається на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права.
		Постановою Верховної Ради України від 27 січня 2015 року № 129-VIII затверджено звернення Верховної Ради України до Організації Об'єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором, в якому, зокрема, вказано, що від початку агресії наприкінці лютого 2014 року Російська Федерація систематично порушує загальновизнані норми міжнародного права, права людини, в тому числі право на життя мирних громадян України, які стали заручниками терористів на окупованій території Донбасу. Цинізм кремлівської агресії, яка включає активну підтримку терористів на державному рівні, перетворює вбивство безневинних мирних громадян на звичне повсякденне явище.
		Ураховуючи викладене, суди попередніх інстанцій, у порушення вищевказаних положень закону та вимог статей 212, 214, 234, 315 ЦПК України, 2004 року, не звернули уваги на те, що встановлення факту, який має юридичне значення щодо вимушеного переселення заявника з окупованої території Луганської області, що відбулось унаслідок збройної агресії Російської Федерації та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області, можливе лише у судовому порядку, оскільки законодавець не визначив іншого, позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв'язку між вимушеним переселенням осіб із зони проведення бойових дій, з окупованих територій на сході України та військовою агресією Російської Федерації. 
		Отже, суди, відмовляючи у задоволенні заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, фактично позбавили заявника права на встановлення причини його вимушеного внутрішнього переселення з окупованої території. 
		Таким чином, колегія суддів, на підставі аналізу вищевказаних положень закону, дійшла висновку про те, що право на судовий захист заявника, яке передбачає конкретні гарантії ефективного поновлення у правах, підлягає реалізації, а порушені права - захисту у судовому порядку у обраний ним спосіб.
		Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку про те, що заявником доведено юридичний факт, що вимушене переселення у листопаді 2014 року з окупованої території Луганської області відбулось унаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області.
		Висновки судів про те, що факт, який просить встановити заявник, належить до повноважень відповідних органів державної влади, які нормативно-правовими актами цей факт встановили, і те, що цей факт є загальновідомим, лише підтверджує те, що заява ОСОБА_3 є обґрунтованою та підлягає задоволенню. 
		Доводи судів про те, що у силу наведеного вище цей факт не потребує судового підтвердження є помилковим і таким, що суперечить положенням статті 124 Конституції України, статті 256 ЦПК України 2004 року, оскільки заявник довів, що від встановлення цього юридично значимого для нього факту залежить виникнення, зміна та припинення правовідносин, в яких він, через дії Російської Федерації, вимушено бере участь. 
		Колегія суддів вважає, що незважаючи на те, що в якості однієї із заінтересованих осіб у цій справі визначено іноземну державу, правило про застосування щодо неї судового імунітету, передбачене частиною першою статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року, не порушено, з огляду на наступне.
		Як зазначено в абзаці 15 преамбули Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» та постанові Верховної Ради України від 27 січня 2015 року № 129-VIII, дії Російської Федерації на території окремих районів Донецької та Луганської областей, Автономної Республіки Крим та міста Севастополя грубо порушують принципи та норми міжнародного права, права людини. 
		У матеріалах справи містяться листи, адресовані всім учасникам процесу, у тому числі і Посольству Російської Федерації в Україні, які направлялись судом першої інстанції (а.с. 142, 152, 196, 227).
		Верховним Судом 13 лютого 2019 року було направлено на адресу Посольства Російської Федерації в Україні копію ухвали про призначення справи до розгляду, яка отримана адресатом 19 лютого 2019 року.
		Під час розгляду справи у судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій Російська Федерація не посилалась на свій імунітет у національних судах України (стаття 3 Європейської конвенції про імунітет держави, 16 травня                     1972 року).
		У відповідності до статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
		Враховуючи те, що під час розгляду справи суди попередніх інстанцій повно встановили обставини справи, однак неправильно застосували вищенаведені норми права, судові рішення підлягають скасуванню із ухваленням нового рішення про задоволення заяви ОСОБА_3 про встановлення юридичного факту.
		Керуючись статтями 402, 409, 412, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		П О С Т А Н О В И В :
		 
		Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.
		Рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 10 травня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Луганської області від 09 серпня                      2017 року скасувати.
		Заяву ОСОБА_3 про встановлення факту, що має юридичне значення, задовольнити. 
		Встановити факт, що вимушене переселення ОСОБА_3 у листопаді 2014 року з окупованої території Луганської області відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		ГоловуючийД. Д. Луспеник  СуддіО. В. Білоконь   Є. В. Синельников   С. Ф. Хопта   Ю. В. Черняк

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...