Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 285/629/19 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи окремого провадження; Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, з них:; інших фактів, з них: на тимчасово окупованій території України.
Надіслано для оприлюднення: 15.03.2019. Зареєстровано: 17.03.2019. Забезпечено надання загального доступу: 18.03.2019.
Дата набрання законної сили: 16.04.2019
Номер судового провадження: 2-о/0285/68/19

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		РІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		14 березня 2019 року, місто Новоград-Волинський Житомирської області
		 
		Новоград-Волинський міськрайонний суд Житомирської області
		в складі: головуючого - судді     Мозгового В.Б.,
		за участю секретаря судового засідання     Кравець І. А.
		(Справа № 285/629/19, провадження у справі № 2-о/0285/68/19)
		розглянув у відкритому судовому засіданні в порядку окремого провадження цивільну справу за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, про встановлення факту, що має юридичне значення
		В С Т А Н О В И В:
		У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою, у якій просить встановити юридичний факт його травмування при виконанні обов`язків військової служби 18 серпня 2014 року поблизу селища Хрящувате Луганської області України, внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.
		В обґрунтування заяви ОСОБА_1 зазначає, що 07.06.1995 року він був призваний у Збройні сили України на підставі контракту, обіймав посаду командир понтонного відділення понтонного взводу понтонно-мостової роти понтонно-мостового батальйону. Крім того в період з 19.05.2014 по 11.07.2014 р.р., з 29.07.2014 по 26.08.2014 р.р. він був залучений та брав безпосередню участь у захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України на території Донецької та Луганської областей України.
		18.08.2014 року під час виконання завдань інженерного забезпечення в Луганській області, повертаючись в район зосередження після виконання завдань по перевезенню лісоматеріалів для інженерного обладнання інженерних споруд в АДРЕСА_1 заявник потрапив під мінометний обстріл, в результаті чого отримав «мінно-вибухову травму; вогнепальне уламкове поранення завушної ділянки зліва; закрита черепно-мозкова травма; струс головного мозку». Заявник зазначив, що від встановлення факту збройної агресії Російської Федерації проти України залежить отримання ним статусу жертви міжнародного збройного конфлікту та обумовлює виникнення прав та обов`язків особи, яка перебуває під захистом Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, яка ратифікована Україною 03.07.1954 року.
		У судове засідання ОСОБА_1 не прибув, подав заяву, у якій просить проводити розгляд справи без його участі, вимоги заяви підтримав у повному обсязі.
		Заінтересовані особи - представник Міністерства соціальної політики України та представник Російської Федерації, в судове засідання не з`явились, про дату, час і місце проведення судового засідання повідомлені належним чином, про причини неявки суду не повідомили, заперечення на заяву не подали.
		Відповідно до ч. 1 ст. 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених ст. 223 ЦПК України.
		Оскільки усі учасники справи були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання, суд вважає за можливе продовжити розгляд справи за відсутності заявника та представників заінтересованих осіб.
		Враховуючи неявку в судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, відповідно до положень ч. 2 ст. 247 ЦПК України, повне фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. 
		Дослідивши в судовому засіданні матеріали справи та подані докази, з`ясувавши всі обставини справи в їх сукупності, суд вважає, що заява підлягає задоволенню, з наступних підстав.
		Судом встановлено, що заявник ОСОБА_1 з 07.06.1995 року був призваний у Збройні сили України на підставі контракту, обіймав посаду командир понтонного відділення понтонного взводу понтонно-мостової роти понтонно-мостового батальйону. Крім того в період з 19.05.2014 по 11.07.2014 р.р., з 29.07.2014 по 26.08.2014 р.р. він був залучений та брав безпосередню участь у захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України на території Донецької та Луганської областей України (а.с.16,17,44). 
		Постановою Верховної Ради України «Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» від 21 квітня 2015 року №337-VIII було схвалено текст Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», з якої вбачається, що 20 лютого 2014 року були зафіксовані перші випадки порушення Збройними Силами Російської Федерації порядку перетину державного кордону України в районі Керченської протоки та використання підрозділів збройних сил Російської Федерації, розташованих в Криму, що знаходились там відповідно до Угоди між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 28 травня 1997 року, для блокування українських військових частин.
		З даної заяви Верховної Ради України слідує, що 27 лютого 2014 року збройні підрозділи спеціального призначення Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних Сил Російської Федерації захопили будівлі Ради Міністрів та Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Водночас, відбулось створення і озброєння нерегулярних збройних формувань найманців з числа місцевих жителів, якими керували офіцери спецслужб і Збройних Сил Російської Федерації, а Чорноморський флот Російської Федерації заблокував українські порти, де знаходились кораблі Військово - Морських Сил України. У подальшому лідер партії «Русское единство» Сергій Аксьонов у незаконний спосіб проголосив себе головою Ради Міністрів Автономної Республіки Крим та закликав президента Російської Федерації «забезпечити мир і спокій в Криму». У відповідь на цей заклик Президент Російської Федерації звернувся до Ради Федерацій Федеральних зборів Російської Федерації, яка своєю постановою від 1 березня 2014 року надала згоду на використання на території України Збройних Сил Російської Федерації. Як наслідок, це призвело до збройного захоплення і воєнної окупації невід`ємної частини України - Автономної Республіки Крим та міста Севастополя.
		Нелегітимно сформована в умовах російської воєнної окупації виконавча влада Автономної Республіки Крим 16 березня 2014 року провела референдум про входження Автономної Республіки Крим до складу Російської Федерації, однак результати референдуму не були визнані жодною країною світу, крім Російської Федерації, що підтверджується Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 68/262 від 27 березня 2014 року "Територіальна цілісність України".
		17 березня 2014 року Верховна Рада Автономної Республіки Крим, розпущена постановою Верховної Ради України від 15 березня 2014 року №891-VІІ, всупереч цьому проголосила Крим незалежною державою. 18 березня 2014 року самозвані представники Верховної Ради Автономної Республіки Крим підписали з президентом Російської Федерації «Договір про прийняття до Російської Федерації Республіки Крим і створення у складі Російської Федерації нових суб`єктів».
		21 березня 2014 року владою Російської Федерації було прийнято Федеральний конституційний закон «О принятии в Российскую Федерацию Республики Крым и образовании в составе Российской Федерации новых субъектов Республики Крым и города федерального значения Севастополя».
		Згідно зі ст.1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15.04.2014 №1207-VІІ, із змінами і доповненнями, Республіка Крим та місто Севастополь визнано тимчасово окупованою територією України із зазначенням дати початку тимчасової окупації 20 лютого 2014 року.
		Незаконно анексувавши Республіку Крим Росія продовжила свою військову агресію по відношенню до України, розпочавши в квітні 2014 року другу фазу збройної агресії проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами Російської Федерації озброєні формування проголосили створення «Донецької народної республіки» (07 квітня 2014 року) та «Луганської народної республіки» (27 квітня 2014 року).
		Згідно з постановою Верховної Ради України «Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» від 21 квітня 2015 року №337-VIII, зазначені події на сході України відбувалися таким чином.
		Протягом травня 2014 року самозвані лідери «ДНР» та «ЛНР», серед яких було багато громадян Російської Федерації, у неконституційний спосіб організували проведення фіктивних референдумів про відокремлення цих нелегітимних утворень від України. Під приводом і з метою їхньої підтримки на територію України були заслані розвідувально-диверсійні групи, які очолювали кадрові офіцери Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних Сил Російської Федерації, формування російського козацтва та укомплектований чеченцями - громадянами Російської Федерації, батальйон «Восток», а також були задіяні такі озброєні групи найманців як «Русский сектор» та «Оплот». За їхньої участі відбулися захоплення адміністративних будівель у багатьох населених пунктах Донецької та Луганської областей, здійснено збройні напади на частини українських Сухопутних військ та літаків Повітряних сил Збройних Сил України.
		11 травня 2014 року на окупованій території Донецької і Луганської областей відбувся референдум щодо самовизначення в Луганському та Донецькому регіонах з метою відокремлення та проголошення так званих «Луганської Народної Республіки» та «Донецької Народної Республіки». Однак, такий референдум, як і проголошені утворення, а саме «Луганська Народна Республіка» та «Донецька Народна Республіка» не були визнані ані національним законодавством, ані міжнародною спільнотою.
		На засіданні Ради Безпеки ООН, яке відбулося 29 серпня 2014 року, в зв`язку з агресією Російської Федерації проти України, делегація України заявила: «Росія розпочала безпосереднє воєнне вторгнення на материкову частину України із застосуванням своїх регулярних збройних сил».
		Нерегулярні збройні формування, задіяні Російською Федерацією у агресивній війні проти України, систематично підкріплювалися російськими найманцями з числа звільнених у запас військовослужбовців Збройних Сил Російської Федерації та постачанням зброї і військової техніки, включаючи танки, артилерійські системи, протитанкові засоби та сучасні зенітно-ракетні комплекси, які постачалися з території РФ. Це підтверджувалося численними поясненнями затриманих військовослужбовців Збройних Сил Російської Федерації.
		Підтвердженням окупації Російською Федерацією, як країною агресором, частини території Луганської і Донецької областей, є факти здійснення нею активних дій щодо організації збройних нападів, участі в них та постачання для цього на територію України зброї та особового складу військ Російської Федерації.
		Статтею першою Закону України «Про оборону України» від 06 грудня 1991 року №1932-ХІІ збройна агресія визначається як застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій, зокрема: - вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; - напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України.
		За наслідками військової агресії Російської Федерації прийнято постанову Верховної Ради України від 17 березня 2015 року за №254-VІІІ «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями», якою визнано тимчасово окупованими територіями окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей, в яких відповідно до Закону України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, російських окупаційних військ, їх військової техніки, а також бойовиків та найманців з території України та відновлення повного контролю України за державним кордоном України.
		Відповідно до абз.2 постанови Верховної Ради України «Про Заяву Верховної Ради України про визнання Україною юрисдикції Міжнародного кримінального суду щодо скоєння злочинів проти людяності та воєнних злочинів вищими посадовими особами Російської Федерації та керівниками терористичних організацій «ДНР» та «ЛНР», які призвели до особливо тяжких наслідків та масового вбивства українських громадян» від 04 лютого 2015 року №145-VІІІ з 20 лютого 2014 року проти України триває збройна агресія Російської Федерації та підтримуваних нею бойовиків-терористів, під час якої було анексовано Республіку Крим та місто Севастополь, які є частиною території незалежної та суверенної держави Україна, окуповано частину Донецької та Луганської областей України, загинуло тисячі громадян України, серед яких діти, поранено тисячі осіб, зруйновано інфраструктуру цілого регіону, сотні тисяч громадян вимушені були покинути свої домівки.
		Крім того, постановою Верховної Ради України від 27 січня 2015 року №129-VІІІ законодавчий орган України затвердив Звернення до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором.
		Силові дії Російської Федерації, що тривають з 20 лютого 2014 року, є актами збройної агресії відповідно до пунктів «а», «b», «c», «;d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (ХХIХ) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року.
		Військові дії Російської Федерації на території України були визнані та засуджені рядом міжнародних інстанцій.
		Отже, при вирішенні зазначеної справи знайшов своє підтвердження факт збройної (військової) агресії Російської Федерації відносно України, що є загальновідомим.
		Старший сержант ОСОБА_1 18.08.2014 року під час виконання завдань інженерного забезпечення в Луганській області, повертаючись в район зосередження після виконання завдань по перевезенню лісоматеріалів для інженерного обладнання інженерних споруд в м. Щастя, в районі селища Хрящувате Луганської області потрапив під мінометний обстріл, в результаті чого отримав «мінно-вибухову травму; вогнепальне уламкове поранення завушної ділянки зліва; закрита черепно-мозкова травма; струс головного мозку» (а.с.45).
		Викладені вище обставини справи встановлюють причинний зв`язок між пораненнями, які ОСОБА_1 отримав під час проходження військової служби на території України, що межує з територією, тимчасово окупованою, та збройною агресією Російської Федерації проти України.
		У статті 55 Конституції України визначено, що права та свободи людини і громадянина захищаються судом. 
		Відповідно до частин першої та другої статті 124 Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
		У Рішенні Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року № 9-зп (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води) зазначено, що частину другу статті 124 Конституції України необхідно розуміти так, що юрисдикція судів, тобто їх повноваження вирішувати спори про право та інші правові питання, поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
		З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (стаття 124 Конституції України), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.
		Зміни до Конституції України, запроваджені Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», не призводять до втрати значення наведеного Рішення Конституційного Суду України.
		У Рішенні Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) визначено, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов`язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом частини другої статті 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану. 
		У частині четвертій статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. 
		За змістом статті 1 Конвенції існує презумпція, що юрисдикція здійснюється на всій території Договірної держави. Зобов`язання, взяті на себе Договірною державою за статтею 1, включають два аспекти, а саме: з одного боку - негативне зобов`язання утримуватися від втручання у здійснення гарантованих прав і свобод, а з іншого боку - позитивні зобов`язання вживати належних заходів для забезпечення дотримання таких прав і свобод на своїй території (рішення ЄСПЛ у справі «Ilaєcu and Others v. Moldova and Russia» від 08 липня 2004 року № 48787/99, § 313; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyan v. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 129). 
		У разі наявності виняткових обставин, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території через військову окупацію збройними силами іншої держави, воєнні дії чи повстання, або внаслідок створення сепаратистського режиму на її території, вона не втрачає своєї юрисдикції за змістом статті 1 Конвенції (рішення ЄСПЛ у справі «Ilaєcu and Others v. Moldova and Russia» від 08 липня 2004 року № 48787/99, § 333; рішення ЄСПЛ у справі «Catan and Others v. the Republic of Moldova and Russia» від 19 жовтня 2012 року №№ 43370/04, 8252/05 and 18454/06, § 109; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyan v. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 130).
		У випадках, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території, її відповідальність за Конвенцією обмежується виконанням позитивних зобов`язань. Такі зобов`язання стосуються як заходів, необхідних для відновлення контролю (як вираження своєї юрисдикції) над відповідною територією, так і заходів із забезпечення поваги до особистих прав заявника (рішення ЄСПЛ у справі Ilaєcu and Others v. Moldova and Russia» від 08 липня 2004 року № 48787/99, § 335, § 339; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyan v. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 131). Таким чином, перша частина цих зобов`язань вимагає від держави відстояти або відновити свій суверенітет над територією та утриматися від будь-яких дій з підтримки сепаратистського режиму (див. там само, §§ 340-345). Згідно з другою частиною зобов`язань держава повинна вжити судових, політичних або адміністративних заходів для забезпечення особистих прав заявника (див. там само, §§ 340-345, § 346; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyan v. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 132).
		Відповідно до статті 2 Конвенції «Про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях», яка ратифікована Україною 3 липня 1954 року, ця Конвенція застосовується в усіх випадках оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що може виникнути між двома чи більше Високими Договірними Сторонами, навіть якщо одна з них не визнає стану війни. Конвенція також застосовується в усіх випадках часткової чи повної окупації території держави однієї з Високих Договірних Сторін, навіть якщо цій окупації не чиниться жодний збройний опір. Хоча одна з держав, які перебувають у конфлікті, може не бути учасницею цієї Конвенції, держави, які є її учасницями, залишаються зобов`язаними нею у своїх взаємовідносинах. Крім того, вони зобов`язані Конвенцією стосовно зазначеної держави, якщо остання приймає та застосовує її положення.
		Статтею 13 Конвенції передбачено, що ця Конвенція застосовується до поранених і хворих, які належать, зокрема, до категорії особового складу збройних сил сторони конфлікту, а також членів ополчення або добровольчих загонів, які є частиною таких збройних сил.
		Згідно з частиною першою та пунктом п`ятим частини другої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
		Отже, встановлення юридичного факту за рішенням суду безпосередньо породжує певні юридичні наслідки, тобто від встановлення факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих прав громадян.
		Відповідно до змісту ст. 318 ЦПК України у заяві про встановлення факту повинно бути зазначено мету встановлення такого юридичного факту.
		Як вказав заявник ОСОБА_1 , встановлення зазначеного юридичного факту необхідно з метою визначення його статусу, як особи, яка перебувала під захистом Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, яка ратифікована Україною 3 липня 1954 року, тобто жертви міжнародного збройного конфлікту, що обумовлює виникнення прав та обов`язків, передбачених цією конвенцією, та іншими нормативними актами міжнародного права. 
		Отже, від встановлення такого факту залежить виникнення та реалізація особистих та майнових прав саме ОСОБА_1 . При цьому, відповідний юридичний факт є індивідуальним, оскільки породжує правові наслідки лише для заявника.
		Саме таких висновків щодо застосування вищезазначених норм права дійшов Верховний Суд у подібних правовідносинах у постановах від 21 березня 2018 року (№61-4150св18), від 12 квітня 2018 року (№61-4411св18), від 14 березня 2018 року (№61-4043св18).
		Оскільки встановлення юридичного факту поранення особи при виконанні обов`язку військової служби внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України можливе лише у судовому порядку, а викладені у заяві обставини знайшли своє підтвердження в судовому засіданні, суд приходить до висновку, що подана заява є обґрунтованою, а тому підлягає задоволенню.
		Керуючись статтями12,13,76-83,141,258,259,264,265,268ЦПК України,суд- 
		 У ХВ АЛ ИВ:  
		Заяву ОСОБА_1 , заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, про встановлення факту, що має юридичне значення - задовольнити.
		Встановити юридичний факт травмування ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (проживаючий АДРЕСА_2 ), під час виконання обов`язків військової служби 18 серпня 2014 року поблизу селища Хрящувате Луганської області України, внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.
		Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
		Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
		Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
		Згідно п.п. 15.5 п. 15 Перехідних положень ЦПК (від 03.10.2017 року) апеляційна скарга подається учасниками справи до Житомирського апеляційного суду через Новоград-Волинський міськрайонний суд.
		 
		Головуючий

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...