Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 344/21113/18 : Цивільні справи (до 01.01.2019); Окреме провадження; Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Надіслано для оприлюднення: 26.03.2019. Зареєстровано: 27.03.2019. Забезпечено надання загального доступу: 28.03.2019.
Дата набрання законної сили: 26.04.2019
Номер судового провадження: 2-о/344/8/19

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		Справа № 344/21113/18 
		Провадження № 2-о/344/8/19 
		 
		РІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 
		19 березня 2019 року м. Івано-Франківськ 
		Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області
		в складі: головуючого  судді Антоняка Т.М.,
		 секретаря Максимів Н.М.
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Івано-Франківську цивільну справу за заявою ОСОБА_1, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, в особі Посольства Російської Федерації в Україні, про встановлення факту, що має юридичне значення, - 
		В С Т А Н О В И В: 
		Заявник ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаною заявою, у якій просив встановити юридичний факт, що його вимушене переселення у червні 2015 року з окупованої території Донецької області України відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області України.
		В обґрунтування заяви зазначається, що він народився 02.08.1948 року у м. Рожнятів Рожнятівського району Івано-Франківської області. Був зареєстрований та проживав за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_1, що підтверджується паспортом громадянина України серії ВК № 834946. За своїм статусом він є учасником бойових дій, що підтверджується посвідченням учасника бойових дій № 201720. У червні 2015 року він був вимушений переміститись з міста Донецьк у м. Івано-Франківськ, де зараз проживає на ІНФОРМАЦІЯ_2. Вказана адреса є його фактичним місцем проживання. Наведене підтверджується довідкою про взяття на облік особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України та району проведення антитерористичної операції від 26.06.2015 року № НОМЕР_1. До вимушеного переселення з окупованої Російською Федерацією частини території Донецької області він був повноцінним громадянином своєї держави, оскільки зростав, отримував освіту, мав житло та роботу на території Донецька. З початком 2014 року серед населення проводилась потужна агітація, місцевих мешканців зазивали приєднуватись до Російської Федерації, обіцяли, що буде створена окрема «республіка», а тих, хто виражав своє невдоволення, швидко ліквідовували. На території Донецька була присутня ідеологічна проросійська діяльність, яка спрямована на формування у жителів міста негативних поглядів та уявлень про Україну, яка розповсюджувалась через медійні ресурси. У травні 2014 року він був позбавлений права голосувати на виборах Президента України. Голосування не відбулося, тому що дільниці були заблоковані. З весни 2014 року ситуація суттєво почала змінюватися. Російські загарбники захопили Обласну державну адміністрацію, СБУ, прокуратуру. Загарбники почали встановлювати блокпости, перевіряли документи, у місто стягувалася військова техніка, було запроваджено комендантську годину. У кінці травня 2014 року вулицями Донецька почали пересуватися озброєні автоматами Калашникова представники окупаційної влади. Ситуація загострювалась із кожним днем: припинили свою діяльність адміністративні та комунальні служби, закрилися банки, перестали виплачувати зарплати, пенсії та інші соціальні виплати, став відчуватися брак харчів та інших предметів першої необхідності, перестали транслювати українські телеканали, не працювало українське радіомовлення, почалися перебої зі світлом та водою. У звязку із загостренням ситуації він більше не міг отримувати гарантоване йому Конституцією України, міжнародними правовими нормами і конвенціями ООН право на безпечне життя, медичне обслуговування, роботу і правову допомогу, що призвело до неможливості подальшого проживання у місті Донецьк, а тому влітку 2015 року, побоюючись за своє життя, він прийняв рішення виїхати із м. Донецьк, щоб мати елементарну змогу жити, не турбуючись про свою безпеку. Після свого вимушеного виїзду з окупованої частини Донецької області, він був змушений прилаштовуватись до нових життєвих умов, оскільки втратив роботу та можливість планувати своє життя. На даний час він не відчуває впевненості у завтрашньому дні. За короткий період часу він залишився без житла, без підтримки, без надії на повернення додому. 
		Заявник вважає, що внаслідок саме збройної агресії Російської Федерації на території Донецької області було порушено цілу низку його прав і свобод, передбачених Конвенцією «Про захист прав людини та основоположних свобод» від 04.11.1950 року, Протоколом (Перший протокол) до цієї Конвенції від 20.03.1952 року та Протоколом № 4 до цієї Конвенції від 16.09.1963 року, зокрема: право на життя, право на свободу та повагу до честі і гідності, право на свободу і особисту недоторканість, право на повагу до приватного і сімейного життя, право на свободу думки, совісті і релігії. 
		Заявник в судовому засіданні підтримав доводи заяви у повному обсязі. У подальшому не прибув в судове засідання, надіславши суду заяву про розгляд справи без участі заявника та підтримання вимог заяви у повному обсязі.
		Представник заінтересованої особи Міністерства соціальної політики України в судове засідання не прибув, хоча про дату, час та місце розгляду справи був повідомленим належним чином. Попередньо не повідомив суд про причини своєї неявки.
		Представник заінтересованої особи - Посольства Російської Федерації в Україні в судове засідання не зявився, хоча про дату, час та місце розгляду справи був повідомленим належним чином. Про причини неявки суд не повідомив.
		Дослідивши матеріали справи, судом встановлено наступне.
		Як вбачається з матеріалів справи, заявник ОСОБА_1 народився 02 серпня 1948 року у селі Рожнятів Рожнятівського району Івано-Франківської області, зареєстрований та проживав за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_3, Україна, що стверджується даними паспорту громадянина України серії ВК № 834946, виданого 17.08.2011 року Ворошилівським РВ Донецького МУ ГУМВС України в Донецькій області (а.с. 31-33).
		Заявник є учасником бойових дій, що підтверджується посвідченням учасника бойових дій № 201720 (а.с. 34).
		Відповідно до довідки про взяття на облік особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України, району проведення антитерористичної операції чи населеного пункту, розташованого в районі зіткнення від 26.06.2015 року № НОМЕР_1 ОСОБА_1 постійно проживав в ІНФОРМАЦІЯ_4 і перемістився з тимчасово окупованої території (району проведення антитерористичної операції) в м. Івано-Франківськ, вул. Поперечна, 7 (а.с. 35-36). Вказаною довідкою посвідчено лише факт вимушеного переселення, однак відомості щодо причин переселення відсутні.
		Згідно з вимогами ст. 4 Конвенції про захист цивільного населення під час війни особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.
		Відповідно до вимог ч. 1 ст.1 Закону України«Про забезпечення прав ісвобод внутрішньопереміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
		Аналіз наведених положень закону свідчить про те, що підставами внутрішнього переміщення осіб на території України може бути, зокрема, збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру.
		Положеннями ч.1 ст. 4, ч. 1 ст. статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.
		Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону. Постановою Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб»затверджено порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. За змістом встановленої форми довідки не передбачається внесення до неї відомостей про причину переміщення особи з місця свого постійного проживання.
		Положеннями Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» не передбачено порядку підтвердження і встановлення факту наявності збройного конфлікту або тимчасової окупації території України, проте не виключається можливість звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення, якщо від цього юридичного факту у цієї особи виникли, змінилися або припинилися певні правовідносини.
		Згідно з вимогами ст. 55 Конституції України, права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
		Відповідно до вимог частин першої та другої статті 124 Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.
		Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
		У Рішенні Конституційного Суду Українивід 25 грудня 1997року №9-зп (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води) визначено, що частину другу статті 124 Конституції України необхідно розуміти так, що юрисдикція судів, тобто їх повноваження вирішувати спори про право та інші правові питання, поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
		З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (стаття 124 Конституції України), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.
		Зміни до Конституції України, запроваджені Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», не призводять до втрати значення наведеного Рішення Конституційного Суду України.
		У Рішенні Конституційного Суду України від 07 травня 2002року №8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) зазначено, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов'язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом частини другоїстатті 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.
		У частині четвертій статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» покладено на суд обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
		За змістом статті 1 Конвенції існує презумпція, що юрисдикція здійснюється на всій території Договірної держави. Зобов'язання, взяті на себе Договірною державою за статтею 1, включають два аспекти, а саме: з одного боку - негативне зобов'язання утримуватися від втручання у здійснення гарантованих прав і свобод, а з іншого боку - позитивні зобов'язання вживати належних заходів для забезпечення дотримання таких прав і свобод на своїй території (рішення ЄСПЛ у справі «Ilaєcu and Others v. Moldova and Russia» від 08 липня 2004 року № 48787/99, § 313; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyanv. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 129).
		У разі наявності виняткових обставин, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території через військову окупацію збройними силами іншої держави, воєнні дії чи повстання, або внаслідок створення сепаратистського режиму на її території, вона не втрачає своєї юрисдикції за змістом статті 1 Конвенції (рішення ЄСПЛ у справі «Ilaєcuand Others v. Moldova and Russia» від 08 липня 2004 року № 48787/99, § 333; рішення ЄСПЛ у справі «Catanand Others v. the Republic of Moldova and Russia» від 19 жовтня 2012 року №№ 43370/04, 8252/05 and 18454/06, § 109; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyanv. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 130).
		У випадках, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території, її відповідальність за Конвенцією обмежується виконанням позитивних зобов'язань. Такі зобов'язання стосуються як заходів, необхідних для відновлення контролю (як вираження своєї юрисдикції) над відповідною територією, так і заходів із забезпечення поваги до особистих прав заявника (рішення ЄСПЛ у справі Ilaєcu and Others v. Moldova and Russia» від 08 липня 2004 року № 48787/99, § 335, § 339; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyan v. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 131).
		Таким чином, перша частина цих зобов'язань вимагає від держави відстояти або відновити свій суверенітет над територією та утриматися від будь-яких дій з підтримки сепаратистського режиму (див. там само, §§ 340-345). Згідно з другою частиною зобов'язань держава повинна вжити судових, політичних або адміністративних заходів для забезпечення особистих прав заявника (див. там само, §§ 340-345, § 346; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyan v. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року №40167/06, § 132).
		Відповідно до вимог ч. 2 ст. 256 ЦПК України, у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
		Суд розглядає в порядку окремого провадження заяви про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
		Отже, встановлення юридичного факту за рішенням суду безпосередньо породжує певні юридичні наслідки, тобто від встановлення факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих прав громадян.
		Відповідно до вимог ч. 3 ст.5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладається на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права.
		Аналізуючи вищенаведені вимоги Закону, вбачається, що встановлення факту, що має юридичне значення щодо вимушеного переселення заявників з окупованої території Донецької області, відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області, можливе лише у судовому порядку, оскільки законодавством не визначено іншого, позасудового способу встановлення причинно-наслідкового звязку між переселенням осіб із зони проведення бойових дій на сході України та військовою агресією Російської Федерації.
		Таким чином, суд на підставі аналізу зазначених положень Закону, встановив підстави для висновку про те, що як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати судовий захист прав і свобод людини і громадянина, тобто саме держава бере на себе такий обов'язок відповідно до конституційних норм, право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя.
		Аналогічні висновки, викладені у постановах Верховного суду України від 06 червня 2018 року у справі за №428/13977/16-ц, від 12 квітня 2018 року у справі за №243/7029/17, від 21 серпня 2018 року у справі за №752/6366/16ц, від 17 жовтня 2018 року у справі за №491/1408/16ц.
		В судовому засіданні встановлено та підтверджено матеріалами справи, що ОСОБА_1 є громадянином України, зареєстрованим місцем його проживання є АДРЕСА_1. 
		До початку окупації Донецької області, заявник, як повноправний громадянин своєї країни, мав налагоджений побут та можливість вести повноцінне життя.
		Проте, наведені вище обставини призвели до неможливості подальшого проживання заявника за місцем його реєстрації, а тому у червні 2015 року, внаслідок воєнних дій Російської Федерації проти України заявник змушений був переїхати до м. Івано-Франківська, залишивши житло у м. Донецьку, змінивши власний побут та спосіб життя.
		Як слідує з матеріалів заяви, ОСОБА_1 переселився з окупованої території Донецької області задля уникнення загрози життю, здоров'ю, свободи, насильницькій втраті громадянства, особистих прав на свободу пересування, вираження думки, майнових прав вільного володіння, розпорядження та користування майном, прав на працю та захист у результаті збройної агресії Російської Федерації.
		Зазначений юридичний факт заявником доведено та підтверджено наявними у справі доказами.
		Встановлення даного юридичного факту заявнику потрібно для визначення його статусу як особи, яка перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року (жертви - потерпілого від міжнародного збройного конфлікту), що обумовлює виникнення прав та обов'язків, передбачених цією Конвенцією, нормами національного законодавства, іншими нормами міжнародного права.
		Враховуючи вищенаведені вимоги закону та встановленні обставини справи, суд вважає, що заява ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення підлягає до задоволення.
		Відповідно до частини пятої статті 268 Цивільного процесуального кодексу України, датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.
		На підставі викладеного, керуючись постановою Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення», ст.ст. 55, 64, 124 Конституції України, ст.ст. 4, 12, 81, 223, 258,259, 263-265, 268, 315, 354 ЦПК України, суд, - 
		В И Р І Ш И В :
		Заяву ОСОБА_1, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, в особі Посольства Російської Федерації в Україні, про встановлення факту, що має юридичне значення - задовольнити.
		Встановити юридичний факт, що вимушене переселення ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_5, у червні 2015 року з окупованої території Донецької області України відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області України.
		Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги протягом 30 днів з дня його складання.
		Рішення набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
		Суддя Антоняк Т.М.
		Повний текст рішення складено 26.03.2019 року.

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...