Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 640/21505/18 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи з приводу регулюванню містобудівної діяльності та землекористування, зокрема у сфері.
Надіслано для оприлюднення: 22.04.2019. Зареєстровано: 23.04.2019. Забезпечено надання загального доступу: 24.04.2019.
Дата набрання законної сили: 18.09.2019
Результат оскарження 18.09.2019 Шостий апеляційний адміністративний суд: залишено постанову суду без змін
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м.  Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я
		І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И
		м. Київ
		22 квітня 2019 року                      № 640/21505/18
		 
		Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Маруліної Л.О.,  вирішивши у  спрощеному позовному провадженні без виклику сторін (у письмовому провадженні) адміністративну справу
		за позовом  Приватного акціонерного товариства «Позняки-жил-буд»  
		до                     Міністерства культури України  
		про               визнання протиправним та скасування припису № 824/10-5/74-18 від 16.11.2018 року,
		ВСТАНОВИВ:
		Приватне акціонерне товариство «Позняки-жил-буд» (далі також - позивач, ПАТ «Позняки-жил-буд») звернулось до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Міністерства культури України (далі також - відповідач, Мінкульт), якому просить визнати протиправним та скасувати припис Міністерства культури України від 16.11.2018 року №824/10-5/74-18 (далі також - Припис, оскаржуваний припис).
		Позовну заяву обґрунтовано тим, що позивач є замовником будівництва об'єкту «Будівельно житлового комплексу з вбудовано-прибудованими нежитловими приміщеннями та підземним паркінгом по вул. П.Лумумби, 12 в Печерському районі м. Києва» (далі також - Об'єкт). Товарситво з обмеженою відповідальністю «Центромістобуд» є генеральним підрядником будівництва Об'єкту. 
		Завідувачем сектору контролю та нагляду за дотриманням законодавства про охорону культурної спадщини управління охорони культурної спадщини Міністерства культури України ОСОБА_1 та головним спеціалістом сектору контролю та нагляду за дотриманням законодавства про охорону культурної спадщини управління охорони культурної спадщини Міністерства культури України ОСОБА_12, 07.11.2018 року проведено візуальне обстеження та фотофіксацію містобудівної ситуації по вул. Іоанна Павла II (Патріса Лумумби), 12 у Печерському районі м. Києва та складено акт обстеження містобудівної ситуації на території історичного ареалу м. Києва без номеру від 07.11.2018 року (далі також - Акт).
		За результатами проведеного 07.11.2018 року візуального обстеження містобудівної ситуації по вул. Іоанна Павла II (Патріса Лумумби), 12 у Печерському районі м. Києва, відповідачем винесено припис від 16.11.2018 року № 824/10-5/74-18 (далі також - Припис), яким вимагається від позивача та генпідрядника виконати наступне: « 1. Негайно припинити проведення земляних та будь-яких інших будівельних робіт на об'єкті «Будівництво житлового комплексу з вбудовано-прибудованими нежитловими приміщеннями та підземним паркінгом» по вул. Іоанна Павла II (Патріса Лумумби), 12 у Печерському районі м. Києва, які виконуються в межах історичного ареалу м. Києва (рішення Київської міської ради від 28 березня 2002 № 370/1804 «Про затвердження Генерального плану м. Києва та проекту планування його приміської зони на період до 2020 року») з порушенням вимог частини третьої статті 32 Закону без відповідних погоджень та дозволів центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини (Міністерства культури України). Вжити заходів із приведення діяльності у відповідність до вимог законодавства у сфері охорони культурної спадщини. Надати до Міністерства культури України пояснення по суті викладених в акті обстеження містобудівної ситуації на території історичного ареалу м. Києва від 07.11.2018 фактів порушення законодавства про охорону культурної спадщини.
		Про виконання вимог даного Припису письмово повідомити Міністерство культури Україна протягом п'яти календарних днів із дня отримання цього Припису.».
		          Так, позивач не погоджується із Приписом, оскільки: земельна ділянка по вул. П. Лумумби, 12 не належить до земель історико-культурного призначення; вимога Припису щодо погодження проектної документації на будівництво об'єктів з органами охорони культурної спадщини та отримання від органу охорони культурної спадщини дозволу на земляні роботи є протиправною, оскільки суперечить приписам Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»; відповідачем порушено процедуру проведення державного нагляду, передбачену Законом України «Про основні засади державного нагляду (контролю)», а саме відповідачем не видано наказу на проведення перевірки позивача, як замовника будівництва, та ТОВ «Центрмістобуд» як генерального підрядника, а також, не видано відповідного посвідчення на проведення перевірки, а перевірку у формі обстеження, за результатами якої складено акт, здійснено без повідомлення позивача.
		Позивачем також зазначено, що Мінкультом погоджено історико-містобудівне обґрунтування будівництва Об'єкту за принципом мовчазної згоди.
		Крім іншого, позивачем зазначено, що Припис підписано заступником Міністра ОСОБА_9, водночас, нормами Положення про Міністерство культури, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.09.2014 року №495, повноважень заступника Міністра на підписання приписів про зупинення діяльності підприємств та виконання інших вимог - не визначено. 
		          З огляду на викладене, позивач просить визнати протиправним та скасувати Припис.
		Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 20.12.2018 року в задоволенні заяви про забезпечення позову ПАТ «Позняки-жил-буд» відмовлено.
		Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 22.12.2018 року відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику (повідомлення) сторін.
		Через канцелярію суду 16.01.2019 року відповідачем подано відзив на позовну заяву.
		Відповідач проти позову заперечує, оскільки, історико-містобудівне обґрунтування будівництва Об'єкту Мінкультом не погоджено. З огляду на те, що позивачем проводяться роботи в історичному ареалі м. Києва без погодження будівництва з Мінкультом, що є, як зазначено відповідачем, обов'язковим, на думку Міністерства культури України, позивачем порушено законодавство про охорону культурної спадщини, в наслідок чого винесено оскаржуваний Припис. Також, відповідачем звернуто увагу, що позивач помилково вважає, що історико-містобудівне обґрунтування будівництва Об'єкту погоджено Мінкультом за принципом мовчазної згоди.
		Крім іншого, відповідачем зазначено, що повноваження заступника Міністра ОСОБА_11 передбачено наказом Міністра культури ОСОБА_4 від 12.05.2016 року №322 «Про уповноваження посадових осіб Міністерства культури України на підписання від імені Міністерства деяких документів».
		Вважаючи, що позивачем не дотримано вимог законодавства України про охорону культурної спадщини, а саме, не погоджено проектну документацію та не отримано дозволу на проведення земляних робіт, відповідач вважає винесений Припис законним, а позовні вимоги такими, що не підлягають задоволенню. 
		Через канцелярію суду 19.02.2019 року позивачем подано відповідь на відзив, в якому позивач із доводами відповідача щодо правомірності винесеного Припису не погоджується та вважає їх необґрунтованими.
		Через канцелярію суду 20.03.2019 року позивачем подано додаткові пояснення до відповіді на відзив.
		Дослідивши матеріали справи, судом встановлено наступне.
		Розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 26.12.2006 року №1830 Закритому акціонерному товариству «Позняки-жил-буд» надано дозвіл на знесення будівель майнового комплексу на вул. П. Лумумби, 12 у Печерському районі м. Києва.
		Головним управлінням по контролю за благоустроєм Київської міської державної адміністрації видано ордер від 29.05.2007 року №7060061 на знесення будівель вказаного майнового комплексу. 
		Розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 11.04.2008 року № 520 ЗАТ «Позняки-жил-буд» надано дозвіл на виконання робіт з інженерної підготовки території на вул. П. Лумумби, 12 у Печерському районі м. Києва.
		Головним управлінням по контролю за благоустроєм Київської міської державної адміністрації видано ордер від 10.02.2010 року № 100600007 на встановлення тимчасової огорожі та інженерну підготовку території вказаної ділянки. 
		Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у м. Києві позивачу видавались дозволи на виконання будівельних робіт з інженерної підготовки території для будівництва, експлуатації та обслуговування об'єкту від 08.07.2008 року за № 0534-Пч/Т та від 08.11.2010 року № 2264-Пч.   
		Листом від 30.12.2011 року № 3198/22/13-11 відповідачем поінформовано позивача, що земельна ділянка на вул. П. Лумумби, 12 не належить до земель історико-культурного призначення.
		Земельну ділянку площею 1,1714 га на вул. П. Лумумби, 12 у Печерському районі м. Києва надано позивачу для будівництва житлового комплексу з вбудовано-прибудованими нежитловими приміщеннями та підземним паркінгом по вул. П. Лумумби, 12 у Печерському районі м. Києва на підставі договору оренди земельної ділянки від 23.05.2012 року, укладеного між позивачем та Київською міською радою. 
		Договором про внесення змін до договору оренди земельної ділянки від 25.07.2018 року строк оренди продовжено до 31.12.2023 року.
		04.02.2014 року Департаментом містобудування та архітектури Київської міської державної адміністрації за № 944/0/12/009-14 позивачу надано Містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки на вул. П. Лумумби, 12 в Печерському районі м. Києва.
		Науково-дослідним інститутом пам'яткоохоронних досліджень Міністерства культури України в 2014 році за замовленням позивача розроблено Історико-містобудівне обґрунтування будівництва житлового комплексу, яким погоджено розміщення даного об'єкту на зазначеній земельній ділянці. 
		Проектну документацію на будівництво житлового комплексу розроблено відповідно до вихідних даних на проектування, містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки та технічних умов, з дотриманням всіх обов'язкових вимог, про що зазначається в  експертному звіті Державного підприємства «Укрдержбудекспертиза» від 28.11.2016 року № 00-2051-167/ЦБ. 
		Проектну документацію на будівництво житлового комплексу затверджено наказами позивача від 14.11.2016 року № 16 та від 28.11.2016 року № 16/1. 
		Позивач звернувся до відповідача з листом  від 18.11.2016 року № 835 (зареєстровано відповідачем 22.11.2016 року за вх. № 9039/0/5-16) щодо погодження проектної документації  та з листом щодо отримання дозволу на проведення земляних робіт від 18.11.2016 року № 833 (зареєстровано відповідачем 22.11.2016 року за вх. № 9038/0/5-16), а також із листом від 07.06.2018 року № 784 (зареєстровано відповідачем 07.06.2018 року за вх. № 1237/0/60-18) про погодження історико-містобудівного обґрунтування.
		Між позивачем і Товариством з обмеженою відповідальністю «Центромістобуд» (далі також - ТОВ «Центромістобуд») укладено договір генерального підряду від 29.11.2016 року № 29/10-16  на будівництво об'єкту - житлового комплексу з вбудовано-прибудованими нежитловими приміщеннями та підземним паркінгом по вул. П. Лумумби, 12 в Печерському районі м. Києва.
		Державною архітектурно-будівельною інспекцією України позивачу, як замовнику, та ТОВ «Центромістобуд», як генеральному підряднику, видано дозвіл на виконання будівельних робіт з будівництва об'єкту ї від 30.12.2016 року серії ІУ № 115163651385.
		В 2018 році позивачем проведено коригування проекту, що підтверджується експертним звітом ТОВ «Укрбудекспертиза» від 22.08.2018 року № 3-227-18-ЕП/КО.  
		Коригування проекту затверджено наказом позивача від 28.08.2018 року №25.
		На замовлення позивача на земельній ділянці проведено археологічні дослідження, що підтверджується листом Інституту археології НАН України від 11.06.2018 року № 125/01-10-495 та довідкою-погодженням від 06.06.2018 року № 125/01-15-484. У цих документах зазначається, що за результатом проведення археологічних досліджень на ділянці по вул. П. Лумумби, 12, археологічних об'єктів та/або археологічного культурного шару, об'єктів культурної спадщини, які підлягають консервації або музеєфікації, не виявлено, Інститут не заперечує проти продовження земляних та будівельних робіт на вказаній ділянці.
		07.11.2018 року посадовими особами Міністерства культури України проведено візуальне обстеження та фотофіксацію містобудівної ситуації по вул. Іоанна Павла ІІ (Патріса Лумумби), 12 у Печерському районі м. Києва та складено Акт обстеження містобудівної ситуації на території історичного ареалу м. Києва (далі - також Акт обстеження), в якому вказується на те, що земельна ділянка за вищевказаною адресою входить до меж історичного ареалу м. Києва. За результатами перевірки електронної бази даних документообігу Міністерства культури України погоджень історико-містобудівних обґрунтувань, проектів будівництв, дозволів на проведення земляних робіт за вказаною адресою Міністерством не надавалося, а здійснення робіт із будівництва на території історичного ареалу м. Києва за відсутності погодженої у встановленому порядку документації та без відповідного дозволу центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини, містить ознаки порушень частини третьої статті 6-1, частини третьої статті 32 та статті 44 Закону України «Про охорону культурної спадщини».
		За результатами проведеного візуального обстеження Міністерством культури України в особі заступника Міністра ОСОБА_9 винесено припис від 16.11.2018 року № 824/10-5/74-18. 
		Приписом вимагається від позивача і генпідрядника ТОВ «Центромістобуд»: «Негайно припинити проведення земляних та будь-яких інших будівельних робіт на об'єкті «Будівництво житлового комплексу з вбудовано-прибудованими нежитловими приміщеннями та підземним паркінгом» по вул. Іоанна Павла II (Патріса Лумумби), 12 у Печерському районі м. Києва, які виконуються в межах історичного ареалу м. Києва (рішення Київської міської ради від 28.03.2002 № 370/1804 «Про затвердження Генерального плану м. Києва та проекту планування його приміської зони на період до 2020 року») з порушенням вимог частини третьої статті 32 Закону без відповідних погоджень та дозволів центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини (Міністерства культури України). Вжити заходів із приведення діяльності у відповідність до вимог законодавства у сфері охорони культурної спадщини. Надати до Міністерства культури України пояснення по суті викладених в акті обстеження містобудівної ситуації на території історичного ареалу м. Києва від 07.11.2018 року фактів порушення законодавства про охорону культурної спадщини. Про виконання вимог даного Припису письмово повідомити Міністерство культури України протягом п'яти календарних днів із дня отримання цього Припису».
		Листом від 03.12.2018 року № 1127 позивачем повідомлено відповідачу свої заперечення на припис, зокрема про те, що на земельній ділянці по вул. П. Лумумби, 12 в Печерському районі м. Києва знаходився промисловий комплекс, який належав ВАТ «Київський завод «Радар», а також про наявність у позивача всіх необхідних погоджень, археологічних досліджень, мовчазної згоди про погодження історико-містобудівного обґрунтування та просив скасувати припис.  
		Відомості про направлення відповідачем відповіді на заперечення позивача щодо припису у матеріалах справи відсутні.
		Вважаючи оскаржуваний припис протиправним, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав.
		Всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, відзив та пояснення, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.
		Спірні правовідносини регулюються Законом України від 08.06.2000 року №1805-III «Про охорону культурної спадщини» (із змінами і доповненнями) (далі також - Закон №1805), Законом України 17.02.2011 року № 3038-VI «Про регулювання містобудівної діяльності» (із змінами і доповненнями) (далі також - Закон №3038), Законом України 20.05.1999 року № 687-XIV «Про архітектурну діяльність» (далі також - Закон №687). 
		Відповідно до преамбули Закону №1805, Законом України «Про охорону культурної спадщини»  регулюються правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об'єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь.
		Згідно з статтею 5 цього Закону у редакції Закону України від 16.10.2012 року № 5461-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо діяльності Міністерства юстиції України, Міністерства культури України, інших центральних органів виконавчої влади, діяльність яких спрямовується та координується через відповідних міністрів, а також Державного космічного агентства України», чинній на момент винесення оскаржуваного припису, до повноважень центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини, зокрема, належить визначення меж територій пам'яток національного значення та затвердження їх зон охорони, охоронюваних археологічних територій, історичних ареалів населених місць; видання розпоряджень та приписів щодо охорони пам'яток національного значення, припинення робіт на цих пам'ятках, їхніх територіях та в зонах охорони, на охоронюваних археологічних територіях, в історичних ареалах населених місць, якщо ці роботи здійснюються за відсутності затверджених або погоджених із відповідними органами охорони культурної спадщини програм та проектів, передбачених цим Законом, дозволів або з відхиленням від них; а також надання дозволів на проведення робіт на пам'ятках національного значення, їхніх територіях та в зонах охорони, на охоронюваних археологічних територіях, в історичних ареалах населених місць.
		Як зазначено в оскаржуваному приписі відповідача від 16.11.2018 року, його внесено на підставі вимог частини першої статті 30 та пункту 18 частини другої статті 5 Закону України «Про охорону культурної спадщини» та повноважень, визначених Положенням про Міністерство культури України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03.09.2014 року № 495.
		Щодо наявності підстав для внесення відповідачем оскаржуваного припису, суд дійшов наступних висновків.
		Згідно з пунктами 8, 12 статті 92 Конституції України, виключно законами України визначаються, зокрема, правові засади і гарантії підприємництва, організація і діяльність органів виконавчої влади.
		Відповідно до частини першої статті 30 Закону України «Про охорону культурної спадщини», на яку відповідач посилається в оскаржуваному приписі, органи охорони культурної спадщини зобов'язані заборонити будь-яку діяльність юридичних або фізичних осіб, що створює загрозу пам'ятці або порушує законодавство, державні стандарти, норми і правила у сфері охорони культурної спадщини.
		Вимоги частини шостої статті 3 Закону встановлюють, що рішення (розпорядження, дозволи, приписи, постанови) органів охорони культурної спадщини, прийняті в межах їхньої компетенції, є обов'язковими для виконання юридичними і фізичними особами.
		Відповідно до пункту 18 частини другої статті 5 Закону України «Про охорону культурної спадщини» (у редакції Закону України від 16.10.2012 року № 5461-VI, чинній на момент винесення припису), до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини, зокрема, належить видання розпоряджень та приписів щодо охорони пам'яток національного значення, припинення робіт на цих пам'ятках, їхніх територіях та в зонах охорони, на охоронюваних археологічних територіях, в історичних ареалах населених місць, якщо ці роботи здійснюються за відсутності затверджених або погоджених із відповідними органами охорони культурної спадщини програм та проектів, передбачених цим Законом, дозволів або з відхиленням від них.
		Отже, вищевказаними вимогами Закону України «Про охорону культурної спадщини» відповідача уповноважено на внесення приписів щодо:
		- охорони пам'яток національного значення,
		- припинення робіт на пам'ятках національного значення і їхніх територіях, в зонах їх охорони,
		- припинення робіт на охоронюваних археологічних територіях та в історичних ареалах населених місць,
		за умови, якщо відповідні роботи здійснюються за відсутності затверджених або погоджених із відповідними органами охорони культурної спадщини передбачених цим Законом програм та проектів, дозволів або з відхиленням від них.
		Згідно з положеннями статті 1 Закону №1805, пам'ятка культурної спадщини - об'єкт культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам'яток України, або об'єкт культурної спадщини, який взято на державний облік відповідно до законодавства, що діяло до набрання чинності цим Законом, до вирішення питання про включення (невключення) об'єкта культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам'яток України.
		Відповідачем не надано належних доказів, що земельна ділянка по вул. Іоанна Павла ІІ (Патріса Лумумби), 12 у Печерському районі м. Києва є пам'яткою культурної спадщини національного значення та включена до Переліку пам`яток культурної спадщини національного значення м. Києва, занесених до Державного реєстру нерухомих пам'яток України.
		Відсутнє таке підтвердження і на офіційному інтернет-ресурсі відповідача за місцем розміщення посилань на Реєстр пам'яток національного значення (http://mincult.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=245365203&cat_id=244910406).
		Згідно з частиною першою статті 31 Закону №1805, топографічно визначені території чи водні об'єкти, в яких містяться об'єкти культурної спадщини або можлива їх наявність, за поданням відповідного органу охорони культурної спадщини можуть оголошуватися рішенням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини, охоронюваними археологічними територіями на обмежений або необмежений строк у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
		          Постановою Кабінету Міністрів України від 27.12.2001 року № 1760 затверджено  Порядок визначення категорій пам'яток для занесення об'єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам'яток України (останні зміни внесено постановою Кабінету Міністрів України від 14.09.2016 року № 626 ), відповідно до пунктів 1, 2 якого, об'єкти культурної спадщини заносяться до Державного реєстру нерухомих пам'яток України (далі - Реєстр) за рішенням Кабінету Міністрів України (щодо об'єктів національного значення) та Мінкультури (щодо об'єктів місцевого значення). На кожний об'єкт культурної спадщини, що пропонується відповідним органом охорони культурної спадщини для занесення до Реєстру, складається облікова документація, яка підлягає постійному зберіганню в такому органі. Занесення об'єкта культурної спадщини до Реєстру без облікової документації не допускається.
		          Отже, слід дійти висновку, що кожен об'єкт культурної спадщини місцевого значення має бути внесено Мінкультом до Державного реєстру нерухомих пам'яток України, про що складається облікова документацію. 
		Водночас, доказів складання Мінкультом облікової документації та витягу з Реєстру щодо оголошення охоронюваною археологічною територією земельну ділянку по вул. Іоанна Павла ІІ (Патріса Лумумби), 12 у Печерському районі м. Києва, згідно з вимогами статті 5 та частини першої статті 31 Закону №1805, суду не надано.
		Надаючи оцінку правомірності припинення відповідачем будівельних робіт по будівництву житлового комплексу по вул. Іоанна Павла ІІ (Патріса Лумумби), 12 у Печерському районі м. Києва на підставі положень пункту 18 частини другої статті 5 Закону №1805 про припинення робіт в історичних ареалах населених місць, суд враховує наступне.
		Відповідно до положень статті 1 Закону, історичне населене місце - населене місце, яке зберегло повністю або частково історичний ареал і занесене до Списку історичних населених місць України. Історичний ареал населеного місця - частина населеного місця, що зберегла об'єкти культурної спадщини і пов'язані з ними розпланування та форму забудови, які походять з попередніх періодів розвитку, типові для певних культур або періодів розвитку.
		Частиною другою статті 32 цього Закону №1805 у редакції, що діяла на час проектування і початку будівництва об'єкту, передбачено, що з метою захисту традиційного характеру середовища населених місць вони заносяться до Списку історичних населених місць України. Список історичних населених місць України за поданням центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини затверджується Кабінетом Міністрів України. Межі та режими використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на територіях історичних ареалів населених місць визначаються у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, відповідною науково-проектною документацією, яка затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини, або уповноваженими ним органами охорони культурної спадщини. 
		Відповідно до частини третьої статті 32 Закону, на охоронюваних археологічних територіях, у межах зон охорони пам'яток, історичних ареалів населених місць, занесених до Списку історичних населених місць України, забороняються містобудівні, архітектурні чи ландшафтні перетворення, будівельні, меліоративні, шляхові, земляні роботи без дозволу відповідного органу охорони культурної спадщини.
		Пунктом 12 Порядку визначення меж та режимів використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на території історичних ареалів населених місць, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13.03.2002 року № 318 (далі також - Порядок № 318) передбачено, що визначені науково-проектною документацією межі історичних ареалів погоджуються відповідним органом місцевого самоврядування та затверджуються Мінкультури.
		В оскаржуваному приписі та у відповіді від 25.01.2019 року № 71/10-2/55-19 на запит позивача, відповідач посилається на те, що земельна ділянка по вул. Іоанна Павла II (Патріса Лумумби), 12 у Печерському районі м. Києва, на якій будується житловий комплекс, знаходиться в межах історичного ареалу м. Києва на підставі рішення Київської міської ради від 28.03.2002 року № 370/1804 «Про затвердження Генерального плану м. Києва та проекту планування його приміської зони на період до 2020 року».
		Водночас, такі посилання відповідача не відповідають вимогам частини другої статті 32 Закону №1805 та пункту 12 Порядку № 318, а також положенням Закону №3038. 
		Відповідно до частин 1, 10 статті 17 Закону №3038, генеральний план населеного пункту є основним видом містобудівної документації на місцевому рівні, призначеної для обґрунтування довгострокової стратегії планування та забудови території населеного пункту. Генеральні плани населених пунктів та зміни до них розглядаються і затверджуються відповідними сільськими, селищними, міськими радами на чергових сесіях протягом трьох місяців з дня їх подання.
		Отже, Генеральний план м. Києва є основним видом містобудівної документації на місцевому рівні, яка затверджується Київською міською радою та не є науково-проектною документацією в розумінні положень статті 32 Закону №1805 та Порядку № 318. 
		Відповідачем не надано доказів на підтвердження того, що до складу Генерального плану м. Києва входить науково-проектна документація про визначення історичних ареалів міста Києва, меж та режимів використання зон охорони, яку затверджено Міністерством культури України.
		Згідно з листом відповідача від 25.01.2019 року № 71/10-2/55-19 на запит позивача, межі та режими використання історичних ареалів м. Києва визначені діючим Генеральним планом розвитку м. Києва на період до 2020 року, були затверджені рішенням Київради від 28.03.2002 року № 370/1804, і станом на момент підготовки відповіді в електронній базі даних документообігу Мінкультури відсутні відомості щодо подання історико-містобудівного опорного плану, який входить до складу згаданого Генерального плану м. Києва, на розгляд до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику в сфері охорони культурної спадщини.
		З повідомлення Департаменту охорони культурної спадщини виконавчого органу Київради від 12.12.2018 року за № 066-817 на запит позивача вбачається, що межі та режими використання історичних ареалів м. Києва визначено Історико-містобудівним опорним планом міста у складі Генерального плану міста Києва та проекту планування його приміської зони на період до 2020 року, затвердженого рішенням Київської міської ради від 28.03.2002 року № 370/1804.
		Таким чином, суд дійшов висновку, що зони охорони і межі історичного ареалу м. Києва не подавались на затвердження до Міністерства культури України у відповідності до статті 32 Закону України «Про охорону культурної спадщини» та пункту 12 Порядку № 318, а відтак, зони охорони і межі історичного ареалу м. Києва не визначено в порядку, встановленому законом.
		Окрім вищенаведеного, даний висновок підтверджується інформацією з офіційного сайту відповідача http://mincult.kmu.gov.ua/control/publish/article?art_id=244995501, відповідно до якої дію наказу Мінкультури від 21.10.2011 року № 912/0/16-11 щодо затвердження меж та режимів використання історичних ареалів м. Києва зупинено. 
		Даний висновок підтверджується і правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 27.02.2019 року по справі № 826/5755/17, в якій вказується, що межі історичного ареалу міста Києва не затверджено Міністерством культури України у відповідності до вимог статті 32 Закону №1805 та Порядку № 318.
		При вирішенні справи суд також враховує Висновок від 10.12.2018 року науково-правової експертизи, проведеної Радою науково-правових експертиз при Інституті держави та права ім. В.М. Корецького Національної Академії Наук України на замовлення позивача, згідно з яким, межі та режими використання історичних ареалів у м. Києві не затверджені у встановленому законом порядку, а саме відповідно до статті 32 Закону України №1805, Порядку визначення меж та режимів використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на території історичних ареалів населених місць, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13.03.2002 року № 318, та іншого відповідного законодавства, а тому забудовники не зобов'язані отримувати від Міністерства культури України будь-які дозволи або погодження, пов'язані із здійсненням капітального будівництва (погоджувати проектну документацію, отримувати дозвіл на земляні роботи тощо) у випадку відсутності належним чином затверджених меж історичних ареалів.
		Враховуючи, що межі та режими використання історичного ареалу м. Києва, межі та режими використання зон охорони у м. Києві не затверджено у встановленому законом порядку, відсутні правові підстави вважати, що земельна ділянка на вул. П. Лумумби, 12 у Печерському районі м. Києва знаходиться у межах Центрального історичного ареалу та в зоні регулювання забудови третьої категорії. 
		Частиною першою статті 19 Конституції України встановлено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
		Отже, на думку суду, відповідач не має встановлених законодавством повноважень для внесення припису про припинення земляних та інших будівельних робіт по будівництву житлового комплексу зважаючи на відсутність належним чином затверджених меж історичного ареалу м. Києва, меж та режимів використання зон охорони у м. Києві.
		Правова неврегульованість даного питання, на переконання суду, звільняє позивача від обов'язку отримувати від Міністерства культури України дозволи або погодження, пов'язані із здійсненням будівництва житлового комплексу, зокрема, погоджувати проектну документацію, отримувати дозвіл на земляні та інші будівельні роботи тощо. 
		Щодо тверджень відповідача про відсутність у позивача дозволу на проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земляних робіт, суд зазначає наступне.
		Відповідно до частини першої статті 35 Закону №1805, проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земляних робіт на території пам'ятки, охоронюваній археологічній території, в зонах охорони, в історичних ареалах населених місць, а також дослідження решток життєдіяльності людини, що містяться під земною поверхнею, під водою, здійснюються за дозволом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини, що видається виконавцю робіт - фізичній особі, і за умови реєстрації цього дозволу у відповідному органі охорони культурної спадщини.
		Відповідно до пунктів 4, 5 Порядку видачі дозволів на проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земляних робіт на території пам'ятки, археологічній території, у зонах охорони, в історичних ареалах населених місць, а також досліджень решток життєдіяльності людини, що містяться під земною поверхнею, під водою на території України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13.03.2002 року № 316,  археологічні  розвідки,  розкопки,  інші земляні роботи на об'єктах  культурної  спадщини  проводяться лише за наявності дозволів, які видаються Мінкультури. Форми таких дозволів затверджуються Мінкультури; дозвіл  на  проведення  археологічних  розвідок,  розкопок Мінкультури видає на ім'я фізичної особи - наукового працівника за наявності  у  нього кваліфікаційного документа (відкритого листа), виданого Інститутом археології Національної академії  наук,  копія якого залишається у Мінкультури. 
		За приписом вказаних норм вбачається, що дозвіл Мінкульта для проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земляних робіт на території пам'ятки, охоронюваній археологічній території, в зонах охорони, в історичних ареалах, видається виконавцю робіт - фізичній особі, а не замовнику будівництва.
		Вказана правова позиція підтверджується постановою Верховного Суду від 27.02.2019 року по справі № 826/5755/17, в якій суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що замовник та підрядник будівництва не повинні отримувати передбачений частиною першою статті 35 Закону №1805 дозвіл на проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земляних робіт на об'єкті будівництва (пункти 75-82 постанови).
		У відповідності до визначеного порядку такі дозволи мають бути отримані фізичною особою - виконавцем археологічних досліджень. 
		У згаданій вище постанові Верховного Суду від 27.02.2019 року по справі № 826/5755/17 також викладено правову позицію, згідно з якою в частині першій статті 35 Закону №1805, а також у затвердженому постановою Кабінету Міністрів від 13.03.2002 року № 316 Порядку видачі дозволів на проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земляних робіт на території пам'ятки, охоронюваній археологічній території, у зонах охорони, в історичних ареалах населених місць, а також досліджень решток життєдіяльності людини, що містяться під земною поверхнею, під водою на території України поняття «інших земляних робіт» не визначено. Однак, враховуючи назву статті, а також предмет регулювання, Верховний Суд дійшов висновку, що загальний її контекст свідчить про необхідність отримання дозволу не на будь-які земляні роботи на території пам'ятки, охоронюваній археологічній території, в зонах охорони, в історичних ареалах населених місць, а на ті, які безпосередньо пов'язані з охороною культурної спадщини. (пункти 78-79 постанови).
		Згідно з листом Інституту археології від 12.02.2019 року № 125/01-10-115, роботи з археологічних досліджень по земельній ділянці будівництва житлового комплексу по вул. Іоанна Павла ІІ, 12 (колишня вулиця П. Лумумби, 12) виконувались відповідно до дозволів Міністерства культури України та кваліфікаційних документів (відкритих листів), виданих на ім'я заступника директора Інституту, д.і.н. ОСОБА_8Ю: у 2008 році - від 25.04.2008 року № 121/0161 та № 22-122/08; у 2009 році - від 11.06.2009 року № 225/0033413 та № 22-170/09; у 2014 році - від 30.07.2014 року № 193/00398 та № 22-141/14.
		Також слід зазначити, що статтею 6-1 Закону №1805 передбачено, що рішення про надання або про відмову в наданні дозволу, погодження чи висновку приймається органом охорони культурної спадщини протягом одного місяця з дня подання фізичною чи юридичною особою відповідних документів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
		Як встановлено судом, на цей час, Кабінетом Міністрів України прийнято лише дві постанови, що регулюють порядок видачі дозволів, висновків чи погоджень у сфері охорони культурної спадщини: постановою КМУ від 13.03.2002 року № 316 затверджено Порядок видачі дозволів на проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земляних робіт на території пам'ятки, археологічній території, у зонах охорони, в історичних ареалах населених місць, а також досліджень решток життєдіяльності людини, що містяться під земною поверхнею, під водою на території України, а постановою КМУ від 13.03.2002 року № 318 затверджено Порядок визначення меж та режимів використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на території історичних ареалів населених місць. 
		Порядок видачі інших дозволів, погоджень чи висновків на виконання вимог статті 6-1 Закону України «Про охорону культурної спадщини», наразі не затверджено. 
		Отже, за відсутності належним чином затвердженого порядку, відсутній і юридичний обов'язок щодо необхідності отримання позивачем погоджених чи затверджених відповідачем будь-яких інших дозволів, погоджень або висновків, зокрема, на земляні та інші будівельні роботи, погодження проектної документації тощо.
		Відсутність затвердженого Кабінетом Міністрів України порядку, який регулює отримання замовником або підрядником будівництва дозволу на земляні роботи, або погодження проектної документації кореспондується із приписами Законів України «Про регулювання містобудівної діяльності» та «Про архітектурну діяльність».
		Суд також бере до увагу, що положення статті 5 Закону №1805 щодо погодження проектів будівництва, надання дозволів на проведення земляних та будівельних робіт суперечать положенням Законів №687 та №3038.
		Так, частиною третьою статті 7 Закону №687 визначено, що проектна документація на будівництво об'єктів, розроблена відповідно до містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки, не підлягає погодженню з відповідними органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, органами охорони культурної спадщини, державної санітарно-епідеміологічної служби і природоохоронними органами. 
		Згідно статті 9 Закону України №687 у редакції від 17.02.2011 року № 3038-VI, будівництво (нове будівництво, реконструкція, реставрація, капітальний ремонт) об'єкта архітектури здійснюється відповідно до затвердженої проектної документації, державних стандартів, норм і правил у порядку, визначеному Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності».
		Відповідно до частини шостої статті 31 Закону України від 17.02.2011 року № 3038-VI «Про регулювання містобудівної діяльності», прийнятого пізніше за часом порівняно із Законом «Про охорону культурної спадщини», - проектна документація на будівництво об'єктів не потребує погодження державними органами, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, юридичними особами, утвореними такими органами. 
		Згідно з пунктом 2 Розділу «Прикінцеві положення» Закону №3038, закони та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, діють у частині, що не суперечить цьому Закону.
		Перелік дозвільних документів, що дають право на виконання будівельних робіт, визначений статтями 34, 36, 37 Закону №3038, відповідно до яких такими документами є: повідомлення про початок виконання будівельних робіт, що подається замовником щодо об'єктів будівництва, які за класом наслідків (відповідальності) належать до об'єктів з незначними наслідками (СС1), та щодо об'єктів, будівництво яких здійснюється на підставі будівельного паспорта; дозвіл на виконання будівельних робіт - щодо об'єктів, які за класом наслідків (відповідальності) належать до об'єктів з середніми (СС2) та значними (СС3) наслідками. 
		Крім того, відповідно до статті 35 цього Закону, замовник може виконувати підготовчі роботи після набуття права на земельну ділянку на підставі повідомлення про початок виконання підготовчих робіт. 
		Отже, як встановлено судом, серед визначеного Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності» переліку дозвільних документів для будівництва відсутній такий документ, як дозвіл на виконання земляних робіт, що видається органом охорони культурної спадщини.
		Вищим адміністративним судом України висловлено правову позицію з приводу необхідних дозвільних документів для проектування і будівництва у своєму оглядовому листі «Огляд практики розгляду справ зі спорів, які виникають у сфері містобудування та архітектурної діяльності» від 01.07.2015 року, де зазначено, що під належним дозволом слід розуміти передбачений Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності» дозвільний документ (статті 35 - 37), що дає право виконувати підготовчі та будівельні роботи саме того об'єкта і на тій земельній ділянці, яка передана з цією метою певній особі.
		Із матеріалів даної справи вбачається і відповідачем не спростовується, що позивачем був отриманий передбачений Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності» дозвіл на виконання будівельних робіт серія від 30.12.2016 року ІУ № 115163651385  з будівництва житлового комплексу, виданий Державною архітектурно-будівельною інспекцією України. 
		Таким чином, необхідність отримання позивачем дозволу на проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земляних робіт на земельній ділянці по вул. Іоанна Павла ІІ (Патріса Лумумби), 12 у Печерському районі м. Києва законодавчо не встановлено.
		Доводи відповідача про невиконання позивачем вимог містобудівних умов і обмежень свого підтвердження не знайшли, з огляду на наступне.
		Відповідно до пункту 8 статті 1 Закону України №3038, містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки - документ, що містить комплекс планувальних та архітектурних вимог до проектування і будівництва щодо поверховості та щільності забудови земельної ділянки, відступів будинків і споруд від червоних ліній, меж земельної ділянки, її благоустрою та озеленення, інші вимоги до об'єктів будівництва, встановлені законодавством та містобудівною документацією. 
		Відповідно до приписів статті 29 цього Закону, містобудівні умови і обмеження надаються відповідними уповноваженими органами містобудування та архітектури на підставі містобудівної документації на місцевому рівні за заявою замовника будівництва. Містобудівні умови та обмеження містять: назву об'єкта будівництва, що повинна відображати вид будівництва та місце розташування об'єкта; інформацію про замовника; відповідність на дату надання містобудівних умов та обмежень цільового та функціонального призначення земельної ділянки містобудівній документації на місцевому рівні; гранично допустиму висотність будинків, будівель та споруд у метрах; максимально допустимий відсоток забудови земельної ділянки; максимально допустиму щільність населення в межах житлової забудови відповідної житлової одиниці (кварталу, мікрорайону);  мінімально допустимі відстані від об'єкта, що проектується, до червоних ліній, ліній регулювання забудови, існуючих будинків та споруд; планувальні обмеження (охоронні зони пам'яток культурної спадщини, межі історичних ареалів, зони регулювання забудови, зони охоронюваного ландшафту, зони охорони археологічного культурного шару, в межах яких діє спеціальний режим їх використання, охоронні зони об'єктів природно-заповідного фонду, прибережні захисні смуги, зони санітарної охорони); охоронні зони об'єктів транспорту, зв'язку, інженерних комунікацій, відстані від об'єкта, що проектується, до існуючих інженерних мереж.
		Містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки на вул. Патріса Лумумби, 12 в Печерському районі м. Києва надані позивачу Департаментом містобудування та архітектури Київської міської державної адміністрації від 04.02.2014 року за № 944/0/12/009-14.
		В першому абзаці пункту 5 Містобудівних умов і обмежень визначено, що в разі перевищення висоти будівлі максимально допустимої відмітки, визначеної Генеральним планом розвитку м. Києва, висота будівлі визначається за висновками історико-містобудівного обґрунтування. 
		Судом встановлено, що Науково-дослідним інститутом пам'яткоохоронних досліджень Міністерства культури України за замовленням позивача у 2014 році розроблено Історико-містобудівне обґрунтування будівництва житлового комплексу. В пункті 4.6. Історико-містобудівного обґрунтування визначено, що розміщення даного об'єкту на зазначеній земельній ділянці не суперечить функціональному призначенню території. Будівництво житлового комплексу слід розцінити як раціональні й необхідні заходи з підвищення ефективності використання території міського центру, що не спотворює об'ємно-просторові та візуальні характеристики цієї частини історичного центру м. Києва.
		Пунктом 11 Містобудівних умов і обмежень передбачено розроблення, погодження та затвердження історико-містобудівного обґрунтування згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 13.03.2002 року № 318. Однак, вимога Містобудівних умов і обмежень щодо погодження та затвердження Історико-містобудівного обґрунтування суперечить змісту вказаної постанови КМУ (Порядок № 318), яка передбачає необхідність розроблення, а не затвердження чи погодження історико-містобудівних обґрунтувань.
		Погодження розробленого Історико-містобудівного обґрунтування з Міністерством культури України або іншим органом охорони культурної спадщини в разі делегування йому відповідних повноважень було передбачене пунктом 11 наказу Мінкульта від 17.02.2012 року № 122 «Про затвердження методичних рекомендацій щодо розроблення історико-містобудівних обґрунтувань», який втратив чинність згідно з наказом Мінкульта від 07.12.2018 року № 1079. 
		Згідно з пунктом 8 Положення про Міністерство культури України, затвердженого Указом Президента України від 06.04.2011 року № 388/2011, та відповідно до пункту 8 Положення про Міністерство культури України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 вересня 2014 року № 495, нормативно-правові акти Мінкультури України підлягають державній реєстрації в установленому законодавством порядку.
		Відповідно до статей 1, 2 Указу Президента України від 03.10.1992 року № 493/92 «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади», з 1 січня 1993 року нормативно-правові акти, які видаються міністерствами, іншими органами виконавчої влади, органами господарського управління та контролю і які зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, підлягають державній реєстрації. Державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, органів господарського управління та контролю здійснює Міністерство юстиції України. 
		Згідно з пунктами 2, 15 чинного Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.1992 року № 731, державній реєстрації підлягають нормативно-правові акти, що зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер. Міністерства, інші центральні органи виконавчої влади направляють для виконання нормативно-правові акти лише після їх державної реєстрації та офіційного опублікування. У разі порушення зазначених вимог нормативно-правові акти вважаються такими, що не набрали чинності, і не можуть бути застосовані.
		При оцінці положень наказу Мінкульта від 17.02.2012 року № 122 суд враховує, що всупереч вищевказаним вимогам цей наказ не був зареєстрований у Міністерстві юстиції України, у зв'язку з чим відповідно до вимог п. 15 Положення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.1992 року № 731, він вважається таким, що не набрав чинності, і не може бути застосований. 
		Суд не бере до уваги положення пункту 11 Містобудівних умов і обмежень про обов'язок позивача узгодити проектну документацію в Департаменті культурної спадщини та культурних цінностей Міністерства культури України та в Головному управлінні охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), оскільки такі вимоги суперечать вищевказаним положенням частини третьої статті 7 Закону України «Про архітектурну діяльність» та частини шостої статті 31 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності». 
		Статтею 19 Конституції визначено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
		Статтею 7 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України. У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.
		Таким чином, вимоги Містобудівних умов і обмежень щодо узгодження проектної документації та затвердження історико-містобудівного обґрунтування в органах охорони культурної спадщини є незаконними, а тому вони не підлягають виконанню.
		В той же час, як вбачається із матеріалів справи, позивач своїм листом від 18.11.2016 року № 835 (вх. № 9039/015-16 відповідача від 22.11.2016 року) звернувся до відповідача щодо погодження проектної документації на будівництво об'єкту по вул. П. Лумумби, 12. До листа додано розроблене в 2014 році Історико-містобудівне обґрунтування та проект будівництва об'єкту. Також позивачем направлено відповідачу звернення щодо надання дозволу на проведення земляних робіт на об'єкті від 18.11.2016 року № 833 (вх. № 9038/0/5-16 від 22.11.2016 року). 
		При цьому, на підставі наявних доказів судом не встановлено, що протягом одного місяця відповідачем  прийнято і надано позивачу рішення про відмову у задоволенні вказаних звернень. 
		Згідно з абзацом 10 частини першої статті 1 Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності», принцип мовчазної згоди - принцип, згідно з яким суб'єкт господарювання набуває право на провадження певних дій щодо здійснення господарської діяльності або видів господарської діяльності без отримання відповідного документа дозвільного характеру, за умови якщо суб'єктом господарювання або уповноваженою ним особою подано в установленому порядку заяву та документи в повному обсязі, але у встановлений законом строк документ дозвільного характеру або рішення про відмову у його видачі не видано або не направлено.
		Відповідно до статті 6-1 Закону №1805, частини шостої статті 4-1 Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності», у разі, якщо у встановлений законом строк суб'єкту господарювання не видано документ дозвільного характеру або не прийнято рішення про відмову у його видачі, через десять робочих днів з дня закінчення встановленого строку для видачі або відмови у видачі документа дозвільного характеру суб'єкт господарювання має право провадити певні дії щодо здійснення господарської діяльності або видів господарської діяльності.
		З врахуванням наведених норм суд вважає, що з 12.01.2017 року, тобто через десять робочих днів після закінчення місячного строку з дня подачі звернень, позивачем отримано погодження з обох питань за принципом «мовчазної згоди». 
		Крім того, позивачем листом від 07.06.2018 року № 784 (вх. № 1237/0/60-18 від 07.06.2018 року) знову подано відповідачу розроблене у 2014 році Історико-містобудівне обґрунтування на погодження. Відповідачем не надано доказів направлення позивачу письмової відмови протягом одного місяця. Таким чином, у 2018 році відповідачем вдруге отримано погодження Історико-містобудівного обґрунтування  за принципом «мовчазної згоди».
		Вищевказану правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 13.02.2019 року по справі № 826/16335/17, в якій зазначено, що правовідносини з погодження Історико-містобудівного обґрунтування є адміністративними послугами, до яких повинні застосовуватись вимоги  Законів України «Про адміністративні послуги» та «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності», в тому числі і погодження за принципом «мовчазної згоди». 
		Аналізуючи правомірність винесення відповідачем припису від 16.11.2018 року на підставі Акту обстеження містобудівної ситуації на території історичного ареалу м. Києва від 07.11.2018 року (далі - також Акт обстеження), суд також враховує наступне.
		Як зазначено в Акті обстеження, позивачем було вчинено порушення вимог частини третьої статті 6-1, частини третьої статті 32 та статті 44 Закону України «Про охорону культурної спадщини».
		Згідно з вимогами частини третьої статті 6-1 Закону №1805 в редакції Закону України від 09.09.2010 року № 2518-VI, чинній на момент складання Акту обстеження, набуття суб'єктом господарювання права на провадження будь-яких дій щодо здійснення господарської діяльності на об'єктах культурної спадщини за декларативним принципом забороняється.
		Абзацом третім частини першої статті 1 Закону №1805 в редакції Закону України від 13.01.2011 року № 2947-VI визначено, що об'єкт культурної спадщини - визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов'язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об'єкти (об'єкти підводної культурної та археологічної спадщини), інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об'єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність. 
		Відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, не надано доказів, що земельна ділянка по вул. Іоанна Павла ІІ (Патріса Лумумби), 12 у Печерському районі м. Києва, на якій здійснюється будівництво житлового комплексу, відноситься до визначених законом об'єктів культурної спадщини. Отже, на думку суду, посилання в Акті обстеження на порушення позивачем вимог частини третьої статті 6-1 Закону України «Про охорону культурної спадщини» є безпідставним.
		Посилання відповідача в Акті обстеження від 07.11.2018 року на порушення позивачем вимог статті 44 Закону №1805, положення якої (в редакції Закону  України від 16.12.2004 року № 2245-IV, чинній на момент складання Акту обстеження) передбачають накладення відповідним органом охорони культурної спадщини на юридичну особу - власника або уповноваженого ним органу чи замовника робіт, фінансових санкцій за порушення законодавства про охорону культурної спадщини також є безпідставним з огляду на те, що даний судовий спір стосується винесення відповідачем припису, а не накладення ним фінансових санкцій.
		Крім того, суд враховує, що у приписі від 16.11.2018 року відповідачем не вказується на порушення позивачем зазначених правових норм і стверджується лише про недотримання положень частини третьої статті 32 Закону.
		Відповідно до положень частини третьої статті 32 Закону України №1805 в редакції Закону України від 16.12.2004 року № 2245-IV, чинній на момент складання Акту обстеження, містобудівні, архітектурні чи ландшафтні перетворення, будівельні, меліоративні, шляхові, земляні роботи забороняються без дозволу відповідного органу охорони культурної спадщини на охоронюваних археологічних територіях, у межах зон охорони пам'яток, історичних ареалів населених місць, занесених до Списку історичних населених місць України.
		Про безпідставність посилань відповідача на проведення позивачем відповідних робіт на охоронюваних археологічних територіях, у межах зон охорони пам'яток, історичних ареалів населених місць, занесених до Списку історичних населених місць України, судом вже зазначалося вище.
		Крім того, суд звертає увагу на те, що вимога в оскаржуваному приписі про необхідність негайного припинення проведення земляних та будь-яких інших будівельних робіт на об'єкті з порушенням вимог частини третьої статті 32 Закону без відповідних погоджень та дозволів центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини (Міністерства культури України) є неконкретною, і не вказує на зміст погоджень та дозволів, відсутність яких, на думку відповідача, є підставою для внесення припису.
		Судом встановлено, що відповідачем порушено процедуру проведення державного нагляду (контролю), передбачену статтею 7 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності», та не дотримано принципу гарантування прав та законних інтересів суб'єкта господарювання, з огляду на наступне. 
		Згідно з пунктом 8 Положення про Міністерство культури України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.09.2014 року № 495, Міністерство у межах повноважень, передбачених законом, на основі і на виконання Конституції та законів України, актів Президента України та постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, актів Кабінету Міністрів України, видає накази, здійснює організацію і контроль за їх виконанням.
		Накази Міністерства культури, які відповідно до закону є регуляторними актами, розробляються, розглядаються, приймаються та оприлюднюються з урахуванням вимог Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності».
		Статтею 1 Закону України від 05.04.2007 року № 877-V «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» (із змінами і доповненнями) (далі також - Закон №877) визначені поняття, які вживаються у ньому.
		Зокрема, державний нагляд (контроль) - діяльність уповноважених законом центральних органів виконавчої влади, їх територіальних органів, державних колегіальних органів, органів виконавчої влади Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування (далі - органи державного нагляду (контролю)) в межах повноважень, передбачених законом, щодо виявлення та запобігання порушенням вимог законодавства суб'єктами господарювання та забезпечення інтересів суспільства, зокрема належної якості продукції, робіт та послуг, допустимого рівня небезпеки для населення, навколишнього природного середовища.
		Заходи державного нагляду (контролю) - планові та позапланові заходи, які здійснюються у формі перевірок, ревізій, оглядів, обстежень та в інших формах, визначених законом.
		Частиною другою статті 2 Закону №877 визначено сфера його застосування, та встановлено, до яких правовідносин він не підлягає застосуванню. Передбачено, що дія цього Закону не поширюється на відносини, що виникають під час здійснення заходів валютного контролю, митного контролю на кордоні, державного експортного контролю, контролю за дотриманням бюджетного законодавства, банківського нагляду, державного контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції, державного нагляду (контролю) в галузі телебачення і радіомовлення. Отже, Закон «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» підлягає застосуванню до спірних правовідносин.
		Згідно з статтею 7 цього Закону, для здійснення планового або позапланового заходу орган державного нагляду (контролю) видає наказ, який має містити найменування суб'єкта господарювання, щодо якого буде здійснюватися захід, та предмет перевірки.
		На підставі наказу оформляється посвідчення (направлення) на проведення заходу, яке підписується керівником або заступником керівника органу державного нагляду (контролю) (із зазначенням прізвища, ім'я та по батькові) і засвідчується печаткою.
		Посвідчення (направлення) є чинним лише протягом зазначеного в ньому строку здійснення заходу. Перед початком здійснення заходу посадові особи органу державного нагляду (контролю) зобов'язані пред'явити керівнику суб'єкта господарювання - юридичної особи, її відокремленого підрозділу або уповноваженій ним особі (фізичній особі - підприємцю або уповноваженій ним особі) посвідчення (направлення) та службове посвідчення, що засвідчує посадову особу органу державного нагляду (контролю), і надати суб'єкту господарювання копію посвідчення (направлення). Посадова особа органу державного нагляду (контролю) без посвідчення (направлення) на здійснення заходу та службового посвідчення не має права здійснювати державний нагляд (контроль) суб'єкта господарювання. Суб'єкт господарювання має право не допускати посадових осіб органу державного нагляду (контролю) до здійснення заходу, якщо вони не пред'явили документів, передбачених цією статтею.
		За результатами здійснення планового або позапланового заходу посадова особа органу державного нагляду (контролю), у разі виявлення порушень вимог законодавства, складає акт. Посадова особа органу державного нагляду (контролю) зазначає в акті стан виконання вимог законодавства суб'єктом господарювання, а в разі невиконання - детальний опис виявленого порушення з посиланням на відповідну вимогу законодавства. В останній день перевірки два примірники акта підписуються посадовими особами органу державного нагляду (контролю), які здійснювали захід, та суб'єктом господарювання або уповноваженою ним особою, якщо інше не передбачено законом. Якщо суб'єкт господарювання не погоджується з актом, він підписує акт із зауваженнями. Зауваження суб'єкта господарювання щодо здійснення державного нагляду (контролю) є невід'ємною частиною акта органу державного нагляду (контролю). У разі відмови суб'єкта господарювання підписати акт посадова особа органу державного нагляду (контролю) вносить до такого акта відповідний запис. Один примірник акта вручається керівнику чи уповноваженій особі суб'єкта господарювання - юридичної особи, її відокремленого підрозділу, фізичній особі - підприємцю або уповноваженій ним особі в останній день заходу державного нагляду (контролю), а другий зберігається в органі державного нагляду (контролю).
		На підставі акта, складеного за результатами здійснення заходу, в ході якого виявлено порушення вимог законодавства, орган державного нагляду (контролю) за наявності підстав для повного або часткового зупинення виробництва (виготовлення), реалізації продукції, виконання робіт, надання послуг звертається у порядку та строки, встановлені законом, з відповідним позовом до адміністративного суду. У разі необхідності вжиття інших заходів реагування орган державного нагляду (контролю) протягом п'яти робочих днів з дня завершення здійснення заходу державного нагляду (контролю) складає припис, розпорядження, інший розпорядчий документ щодо усунення порушень, виявлених під час здійснення заходу.
		Згідно з частиною восьмою статті 7 Закону №877, припис - обов'язкова для виконання у визначені строки письмова вимога посадової особи органу державного нагляду (контролю) суб'єкту господарювання щодо усунення порушень вимог законодавства. Припис не передбачає застосування санкцій щодо суб'єкта господарювання. Припис видається та підписується посадовою особою органу державного нагляду (контролю), яка здійснювала перевірку.
		В порушення вищевказаних вимог Закону №877, відповідачем не видано наказу на проведення перевірки позивача як замовника будівництва та ТОВ «Центромістобуд» як генерального підрядника, а також не видано посвідчення на проведення перевірки. Як видно із Акту обстеження містобудівної ситуації від 07.11.2018 року, посадові особи відповідача, які проводили обстеження об'єкта, не пред'являли позивачу ні посвідчення (направлення) на здійснення заходу, ні службового посвідчення, а сама перевірка у формі обстеження, за результатами якої складено Акт, здійснювалася без повідомлення позивача.
		Згідно статті 8 Закону №877, орган державного нагляду (контролю) в межах повноважень, передбачених законом, під час здійснення державного нагляду (контролю) має право: вимагати від суб'єкта господарювання усунення виявлених порушень вимог законодавства; вимагати припинення дій, які перешкоджають здійсненню державного нагляду (контролю); відбирати зразки продукції, призначати експертизу, одержувати пояснення, довідки, документи, матеріали, відомості з питань, що виникають під час державного нагляду (контролю), у випадках та порядку, визначених законом; надавати (надсилати) суб'єктам господарювання обов'язкові для виконання приписи про усунення порушень і недоліків; застосовувати санкції до суб'єктів господарювання, їх посадових осіб та вживати інших заходів у межах та порядку, визначених законом. 
		При цьому, згідно статті 5 Закону України №1085, до повноважень центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини належать, зокрема, такі функції: 16) заборона будь-якої діяльності юридичних або фізичних осіб, яка створює загрозу об'єкту культурної спадщини або порушує законодавство у сфері охорони культурної спадщини; 17) надання дозволів на проведення робіт на пам'ятках національного значення, їхніх територіях та в зонах охорони, на охоронюваних археологічних територіях, в історичних ареалах населених місць; 18) видання розпоряджень та приписів щодо охорони пам'яток національного значення, припинення робіт на цих пам'ятках, їхніх територіях та в зонах охорони, на охоронюваних археологічних територіях, в історичних ареалах населених місць, якщо ці роботи здійснюються за відсутності затверджених або погоджених із відповідними органами охорони культурної спадщини програм та проектів, передбачених цим Законом, дозволів або з відхиленням від них; 19) надання дозволів на відновлення земляних робіт; 22) погодження документації із землеустрою у випадках та порядку, визначених Земельним кодексом України та Законом України «Про землеустрій», щодо відповідності зазначеної документації законодавству у сфері охорони культурної спадщини; 23) застосування фінансових санкцій за порушення цього Закону тощо.
		Як вбачається із порівняння наведених норм цих законів, визначені Законом №1805 повноваження Міністерства культури повністю відповідають повноваженням органів державного нагляду (контролю), визначеним Законом №877.
		Таким чином, відповідач є органом державного нагляду (контролю) і зобов'язаний  виконувати вимоги Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності», зокрема щодо порядку проведення заходів державного нагляду (контролю). Цей висновок кореспондується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постанові  від 13.02.2019 року по справі №826/16335/17, в якій зазначено, що відповідач є органом, який відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» є дозвільним органом - суб'єктом надання адміністративних послуг, уповноваженим відповідно до закону видавати документи дозвільного характеру.
		Однак, відповідачем порушено процедуру проведення перевірки, визначену цим законом, що є підставою для задоволення позовних вимог. 
		Щодо твердження позивача, що посадова особа, якою підписано припис від 16.11.2018 року № 824/10-5/74-18, не мала на це належних повноважень, суд зазначає наступне.
		Спростовуючи вказані доводи позивача, відповідач посилається на наказ Мінкульту від 12.05.2016 року № 322 «Про уповноваження посадових осіб Міністерства культури України на підписання від імені Міністерства деяких документів».  Відповідно до пункту 1.1. цього наказу, заступник Міністра ОСОБА_9 уповноважена підписувати приписи про припинення робіт. 
		Згідно з частиною другою статті 6 Закону України від 17.03.2011 року № 3166-VI «Про центральні органи виконавчої влади» (із змінами і доповненнями), міністерство очолює Міністр України, який є членом Кабінету Міністрів України. Згідно з пунктом 1 частини другої статті 8 цього Закону, Міністр як керівник міністерства, очолює міністерство та здійснює керівництво його діяльністю. 
		Аналогічні норми містяться і в Положенні про Міністерство культури, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 03.09.2014 року № 495.
		Як вбачається з припису, його підписано заступником Міністра ОСОБА_11, хоча, Положенням про Міністерство культури не визначено повноважень заступника Міністра. При цьому, пунктом 11 Положення встановлено, що міністр визначає обов'язки першого заступника та заступників Міністра, розподіл повноважень міністра між першим заступником та заступниками міністра, які вони здійснюють за його відсутності. 
		Таким чином, заступник Міністра ОСОБА_11 має право підписувати документи міністерства лише за відсутності Міністра культури. 
		Крім того, згідно з положеннями частини восьмої статті 7 Закону №877, припис видається та підписується посадовою особою органу державного нагляду (контролю), яка здійснювала перевірку.
		Судом встановлено, що перевірку позивача проведено не заступником Міністра культури ОСОБА_9, якою підписано припис, а співробітником Міністерства - завідувачем сектору контролю та нагляду за дотриманням законодавства про охорону культурної спадщини управління охорони культурної спадщини Міністерства культури України ОСОБА_1 та головним спеціалістом сектору контролю та нагляду за дотриманням законодавства про охорону культурної спадщини управління охорони культурної спадщини Міністерства культури України ОСОБА_12, якими підписано Акт обстеження від 07.11.2018 року.
		Отже, суд погоджується з доводами позивача, що припис Міністерства культури від 16.11.2018 року № 824/10-5/74-18 підписано не уповноваженою особою. 
		Крім того, у пункті 2 зазначеного наказу Мінкульту від 12.05.2016 року № 322 зазначено, що підписи посадових осіб на документах завіряються гербовою печаткою Міністерства культури. Як вбачається із матеріалів справи, на приписі за підписом заступника Міністра Т.В.Мазур, гербова печатка Міністерства культури відсутня, що також свідчить про його протиправність.
		Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. 
		Відповідно до частини 3 цієї статті, одним із основних засад (принципів) адміністративного судочинства є, зокрема, верховенство права.  
		Про необхідність дотримання принципу верховенства права зазначається в численних рішеннях Європейського суду з прав людини.
		Відповідно до статті 17 Закону України від 23.02.2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
		04.11.1950 року підписано Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод, яка для України набрала чинності 11.09.1997 року (далі також - Конвенція).
		Європейською Комісією за демократію через право (Венеціанською Комісією) у Доповіді «Про верховенство права», що затверджена Венеціанською комісією на 86 пленарному засіданні (Венеція, 25-26.03.2011 року), зазначено, що однією зі складових верховенства права є правова визначеність, яка вимагає, щоб правові норми були чіткими й точними, спрямованими на те, щоб забезпечити постійну прогнозованість ситуацій правовідносин, що виникають (пункти 41, 46).
		У рішенні Конституційного Суду України від 29.06.2010 року №17-рп/2010 також вказано, що одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, згідно з яким обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки.
		Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), неодноразово висловлював свою позицію, у відповідності до якої принцип верховенства права вимагає дотримання вимог «якості» закону, яким передбачається втручання у права особи, основоположні свободи. Зокрема, на думку Суду, вираз «згідно із законом» насамперед вимагає, щоб оскаржуване втручання мало певну підставу в національному законодавстві; він також стосується якості відповідного законодавства і вимагає, щоб воно було доступне відповідній особі, яка, крім того, повинна передбачати його наслідки для себе, а також це законодавство повинно відповідати принципу верховенства права, тлумачитися у спосіб, сумісний з верховенством права і найбільш сприятливий для особи (рішення у справах «Полторацький проти України» (Poltoratskiy v. Ukraine) від 29.04.2003, заява №38812/97, §155, «ОСОБА_10 проти України» (Olcksandr Volkov v. Ukraine), від 09.01.2013. заява №21722/11, §170, «Щокін проти України» (Shchokin v. Ukraine) від 14.10.2010, заяви №23759/03 та №37943/06, §57).
		При цьому під терміном «закон» слід розуміти як норми, встановлені писаним правом, так і правила, що сформувалися у прецедентному праві. Закон має відповідати якісним вимогам, насамперед, вимогам «доступності» і «передбачуваності». «Закон» повинен бути належним чином доступним: громадянин повинен мати змогу отримати адекватну інформацію за обставин застосування правових норм у конкретному випадку. Крім того, норма не може розглядатися як «закон», якщо її не сформульовано з достатньою чіткістю, щоб громадянин міг регулювати свою поведінку. Громадянин повинен мати можливість - у разі необхідності за належної правової допомоги - передбачити, наскільки це розумно за конкретних обставин, наслідки, до яких може призвести певна дія (рішення у справі «Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства» (Tolstoy Miloslavsky v. the United Kingdom), рішення від 23.06.1995, заява №18139/91, §37).
		З врахуванням викладеного вбачається, що ситуація, що склалась у сфері спірних правовідносин, та оскаржувані дії відповідача прямо порушують принцип правової визначеності та, в більш широкому розумінні, принцип верховенства права.
		Відповідно до частин першої, другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
		В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
		Згідно з пунктом 30 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v.  Finland» від 27.09.2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя. 
		Крім того, судом враховується, що згідно з пунктом 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського Суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від  різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
		Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, а також доводи позивача та відповідача щодо заявлених позовних вимог, суд дійшов до висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог.
		Відповідно до абзацу 1 частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
		Відповідно до платіжного доручення від 29.11.2018 року №3634, яке міститься у матеріалах справи, позивачем за подання позовної заяви сплачено судовий збір у розмірі 1762,00 грн. 
		З огляду на задоволення позовних вимог, сума сплаченого судового збору підлягає стягненню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача. 
		Керуючись статтями 2, 3, 6-19, 72-77, 80, 90, 241 - 246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
		В И Р І Ш И В:
		1. Адміністративний позов Приватного акціонерного товариства «Позняки-жил-буд» задовольнити  в повному обсязі.
		2.  Визнати протиправним та скасувати припис Міністерства культури України від 16.11.2018 року №824/10-5/74-18.
		3. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Міністерства культури України (код ЄДРПОУ 37535703, адреса: 01601, м. Київ, вул. І. Франка, 19) суму сплаченого судового збору у розмірі 1762 грн. 00 коп. (одна тисяча сімсот шістдесят дві грн. 00 коп.) на користь Приватного акціонерного товариства «Позняки-жил-буд» (код ЄДРПОУ 24089818, адреса: 02068, м. Київ, вул. А. Ахматової, 3).
		 
		Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України. Рішення суду може бути оскаржено за правилами, встановленими статті 293, 295 - 297 КАС України.                                                  
		Відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. 
		Згідно частиною першою статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України. апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п'ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. 
		У відповідно до пп. 15.5 п. 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги
		Відповідно до пункту 4 частини п'ятої статті 246 Кодексу адміністративного судочинства України:
		Позивач: Приватне акціонерне товариство «Позняки-жил-буд» (код ЄДРПОУ 24089818, адреса: 02068, м. Київ, вул. А. Ахматової, 3);
		Відповідач : Міністерство культури України (код ЄДРПОУ 37535703, адреса: 01601, м. Київ, вул. І. Франка, 19).
		 
		Повне рішення складено 22.04.2019 року.
		 
		 
		Суддя                                                                                                Л.О. Маруліна

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...