Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 488/5027/14-ц : Справи про адмінправопорушення (з 01.01.2019); У порядку процесуального законодавства; В порядку ЦПК України.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 21.05.2019. Забезпечено надання загального доступу: 21.05.2019.
Дата набрання законної сили: 07.11.2018
Номер судового провадження: 14-256цс18

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		Постанова
		Іменем України
		7 листопада 2018 року
		м. Київ
		Справа № 488/5027/14-ц
		Провадження № 14-256 цс 18
		Велика Палата Верховного Суду у складі:
		судді-доповідача - Гудими Д. А.,
		суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Данішевської В.  І., Золотнікова О. С ., Кібенко О. Р. ,  Князєва В. С. ,  Лобойка Л. М. , Лященко Н. П. , Прокопенка О. Б. , Рогач Л. І. , Саприкіної І. В. , Ситнік О. М. , Уркевича В. Ю. , Яновської О. Г. 
		розглянуласправу за позовом прокурора Корабельного району м. Миколаєва (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації (далі також - Миколаївська ОДА) та Державного підприємства (далі також - ДП) «Миколаївське лісове господарство» до Миколаївської міської ради, ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, - Реєстраційна служба Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області, ОСОБА_16 , про визнання незаконними та скасування окремих пунктів рішень Миколаївської міської ради, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, визнання недійсними договорів купівлі-продажу, скасування запису про право власності та витребування земельної ділянки з незаконного володіння,
		за касаційною скаргою  ОСОБА_14 на рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 12 липня 2016 року, ухвалене суддею Безпрозванним В. В., і рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 14 листопада 2016 року, ухвалене колегією суддів у складі Прокопчук Л. М., Данилової О. О., Темнікової В .  І.
		Учасники справи:
		        позивачі: Миколаївська ОДА, ДП «Миколаївське лісове господарство», від імені яких в інтересах держави позов подав прокурор Корабельного району м. Миколаєва;
		        відповідачі: Миколаївська міська рада, ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 ;
		        треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Реєстраційна служба Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області,  ОСОБА_16 
		ІСТОРІЯ СПРАВИ
		Короткий зміст позовних вимог
		1.           23 вересня 2014 року прокурор звернувся з позовом і з урахуванням заяв про уточнення позовних вимог просив:
		1.1.       Поновити позовну давність, пропущену з поважних причин;
		1.2.       Визнати незаконним і скасувати пункт 40 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 17 грудня 2009 року № 42/65 (далі - рішення № 42/65), згідно з яким ОСОБА_13 отримала дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1000 кв. м для будівництва індивідуального житлового будинку з наданням адреси: АДРЕСА_1 , АДРЕСА_2 ;
		1.3.       Визнати незаконними і скасувати пункти 10 і 10.2 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради від 25 червня 2010 року № 47/51 (далі - рішення № 47/51), якими затверджений проект землеустрою та надана у власність ОСОБА_13 земельна ділянка площею 1000 кв. м за рахунок земель міста, не наданих у власність або користування, зарахована за функціональним призначенням до земель житлової забудови для будівництва й обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд, за адресою: АДРЕСА_3 (далі - земельна АДРЕСА_4 );
		1.4.       Визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 від 2 вересня 2010 року, виданий ОСОБА_13 (далі - державний акт);
		1.5.       Визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 14 жовтня 2010 року, укладений ОСОБА_13 з ОСОБА_14 , посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Ласурія С. А. та зареєстрований у реєстрі за № 2935;
		1.6.       Визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 30 серпня 2013 року, укладений ОСОБА_14 з ОСОБА_15 , посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Ласурія С. А. та зареєстрований у реєстрі за № 2231 (далі разом - договори купівлі-продажу);
		1.7.       Скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис № 2313088 про право власності ОСОБА_15 на земельну ділянку (далі - вимога про скасування запису);
		1.8.       Витребувати з незаконного володіння ОСОБА_15 земельну ділянку, кадастровий номер НОМЕР_2 , у власність держави в особі Миколаївської ОДА з переданням її в постійне користування ДП «Миколаївське лісове господарство».
		2.           Мотивував позовні вимоги так :
		2.1.       Оскаржені рішення у відповідній частині прийняті, а державний акт виданий з порушенням вимог чинного законодавства, оскільки земельна ділянка належить до земель державного лісового фонду, передання яких у приватну власність для будівництва й обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд заборонене;
		2.2.       Тому подальші правочини щодо її відчуження є недійсними, а відповідний запис про право власності останнього набувача в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно має бути скасований;
		2.3.       Позовна давність пропущена з поважних причин, оскільки порушення законодавства щодо відчуження земельної ділянки прокуратура виявила лише у серпні 2014 року.
		Короткий зміст рішення суду першої інстанції
		3.           12 липня 2016 року Корабельний районний суд м. Миколаєва ухвалив рішення, яким визнав поважними причини пропуску позовної давності, оскільки факт порушення вимог законодавства щодо відчуження земельної ділянки прокуратура виявила лише у серпні 2014 року, та повністю задовольнив позов, мотивуючи тим, що передання земельної ділянки ОСОБА_13 здійснене з порушенням законодавства, а саме за відсутності згоди на її вилучення у належного землекористувача, висновку спеціально уповноваженого органу лісового господарства, висновку державної експертизи землевпорядної документації, а також з перевищенням Миколаївською міською радою повноважень на розпорядження земельними ділянками.
		Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
		4.           14 листопада 2016 року Апеляційний суд Миколаївської області ухвалив рішення, яким змінив рішення суду першої інстанції: виключив з резолютивної частини перший абзац, в якому визнані поважними причини пропуску прокурором позовної давності та поновлений строк для звернення до суду з позовом; в іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін.
		5.           Рішення щодо позовної давності апеляційний суд мотивував так :
		5.1.       Висновок суду першої інстанції про пропуск позовної давності неправильний. Позовна давність у цій справі не пропущена, а тому немає необхідності в її поновленні;
		5.2.       Як у випадку подання позову особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила;
		5.3.       Позов пред`явлений прокурором в інтересах Миколаївської ОДА та ДП «Миколаївське лісове господарство», які підтримали позов і яким стало відомо про їхнє порушене право з часу виявлення прокурором порушень земельного законодавства;
		5.4.       У матеріалах справи відсутні будь-які відомості про те, що Миколаївська ОДА як розпорядник земель державної власності дізналася про порушення вимог земельного законодавства раніше;
		5.5.       Прокурор звернувся з позовом за захистом порушених прав держави у межах позовної давності.
		6.           Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в іншій частині, апеляційний суд вважав, що суд першої інстанції у цій частині не допустив неправильного застосування норм матеріального права та порушень норм процесуального права. Апеляційний суд, зокрема, вказав на таке:
		6.1.       Суд першої інстанції на підставі належно оцінених доказів дійшов висновку, що земельна ділянка перебуває в державній власності та належить до земель лісогосподарського призначення;
		6.2.       Земельна ділянка вибула з постійного користування ДП «Миколаївське лісове господарство» та протиправно виключена зі складу земель лісового фонду, оскільки Миколаївська міська рада не мала права розпоряджатися нею;
		6.3.       Земельна ділянка вибула з володіння законного володільця поза його волею.
		6.4.       Правильними є висновки суду першої інстанції про те, що перевищення повноважень Миколаївською міською радою, відсутність узгодженого проекту відводу земельної ділянки з органом лісового господарства та відсутність висновку державної експертизи землевпорядної документації є підставами для визнання незаконними та скасування відповідних пунктів оскаржених рішень, визнання недійсним державного акта, визнання недійсними договорів купівлі-продажу та витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння.
		6.5.        ОСОБА_15 , із власності якого майно витребовується, не позбавлений можливості відновити своє право на підставі статті 661 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України.
		Короткий зміст вимог касаційної скарги
		7.           2 грудня 2016 року ОСОБА_14 звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою з огляду на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
		8.           У касаційній скарзі просить скасувати рішення судів першої й апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову прокурора відмовити.
		Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
		9.           30 травня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
		10.        Обґрунтував ухвалу тим, що  ОСОБА_14 оскаржує рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 12 липня 2016 року та рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 14 листопада 2016 року, зокрема, з підстав порушення правил суб`єктної юрисдикції.
		АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
		(1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
		11.         ОСОБА_14 вважає, що суди безпідставно дійшли висновків про належність земельної ділянки до земель державного лісового фонду, оскільки наявні у справі матеріали лісовпорядкування є недопустимими доказами, відсутні їх погодження та затвердження у встановленому законодавством порядку.
		12.        Суди першої й апеляційної інстанцій безпідставно відмовили у задоволенні клопотань про призначення судової земельно-технічної експертизи.
		13.        Миколаївська міська рада мала повноваження на розпорядження земельною ділянкою, оскільки на момент виникнення спірних правовідносин не було проведено розмежування земель державної та комунальної власності в межах м. Миколаєва.
		14.        Миколаївська ОДА та ДП «Миколаївське лісове господарство» дізналися про порушення їх права ще у 2009 році, оскільки у засіданні сесії Миколаївської міської ради брав участь прокурор - представник прокуратури, який в силу посадових обов`язків був зобов`язаний вжити заходів щодо перевірки дотримання міською радою в її діяльності вимог земельного законодавства. А тому позовна давність на момент звернення прокурора до суду з цим позовом спливла.
		15.        Спір у частині визнання незаконними та скасування пунктів оскаржених рішень має розглядатися за правилами господарського судочинства, оскільки прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах юридичних осіб - Миколаївської ОДА та ДП «Миколаївське лісове господарство» з вимогами до Миколаївської міської ради, яка також є юридичною особою.
		(2) Позиція прокурора
		16.        У січні 2017 року перший заступник прокурора Миколаївської області подав заперечення на касаційну скаргу. Просить відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити рішення судів попередніх інстанцій без змін. 
		17.        Мотивує заперечення на касаційну скаргу так :
		17.1.    Факт незаконного вибуття земельної ділянки став відомим лише під час прокурорської перевірки 2014 року;
		17.2.    Миколаївська міська рада незаконно вилучила земельну ділянку з постійного користування ДП «Миколаївське лісове господарство», чим порушила права її власника та постійного користувача;
		17.3.    Досліджені судами матеріали лісовпорядкування є доказом права постійного користування ДП «Миколаївське лісове господарство» земельною ділянкою, яка вибула з володіння власника незаконно. А тому суди обґрунтовано дійшли висновку про її витребування.
		(3) Позиція інших учасників справи
		18.        Інші учасники справи відзиви на касаційну скаргу не подали.
		ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
		(1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
		(1.1) Щодо юрисдикції суду
		19.        Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).
		20.        ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19).
		21.        Господарський процесуальний кодекс (далі - ГПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб`єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів (пункт 6 частини другої статті 12).
		22.        ГПК України, в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, встановлює, що господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою статті 20), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі на землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці (пункт 6 частини першої статті 20).
		23.        Як встановили суди першої й апеляційної інстанцій, прокурор звернувся до суду, зокрема, з вимогою про визнання протиправними і скасування пункту 40 розділу 1 рішення № 42/65, яким ОСОБА_13 наданий дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, та пунктів 10 і 10.2 розділу 4 рішення № 47/51, яким затверджений проект землеустрою та надана у власність ОСОБА_13 земельна ділянка.
		24.        Мотиви їх оскарження пов`язані з тим, що у Миколаївської міської ради були відсутні повноваження на розпорядження землями лісогосподарського призначення, і згодавласника на відчуження земельної ділянки або зміни її цільового призначення відсутня.
		25.        У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права й обов`язки безпосередньо виникають, зокрема, з актів органів місцевого самоврядування (частина четверта статті 11 ЦК України). Отже, рішення цих органів можуть бути підставами виникнення цивільних прав та обов`язків.
		26.        Відповідно до пункту 10 частини другої статті 16 ЦК України до способів захисту цивільних прав та інтересів належить, зокрема, визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування. Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України).
		27.        Рішення суб`єкта владних повноважень у сфері земельних відносин може оспорюватися з погляду його законності, а вимога про визнання такого рішення незаконним і про його скасування - розглядатися за правилами цивільного судочинства, якщо внаслідок реалізації такого рішення у фізичної особи виникло цивільне право, і спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У цьому разі вказану вимогу можна розглядати як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України та пред`являти до суду для розгляду за правилами цивільного судочинства, якщо фактично метою заявлення зазначеної позовної вимоги є оспорювання речового права (права власності), що виникло внаслідок реалізації відповідного рішення суб`єкта владних повноважень (див., зокрема, висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 24 квітня 2018 року у справі № 401/2400/16-ц, від 15 травня 2018 року у справі № 809/739/17, від 20 вересня 2018 року у справі № 126/1373/17).
		28.        Тобто, якщо у результаті прийняття рішення суб`єктом владних повноважень фізична особа набула речове право на земельну ділянку, то вимога про визнання незаконним такого рішення та про його скасування стосується приватноправових відносин і є цивільно-правовим способом захисту права позивача.
		29.        Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що прийняття Миколаївською міською радою оскаржених рішень є етапами передання земельної ділянки у власність  ОСОБА_13 , яка отримала відповідний державний акт. Тому прокурор визначив її одним зі співвідповідачів у справі.
		30.        Позовні вимоги про визнання рішень № 42/65 і № 47/51 у відповідній частині незаконними та про їх скасування спрямовані на оспорення передання земельної ділянки вказаній фізичній особі, а вимоги прокурора до інших співвідповідачів-фізичних осіб стосуються оспорення відчуження ОСОБА_13 земельної ділянки ОСОБА_14 , а нею - останньому набувачеві ОСОБА_15 , до якого заявлена вимога про витребування цієї ділянки у власність держави.
		31.        ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, не передбачав обмежень щодо розгляду спору з таким предметом і суб`єктним складом як у цій справі за правилами цивільного судочинства, а ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, навпаки встановлював обмеження за суб`єктним критерієм, які унеможливлювали розгляд позову одночасно до юридичної особи та фізичних осіб.
		32.        Тому з огляду на зміст спірних правовідносин, взаємопов`язаність позовних вимог і їх спрямованість на витребування земельної ділянки від останнього її набувача, необґрунтованим є довід ОСОБА_14 про наявність юрисдикції господарського суду щодо розгляду вимог про визнання незаконними та скасування окремих пунктів рішень № 42/65 і № 47/51. Велика Палата Верховного Суду вважає, що заявлені вимоги мають розглядатися за правилами цивільного судочинства.
		(1.2) Щодо цільового призначення земельної ділянки
		33.        Ліси та землі лісового фонду України є об`єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання. 
		34.        Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах (частина друга статті 1 ЛК України (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
		35.        Земельні відносини, що виникають при використанні, зокрема, лісів регулюються приписами Земельного кодексу (далі - ЗК) України, а також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому кодексу (частина друга статті 3 ЗК України (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)).
		36.        За основним цільовим призначенням ЗК України передбачає виділення в окрему категорію земель лісогосподарського призначення (пункт «е» частини першої статті 19 ЗК України).
		37.        Ведення лісового господарства полягає у здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів (стаття 63 ЛК України).
		38.        До земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства (стаття 5 ЛК України).
		39.        Використанню лісогосподарських земель за їх цільовим призначенням законодавство надає пріоритет : складовою охорони земель є захист лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб (пункт «б» частини першої статті 164 ЗК України).
		40.        Оскільки земельна ділянка та права на неї на землях лісогосподарського призначення є об`єктом земельних правовідносин, то суб`єктний склад і зміст таких правовідносин має визначатися згідно з нормами земельного законодавства та лісового законодавства -у частині використання й охорони лісового фонду (див. висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 21 січня 2015 року у справі № 6-224цс14).
		41.        Відповідно до пункту 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.
		42.        Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерного дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентуються галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Держлісгоспом СРСР 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкування належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення. Відтак, вирішуючи питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства, необхідно враховувати пункт 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України (див. висновок Верховного Суду України, викладений в постанові від 21 січня 2015 року у справі № 6-224цс14).
		43.        Суди встановили, що земельна ділянка мала статус земельної ділянки лісогосподарського призначення та перебувала в постійному користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство», що підтверджувалося витягами з планшету № 1 лісовпорядкування за 2003 рік та з планшету № 4 лісовпорядкування 1973 року Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання (Т. 1, а. с. 215-218), оригінали яких були оглянуті на судовому засіданні у суді апеляційної інстанції, а також листами Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства № 896 від 11 вересня 2014 року й Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання ВО «Укрдержліспроект» № 299 від 4 вересня 2014 року (Т. 1, а. с. 26-28).
		44.        Отже, встановлюючи на підставі матеріалів лісовпорядкування правовий статус земельної ділянки як такої, що належить до земель лісогосподарського призначення, суди попередніх інстанцій врахували наведені вище приписи законодавства. А тому аргументи касаційної скарги про недопустимість доказів, використаних для встановлення факту віднесення земельної ділянки до складу земель лісогосподарського призначення, Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими.
		(1.3) Щодо органу, уповноваженого державою розпоряджатися земельною ділянкою
		45.        Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.
		46.        Згідно з частиною другою статті 45 ЦПК України у редакції, чинній на час подання позову, прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, у позовній заяві зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
		47.        Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що повноваження на розпорядження земельною ділянкою належать до компетенції Миколаївської ОДА, яка є органом, уповноваженим державою як власником земельної ділянки здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
		48.        До розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому пункту 12 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів -відповідні органи виконавчої влади (абзац перший пункту 12 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України).
		49.        Відповідно до пункту 2 частини першої статті 21 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», пункту 5 частини першої статті 31 ЛК України до повноважень державних адміністрацій у сфері лісових відносин належить, зокрема, передання у власність земельних лісових ділянок площею до 1 га, що перебувають у державній власності, на відповідній території.
		50.        Порядок вилучення земельних ділянок визначає стаття 149 ЗК України, за приписами якої земельні ділянки, надані у постійне користування, зокрема, із земель державної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за згодою землекористувачів за рішеннями Кабінету Міністрів України, місцевих державних адміністрацій відповідно до їх повноважень.
		51.        Частина шоста статті 149 ЗК України встановлює, що обласні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами п`ятою, дев`ятою цієї статті.
		52.        Відповідно до частини п`ятої статті 149 ЗК України районні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення водного господарства, крім випадків, визначених частиною дев`ятою цієї статті; в) будівництва об`єктів, пов`язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, лікарень, підприємств торгівлі тощо), крім випадків, визначених частиною дев`ятою цієї статті. А згідно з останньою Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, зокрема, ліси площею понад 1 гектар для нелісогосподарських потреб, крім випадків, визначених частинами п`ятою ? восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 ЗК України.
		53.        Отже, згідно з наведеними приписами вилучення для нелісогосподарських потреб спірної земельної ділянки державної власності, що віднесена до земель лісогосподарського призначення та перебуває у постійному користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство», і передання у приватну власність такої ділянки належало до повноважень Миколаївської ОДА.
		54.        З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим довід касаційної скарги щодо наявності у Миколаївської міської ради повноважень на розпорядження спірною земельною ділянкою.
		(1.4) Щодо відсутності волевиявлення власника на відчуження земельної ділянки
		55.        Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).
		56.        Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що спірна земельна ділянка перебувала у державній власності, мала лісогосподарське призначення, у постійного землекористувача (ДП «Миколаївське лісове господарство») у встановленому порядку повноважним органом (Миколаївською ОДА) не вилучалась, а зміна її цільового призначення у передбаченому законом порядку не здійснювалась.
		57.        Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутність спрямованого на відчуження земельної ділянки рішення повноважного органу державної влади - Миколаївської ОДА - означає, що держава як власник волю на відчуження цієї ділянки не виявляла.
		58.        Суди дійшли правильного висновку, що земельна ділянка вибула з володіння власника поза його волею - без прийняття ним відповідного рішення.
		59.        Таким чином, оскільки держава в особі Миколаївська ОДА не розпорядилася земельною ділянкою у передбачений законом спосіб, Миколаївська міська рада відчужила її без вираження на це волі власника.
		(1.5) Щодо суті позовних вимог
		60.        Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено неправильне застосування норм матеріального права.
		(1.5.1) Про визнання незаконними і скасування пунктів оскаржених рішень
		61.        Миколаївська міська рада позов визнала (Т. 1, а. с. 93-94).
		62.        Суди першої й апеляційної інстанцій дійшли висновку, що повноваження з розпорядження земельною ділянкою належали до компетенції Миколаївської ОДА, яка волі на відчуження цієї ділянки не виявляла.
		63.        Велика Палата Верховного Суду вказала, що відсутність спрямованого на відчуження майна рішення повноважного органу державної влади означає, що власник волю на відчуження цього майна не виявляв (див. пункти 57-59 цієї постанови).
		64.        Необхідною передумовою виникнення права приватної власності на земельну ділянку державної чи комунальної власності має бути рішення про передання у приватну власність цієї ділянки, прийняте відповідним органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування, які діють від імені власника (див. висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 31 жовтня 2012 року у справі № 6-53цс12). Тому відсутність у справі № 488/5027/14-ц такого рішення держави в особі Миколаївської ОДАяк уповноваженого органу означає, що відчуження земельної ділянки відбулось без вираження волі власника.
		65.        Отже, висновки судів у цій справі про визнання незаконними і скасування окремих пунктів оскаржених рішень як таких, що суперечать актам законодавства та порушують право власності держави на земельну ділянку,є правильними.
		(1.5.2) Щодо визнання недійсним державного акта
		66.        Згідно з абзацом першим частини першої статті 116 ЗК України у редакції, чинній на час видання державного акта, громадяни набувають право власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим кодексом, або за результатами аукціону.
		67.        Відповідно до частини другої цієї ж статті набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
		68.        Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (стаття 125 ЗК України у редакції, чинній на час видання державного акта).
		69.        Відповідно до частини першої статті 126 ЗК України у редакції, чинній з 1 травня 2009 року до 1 січня 2013 року, право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті; а у редакції, чинній з 1 січня 2013 року, - право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
		70.        Отже, підставою набуття права приватної власності на земельну ділянку із земель державної чи комунальної власності, є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, а не державний акт на право власності на земельну ділянку.
		71.        Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що, хоча суди і дійшли по суті правильних висновків про незаконність видання державного акта, проте визнання його недійсним не було необхідним для вирішення питання про те, що земельна ділянка належить державі, та для її витребування в інтересах Миколаївської ОДА.
		(1.5.3) Щодо визнання недійсними договорів купівлі-продажу
		72.        Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (пункт 57 постанови від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17).
		73.        Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, що було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.
		74.        Велика Палата Верховного Суду погоджується з цим висновком Верховного Суду України. Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.
		75.        Велика Палата Верховного Суду вважає, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (близький за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, не є ефективним способом захисту права власника.
		76.        З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що суди мали відмовити у задоволенні вимог про визнання недійсними договорів купівлі-продажу.
		(1.5.4) Щодо витребування земельної ділянки
		77.        Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
		78.        Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)).
		79.        Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).
		80.        Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній метівтручання у право:
		80.1.    Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.
		80.2.    Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.
		80.3.    Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).
		81.        Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
		82.        Так, у рішенні від 27 листопада 2007 року у справі «Гамер проти Бельгії» (Hamer v. Belgium, заява№ 21861/03) щодо зобов`язання заявниці знести заміський будинок, побудований у лісовій зоні, до якої застосовувалась заборона на будівництво, ЄСПЛ встановив:
		82.1.    Втручання у право заявниці на мирне володіння майном, яке стало результатом знесення її будинку за рішенням органів влади, було передбачене законом і переслідувало мету контролю за використанням земельної ділянки відповідно до загальних інтересів шляхом приведення її у відповідність до плану землекористування, який визначав лісову зону, в якій будівництво не дозволялося (§ 77).
		82.2.    Стосовно пропорційності втручання, то питання захисту навколишнього середовища зумовлюють постійний і стійкий інтерес громадськості, а отже, і органів державної влади. Економічні імперативи та навіть деякі основні права, включаючи право власності, не повинні превалювати над екологічними міркуваннями, особливо якщо держава має законодавство з цього питання (§ 79). Тому обмеження права власності були допустимими за умови, що між індивідуальними та колективними інтересами встановлений розумний баланс (§ 80).
		82.3.    Власники заміського будинку могли мирно та безперервно користуватися ним протягом тридцяти семи років. Офіційні документи, сплачені податки та виконані будівельні роботи свідчили про те, що органи влади знали або повинні були знати про існування цього будинку протягом тривалого часу. А після того, як порушення було встановлене, сплинули ще п`ять років, перш ніж були пред`явлені звинувачення. Тим самим органи влади допомагали закріпити ситуацію, яка могла лише завдати шкоди охороні лісової території, на захисті якої стояв закон. Однак у національному законодавстві не було жодного припису про узаконення будівлі, побудованої у лісовій зоні. Окрім як шляхом приведення місця забудови до його первинного стану, ніякий інший спосіб захисту не був належним з огляду на беззаперечне втручання у цілісність лісової зони, в якій не дозволялась жодна забудівля (§ 83-86). З урахуванням цих підстав ЄСПЛ визнав втручання у право власності заявниці пропорційним (§ 88).
		83.        Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування. У цій справі - не тільки прокурора, Миколаївської ОДА, ДП «Миколаївське лісове господарство», але й Миколаївської міської ради,  ОСОБА_13 , ОСОБА_14 та ОСОБА_15 
		84.        Право держави витребувати земельну ділянку, належну до земель лісогосподарського призначення, з огляду на доведену незаконність і безпідставність її відчуження на користь фізичної особи передбачене у чинному законодавстві України. Відповідні приписи стосовно охорони вказаної категорії земель і регламентування підстав для витребування майна з чужого незаконного володіння є доступними, чіткими та передбачуваними.
		85.        Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).
		86.        Натомість, можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша - третя статті 388 ЦК України).
		87.        Суди встановили, що Миколаївська міська рада повноважень на розпорядження земельною ділянкою не мала, остання вибула з володіння її власника поза його волею.
		88.        Повернення у державну власність земельної ділянки, незаконно відчуженої фізичній особі органом місцевого самоврядування переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом земельної ділянки - належністю її до земель лісогосподарського призначення.
		89.        Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, стаття 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України). Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, без належного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.
		90.         В силу об`єктивних, видимих природних властивостей земельної ділянки, фізичні особи-відповідачі, проявивши розумну обачність, могли та повинні були знати про те, що ця ділянка належить до земель лісогосподарського призначення (див. близькі за змістом висновки, висловлені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц, від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц і від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц).
		91.        З огляду на все викладене вище загальний інтерес у контролі за використанням земельної ділянки за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації у цій справі переважає приватний інтерес  ОСОБА_15  у збереженні земельної ділянки у власності.
		92.        Крім того, з огляду на особливості принципів диспозитивності та змагальності у цивільному процесі України (згідно з якими сторони вільні у розпорядженні їхніми процесуальними правами, зокрема, і щодо подання зустрічного позову, а суд не має можливості розглянути не ініційовані сторонами питання) та враховуючи приписи частин третьої і четвертої статті 390 ЦК України, ОСОБА_15 не позбавлений можливості заявити до власника земельної ділянки позов про відшкодування необхідних витрат на утримання та збереження останньої, здійснених з часу, з якого власникові належить право на її повернення, а у разі здійснення поліпшень земельної ділянки, які не можуть бути відокремлені від неї без завдання їй шкоди, - позов про відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася вартість земельної ділянки.
		93.        Велика Палата Верховного Суду також погоджується з висновком апеляційного суду про те, що ОСОБА_15 , із власності якого витребовується земельна ділянка, не позбавлений можливості відновити своє право, пред`явивши вимогу до ОСОБА_14 , в якої він придбав цю ділянку, про відшкодування збитків на підставі статті 661 ЦК України. Відповідно до частини першої цієї статті у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав. Аналогічне право може реалізувати і ОСОБА_14 , пред`явивши відповідну вимогу до ОСОБА_13 як продавця земельної ділянки. Вказане відповідає висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2510цс15.
		94.        Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає, що витребування земельної ділянки у ОСОБА_15 не порушуватиме принцип пропорційності втручання у його право власності.
		(1.5.5) Щодо вимоги про скасування запису
		95.        Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (див. принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц).
		96.        Функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Гарантування державою об`єктивності, достовірності, повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження й обов`язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав є загальними засадами цієї реєстрації (пункт 1 частини першої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
		97.        Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
		98.        Цей припис слід розуміти так, що рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем.
		99.        На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем.
		100.     Відтак, пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права.
		(1.6) Щодо позовної давності
		101.     Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захистсвого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).
		102.     Отже, позовна давність є строком для подання позову як безпосередньо суб`єктом, право якого порушене (зокрема державою, що наділила для виконання відповідних функцій у спірних правовідносинах певний орган державної влади, який може звернутися до суду), так і прокурором, уповноваженим законом звертатися до суду з позовом в інтересах держави як носія порушеного права, від імені якої здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах може певний її орган.
		103.     На віндикаційні позови держави в особі органів державної влади поширюється загальна позовна давність (пункт 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 рокуу справі № 362/44/17).
		104.     Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
		105.     Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
		106.     І в разі подання позову суб`єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган (пункти 46, 48, 65-66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 рокуу справі № 362/44/17).
		107.     Позов у цій справі прокурор подав до суду 23 вересня 2014 року.
		108.      ОСОБА_14 заявила у суді першої інстанції про сплив позовної давності до всіх вимог (Т. 1, а с. 54-58), зокрема й тих, які її не стосувалися. Миколаївська міська рада позов прокурора вважала обґрунтованим і визнала повністю (Т. 1, а с. 93-94). ОСОБА_13 та ОСОБА_15 судові засідання у судах першої й апеляційної інстанцій не відвідували. ОСОБА_18 на судовому засіданні у суді апеляційної інстанції апеляційну скаргу  ОСОБА_14 повністю підтримав.
		109.     Суд першої інстанції визнав поважними причини пропуску позовної давності, оскільки факт порушення вимог законодавства щодо відчуження земельної ділянки виявлений прокуратурою лише під час прокурорської перевірки 2014 року.
		110.     Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що позовна давність не пропущена, бо Миколаївська ОДА та ДП «Миколаївське лісове господарство», які підтримали позов прокурора, дізналися про їх порушене право з часу виявлення порушень земельного законодавства у 2014 році прокурором; у матеріалах справи відсутні будь-які відомості про те, що Миколаївська ОДА як розпорядник земель державної власності дізналася про порушення вимог земельного законодавства раніше.
		111.     Апеляційний суд оцінив наявні у справі докази та встановив, що не підтверджують обізнаність Миколаївської ОДА про порушення її права раніше, ніж у 2014 році, висновки Управління культури Миколаївської ОДА № 914 (квітень 2010 року) про погодження проекту землеустрою, а також № 4265 (грудень 2009 року) про можливість вибору місця розташування земельних ділянок (Т. 2, а. с. 91, 104), оскільки Управління культури Миколаївської ОДА не має відповідних повноважень.
		112.     Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що з урахуванням встановлених судами обставин, досліджених і оцінених доказів сам по собі факт присутності представника органів прокуратури на пленарному засіданні ради під час прийняття нею оскаржених рішень не є доказом обізнаності уповноважених органів держави про порушення її прав. Тому відповідний довід касаційної скарги є необґрунтованим, а висновок апеляційного суду про відсутність пропуску позовної давності - правильним.
		(1.7) Щодо відмови судів у призначенні судової земельно-технічної експертизи
		113.     Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим довід касаційної скарги про порушення норм процесуального права у зв`язку з відмовою судів першої й апеляційної інстанцій у задоволенні клопотання про призначення судової земельно-технічної експертизи.
		114.     Призначення експертизи є обов`язковим у разі, якщо клопотання про призначення експертизи заявили обидві сторони. Призначення експертизи є обов`язковим також за клопотанням хоча б однієї зі сторін, якщо у справі необхідно встановити: 1) характер і ступінь ушкодження здоров`я; 2) психічний стан особи; 3) вік особи, якщо про це немає відповідних документів і неможливо їх одержати (стаття 145 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій).
		115.     У цій справі суди не отримували клопотання обох сторін про призначення судової земельно-технічної експертизи. А з огляду на предмет спору не було необхідності досліджувати обставини, для встановлення яких за клопотанням однієї зі сторін призначення судової експертизи є обов`язковим.
		(2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		116.     Згідно з пунктом 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
		117.     Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частини перша - третя статті 412 ЦПК України).
		118.     Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
		119.     З огляду на надану аргументам учасників справи та висновкам судів першої й апеляційної інстанцій оцінку Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу частково обґрунтованою. Тому рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 12 липня 2016 року та рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 14 листопада 2016 року необхідно скасувати в частині задоволення позовних вимог про визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельної ділянки. Щодо цих вимог ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. В іншій частині - щодо задоволених позовних вимог про визнання незаконним і скасування окремих пунктів рішень № 42/65та № 47/51, про визнання недійсними державного акта, про скасування запису, а також про витребування земельної ділянки з незаконного володіння - змінене рішенням апеляційного суду рішення суду першої інстанції, а також рішення суду апеляційної інстанції слід залишити без змін, оскільки висновки судів є по суті правильними.
		(3) Висновки щодо застосування норм права
		120.     Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).
		121.     Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).
		122.     Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
		123.     Рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Для внесення такого запису на підставі зазначеного рішення суду окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем не потрібно.
		124.     Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша - третя статті 388 ЦК України).
		125.     Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.
		126.     Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
		127.     У спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, що перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси, зокрема, у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України), та через інші законодавчі обмеження.Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля. Тому суди, застосовуючи критерії сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями вказаної статті, повинні, зокрема, оцінити пропорційність такого втручання.
		Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 3 частини першої статті 409, статтями 410, 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
		П О С Т А Н О В И Л А :
		1.    Касаційну скаргуОСОБА_14 задовольнити частково.
		2.    Рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 14 листопада 2016 року та рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 12 липня 2016 року скасувати в частині задоволення позовних вимог про:
		   визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 14 жовтня 2010 року, укладеного ОСОБА_13 з ОСОБА_14 , посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Ласурія С. А. та зареєстрованого у реєстрі за № 2935;
		   визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 30 серпня 2013 року, укладеного ОСОБА_14 з ОСОБА_15 , посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Ласурія С. А. та зареєстрованого у реєстрі за № 2231;
		У цій частині ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
		3.    В іншій частині рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 14 листопада 2016 року, а також змінене нимрішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 12 липня 2016 року залишити без змін.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
		Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
		Суддя-доповідач Д. А. ГудимаСудді:Н. О. АнтонюкЛ. М. Лобойко С. В. БакулінаН. П. Лященко В. В. БританчукО. Б.    ОСОБА_19 .    ОСОБА_20 .    ОСОБА_21 .    ОСОБА_22 .    ОСОБА_23 .    ОСОБА_24 .    Ситнік В. С . КнязєвВ. Ю. Уркевич  О. Г. Яновська

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...