Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 234/3341/15-ц : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із правочинів, зокрема договорів (крім категорій 301000000-303000000), з них.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 18.06.2019. Забезпечено надання загального доступу: 19.06.2019.
Дата набрання законної сили: 22.05.2019
Номер судового провадження: 61-30536ск18

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова                                                 
		Іменем України
		 
		22 травня 2019 року 
		м. Київ
		 
		справа № 234/3341/15-ц
		провадження № 61-30536св18
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: 
		          головуючого - Стрільчука В. А.,
		          суддів:                            Кузнєцова В. О.,                          Погрібного С. О., 
		                                       Ступак О. В. (суддя-доповідач), Усика Г. І.,            
		 
		учасники справи: 
		позивач - ОСОБА_1 , 
		відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Виконавчий комітет Краматорської міської ради, 
		третя особа - ОСОБА_4 ,
		 
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Краматорського міського суду Донецької області від 22 травня 2017 року у складі судді Літовки В. В. та рішення Апеляційного суду Донецької області від 05 жовтня 2017 року у складі колегії суддів: Новікової Г. В., Космачевської Т. В., Новосядлової В. М.,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Короткий зміст позовних вимог і рішень судів
		 
		У березні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Виконавчого комітету Краматорської міської ради (далі - ВК Краматорської МР), третя особа - ОСОБА_4 , про визнання частково недійсними рішення ВК Краматорської МР, свідоцтва про право власності, договору купівлі-продажу квартири, визнання майна об`єктом права спільної сумісної власності та поділ майна.
		 
		Свої вимоги позивач обґрунтовувала тим, що 18 вересня 1962 року між нею і ОСОБА_2 укладений шлюб.На підставі рішення ВК Краматорської МР              від 30 березня 1970 року № 119 ОСОБА_2 виданий ордер від 23 квітня 1970 року № 126 на трикімнатну квартиру жилою площею 41,37 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідно до рішення                 ВК Краматорської МР від 02 вересня 1987 року № 402 відбулося перенумерування будинку № АДРЕСА_4. Вказана квартира належала Житлово-будівельному кооперативу «Луч» (далі ? ЖБК «Луч»), членом якого був ОСОБА_2 Із березня 1969 року нею разом з ОСОБА_2 сплачувались пайові внески за вказану квартиру. За час шлюбу за сумісні кошти сплачено відповідне паєнагромадження в сумі 4 550,00 руб, що становило повну загальну вартість паєнагромадження (повного розміру пайового внеску) квартири.    02 жовтня 1990 року шлюб між нею і ОСОБА_2 розірваний. Після розірвання шлюбу вона з ОСОБА_2 із 1990 року почали проживати однією сім`єю без реєстрації шлюбу у вказаній квартирі до 1995 року. Крім того, у квартирі проживали їх син і донька, яка знялася з реєстрації та виїхала у 1985 році. У 1995 році вона разом із ОСОБА_2 переїхали на постійне місце проживання у будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_3 , який вона успадкувала після смерті матері, а квартиру АДРЕСА_4 , залишили для постійного проживання сину. У січні 2015 року, коли вона була на новорічних святах у їхнього сина, син повідомив їй, що він ще в січні 2008 року купив у ОСОБА_2 їхню спільну квартиру. Вважає, що ОСОБА_2 порушив її право на спірну квартиру і розпорядився квартирою без її згоди, уклавши з ОСОБА_3 договір купівлі-продажу спірної квартири.
		 
		Посилаючись на викладене, просила визнати недійсним рішення ВК Краматорської МР від 17 вересня 2003 року № 410 у частині оформлення документів та видачі свідоцтва про право особистої власності ОСОБА_2 на кооперативну квартиру       АДРЕСА_4 ; визнати недійсним свідоцтво про право власності на кооперативну квартиру, що видане 25 вересня 2003 року               ВК Краматорської МР на ім`я ОСОБА_2 ; визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири, укладений 31 січня 2008 року між ОСОБА_2 та         ОСОБА_3 та посвідчений державним нотаріусом Першої краматорської державної нотаріальної контори Фареник О. О.; визнати квартиру об`єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 Визнати за           ОСОБА_2 та ОСОБА_1 право власності по 1/2 частини вказаної квартири.
		У квітні 2015 року ОСОБА_4 звернулася до суду із зустрічним позовом до  ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ВК Краматорської МР про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності на 1/2 частини квартири.
		 
		Свої вимоги позивач обґрунтовувала тим, що вона з ОСОБА_3 перебувала у зареєстрованому шлюбі з 03 червня 1995 року, від якого вони мають двох дітей. Під час шлюбу за сумісні кошти була придбана квартира АДРЕСА_4 , де вони мешкають і зараз. Договір купівлі-продажу був оформлений на ім`я ОСОБА_3 та нотаріально посвідчений. Вона з чоловіком зробили в квартирі ремонт, а саме: замінили міжкімнатні і вхідні двері, сантехніку у туалеті та ванній кімнаті, кахелем виклали стіни, замінили шпалери у кімнатах, зробили ремонт на кухні, натяжну стелю у прихожій кімнаті. ОСОБА_3 зареєстрований у спірній квартирі, але постійно проживає з ОСОБА_1 по АДРЕСА_3 2014 року вона припинила з ОСОБА_3 сімейні стосунки. 
		 
		Посилаючись на викладене, позивач просила визнати спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_4 , придбану відповідно до договору купівлі-продажу 31 січня            2008 року, посвідченого державним нотаріусом Першої краматорської державної нотаріальної контори Фареник О. О., зареєстрованого в реєстрі № 2-834 на ім`я ОСОБА_3 та зареєстрованого в реєстрі прав власності на нерухоме майно           19 березня 2008 року, номер витягу 18155851. Визнати за нею право власності на      1/2 частини вказаної квартири.
		 
		Суди неодноразово розглядали цю справу.
		 
		Рішенням Краматорського міського суду Донецької області від 22 травня 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним рішення ВК Краматорської МР від 17 вересня 2003 року № 410 у частині оформлення документів та видачі свідоцтва про право особистої власності ОСОБА_2 на кооперативну квартиру АДРЕСА_4 . Визнано недійсним свідоцтво про право власності на кооперативну квартиру, видане 25 вересня 2003 року ВК Краматорської МР на ім`я ОСОБА_2 . Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири, укладеного 31 січня 2008 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Визнано квартиру об`єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 Визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності по 1/2 частини квартири за кожним.
		 
		У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 відмовлено.
		 
		Задовольняючи первісний позов ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив із того, що оскільки внески за спірну кооперативну квартиру повністю сплачено за час шлюбу з ОСОБА_2 , тому квартира є спільним сумісним майном подружжя, що не враховано виконкомом при прийнятті рішення про видачу свідоцтва про право власності на квартиру. Ордер на спірну квартиру також виданий лише на ОСОБА_2 без врахування, що співвласником квартири є також ОСОБА_1 Оскільки ОСОБА_1 на час продажу спірної квартири була її співвласником, а для розпорядження спільним майном потрібна згода іншого співвласника (стаття 369 ЦК України), то вона має право на пред`явлення позову про визнання договору купівлі-продажу недійсним з підстав, передбачених нормами ЦК України і СК України. 
		 
		Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд виходив із того, що квартира не може бути предметом спільного сумісного майна подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , оскільки ОСОБА_2 не мав права на її відчуження без згоди іншого співвласника - ОСОБА_1 . 
		 
		Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 05 жовтня 2017року рішення суду першої інстанції змінено. Виключено із мотивувальної та резолютивної частин рішення посилання на поновлення строку позовної давності для звернення до суду. 
		 
		Змінюючи рішення, суд апеляційної інстанції виходив із того, що паєнагромадження за спірну квартиру було сплачено за сумісні кошти під час шлюбу подружжям ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а після його повної сплати спірна квартира є спільною власністю подружжя. Проте у 2003 році ОСОБА_2 усупереч домовленостям із ОСОБА_1 самостійно отримав у ЖБК «Луч» довідку про сплату ним пайового внеску на вищевказану квартиру та звернувся до ВК Краматорської МР із заявою про оформлення права особистої власності на вказану квартиру. Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. ОСОБА_2 самостійно розпорядився спірною квартирою шляхом укладення з ОСОБА_3 договору купівлі-продажу квартири. При цьому    ОСОБА_1 при укладанні договору купівлі-продажу спірної квартири не була і письмової та нотаріально засвідченої згоди на укладання цього договору не надавала. Суд першої інстанції безпідставно поновив ОСОБА_1 пропущений нею строк позовної давності, оскільки вона його не пропустила. 
		 
		Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги та позиції інших учасників
		 
		У грудні 2017 року  ОСОБА_4  подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Краматорського міського суду Донецької області від 22 травня 2017 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 05 жовтня 2017 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Вказує на те, що суди не звернули уваги на те, що          ОСОБА_2 та ОСОБА_3 визнали позов ОСОБА_1 . Помилковий висновок суду про те, що пайові внески крім члена кооперативу ОСОБА_2 . нібито вносила ОСОБА_1 (яка ніколи не була членом кооперативу «Луч») - не підтверджується належними доказами і спростовується матеріалами справи. He існує судового рішення про визнання за ОСОБА_1 права на частину паєнагромадження. ОСОБА_1 пропустила строк позовної давності для звернення до суду із цим позовом. 
		 
		У січні 2018 року ОСОБА_1 подала до суду відзив на касаційну скаргу, згідно з яким доводи скарги є безпідставними та необґрунтованими, такими, що вже раніше були викладені в апеляційній скарзі ОСОБА_4 . 
		 
		У лютому 2018 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 також подали відзиви на касаційну скаргу, які є ідентичним відзиву ОСОБА_1 
		 
		14 лютого 2018 року ОСОБА_1 подала ще один відзив на касаційну скаргу, згідно з яким при вирішенні зазначеного спору суд першої інстанції правильно врахував положення статті 146 ЖК Української РСР, статті 384 ЦК України, пункту 43 Примірного статуту ЖБК, що під час розгляду справ у спорах про жилу площу в будинках ЖБК пай, внесений подружжям у період сумісного проживання за рахунок спільних коштів, a після повної сплати пайового внеску - квартира, є їхнім спільним майном (якщо інше не буде встановлено письмовою згодою між ними) й у випадку розірвання шлюбу підлягає поділу на загальних підставах. Виходячи з норм законодавства, укладення угоди про поділ паю після розірвання шлюбу між подружжям, вступу колишнього з подружжя до житлово-будівельного кооперативу є правом, а не обов`язком колишнього подружжя. 
		 
		Рух справи у суді касаційної інстанції 
		 
		Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 грудня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі, та надано строк для подання заперечень на касаційну скаргу.
		 
		15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року «Про             внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного             процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).
		 
		Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 
		 
		Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
		 
		У травні 2018 року зазначену справу передано до Верховного Суду.
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 10 квітня 2019 року справу призначено до судового розгляду.
		 
		Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. 
		 
		За змістом статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень             повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
		 
		Позиція Верховного Суду
		 
		Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасуванню в частині задоволення первісного позову ОСОБА_1 та ухвалення в цій частині нового про відмову у задоволенні позову. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині відмови у задоволенні зустрічного позову  ОСОБА_4 підлягають скасуванню із направленням справи у цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.
		Судом встановлено, що 18 вересня 1962 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрований шлюб, який розірвано 03 жовтня 1990 року, що підтверджено витягом із Державного реєстру актів цивільного стану громадян про шлюб щодо підтвердження дошлюбного прізвища.
		 
		На підставі рішення Виконавчого комітету Краматорської міської ради від 30 березня 1970 року № 119, ОСОБА_2 виданий ордер від 23 квітня 1970 року № 126 на трикімнатну квартиру АДРЕСА_4 , яка належала ЖБК «Луч», членом якого був ОСОБА_2 
		 
		Відповідно до рішення Виконавчого комітету Краматорської міської ради                     від 02 вересня 1987 року № 402, відбулося перенумерування будинку № АДРЕСА_1.
		 
		За період перебування ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за спільні сумісні кошти сплачене відповідне паєнагромадження в сумі 4 550,00 руб, що становило на той момент повну загальну вартість паєнагромадження (повного розміру пайового внеску) вказаної квартири. У повному обсязі пайовий внесок погашений подружжям ОСОБА_10 станом на                 01 жовтня 1985 року.
		 
		Вказані обставини визнані в судовому засіданні ОСОБА_2 
		 
		Після розірвання шлюбу 03 жовтня 1990 року, ОСОБА_1 разом із ОСОБА_2 відновили сімейні відносини та продовжили з 1990 року проживати однією сім`єю без реєстрації шлюбу у спірній квартирі, а з 1995 року проживають за адресою: АДРЕСА_3 , однією сім`єю без реєстрації шлюбу до цього часу, що підтверджується актом про постійне проживання та довідкою КП «ЖБК», а також довідкою Привільської селищної ради.
		 
		У 2003 році ОСОБА_2 отримав у ЖБК «Луч» довідку про сплату ним пайового внеску на спірну квартиру та звернувся до Виконавчого комітету Краматорської міської ради із заявою про оформлення права особистої власності на спірну квартиру.
		 
		25 вересня 2003 року Виконавчим комітетом Краматорської міської ради видане на ім`я ОСОБА_2 свідоцтво про право власності на кооперативну квартиру АДРЕСА_4 . 
		 
		31 січня 2008 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (син ОСОБА_2 та ОСОБА_1 ) укладений договору купівлі-продажу квартири, посвідчений державним нотаріусом Першої Краматорської державної нотаріальної контори Фареник О. О., реєстровий номер 2-834.
		 
		При укладені оспорюваного договору купівлі-продажу ОСОБА_4  надавала згоду своєму чоловіку ОСОБА_3 на придбання спірної квартири за спільні кошти. 
		 
		Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 вказувала на те, що її чоловік         ОСОБА_2 відчужив належну їм на праві спільної сумісної власності подружжя квартиру без її письмового дозволу у зв`язку з чим такий договір підлягає визнанню недійсним, а квартира має бути поділена у порядку поділу майна подружжя.
		 
		Нормативно-правове обґрунтування щодо вимог первісного позову ОСОБА_1 у частині визнання квартири об`єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .
		 
		Згідно з частиною першою статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
		 
		Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.
		 
		Відповідно до положень пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.
		 
		Відповідно до статті 112 ЦК УРСР (чинного на час набуття прав на спірну квартиру) майно може належати на праві спільної власності двом або кільком громадянам.
		 
		Положеннями статті 22 КпШС України (чинного на час набуття прав на спірну квартиру) передбачено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю.
		 
		Відповідно до статті 368 ЦК України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
		 
		Згідно з роз`ясненнями, викладеними у підпунктах 6, 6-1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 вересня 1987 року № 9 «Про практику застосування судами законодавства про житлово-будівельні кооперативи», при розгляді спорів про поділ квартири між подружжям, яке розлучилося, судові слід керуватися статтею 146 ЖК України, статтею 15 Закону України «Про власність», пунктом 43 Примірного статуту житлово-будівельного кооперативу, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 30 квітня 1985 року № 186, (далі - Примірний статут ЖБК) і статтями 22, 24, 28, 29 КпШС України, ураховуючи, що пай, внесений подружжям в ЖБК у період сумісного проживання за рахунок спільних коштів, а також за рахунок коштів, подарованих подружжю або одержаних ним у позичку, та після повної сплати пайового внеску - квартира, є їх спільним майном і підлягає поділу на загальних підставах.
		 
		Відповідно до частини першої статті 15 Закону України від 07 лютого 1991 року            № 697-ХІІ «Про власність» член житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу або товариства, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, дачу, гараж, іншу будівлю або приміщення, надані йому в користування, набуває права власності на це майно.
		 
		Статтею 16 Закону України «Про власність» передбачалось, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності. Здійснення ними цього права регулюється цим Законом і Кодексом про шлюб та сім`ю України.
		 
		Статтями 22, 28, 29 КпШС України (чинного на час набуття прав на спірну квартиру) передбачено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування та розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядав за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку. В разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними.
		 
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги щодо вимог первісного позову ОСОБА_1 у частині визнання квартири об`єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 
		 
		Установивши, що пай за спірну квартиру внесений подружжям  ОСОБА_10 у ЖБК «Луч» у період шлюбу і за рахунок спільних коштів, а також враховуючи відсутність документів на спростування цих обставин, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про те, що спірна квартира була спільною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 
		 
		Нормативно-правове обґрунтування щодо вимог первісного позову ОСОБА_1 у частині визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, укладеного 31 січня 2008 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
		 
		Розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.
		 
		Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).
		 
		За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
		 
		Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної  реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. 
		 
		Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
		 
		Відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя - на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним.
		 
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги щодо вимог первісного позову ОСОБА_1 у частині визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, укладеного 31 січня 2008 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
		 
		Установивши, що ОСОБА_2 здійснив відчуження квартири АДРЕСА_4 , без згоди ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про те, що  ОСОБА_2  без достатніх на те правових підстав розпорядився спільною сумісною власністю подружжя без згоди ОСОБА_1 
		 
		Щодо заяви      ОСОБА_4  прозастосування судом строку позовної давності 
		 
		Разом з тим, вимоги ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та її поділ не підлягають задоволенню з огляду на таке.
		 
		Під час розгляду справи судом першої інстанції до ухвалення рішення ОСОБА_4 звернулася до суду із заявою про застосування позовної давності.
		 
		Відповідно до вимог статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
		 
		Загальний строк позовної давності відповідно до статті 257 ЦК України становить три роки.
		 
		Згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
		 
		Згідно з частиною першою статті 8 ЦПК України суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
		 
		Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) встановлює, що кожен має право на розгляд його справи судом.
		 
		Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Терміни позовної давності, що є звичайним явищем в національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконують кілька завдань, у тому числі забезпечують юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (судове рішення від 20 вересня       2011 року у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Російської Федерації», пункт 570, та судове рішення від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства», пункт 51).
		 
		Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків. Позовна давність установлюється в законіз метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб`єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку.
		 
		Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
		 
		Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття «позовна» має на увазі форму захисту - шляхом пред`явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах - процесуальному (право на пред`явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту). Питання про об`єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії «право на позов у матеріальному сенсі» (право на захист) у контексті її співвідношення із суб`єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин. Набуття права на захист, для здійснення якого встановлена позовна давність, завжди пов`язане з порушенням суб`єктивного матеріального цивільного права. Суб`єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше - регулятивне, друге - охоронне. Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду.
		 
		Ураховуючи, що метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, необхідно дійти висновку, що об`єктом дії позовної давності є право на судовий захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб`єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене.
		 
		Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб`єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного).
		 
		Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися» дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. 
		 
		Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня             1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (№o. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня               2013 року).
		 
		Встановивши, що договір купівлі-продажу від 31 січня 2008 року укладений з порушенням вимог закону та є недійсним, оскільки ОСОБА_2 відчужив спірну квартиру без згоди іншого співвласника - ОСОБА_1 , Верховний Суд приходить до висновку про застосування до вказаних вимог ОСОБА_1 строку позовної давності, у зв`язку з тим, що перебіг строку позовної давності почався з моменту укладення спірного договору купівлі-продажу, тому, звертаючись у березні 2015 року до суду із цим позовом, позивач пропустила трирічний строк звернення до суду. При цьому суд враховує і те, що у цивільних правовідносинах прийнято вважати, що власник майна, як добрий господар, який є зваженим, передбачливим і розсудливим, має знати та дбати про свою власність та зобов`язаний нести витрати на її утримання.
		 
		Доводи ОСОБА_1 про поважність причин пропуску строку для звернення до суду із цим позовом є безпідставними, з огляду також і на те, що квартира відчужена у 2008 році, тобто протягом 7 років ОСОБА_1 не цікавилася належним їй майном, враховуючи також презумпцію цивільного права про те, що власність зобов`язує. Крім того, саме позивач повинна довести поважність причин пропуску строку позовної давності та факт своєї необізнаності щодо укладення спірного договору купівлі-продажу квартири. При цьому особа, здійснюючи право власності на належне їй майно (особливо нерухоме), має діяти відповідально, зокрема проявляти турботу щодо цього майна, бути обізнаним про його стан, тощо. Незнання про порушення через байдужість до своїх прав, не може бути підставою для поновлення пропущеного строку для звернення до суду.
		 
		Щодо оцінки наявності підстав для захисту цивільного права, яким особа зловживає
		 
		Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними.
		 
		Згідно зі статтею 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.
		 
		У зв`язку з цим, добросовісність при правовому регулюванні цивільних відносин повинна розглядатися як відповідність реальної поведінки учасників таких відносин вимогам загальносоціальних уявлень про честь і совість. Іншими словами, щоб бути добросовісним, дії та вчинки учасників цивільних відносин мають здійснюватися таким чином, щоб вони викликали схвальну оцінку з боку суспільної моралі, зокрема в аспекті відповідності застосованих засобів правового регулювання тим цілям, які перед ним ставляться. Цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.
		 
		Відповідно до частини третьої статті 16 ЦК України суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої-п`ятої статті 13 цього Кодексу.
		 
		Аналіз частини другої статті 13 ЦК України дає підстави для висновку, що недобросовісна поведінка особи, яка полягає у вчиненні дій, які можуть у майбутньому порушити права інших осіб, є формою зловживання правом.
		 
		Формулювання «зловживання правом» необхідно розуміти, як суперечність, оскільки якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дію без права, «injuria». Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб`єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права.
		 
		Термін «зловживання правом» свідчить про те, що ця категорія стосується саме здійснення суб`єктивних цивільних прав, а не виконання обов`язків. Обов`язковою умовою кваліфікації дій особи як зловживання правом є встановлення факту вчинення дій, спрямованих на здійснення належного відповідній особі суб`єктивного цивільного права.
		 
		Заборона зловживання правом по суті випливає з якості рівнозваженості, закладеної такою засадою, як юридична рівність учасників цивільних правовідносин. Ця формула виражає втілення в цивільному праві принципів пропорційності, співмірності, справедливості під час реалізації суб`єктивних цивільних прав і виконання юридичних обов`язків.
		 
		Здійснення суб`єктивних цивільних прав повинно відбуватись у суворій відповідності до принципів правомірності здійснення суб`єктивних цивільних прав, автономії волі, принципів розумності і добросовісності. Їх сукупність є обов`язковою для застосування при здійсненні усіх без винятку суб`єктивних цивільних прав.
		 
		Розглядаючи поняття розумності та добросовісності як принципів здійснення суб`єктивних цивільних прав необхідно враховувати, що розумною є поведінка особи, яка діє у межах, не заборонених їй договором або актами цивільного законодавства. Виходячи із аналізу норм, закріплених у ЦК України, поняття «добросовісність» ототожнюється із поняттям «безвинність» і навпаки, «недобросовісність» із «виною». Такий висновок випливає із того, що за діяння, якими заподіяно шкоду внаслідок недобросовісної поведінки, може наступати відповідальність (наприклад, частина третя статті 39 ЦК України), а оскільки обов`язковим елементом настання відповідальності, за загальним правилом, є вина, то такі діяння є винними.
		 
		Дослідження питання про здійснення особою належного їй суб'єктивного матеріального права відповідно до його мети тісно пов`язане з аналізом фактичних дій суб`єкта на предмет дотримання вимоги добросовісності.
		 
		Таким чином, звертаючись до суду із позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, визнання її спільною сумісною власністю та поділ, ОСОБА_1 переслідувала мету не допустити поділ цієї квартири між її сином ОСОБА_3 та його дружиною  ОСОБА_4 , які придбали спірну квартиру у період перебування у шлюбі. 
		 
		Наявність спору про поділ цієї квартири між  ОСОБА_3 та ОСОБА_4 підтверджується пред`явленням останньою зустрічний позов про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності на 1/2 частини квартири. 
		 
		На переконання Верховного Суду, такі умисні дії позивача необхідно оцінити як недобросовісні, спрямовані на порушення права  ОСОБА_4  на отримання частини спірної квартири у порядку поділу майна подружжя, що свідчить про наявність обставин, визначених частиною другою статті 13 ЦК України.
		 
		Щодо оцінки відповідності дій відповідачів критерію добросовісності 
		 
		Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі- «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. 
		 
		В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Наприклад, у статті I.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказується, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
		 
		Визнання позову ОСОБА_1 її сином ОСОБА_3 та колишнім чоловіком ОСОБА_2 , із яким вони проживають разом після розірвання шлюбу, свідчать про однонаправленність дій позивача ОСОБА_1 та відповідачів ОСОБА_2 (колишнього чоловіка), ОСОБА_3 (сина). 
		 
		Дії відповідачів суперечать їх поведінці при укладення оспорюваного договору купівлі-продажу квартири, так як ОСОБА_2 у нотаріально-посвідченій заяві вказував на те, що спірна квартира є його особистою власністю, а ОСОБА_3 ,  як набувач, своїм підписом підтвердив обізнаність про цей факт. Крім того, відповідач ОСОБА_3 отримав у своєї дружини ОСОБА_4 згоду на укладення цього договору купівлі-продажу квартири в інтересах сім`ї і за спільні кошти. 
		 
		Очевидно, що дії відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , які є відповідно батьком та сином, уклали спірний договір купівлі-продажу квартири, а згодом у зв`язку з виникненням спору щодо поділу майна подружжя, яким є ОСОБА_3 ОСОБА_4 , відповідачі підтримують позов пред`явлений       ОСОБА_1 про визнання цього договору недійсним, суперечать їхній попередній поведінці і є недобросовісними.
		 
		З урахуванням наведеного, Верховний Суд приходить висновку, що визнання відповідачами позову має неправомірну мету - порушення прав ОСОБА_4 .
		 
		Верховний Суд, переглядаючи справу у касаційному порядку, враховує конкретні обставини цієї справи щодо наявності обставин, визначених частинами другою та третьою статті 13 ЦК України, застосовує загальні засади цивільного права - принцип справедливості, добросовісності та розумності, а також керується однією з аксіом цивільного судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem», що означає: «У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права». З урахуванням викладеного, Суд вважає, що рішення судів першої та апеляційної інстанції в частині задоволення вимог ОСОБА_1 є незаконними та необґрунтованими, оскільки ухвалені з порушенням норм матеріального права. Суд встановлює порушення меж здійснення цивільних прав, оскільки у діях позивача наявні ознаки зловживання своїм правом на оскарження договору купівлі-продажу спірної квартири з підстав відсутності її згоди на вчинення цього правочину, оскільки ОСОБА_1 повинна була знати про продаж ОСОБА_2 у 2008 році квартири їхньому сину, який перебував у шлюбі з ОСОБА_4 
		 
		Узагальнюючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку про скасування рішення суду першої та апеляційної інстанцій про задоволення первісного позову           ОСОБА_1 та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову.
		 
		Щодо зустрічного позову  ОСОБА_4 
		 
		Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову  ОСОБА_4 суди по суті виходили із того, що вони є безпідставними, оскільки задовольняються вимоги первісного позову ОСОБА_1 , і квартира, яка є предметом обох позовів не може бути поділена між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , оскільки вибула з володіння ОСОБА_1 без її згоди.
		 
		З урахуванням того, що Верховний Суд, переглядаючи цю справу у касаційному порядку дійшов висновку про наявність підстав для скасування рішення судів першої та апеляційної інстанції в частині задоволення первісного позову ОСОБА_1 та ухвалення нового про відмову у задоволенні первісного позову, судові рішення в частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 підлягають також скасуванню з направленням справи у цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції для розгляду цього позову по суті заявлених вимог, оскільки суди при розгляді справи не надавали оцінку обґрунтованості вимогам ОСОБА_4 При вирішенні питання про визнання майна спільною сумісною власністю суд повинен установити не тільки факт набуття цього майна за час шлюбу, а й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя, оскільки сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.
		 
		За приписами частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
		 
		З урахуванням викладеного, суд вважає, що наявні підстави для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанції в частині відмови у задоволенні зустрічного позову  ОСОБА_4 та передачі справи у цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. 
		 
		Щодо розподілу судових витрат
		 
		Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 
		 
		Отже, з  ОСОБА_1  на користь ОСОБА_4 підлягає стягненню судовий збір у розмірі 6 903, 96 грн за подання апеляційних та касаційних скарг в частині оскарженння нею первісного позову ОСОБА_1 . 
		 
		Керуючись статтями 141, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.
		 
		Рішення Краматорського міського суду Донецької області від 22 травня 2017 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 05 жовтня 2017 скасувати.
		 
		У задоволенні первісного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Виконавчого комітету Краматорської міської ради, третя особа - ОСОБА_4 , про визнання частково недійсними рішення Виконавчого комітету Краматорської міської ради, свідоцтва про право власності, договору купівлі-продажу квартири, визнання майна об`єктом права спільної сумісної власності та поділ майна відмовити.
		 
		Справу в частині зустрічного позову ОСОБА_4 до ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Виконавчий комітет Краматорської міської ради про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності на 1/2 частини квартири передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
		 
		Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 судовий збір за подання апеляційних та касаційних скарг у розмірі           6 903, 96 грн.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Головуючий                                                                 В. А. Стрільчук
		 
		Судді:                                                                           В. О. Кузнєцов
		 
		                                                                                                           С. О. Погрібний
		 
		                                                                                     О. В. Ступак
		 
		                                                                                                           Г. І. Усик

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...