Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 369/410/17 : Цивільні справи (до 01.01.2019); Окреме провадження; Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 21.06.2019. Забезпечено надання загального доступу: 24.06.2019.
Дата набрання законної сили: 12.06.2019
Номер судового провадження: 61-40449ск18

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		Постанова 
		Іменем України                                       
		 
		12 червня 2019 року
		 
		м. Київ
		 
		справа № 369/410/17
		 
		провадження № 61-40449св18
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
		 
		головуючого - Луспеника Д. Д.,
		 
		суддів: Білоконь О. В., Гулька Б. І., Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), Хопти С. Ф., 
		 
		учасники справи:
		 
		заявник -  ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,  
		представник заявника - ОСОБА_4 ,
		заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація,
		 
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника  ОСОБА_1 - ОСОБА_5 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області, у складі судді Ковальчук Л. М., від 28 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Київської області, у складі колегії суддів: Фінагеєва В. О., Кашперської Т. Ц., Сержанюка А. С., від 12 червня 2018 року.
		 
		Короткий зміст позовних вимог
		 
		У вересні 2017 року  ОСОБА_1 звернулась до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація.
		 
		Свої вимоги заявник мотивувала тим, що народилась, проживала та була зареєстрована в м . Луганськ , була одружена з ОСОБА_6 , від шлюбу з яким має двох дітей ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Внаслідок військової агресії Російської Федерації на території Луганської області було порушено цілу низку прав і свобод заявника та її дітей, зокрема: право на життя, право на свободу, право на повагу до приватного і сімейного життя. На праві приватної власності ОСОБА_1 належить частка трикімнатної квартири, яка розташована у АДРЕСА_3 . 07 липня 2014 року в лісосмузі біля будинку ОСОБА_1.                               у м. Луганськ було розміщено систему залпового вогню, з якої проводився обстріл міста. Фактичне проживання в умовах війни давало підстави реально сприймати загрозу бути вбитими проросійськими бойовиками, а тому родина заявника постійно почувала себе в небезпеці. Заявник стверджувала, що проросійські бойовики створили умови, в яких не було можливості нормально існувати. Вказані обставини призвели до неможливості подальшого проживання в м. Луганськ, а тому 08 липня           2014 року ОСОБА_1 з дітьми виїхала до Бердянська, потім до сестри у м. Дніпро. Після м. Дніпра заявник з дітьми поїхали в Сєвєродонецьк, де прожили близько 2-х років. У травні 2016 року ОСОБА_1 була вимушена переміститися до с. Петропавлівська Борщагівка Києво-Святошинського району Київської області, де зараз постійно проживає та взята на облік як особа, яка переміщена з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції. Заявника стверджує, що її переміщення з території Луганської області відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації. Звернення в порядку окремого провадження до суду із цією заявою обумовлено тим, що заявник має на меті визначити свій статус як особи, яка перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року, що обумовлює виникнення прав та обов`язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права. 
		 
		Із урахуванням зазначеного,  ОСОБА_1 просила встановити юридичний факт того, що її вимушене переселення разом з дітьми у липні 2014 року з окупованої території Луганської області України відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України. 
		 
		Короткий зміст рішення суду першої інстанції
		 
		Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області             від 28 листопада 2017 року відмовлено  ОСОБА_1 у задоволенні заяви про встановлення факту, що має юридичне значення.
		 
		Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що факт збройної агресії Російської Федерації проти України встановлений державою на законодавчому рівні, є загальновідомим фактом і не потребує підтвердження у судовому порядку.  ОСОБА_1 не доведено, які юридичні наслідки, що впливають на виникнення, зміну або припинення її особистих чи майнових прав, настануть внаслідок визнання такого факту та яке право підлягає присудженню заявнику ОСОБА_1 судом.
		 
		Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
		 
		Постановою Апеляційного суду Київської області від 12 червня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 28 листопада              2017 року - без змін.
		 
		Апеляційний суд, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, виходив із того, що суд правильно визначився з правовідносинами, які виникли між сторонами, та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню при вирішенні спору. Апеляційний суд вказав, що місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення заяви ОСОБА_1 про встановлення юридичного факту, оскільки факт збройної агресії проти України зі сторони Російської Федерації є беззаперечним, загальновідомим та не потребує доказування. 
		 
		Короткий зміст вимог касаційної скарги та доводи особи, яка подала касаційну скаргу
		 
		У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_5 просить рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 28 листопада 2017 рокута постанову Апеляційного суду Київської області від 12 червня 2018 року скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення заяви            ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
		 
		Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій повно і всебічно не з`ясували обставини справи. Факт внутрішнього переміщення заявника разом з дітьми (вимушеного переселення) з окупованої частини території України внаслідок збройної агресії Російської Федерації та окупації Російською Федерацією частини території України з липня 2014 року не є загальновідомим. Цей факт має індивідуальний характер та стосується виключно заявника та її дітей. Від встановлення факту, що має юридичне значення, за заявою заявника залежить виникнення та реалізація її особистих майнових та немайнових прав. Іншого позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв`язку між переселенням із окупованих територій, зони проведення бойових дій на сході України та військовою агресією Російської Федерації законодавством не передбачено. У касаційній скарзі вказано, що суди, відмовляючи у задоволенні заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, фактично позбавили заявника та її неповнолітніх дітей права встановити дійсну причину їхнього внутрішнього переселення. 
		 
		Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 03 серпня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 15 травня 2019 року справу за заявою             ОСОБА_1 , яка діє у своїх інтересах, а також в інтересах своїх неповнолітніх дітей ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , про встановлення факту, що має юридичне значення, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, призначено до судового розгляду .
		 
		Відзив на касаційну скаргу не подано
		 
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		 
		07 липня 2001 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 було укладено шлюб, що підтверджується свідоцтвом про одруження від 07 липня 2001 року серії             НОМЕР_1 (а.с.26, т.1).
		Від шлюбу сторони мають двох дітей - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується свідоцтвами про народження (а.с.27-28, т.1).
		 
		ОСОБА_1 працювала торговим агентом в ТОВ «Миронівський хлібопродукт», що підтверджується трудовою книжкою серії НОМЕР_2 (а.с.29-32, т.1).
		 
		На праві приватної власності ОСОБА_1 володіє часткою трикімнатної квартири, яка розташована за адресою: АДРЕСА_3 .
		 
		19 травня 2016 року ОСОБА_1 була взята на облік як внутрішньо переміщена особа згідно з довідкою від 19 травня 2016 року № НОМЕР_3 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи (зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_3 ). Разом із ОСОБА_1 прибули і її діти: ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , фактичне місце проживання яких: кв. АДРЕСА_4 .
		 
		Відповідно до довідки від 15 лютого 2017 року № 7950 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що видана на ім`я ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , їх місце фактичного проживання змінено на: квартира АДРЕСА_5 .
		 
		ОСОБА_1 звернулась до суду із заявою про встановлення юридичного факту про те, що її та її дітей вимушене переселення у липні 2014 року з окупованої території Луганської області відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області. Метою встановлення такого факту заявник зазначила необхідність визначення її статусу та статусу її дітей, як осіб, що перебувають під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року, ратифікованої Україною 03 липня 1954 року, з відповідними правовими наслідками, у тому числі забезпечення реалізації права на справедливу компенсацію з боку держави-агресора, оскільки іншого порядку встановлення такого юридичного факту законодавством України не передбачено.
		 
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
		 
		Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. 
		 
		Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. 
		 
		Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		 
		Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.
		 
		Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
		 
		Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
		 
		Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		 
		Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої           статті 3 ЦПК України, 2004 року, кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
		 
		Згідно зі статтею 4 Конвенції ООН про захист цивільного населення під час війни особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.
		 
		Відповідно до частини першої статті 1 Закону України від 20 жовтня          2014 року «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини.
		 
		Аналіз вищевказаних положень закону свідчить про те, що підставами внутрішнього переміщення осіб на території України у тому числі може бути: збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру.
		 
		У частині першій статті 4, частині першій статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.
		 
		Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону. Постановою Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб» затверджено порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Встановлена форма довідки не передбачає внесення відомостей про точну причину переміщення особи з місця свого постійного проживання. 
		 
		Положеннями Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» порядок підтвердження і встановлення факту наявності збройного конфлікту або тимчасової окупації території України не передбачено. Не виключається можливість звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення, якщо від цього юридичного факту у цієї особи виникають, змінюються або припиняються певні правовідносини.
		У відповідності до частини шостої статті 5 Закону України від 15 квітня          2014 року «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації громадянам України у повному обсязі покладається на Російську Федерацію як на державу, що здійснює окупацію. Держава Україна всіма можливими засобами сприятиме відшкодуванню матеріальної та моральної шкоди Російською Федерацією.
		 
		Частиною четвертою статті 2 Закону України від 18 січня 2018 року «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» визначено, що відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права. При цьому, відповідно до абзацу 6 преамбули вказаного Закону датою початку окупації частини території України, зокрема Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, є дата, визначена Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», а саме: 20 лютого 2014 року. 
		 
		Україна сприяє забезпеченню відновлення порушених матеріальних прав цивільного населення на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях (стаття 6 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях»).
		 
		Статтею 55 Конституції України передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.  
		 
		Відповідно до частин першої та другої статті 124 Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. 
		 
		Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
		 
		З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (стаття 124 Конституції України), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.
		 
		Право на судовий захист передбачає конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом частини другої                       статті 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану. 
		 
		Частина четверта статті 10 ЦПК України і стаття 17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» покладає на суд обов`язок при розгляді справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. 
		 
		Зобов`язання, взяті на себе Договірною державою за статтею 1 Конвенції, включають два аспекти, а саме: з одного боку - негативне зобов`язання утримуватися від втручання у здійснення гарантованих прав і свобод, а з іншого боку - позитивні зобов`язання вживати належних заходів для забезпечення дотримання таких прав і свобод на своїй території.
		 
		У випадках, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території, її відповідальність за Конвенцією обмежується виконанням позитивних зобов`язань. Такі зобов`язання стосуються як заходів, необхідних для відновлення контролю над відповідною територією, так і заходів для забезпечення особистих прав заявника. 
		 
		Згідно з частиною першою та пунктом п`ятим частини другої статті 234 ЦПК України, 2004 року, окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
		 
		Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
		 
		Подібні норми містить стаття 293 чинної редакції ЦПК України.
		 
		Згідно з частиною другою статті 256 ЦПК України, 2004 року, та частини другої статті 315 чинної редакції ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
		 
		Отже, встановлення юридичного факту за рішенням суду безпосередньо породжує певні юридичні наслідки, тобто від встановлення факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих прав громадян.  
		 
		Відповідно до частини третьої статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладається на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права.
		 
		Постановою Верховної Ради України від 27 січня 2015 року                                      № 129-VIII затверджено звернення Верховної Ради України до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором, в якому, зокрема, вказано, що від початку агресії наприкінці лютого 2014 року Російська Федерація систематично порушує загальновизнані норми міжнародного права, права людини, в тому числі право на життя мирних громадян України, які стали заручниками терористів на окупованій території Донбасу. Цинізм кремлівської агресії, яка включає активну підтримку терористів на державному рівні, перетворює вбивство безневинних мирних громадян на звичне повсякденне явище.
		 
		Ураховуючи викладене, суди попередніх інстанцій, у порушення вищевказаних положень закону та вимог статей 212, 214, 234, 315 ЦПК України, 2004 року, статей 293, 315 чинної редакції ЦПК України не звернули уваги на те, що встановлення факту, який має юридичне значення щодо вимушеного переселення заявника та її неповнолітніх дітей з окупованої території Луганської області, що відбулось унаслідок збройної агресії Російської Федерації та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області, можливе у судовому порядку, оскільки законодавець не визначив іншого, позасудового способу чіткого встановлення причинно-наслідкового зв`язку між вимушеним переселенням осіб із зони проведення бойових дій, з окупованих територій на Сході України та військовою агресією Російської Федерації. 
		 
		Отже, суди, відмовивши у задоволенні заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, обмежили заявника та її дітей у праві на встановлення причини їх вимушеного внутрішнього переселення з окупованої території України.
		 
		Таким чином, колегія суддів, на підставі аналізу вищевказаних положень закону дійшла висновку про те, що право на судовий захист заявника, яке передбачає конкретні гарантії ефективного поновлення у правах, підлягає реалізації, а права та інтереси заявника та її дітей - захисту у судовому порядку у обраний ними спосіб.
		 
		Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку про те, що заявником доведено юридичний факт, що її та її неповнолітніх дітей вимушене переселення у липні 2014 року з окупованої території Луганської області відбулось унаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області.
		 
		Висновки судів про те, що факт, який просить встановити заявник, належить до повноважень відповідних органів державної влади, які нормативно-правовими актами цей факт встановили, і те, що цей факт є загальновідомим, лише підтверджує те, що індивідуальна заява                ОСОБА_1 є обґрунтованою та підлягає задоволенню. 
		 
		Доводи судів про те, що у силу наведеного вище цей факт не потребує судового підтвердження є помилковим і таким, що суперечить положенням статті 124 Конституції України, статті 256 ЦПК України 2004 року, статей 293, 315 чинної редакції ЦПК України, оскільки заявник довів, що від встановлення цього юридично значимого для неї та її дітей факту залежить виникнення, зміна та припинення правовідносин, в яких вони, через дії Російської Федерації, вимушено беруть участь.  
		Колегія суддів вважає, що незважаючи на те, що в якості однієї із заінтересованих осіб у цій справі визначено іноземну державу, правило про застосування щодо неї судового імунітету, передбачене частиною першою статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року, не порушено, з огляду на наступне.
		 
		Як зазначено в абзаці 15 преамбули Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» та постанові Верховної Ради України від 27 січня 2015 року № 129-VIII, дії Російської Федерації на території окремих районів Донецької та Луганської областей, Автономної Республіки Крим та міста Севастополя грубо порушують принципи та норми міжнародного права, права людини. 
		 
		У матеріалах справи містяться листи, адресовані всім учасникам процесу, у тому числі і Посольству Російської Федерації в Україні, які направлялись судом першої інстанції та вручались адресату (а. с. 50, 74, 117, 154, 185 т. 2).
		 
		Верховним Судом 20 травня 2019 року було направлено на адресу Посольства Російської Федерації в Україні копію ухвали про призначення справи до розгляду, яка отримана адресатом 21 травня 2019 року, що підтверджується наявною на офіційному сайті АТ «Укрпошта» інформацією щодо поштових відправлень за номером 0306301806177.
		 
		Під час розгляду справи у судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій Російська Федерація не посилалась на свій імунітет у національних судах України (стаття 3 Європейської конвенції про імунітет держави, 16 травня                     1972 року).
		 
		У відповідності до статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
		 
		Враховуючи те, що під час розгляду справи суди попередніх інстанцій повно встановили обставини справи, однак неправильно застосували вищенаведені норми права, судові рішення підлягають скасуванню із ухваленням нового рішення про задоволення заяви ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про встановлення юридичного факту.
		 
		Керуючись статтями 402, 409, 412, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу представника  ОСОБА_1  - ОСОБА_5 задовольнити.
		 
		Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області                     від 28 листопада 2017 рокута постанову Апеляційного суду Київської області від 12 червня 2018 року скасувати.
		 
		Заяву  ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,про встановлення факту, що має юридичне значення, задовольнити. 
		 
		Встановити факт, що вимушене переселення  ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , разом із неповнолітніми дітьми ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ,у липні 2014 року з окупованої території Луганської області (м. Луганськ) відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає.
		  Головуючий                Д. Д. Луспеник  Судді О. В. Білоконь    Б. І. Гулько   Є. В. Синельников   С. Ф. Хопта

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...