Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 369/244/19 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із трудових правовідносин, з них.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 28.06.2019. Забезпечено надання загального доступу: 01.07.2019.
Дата набрання законної сили: 06.06.2019
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		   КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
		    03680 м. Київ , вул. Солом`янська, 2-а 
		 
		 
		Апеляційне провадження № 22-ц/824/7674/2019        
		                  
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ     УКРАЇНИ
		 
		            06 червня 2019 року                                                               м. Київ
		                                                                                                            Справа № 369/244/19
		 
		Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:   
		головуючого   судді-доповідача                            Ящук Т.І., 
		суддів                                                                        Немировської О.В.,  Чобіток А.О.,  
		за участю секретаря  судового засідання              Шепель К.В.
		 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 28 лютого 2019 року, ухвалене у складі судді Дубас Т.В.,  
		у справі за позовом ОСОБА_1 до Національного банку України про зобов`язання видати трудову книжку, стягнення заробітної плати, стягнення вихідної допомоги, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
		 
		встановив:
		 
		У січні 2019 року позивач ОСОБА_1 звернувся до Києво-Святошинського районного суду Київської області з  позовом  до Національного банку України, в якому просить:  - зобов`язати Національний банк України видати ОСОБА_1 належно оформлену трудову книжку протягом одного робочого дня з дня набрання рішенням суду законної сили; 
		- стягнути з Національного банку України на користь ОСОБА_1 282 066 грн. заробітної плати, яка не була сплачена в день звільнення, з відрахуванням відповідних податків й інших обов`язкових платежів; 
		- стягнути з Національного банку України на користь ОСОБА_1 855 900 грн. 18 коп. середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період затримки видачі трудової книжки, з відрахуванням відповідних податків й інших обов`язкових платежів; 
		- стягнути з Національного банку України на користь ОСОБА_1 94022 грн. вихідної допомоги, з відрахуванням відповідних податків й інших обов`язкових платежів. 
		Свої вимоги обґрунтовував тим, що з 01.03.2016 року він працював на посаді директора Департаменту реєстраційних питань та ліцензування Національного банку України. 13.10.2016 року його було звільнено, відповідно до наказу Національного банку України № 4169-к від 13.10.2016 року «Про звільнення ОСОБА_1 » 
		Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 08 грудня 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду м. Києва від 31 січня 2018 року, визнано наказ Національного банку України № 4169-к від 13 жовтня 2016 року «Про звільнення ОСОБА_1 »  незаконним, поновлено ОСОБА_1 на роботі на посаді директора Департаменту реєстраційних питань та ліцензування Національного банку України з 13.10.2016 року, стягнуто з Національного банку України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу. 
		04.01.2018 року він отримав від відповідача поштою копії документів, а саме: копію  наказу НБУ № 4242-к від 19.10.2016 року «Про скорочення штату працівників Департаменту реєстраційних питань та ліцензування», згідно з яким  було скорочено всіх працівників Департаменту; копію наказу НБУ № 4322-к від 14.12.2017 року «Про поновлення на роботі ОСОБА_1 », відповідно до якого його було поновлено на посаді директора Департаменту реєстраційних питань та ліцензування з 14.10.2016 року; попередження від 14.12.2017 року про звільнення його з посади директора Департаменту реєстраційних питань та ліцензування у зв`язку зі скороченням посади (п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України), з 05.03.2018 року, тобто через два місяці з дня ознайомлення з попередженням .
		17.10.2016 року Правління НБУ прийняло рішення № 341-рш від 17.10.2016 року «Про внесення змін до структури Національного банку України», відповідно до якого Департамент реєстраційних питань та ліцензування був виключений зі структури НБУ, а його функції були передані Управлінню реєстрації та ліцензування, яке також було створене зазначеним Рішенням про зміну структури. 
		На виконання Рішення про зміну структури в НБУ був виданий наказ про скорочення Департаменту. Згодом Управління реєстрації та ліцензування було перетворено у Департамент ліцензування НБУ, що вбачається із структури НБУ, опублікованої на сайті НБУ https://bank.gov.ua/doccatalog/documentPich43399.
		Таким чином, у період з 08.12.2017 року до 05.03.2018 року Департаменту реєстраційних питань та ліцензування, у якому він працював директором до його незаконного звільнення, у НБУ вже не існувало. Однак, всі функції Департаменту реєстраційних питань та ліцензування були передані спочатку до Управління реєстрації та ліцензування, а потім до Департаменту ліцензування НБУ. При цьому, за час з 13.10.2016 року до 05.03.2018 року всі функції, які виконувались Департаментом реєстраційних питань та ліцензування НБУ станом на 13.10.2016 року продовжували виконуватись підрозділами НБУ. Про це свідчить, зокрема, той факт, що у зазначений час не вносилось жодних змін до положень Закону України «Про Національний банк України», які б якимось чином змінювали функції НБУ, що виконувались Департаментом реєстраційних питань та ліцензування станом на 13.10.2016 року.
		Отже, враховуючи викладені вище обставини, його поновлення на роботі в НБУ мало відбуватись з відновленням всіх істотних умов праці, які існували станом на 13.10.2016 року, включаючи відновлення всіх його функцій як керівника діяльності НБУ з реєстраційних питань та ліцензування. Зокрема, відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, при поновленні його на посаді, трудові договори з іншими особами, які виконували роботу, що виконувалась ним на час незаконного звільнення, підлягали розірванню у частині виконання такої роботи. Також, на його утриманні на той час знаходились, і знаходяться зараз, троє дітей, що було підставою для застосування положень п. 1 ч. 2 ст. 42 КЗпП України, при його поновлені на роботі, про що він повідомляв відповідача письмово.
		Відповідач ніколи не повідомляв його про зміну істотних умов праці, як це передбачено ст. 32 КЗпП України, у порівнянні з тими, які на нього розповсюджувались станом на 13.10.2016 року. Крім того, відповідач не виплачував йому заробітну плату.
		Позивач інформував відповідача, що не погоджується на виконання роботи, не обумовленої трудовим договором і для виходу на роботу чекає від відповідача повідомлення, що рішення суду про його поновлення на роботі виконане повністю та реально. Разом з тим, таке повідомлення не було йому надіслане відповідачем, через що він не мав можливості вийти на роботу до дати скорочення - 05.03.2018 року. Хоча він фактично не виходив роботу, через порушення відповідачем умов трудового договору, відповідач не звільняв його за прогул. За період з 08.12.2017 року по 05.03.2018 року відповідач не виплатив йому жодних грошових сум.
		Згідно з попередженням про звільнення від 14.12.2017 року його було звільнено з Національного банку України з 05.03.2018 року (оскільки 04.03.2018 року був вихідним днем), за п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України. Більше того, вважаючи, що він не отримав попередження про звільнення, відповідач повторно надіслав йому це попередження разом з Листом № 17-0008/267 від 03.01.2018 року. Заробітна плата позивача, обумовлена трудовим договором, становила 94022 грн. на місяць, що відображено у рішенні суду. Таким чином, при звільненні 05.03.2018 року, йому належало від відповідача 282 066 грн. заробітної плати, за час у три місяці з 09.12.2017 року по 05.03.2018 року (94000*3=282000).
		Відповідно до положень ст. 44 КЗпП України, при звільненні на підставі п. 1 ст. 40 цього Кодексу, працівникові належить до виплати вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку. Таким чином, відповідач був зобов`язаний виплатити йому вихідну допомогу у розмірі 94022 грн. при звільненні з 05.03.2018 року.
		В ст. 47 КЗпП України встановлено, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов`язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи.
		У день звільнення і до моменту звернення позивача із позовом до суду, відповідач не видав йому трудову книжку, не провів розрахунок, не видав копію наказу про звільнення. Через неправомірне утримання відповідачем його трудової книжки позивач був позбавлений можливості влаштуватись на роботу.
		У ч. 5 ст. 235 КЗпП України встановлено, що у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.
		Вимушений прогул з 05.03.2018 року до 08.01.2019 року становить 219 робочих днів. Надав суду розрахунок середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 855 900 грн. 18 коп.
		 
		Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 28 лютого 2019 року у задоволенні позову відмовлено. 
		Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на порушення та неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеності обставин,  які суд вважав встановленими, невідповідності висновків суду обставинам справи. 
		Вказує, суд першої інстанції ухвалив рішення у результаті розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження при тому, що справа підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження, оскільки ціна позову, станом на дату його подання, становила 641,326 прожиткових мінімумів для працездатних осіб.
		Зазначає, що невидання відповідачем наказу про його звільнення, після надання йому попередження про звільнення від 14.12.2017 року, що свідчить про порушення відповідачем його прав та законодавства, не зобов`язує його продовжувати працювати у відповідача проти його волі, і не позбавляє його права на отримання належно оформленої трудової книжки. Однак, суд вирішив, що зазначене порушення відповідачем його  прав є підставою для продовження трудових правовідносин між ним та відповідачем. При цьому, суд  проігнорував ту обставину, що він фактично не працював у НБУ з 13.10.2016 року і відповідачу було відомо про його незгоду працювати у НБУ у майбутньому. 
		Суд не надав належної оцінки тому факту, що навіть якщо відповідач не видав наказ про його звільнення, то цим відповідач лише порушив встановлений порядок звільнення, який не може тягти для нього правових наслідків у вигляді обов`язку продовжувати працювати у НБУ попри його волю.
		Зазначає, що протягом всього часу після надіслання йому попередження про звільнення, відповідач жодного разу не повідомляв про відміну чи зміну попередження про звільнення або Наказу НБУ № 4242-к.
		Звертає увагу на те, що як у Наказі НБУ № 4242-к, так і у попередженні про звільнення, зазначено «скорочення штату працівників» Департаменту реєстраційних питань та ліцензування, а не «скорочення чисельності», що передбачено п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України. Отже очевидним є той факт що посада, на якій він працював до отримання попередження про звільнення, була скорочена, як і весь штат департаменту, який він очолював. У день видання відповідачем зазначеного попередження про звільнення і весь час після цього він вже фактично не працював у НБУ. Також, відповідач був письмово повідомлений про його відмову працювати у НБУ.
		Крім того, суд  неправильно застосував норми матеріального права, а саме ст. 47 КЗпП України, стверджуючи, що відповідач мав право не видавати трудову книжку навіть після того, як було вручене попередження про звільнення і не дивлячись на ті обставини, що його посада була фактично ліквідована відповідно до попередження про звільнення від 14.12.2017 року, і ніколи не була відновлена з тими істотними умовами праці, на яких він погодився працювати під час укладення трудового договору з відповідачем. Суд не надав належної оцінки тій обставині, що він, після отримання попередження про звільнення від 14.12.2017 року, ніколи і ніяким чином не давав своєї згоди на продовження працювати у НБУ. Суд першої інстанції  також дійшов помилкового висновку, що невиконанням положень ст. 47 КЗпП України відповідач створив для нього обов`язок працювати у НБУ, не дивлячись на його незгоду на це.
		 
		У відзиві на апеляційну скаргу, представник Національного банку України - Донченко О.Г. просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення залишити без змін.
		Посилається на те, що  ОСОБА_1 був попереджений про наступне звільнення з роботи на підставі п.1 ст. 40 КЗпП України, яке отримав 04.01.2018 року. Лише після вжиття усіх, передбачених КЗпП України заходів, роботодавець має право звільнити працівника з роботи. Звільнення працівника здійснюється з ініціативи роботодавця та є його правом, а не обов`язком. Вказує, що Національним банком України наказ про звільнення  ОСОБА_1 не видавався. У зв`язку з цим, підстав для виплати ОСОБА_1 вихідної допомоги, передбаченої статтею 44 КЗпП України, та видачі йому трудової книжки немає. До звільнення ОСОБА_1 його трудова книжка має зберігатися у Національному банку України. Отже, вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 про виплату йому вихідної допомоги, видачу трудової книжки та стягнення з Національного банку України середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв`язку із затримкою видачі трудової книжки є безпідставними.
		Вказує, що ОСОБА_1 було подано позов про поновлення його на роботі, який задоволено. Зазначене є чітким свідченням бажання ОСОБА_1 продовжувати трудові відносини з Національним банком України. Таким чином, внаслідок дій самого ОСОБА_1  виник обов`язок з поновлення його на роботі та відновлення трудових відносини. Національний банк України надсилав ОСОБА_1 нагадування про необхідність приступити до виконання своїх посадових обов`язків. У свою чергу ОСОБА_1 до роботи так і не приступив.  ОСОБА_1 у порядку, встановленому КЗпП України, заяв про звільнення з роботи не подавав, у тому числі за п.1 ч.1 ст. 40 КЗпП України.
		Звертає увагу на те, що попередження працівника про звільнення не тотожне його звільненню з роботи, тому суд правильно зазначив, що до видання наказу про звільнення працівник зобов`язаний виконувати роботу, передбачену трудовим договором. Зазначає, що оскільки ОСОБА_1 згідно з рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 08 грудня 2017 року у справі № 761/40914/16-ц та наказом Національного банку України від 14.12.2017 № 4322-к до роботи не приступив (на визначене йому робоче місце не прибував) та надані йому доручену йому роботу не виконав, зокрема зазначену у дорученні від 18.12.2017 № 16-д, підстав для виплати йому заробітної плати немає.
		 
		В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 підтримав доводи апеляційної скарги та просив скаргу задовольнити.
		Представник відповідача Булгаков С.В. вважав доводи апеляційної скарги необґрунтованими та просив залишити рішення суду першої інстанції без змін.
		Заслухавши доповідь судді-доповідача, вислухавши думку учасників справи, з`ясувавши обставини справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню виходячи з наступного. 
		Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з їх недоведеності.
		З матеріалів справи та пояснень сторін судом першої інстанції встановлено, що наказ Національного банку України №4169-к від 13 жовтня 2016 «Про звільнення ОСОБА_1 » рішенням суду визнано незаконним, іншого наказу про звільнення позивача НБУ не видавалось.
		На виконання рішення суду наказом в.о. Голови Національного банку України від 14 грудня 2017 року №4322-к «Про поновлення на роботі ОСОБА_1 » позивача було поновлено на посаді директора Департаменту реєстраційних питань та ліцензування.
		            Однак, з табелю обліку використання робочого часу Національного банку України за грудень 2017 року - січень 2019 року та пояснень сторін судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 до виконання роботи не приступив, надані доручення та робочі обов`язки не виконує, на робоче місце не з`являється, тому  суд дійшов висновку, що підстави для виплати заробітної плати позивачу відсутні.
		Під час розгляду справи будь-яких доказів тих обставин, що позивач внаслідок неотримання ним трудової книжки мав перепони щодо працевлаштування на іншу роботу, не надано, як і не доведено вимушеного прогулу у зв`язку з затримкою видачі трудової книжки.
		Враховуючи, що позивачем не доведено вини відповідача у невидачі трудової книжки, також не надано доказів того, що позивач звертався до відповідача за її видачею, намагався її отримати, суд першої інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги про стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв`язку з невидачею трудової книжки є безпідставними.
		 
		З висновками суду першої інстанції колегія суддів погоджується, вважає їх обґрунтованими,  проте таких висновків суд першої інстанції дійшов, допустивши суттєве порушення норм процесуального права, що відповідно п. 7 ч. 3 ст. 376 ЦПК України є обов`язковою підставою для скасування по суті правильного рішення.
		Так, відповідно до п.7 ч. 3 ст. 376 ЦПК України, порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд розглянув в порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження.
		Частиною першою статті 274 ЦПК України справи, що виникають з трудових відносин, віднесені до таких, що підлягають розгляду у порядку спрощеного позовного провадження.
		Як вбачається з матеріалів справи, ухвалою судді від 11 січня 2019 року було відкрито провадження у даній справі та розгляд справи вирішено проводити в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін.
		З матеріалів справи вбачається, що справа була розглянута в порядку спрощеного позовного провадження, про що зазначено також в оскаржуваному рішенні. 
		Однак, судом першої інстанції не було враховано вимоги пункту 5 ч. 4 ст. 274 ЦПК України, відповідно до якого в порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах, в яких ціна позову перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
		Таким чином, вказаною нормою заборонено розглядати в порядку спрощеного позовного провадження спори, незалежно від їх категорії, якщо ціна позову перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
		Відповідно до ч. 9 ст. 19 ЦПК України для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.
		Враховуючи, що Законом України «Про Державний бюджет України на 2019 рік» розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 1 січня 2019 року визначений в сумі 1921 грн., то п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб становить : 1921 грн. х 500 = 960 500 грн.
		Оскільки  ціна позову ОСОБА_1 станом на день пред`явлення позову становила 1 231 988 грн. 18 коп., зазначена обставина виключає можливість розгляду даної справи в порядку спрощеного позовного провадження. 
		Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для скасування оскаржуваного рішення та ухвалення нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог виходячи з наступних обставин.
		 
		Як встановлено з матеріалів справи,   ОСОБА_1 працював у Національному банку України, з 01 березня 2016 року - на посаді директора Департаменту реєстраційних питань та ліцензування.
		13 жовтня 2016 року відповідно до Наказу голови Національного банку України №4169-к «Про звільнення ОСОБА_1 » позивача було звільнено з роботи з посади директора Департаменту реєстраційних питань та ліцензування з 13 жовтня 2016 року  за вчинення винних дій, що дають підстави для втрати довір`я до нього (п. 2 ст. 41 КЗпП України) (а.с. 22).
		У відповідності з п. 2 ст. 41 КЗпП України, крім підстав, передбачених статтею 40 цього Кодексу, трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний також у випадках винних дій працівника, який безпосередньо обслуговує грошові, товарні або культурні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довір`я до нього з боку власника або уповноваженого ним органу.
		Наказом директора Департаменту персоналу Національного банку України від 19.10.2016 року №4242-к скорочено штат та чисельність працівників Департаменту реєстраційних питань та ліцензування (а.с.23).
		 
		Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 08 грудня 2017 року, залишеним  без змін  постановою Апеляційного суду м. Києва від 31 січня 2018 року,  задоволено позов ОСОБА_1 до Національного банку України про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення; поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Визнано наказ Національного банку України № 4169-к від 13.10.2016 «Про звільнення ОСОБА_1 » - незаконним; поновлено ОСОБА_1 на роботі на посаді директора Департаменту реєстраційних питань та ліцензування Національного банку України з 13.10.2016 року; стягнуто з Національного банку України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу. (а.с.13-21).
		На виконання рішення суду наказом в.о. Голови Національного банку України від 14 грудня 2017 року №4322-к «Про поновлення на роботі ОСОБА_1 » позивача було поновлено на посаді директора Департаменту реєстраційних питань та ліцензування з 14 жовтня 2016 року.
		Пунктом 2 вказаного наказу визначено ОСОБА_1 робоче місце за адресою АДРЕСА_1 , а відповідно до п. 4 наказу -  вказано Департаменту персоналу підготувати відповідні зміни до штатного розпису центрального апарату Національного банку України для їх затвердження в установленому порядку ( а.с. 24).
		У зв`язку із поновленням ОСОБА_1 на роботі та виключенням зі структури Національного банку України Департаменту реєстраційних питань та ліцензування в.о. Голови Національного банку України видано наказ від 14 грудня 2017 року №4323-к «Про тимчасове підпорядкування ОСОБА_1 », згідно якого позивач підпорядковується заступникові Голови Національного банку України Борисенку Р.М.
		Пунктом 2 наказу від 14 грудня 2017 року № 4323-к вказано заступникові Голови Національного банку Борисенку Р.М. здійснювати керівництво та контроль за роботою ОСОБА_1 , залучати його до роботи відповідно до потреб Національного банку України, зокрема, надавати ОСОБА_1 доручення, вказівки, підписувати розпорядження з питань організації роботи ОСОБА_1 , погоджувати його відсутність на робочому місці, зокрема, переміщення між будівлями Національного банку України ( а.с. 30).
		З викладеного вбачається, що рішення суду від 08 грудня 2017 року про поновлення ОСОБА_1 на роботі  було фактично виконано відповідачем Національним банком України. Однак, як вбачається з табелю обліку використання робочого часу Національного банку України за грудень 2017 року - січень 2019 року та пояснень сторін, ОСОБА_1 до виконання роботи не приступив, надані доручення та робочі обов`язки не виконує, на робоче місце не з`являється.
		Зазначені обставини позивачем не заперечуються, крім того, позивач стверджує в апеляційній скарзі, що він фактично не працював у НБУ з 13.10.2016 року і відповідачу було відомо про його незгоду працювати у НБУ у майбутньому.
		Згідно з ч.1 ст. 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
		Стаття 1 Закону України «Про оплату праці» передбачає, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану роботу.
		Статтею 110 КЗпП України встановлено, що при кожній виплаті заробітної плати власник або уповноважений ним орган повинен повідомити працівника про такі дані, що належать до періоду, за який провадиться оплата праці: загальна сума заробітної плати з розшифровкою за видами виплат; розміри і підстави відрахувань та утримань із заробітної плати; сума заробітної плати, що належить до виплати.
		Отже, виходячи з положень Кодексу Законів про працю України, Закону України «Про оплату праці» заробітна плата працівникам  виплачується за умови виконання ними своїх функціональних обов`язків на підставі укладеного трудового договору з дотриманням установленої правилами внутрішнього тривалості щоденної (щотижневої) роботи за умови провадження підприємством господарської діяльності.
		Нарахування та виплата заробітної плати працівникам проводиться на підставі документів з первинного обліку праці та заробітної плати: штатний розклад, розцінки та норми праці, накази та розпорядження (на виплату премій, доплат, надбавок тощо), табель обліку використаного часу, розрахункова-платіжна відомість.  
		За викладених обставин  підстави для стягнення заробітної плати за період з 09 грудня 2017 року по 05 березня 2018 року  у розмірі 282066 грн. - відсутні, оскільки ОСОБА_1 до роботи не приступив, жодних трудових обов`язків не виконував та відмовився виконувати надані йому доручення.
		Доводи апеляційної скарги позивача, що запропонована робота не обумовлена трудовим договором, він вважає рішення суду від 08 грудня 2017 року фактично не виконаним з тих підстав, що відсутній Департамент реєстраційних питань та ліцензування НБУ, на посаді директора якого він поновлений за рішенням суду,  колегія суддів вважає безпідставними, оскільки відповідачем наказ про його поновлення на роботі видано, визначено трудові функції та повноваження позивача.
		 
		Як вбачається з матеріалів справи, 04 січня 2018 року позивач ОСОБА_1 ознайомився із попередженням про звільнення від 14.12.2017 року, в якому його одночасно повідомлено про можливість переведення на посаду згідно переліку вакантних посад, що додавався до повідомлення (а.с. 25).
		У вказаному повідомленні зазначено, що рішенням Правління Національного банку України від 17 жовтня 2016 року № 341рш «Про внесення змін до структури Національного банку України» та наказу НБУ від 19 жовтня 2016 року № 4242-к «Про скорочення штату працівників Департаменту реєстраційних питань та ліцензування» прийнято рішення про виключення із структури НБУ Департаменту реєстраційних питань та ліцензування із скороченням штату та чисельності працівників. Тому посада, яку обіймає позивач, підлягає скороченню, і його попереджено про наступне звільнення з роботи на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП  України.
		Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
		За частинами першою та третьою статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення, у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.
		Таким чином, згідно з вимогами КЗпП України, роботодавець зобов`язаний запропонувати працівнику іншу роботу, перевести його на іншу роботу за його згодою або звернутися до профспілкового комітету за отриманням згоди на звільнення працівника, після отримання згоди профспілкового комітету (на засідання якого має бути запрошений працівник), вжити інших заходів, передбачених законодавством України про працю. Лише після вжиття усіх, передбачених КЗпП України заходів, роботодавець має право звільнити працівника з роботи. 
		Разом з тим, звільнення працівника за п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України  здійснюється з ініціативи роботодавця та є його правом, а не обов`язком.
		Відповідно до статті 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 1 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку.
		Однак, як встановлено з матеріалів справи та пояснень представника відповідача, наказ про звільнення ОСОБА_1 Національним банком України не видався.
		Враховуючи викладене, підстав для виплати ОСОБА_1 вихідної допомоги, передбаченої ст. 44 КЗпП України та видачі йому трудової книжки немає, оскільки як на час пред`явлення даного позову, так і на час розгляду справи в суді, ОСОБА_1 із займаної посади не звільнений.
		Згідно ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу.
		Відповідно до ч. 1 ст. 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.
		Законом передбачено, що при звільненні працівник одержує від підприємства, установи, організації всі суми, зокрема й заробітну плату, одержати яку він має право з урахуванням встановленого належним чином розміру заробітної плати.
		Частиною 5 статті 235 КЗпП України визначено, що у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.
		Пунктом п.4.1 Інструкції про порядок ведення трудових книжок на працівників передбачено, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний видати працівнику його трудову книжку в день звільнення з внесеним до неї записом про звільнення; при затримці видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові сплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу; днем звільнення в такому разі вважається день видачі трудової книжки.
		Отже, для застосування цієї норми права необхідно наявність таких умов: факт звільнення  працівника з роботи відповідним наказом, затримка у видачі трудової книжки; вина власника або уповноваженого ним органу; вимушений прогул, викликаний затримкою видачі трудової книжки.
		Листом Національного банку України 28 листопада 2018 року №17-0008/63628 ОСОБА_1 повідомлено, що у зв`язку із поновленням позивача на роботі, трудова книжка НОМЕР_1 зберігається в Національному банку України. Враховуючи, що після поновлення на роботі відповідно до рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 08.12.2017 року №761/40914/16-ц та наказу Національного банку України від 14.12.2017 №4322-к, ОСОБА_1 до роботи фактично не приступив - заробітна плата позивачу за цей період не нараховувалась.
		Враховуючи викладені обставини про те, що трудові відносини між позивачем та Національним банком України не припинені, підстави для видачі йому трудової книжки відсутні, а тому позовні вимоги ОСОБА_1 про виплату йому  середнього заробітку за час затримки видачі трудової книжки колегія суддів вважає безпідставними.
		Посилання позивача в апеляційній скарзі про те, що відмовляючи у задоволенні позову, суд примушує його до праці в НБУ, колегія суддів також вважає необґрунтованими, оскільки саме за позовом ОСОБА_1 до Національного банку України про поновлення на роботі Шевченківським районним судом м. Києва 08 грудня 2017 року було ухвалено рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені, і зазначене рішення виконано відповідачем.
		Крім того, аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судовому рішенні питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі «Проніна проти України» (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
		На підставі викладеного, колегія суддів дійшла висновку про наявність процесуальних підстав для скасування оскаржуваного рішення та ухвалення нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
		Керуючись ст.ст. 268, 367, 368, 374- 376, 381-383 ЦПК України, суд
		 
		постановив:
		 
		Апеляційну скаргу  ОСОБА_1 - задовольнити частково.
		Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 28 лютого 2019 року - скасувати та прийняти постанову: 
		У задоволенні позову  ОСОБА_1 до Національного банку України про зобов`язання видати трудову книжку, стягнення заробітної плати, стягнення вихідної допомоги, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - відмовити.
		Постанова апеляційного суду набирає законної сили з  дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду  протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
		Повний текст постанови складено 27 червня 2019 року.
		 
		            
		  Суддя  - доповідач:                                                                     Ящук Т.І. 
		 
		                        Судді:                                                                      Немировська О.В.  
		                                                                                                       
		                                                                                                         Чобіток А.О.

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...