Єдиний державний реєстр судових рішень

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 754/14771/18 : Цивільні справи (до 01.01.2019); Окреме провадження; Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Надіслано судом: 01.08.2019. Зареєстровано: 02.08.2019. Оприлюднено: 05.08.2019.
Дата набрання законної сили: 29.08.2019
Номер судового провадження: 2-о/754/76/19

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=Windows-1251" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Номер провадження 2-о/754/76/19 
		Справа №754/14771/18
		РІШЕННЯ 
		іменем України
		 
		25 липня 2019 року Деснянський районний суд м. Києва в складі:
		судді                                                                          Саламон О.Б.
		з участю секретаря судового засідання            Андрущенко Н.С. 
		заявника                                           ОСОБА_1 
		представника заявника                                  ОСОБА_2 
		розглянувши в судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за заявою  ОСОБА_1 , заінтересовані особи Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація про встановлення факту, - 
		В С Т А Н О В И В :
		ОСОБА_1 звернулась до суду з заявою про встановлення факту вимушеного переселення у травні 2014 року з окупованої території Автономної Республіки Крим, що відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією території Автономної Республіки Крим. 
		Заява обґрунтована тим, що   ОСОБА_1 зареєстрована та проживала в АДРЕСА_1 . В результаті збройної агресії Російської Федерації, наслідком якої стала окупація АР Крим, в травні 2014 р. ОСОБА_1 була вимушена переселитись до м. Києва, де на теперішній час постійно проживає. Зазначає, що в березні 2014 р. відмовилась від прийняття російського громадянства, а в подальшому була вимушена звільнитись з роботи, враховуючи те, що «російські окупанти» захопили завод на якому вона працювала. Внаслідок вказаних дій Російської Федерації, вона втратила житло, надію на повернення додому, вільне спілкування з друзями та родичами та налагоджений побут. 
		У своїй заяві ОСОБА_1 вказує, що шляхом встановлення факту, що має юридичне значення, вона має на меті визначити свій статус як особи, що перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 року, що обумовлює виникнення прав та обов`язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права.
		29.10.2018 р. ухвалою Деснянського районного суду м. Києва відкрито провадження по справі, призначено судове засідання. 
		В судовому засіданні заявник та її представник вимоги заяви підтримали в повному обсязі, посилаючись на викладене в заяві. 
		Представники заінтересованих осіб в судове засідання  не з`явились, причини неявки суду не повідомили, про розгляд справи повідомлялись належним чином, про що свідчать повідомлення про вручення поштових відправлень. Заперечень до суду не направляли. 
		Дослідивши надані докази, суд встановив, що заява підлягає задоволенню з наступних підстав. 
		Судом установлено, що заявник у справі ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про встановлення юридичного факту того, що її вимушене переселення з окупованої території Автономної Республіки Крим відбулося унаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією території Автономної Республіки Крим та міста Севастополь. Вказувала на те, що метою встановлення такого факту є визначення їх статусу як осіб, що перебувають під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року, ратифікованої Україною 03 липня 1954 року, з відповідними правовими наслідками. Іншого порядку встановлення такого юридичного факту законодавством України не передбачено.
		Згідно з паспортом ОСОБА_1 , остання була зареєстрована в АДРЕСА_1 . 
		Відповідно до ч. 1 <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_5/ed_2018_02_08/pravo1/T141706.html?pravo=1#5" title="Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб; нормативно-правовий акт № 1706-VII від 20.10.2014" target="_blank">ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб»</a> внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
		Аналіз вищевказаних положень закону свідчить про те, що підставами внутрішнього переміщення осіб на території України у тому числі може бути: збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру.
		Поряд із тим, <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_281897/ed_2019_06_06/pravo1/T193200.html?pravo=1#281897" title="Про оборону України; нормативно-правовий акт № 1932-XII від 06.12.1991" target="_blank">ст. 1 Закону України «Про оборону України» від 06.12.1991 р. №1932-ХІІ</a> визначено, що збройна агресія - це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з дій, зазначених в даній статті Закону, серед яких значиться вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України.
		Відповідно до постанови Верховної Ради України «Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» від 21.04.2015 р. було схвалено текст Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків».
		З аналізу даної заяви вбачається, що 20.02.2014 р. були зафіксовані перші випадки порушення Збройними Силами Російської Федерації порядку перетину державного кордону України в районі Керченської протоки та використання підрозділів збройних сил Російської Федерації, розташованих в Криму, що знаходились там відповідно до Угоди між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування на території України Чорноморського флоту Російської Федерації від 28.05.1997 р., для блокування українських військових частин.
		Разом з тим, заява Верховної Ради України свідчить, що 27.02.2014 р. збройні підрозділи спеціального призначення Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних сил Російської Федерації захопили будівлі Ради Міністрів та Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Водночас, відбулось створення і озброєння іррегулярних збройних формувань найманців з числа місцевих жителів, якими керували офіцери спецслужб і Збройних Сил Російської Федерації, а Чорноморський флот Російської Федерації заблокував українські порти, де знаходились кораблі Військово-Морських Сил України. В подальшому лідер партії «Русское единство» ОСОБА_3 проголосив себе головою Ради Міністрів Автономної Республіки Крим та закликав президента Російської Федерації «забезпечити мир і спокій в Криму». У відповідь на цей заклик Президент Російської Федерації, звернувся до Ради Федерацій Російської Федерації, яка своєю постановою від 01.03.2014 р., надала згоду на використання на території України Збройних Сил Російської Федерації. Як наслідок це призвело до збройного захоплення і воєнної окупації невід`ємної частини України - Автономної Республіки Крим та міста Севастополя.
		Нелегітимно сформована в умовах російської воєнної окупації виконавча влада Автономної Республіки Крим 16.03.2014 р. провела референдум про входження Автономної Республіки Крим до складу Російської Федерації, однак результати референдуму не були визнані жодною країною світу, крім Російської Федерації, що підтверджується Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 68/262 від 27.03.2014 р. «Територіальна цілісність України».
		17.03.2014 р. Верховна Рада Автономної Республіки Крим, розпущена постановою Верховної Ради України, всупереч цьому проголосила Крим незалежною державою. 18.03.2014 р. представники Верховної Ради Автономної Республіки Крим підписали з президентом Російської Федерації ОСОБА_4 «Договір про прийняття до Російської Федерації Республіки Крим і створення у складі Російської Федерації нових суб`єктів».
		21.03.2014 р. владою Російської Федерації було прийнято Федеральний конституційний закон «О принятии в Российскую Федерацию Республики Крым и образовании в составе Российской Федерации новых субъектов - Республики Крым и города федерального значения Севастополя».
		Також <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2015_01_27/pravo1/T150129.html?pravo=1" title="Про Звернення Верховної Ради України до Організації Об'єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парл...; нормативно-правовий акт № 129-VIII від 27.01.2015" target="_blank">Постановою Верховної Ради України від 27.01.2015 р. №129-VIII</a> законодавчий орган України затвердив звернення до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЕ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором.
		Крім того, військові дії Російської Федерації на території України були фактично визнані та засуджені рядом міжнародних інстанцій. Так, 15.01.2015 р. Європейський парламент затвердив резолюцію щодо України, в якій вказано: «Європарламент рішуче засуджує агресивну і експансіоністську політику Росії, що є загрозою єдності та незалежності України і створює потенційну загрозу для самого Європейського союзу, в тому числі засуджує незаконну анексію Криму і неоголошену гібридну війну проти України, яка включає в себе інформаційну війну з елементами кібер-війни, використання регулярних і нерегулярних сил, пропаганду, енергетичний шантаж, економічний тиск, дипломатичну та політичну дестабілізацію; підкреслює, що ці дії є порушенням міжнародного права і створюють серйозний виклик для безпекової ситуації в Європі; наголошує, що немає жодних підстав для застосування військової сили в Європі з так званих історичних та безпекових міркувань чи задля захисту своїх «співвітчизників, що проживають за кордоном»; закликає Москву припинити ескалацію ситуації, негайно зупинити потік зброї, найманців і військ на підтримку сепаратистських збройних формувань і використати свій вплив на сепаратистів, щоб переконати їх брати участь у політичному процесі».
		Резолюція Парламентської Асамблеї Ради Європи від 25.06.2015 р. визнає, що конфлікт на території України є агресією зі сторони Російської Федерації.
		Аналізуючи наведені обставини та докази, що містяться у досліджених судом нормах міжнародного та національного законодавства, суд приходить до висновку, що наслідком саме збройної агресії Російської Федерації стала окупація АР Крим.
		При вирішенні даної справи суд виходить з того, що факти збройної (військової) агресії Російської Федерації відносно України, окупації АР Крим, є загальновідомими, а тому не підлягають доказуванню згідно приписами <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_7949/ed_2018_10_02/pravo1/T04_1618.html?pravo=1#7949" title="Цивільний процесуальний кодекс України (ред. з 15.12.2017); нормативно-правовий акт № 1618-IV від 18.03.2004" target="_blank">ст. 82 ЦПК України</a>.
		Відповідно до Женевської конвенції 1949 р. про захист цивільного населення під час збройного конфлікту (чинна для Росії з 10.05.1954 р. в порядку правонаступництва міжнародних договорів колишнього СРСР), то її положення застосовуються до всього цивільного населення держав, що беруть участь у конфлікті, тобто не лише до іноземних громадян, що перебувають на території однієї з воюючих держав, а й до громадян цих держав, а також до цивільного населення окупованих територій.
		У ст. 2 IV Женевської конвенції 1949 р. зазначено, що Конвенція буде застосовуватися у всіх випадках окупації всієї або частини території Високої Договірної Сторони, навіть якщо ця окупація не зустріне жодного збройного опору.
		Згідно зі ст. 43 IV Гаазької конвенції 1907 р., супротивник, що зайняв територію, зобов`язаний вжити всіх залежних від нього заходів для того, щоб наскільки це можливо відновити і забезпечити громадський порядок та суспільне життя, і при цьому він повинен поважати існуючий в країні закон. Положення вищезазначеної Конвенції передбачають розв`язання конкретних питань, таких, як: створення безпечних зон, захист поранених і хворих, а також лікарень і медичного персоналу, доставка медикаментів, спеціальні заходи по захисту дітей та налагодження зв`язків між членами розлучених сімей.
		За правилом ст. З IV Женевської конвенції 1949 р. з особами, які не беруть активної участі в бойових діях, у тому числі з особами зі складу збройних сил, що склали зброю, а також із тими, хто hors de combat (той, що вийшов з ладу (фр.)) унаслідок хвороби, поранення, затримання чи з будь-якої іншої причини, поводяться гуманно, без будь-якої ворожої дискримінації, причиною якої слугують раса, колір шкіри, релігія чи вірування, стать, походження чи майновий стан чи будь-які інші подібні критерії.
		Із цією метою є забороненими й залишатимуться забороненими будь-коли та будь-де такі діяння стосовно зазначених вище осіб: а) насилля над життям й особистістю, зокрема всі види вбивств, завдання каліцтва, жорстоке поводження й тортури; b) захоплення заручників; с) наруга над людською гідністю, зокрема образливе та принизливе поводження; d) засудження та застосування покарання без попереднього судового рішення, винесеного судом, який створено належним чином і який надає судові гарантії, визнані цивілізованими народами як необхідні.
		Згідно ст. 27 згаданої Конвенції особи, що перебувають під захистом, мають право за будь-яких обставин, на особисту повагу, повагу до своєї честі, права на сім`ю, їхніх релігійних переконань та обрядів, звичок та звичаїв. До них завжди слід ставитися гуманно й захищати їх, зокрема, від будь-якого акту насильства чи залякування, від образ та цікавості натовпу.
		Однак всупереч норм вказаної Конвенції, Російська Федерація неодноразово порушувала права громадян України, тобто цивільного населення, передбачені та гарантовані Женевською конвенцією 1949 р. про захист цивільного населення під час збройного конфлікту та <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2009_05_27/pravo1/MU50K02U.html?pravo=1" title="Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод; нормативно-правовий акт № ETS N 005 від 04.11.1950" target="_blank">Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод</a> від 04.11.1950 р., як право на життя, право на свободу повагу до честі і гідності, право не бути підданим катуванням, право не перебувати в рабстві або підневільному стані, право на свободу і особисту недоторканість, право на справедливий суд, право не бути покараним без закону, право на повагу до приватного і сімейного життя, право на свободу думки, совісті і релігії. Така позиція закріплена і в Постанові Верховної Ради України Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків».
		Згідно <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_6/ed_2019_07_01/pravo1/T141207.html?pravo=1#6" title="Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України; нормативно-правовий акт № 1207-VII від 15.04.2014" target="_blank">ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» №1207-VІІ від 15.04.2014 р</a>. із змінами і доповненнями, внесеними відповідно <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2015_09_15/pravo1/T150685.html?pravo=1" title="Про внесення змін до деяких законів України щодо визначення дати початку тимчасової окупації; нормативно-правовий акт № 685-VIII від 15.09.2015" target="_blank">Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо визначення дати початку тимчасової окупації» від 15.09.2015 р. №685-VІІІ</a> Автономна Республіка Крим та місто Севастополь визнано тимчасово окупованою територією України з зазначенням дати початку тимчасової окупації - 20.02.2014 року.
		У ч. 1 ст. <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_13/ed_2018_02_08/pravo1/T141706.html?pravo=1#13" title="Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб; нормативно-правовий акт № 1706-VII від 20.10.2014" target="_blank">4</a>, ч. 1 ст. <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_73/ed_2018_02_08/pravo1/T141706.html?pravo=1#73" title="Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб; нормативно-правовий акт № 1706-VII від 20.10.2014" target="_blank">5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб»</a> передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_171/ed_2018_02_08/pravo1/T141706.html?pravo=1#171" title="Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб; нормативно-правовий акт № 1706-VII від 20.10.2014" target="_blank">ст. 12 цього Закону</a>.
		Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_5/ed_2018_02_08/pravo1/T141706.html?pravo=1#5" title="Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб; нормативно-правовий акт № 1706-VII від 20.10.2014" target="_blank">статті 1 цього Закону</a>. <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2018_09_05/pravo1/KP140509.html?pravo=1" title="Про облік внутрішньо переміщених осіб; нормативно-правовий акт № 509 від 01.10.2014" target="_blank">Постановою Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб»</a> затверджено порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Встановлена форма довідки не передбачає внесення відомостей про причину переміщення особи з місця свого постійного проживання.
		Положеннями <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2018_02_08/pravo1/T141706.html?pravo=1" title="Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб; нормативно-правовий акт № 1706-VII від 20.10.2014" target="_blank">Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб»</a> порядок підтвердження і встановлення факту наявності збройного конфлікту або тимчасової окупації території України не передбачено, проте не виключається можливість звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення, якщо від цього юридичного факту у цієї особи виникають, змінюються або припиняються певні правовідносини.
		<a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_177/ed_2019_02_07/pravo1/Z960254K.html?pravo=1#177" title="КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ; нормативно-правовий акт № 254к/96-ВР від 28.06.1996" target="_blank">Ст. 55 Конституції України</a> передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
		Відповідно до ч. 1 та 2 <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_502/ed_2019_02_07/pravo1/Z960254K.html?pravo=1#502" title="КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ; нормативно-правовий акт № 254к/96-ВР від 28.06.1996" target="_blank">ст. 124 Конституції України</a> делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.
		Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
		З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст.<a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_502/ed_2019_02_07/pravo1/Z960254K.html?pravo=1#502" title="КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ; нормативно-правовий акт № 254к/96-ВР від 28.06.1996" target="_blank"> 124 Конституції України</a>), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.
		З урахуванням внесених змін до <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2019_02_07/pravo1/Z960254K.html?pravo=1" title="КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ; нормативно-правовий акт № 254к/96-ВР від 28.06.1996" target="_blank">Конституції України</a> <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2016_06_02/pravo1/T161401.html?pravo=1" title="Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя); нормативно-правовий акт № 1401-VIII від 02.06.2016" target="_blank">Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)»</a>, вказане Рішення Конституційного Суду України не втратило свого значення у контексті права на доступ до суду.
		У <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2002_05_07/pravo1/KS02040.html?pravo=1" title="У справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб); нормативно-правовий акт № 8-рп/2002 від 07.05.2002" target="_blank">Рішенні Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8?рп/2002</a> (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) вказано, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов`язок відповідно до частини другої <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_177/ed_2019_02_07/pravo1/Z960254K.html?pravo=1#177" title="КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ; нормативно-правовий акт № 254к/96-ВР від 28.06.1996" target="_blank">статті 55 Конституції України</a>. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом частини другої <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_200/ed_2019_02_07/pravo1/Z960254K.html?pravo=1#200" title="КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ; нормативно-правовий акт № 254к/96-ВР від 28.06.1996" target="_blank">статті 64 Конституції України</a> право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.
		Ч. 4 <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_7442/ed_2018_10_02/pravo1/T04_1618.html?pravo=1#7442" title="Цивільний процесуальний кодекс України (ред. з 15.12.2017); нормативно-правовий акт № 1618-IV від 18.03.2004" target="_blank">ст. 10 ЦПК України</a> і <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_117/ed_2012_10_16/pravo1/T063477.html?pravo=1#117" title="Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини; нормативно-правовий акт № 3477-IV від 23.02.2006" target="_blank">ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»</a> покладає на суд обов`язок при розгляді справ застосовувати <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2009_05_27/pravo1/MU50K02U.html?pravo=1" title="Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод; нормативно-правовий акт № ETS N 005 від 04.11.1950" target="_blank">Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод</a> 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
		За змістом ст. 1 Конвенції існує презумпція, що юрисдикція здійснюється на всій території Договірної держави. Зобов`язання, взяті на себе Договірною державою за статтею 1, включають два аспекти, а саме: з одного боку - негативне зобов`язання утримуватися від втручання у здійснення гарантованих прав і свобод, а з іншого боку - позитивні зобов`язання вживати належних заходів для забезпечення дотримання таких прав і свобод на своїй території (рішення ECHR у справі «Ilaєcu та інші проти Молдови та Росії», § 313; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 129).
		Навіть за виняткових обставин, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території через військову окупацію збройними силами іншої держави, воєнні дії чи повстання, або внаслідок створення сепаратистського режиму на її території, вона не втрачає своєї юрисдикції за змістом статті 1 Конвенції (рішення ECHRу справі «Ilaєcu та інші проти Молдови та Росії», § 333; рішення ECHR у справі «Catan та інші проти Молдови та Росії», § 109; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 130).
		У випадках, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території, її відповідальність за Конвенцією обмежується виконанням позитивних зобов`язань. Такі зобов`язання стосуються як заходів, необхідних для відновлення контролю (як вираження своєї юрисдикції) над відповідною територією, так і заходів із забезпечення поваги до особистих прав заявника (рішення ECHR у справі «Ilaєcu та інші проти Молдови та Росії», § 335, § 339; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 131).
		Таким чином, перша частина цих зобов`язань вимагає від держави відстояти або відновити свій суверенітет над територією та утриматися від будь-яких дій з підтримки сепаратистського режиму (див. там само, §§ 340-345). Згідно з другою частиною зобов`язань держава повинна вжити судових, політичних або адміністративних заходів для забезпечення особистих прав заявника (див. там само, §§ 340-345, §346; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 132).
		Згідно з ч. 1 <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_9585/ed_2018_10_02/pravo1/T04_1618.html?pravo=1#9585" title="Цивільний процесуальний кодекс України (ред. з 15.12.2017); нормативно-правовий акт № 1618-IV від 18.03.2004" target="_blank">ст. 293 ЦПК України</a> окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
		Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення (п. 5 ч. 2 <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_9585/ed_2018_10_02/pravo1/T04_1618.html?pravo=1#9585" title="Цивільний процесуальний кодекс України (ред. з 15.12.2017); нормативно-правовий акт № 1618-IV від 18.03.2004" target="_blank">ст. 293 ЦПК України</a>).
		Згідно з ч. 2 <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_9707/ed_2018_10_02/pravo1/T04_1618.html?pravo=1#9707" title="Цивільний процесуальний кодекс України (ред. з 15.12.2017); нормативно-правовий акт № 1618-IV від 18.03.2004" target="_blank">ст. 315 ЦПК України</a> у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
		Отже, встановлення юридичного факту за рішенням суду безпосередньо породжує певні юридичні наслідки, тобто від встановлення факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих прав громадян.
		Відповідно до ч. 3 <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_19/ed_2019_07_01/pravo1/T141207.html?pravo=1#19" title="Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України; нормативно-правовий акт № 1207-VII від 15.04.2014" target="_blank">ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»</a> відповідальність за порушення визначених <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2019_02_07/pravo1/Z960254K.html?pravo=1" title="КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ; нормативно-правовий акт № 254к/96-ВР від 28.06.1996" target="_blank">Конституцією</a> та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладається на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права. 
		Щодо порушень прав ОСОБА_1 , які гарантовані вищезгаданими Конвенціями, то такі порушення підтверджуються як поясненнями заявника та її представника, та поданими нею доказами, так і узгоджуються з загальним станом подій, що відбувався на окупованій території АР Крим та свідчать про масовість порушень прав цивільного населення.
		До вимушеного переселення з тимчасово окупованої території ОСОБА_1 була повноцінним громадянином своєї держави, оскільки зростала, отримувала освіту та мала стабільну роботу. Однак, з огляду на збройну агресію Російської Федерації проти України була вимушена покинути рідну землю та підлаштовуватись до нових умов життя.
		Факт переміщення заявника з території Автономної Республіки Крим підтверджується довідками № 3003005715 від 25.12.2014 р. та №5715 від 11.07.2017 р. про взяття на облік особи, переміщеної з тимчасово окупованої території України, районів проведення антитерористичної операції та населених пунктів, розташованих на лінії зіткнення.
		Ураховуючи викладене, суд доходить висновку, встановлення факту, що має юридичне значення щодо вимушеного переселення заявника з окупованої території Автономної Республіки Крим, відбулось унаслідок збройної агресії Російської Федерації та окупації Російською Федерацією Автономної Республіки Крим, можливе лише у судовому порядку, оскільки законодавець не визначив іншого, позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв`язку між переселенням осіб із окупованої території та військовою агресією Російської Федерації.
		Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 14 березня 2018 року у справі № 363/2981/16-ц.
		Відповідно до ч. 4 <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_9337/ed_2018_10_02/pravo1/T04_1618.html?pravo=1#9337" title="Цивільний процесуальний кодекс України (ред. з 15.12.2017); нормативно-правовий акт № 1618-IV від 18.03.2004" target="_blank">ст. 263 ЦПК України</a> при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
		На підставі викладеного, керуючись ст.ст.10,12,19,81,141,263-265, 293, 315ЦПК України, <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_19/ed_2019_07_01/pravo1/T141207.html?pravo=1#19" title="Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України; нормативно-правовий акт № 1207-VII від 15.04.2014" target="_blank">ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»</a>, суд, -
		У Х В А Л И В: 
		Заяву ОСОБА_1 , заінтересовані особи Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація про встановлення факту - задовольнити. 
		Встановити факт вимушеного переселення ОСОБА_1 у травні 2014 року з окупованої території Автономної Республіки Крим, що відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією території Автономної Республіки Крим. 
		Рішення може бути оскаржено протягом 30 днів з дня його проголошення шляхом подання безпосередньо до Київського апеляційного суду апеляційної скарги. 
		Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не подано. В разі подання апеляційної скарги рішення набирає законної сили, якщо його не скасовано, після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови за наслідками апеляційного перегляду.  
		До початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через Деснянський районний суд міста Києва.
		Заявник ОСОБА_1 - ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_2 . 
		Заінтересована особа Міністерство соціальної політики України - код ЄДРПОУ 37567866, м. Київ, вул. Еспланадна, 8/10. 
		Заінтересована особа Російська Федерація - Посольство Російської Федерації в Україні, м. Київ, Повітрофлотський пр-т., 27.
		Повний текст рішення суду складено 29.07.2019 р.
		 
		Суддя

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...