Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 405/1820/17 : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Спори, що виникають із договорів; Спори, що виникають із договорів дарування.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 02.08.2019. Забезпечено надання загального доступу: 02.08.2019.
Дата набрання законної сили: 24.07.2019
Номер судового провадження: 61-2761ск19

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова
		Іменем України
		 
		24 липня 2019 року
		місто Київ
		 
		справа № 405/1820/17
		провадження № 61-2761св19
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
		головуючого - Ступак О. В.,
		суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,
		учасники справи:
		позивач - Публічне акціонерне товариство «Піреус Банк МКБ», 
		відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , 
		треті особи: приватний нотаріус Кіровоградського міського нотаріального округу Зубко Оксана Петрівна, ОСОБА_3 ,
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Піреус Банк МКБ» на рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 06 липня 2018 року у складі судді Іванової Л. А. та ухвалу Кропивницького апеляційного суду від 03 січня 2019 року у складі колегії суддів: Дьомич Л. М., Єгорова С. М., Карпенко О. Л.,
		ВСТАНОВИВ:
		І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
		Стислий виклад позиції позивача
		У квітні 2017 року Публічне акціонерне товариство «Піреус Банк МКБ» 
		(далі - ПАТ «Піреус Банк МКБ», Банк) звернулось до суду із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування квартири АДРЕСА_1 .
		Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що 27 жовтня 2011 року між ПАТ «Піреус Банк МКБ» та Приватним акціонерним товариством «Креатив» 
		(далі - ПрАТ «Креатив») укладено кредитний договір № WCLоаn/05759. За умовами договору Банк відкрив позичальнику відновлювальну відкличну кредитну лінію з максимальним лімітом у сумі 7 000 000, 00 дол. США на строк з 27 жовтня 2011 року до 27 лютого 2013 року, а позичальник зобов`язався використати кредит за цільовим призначенням, своєчасно та в повному обсязі повернути його та сплатити Банку нараховані за користування кредитом проценти, а також належним чином виконувати інші зобов`язання.
		Цього ж дня, з метою забезпечення виконання умов кредитного договору, між ПАТ «Піреус Банк МКБ» та ОСОБА_1 укладено договір поруки № WCLоаn/05759/guar-2.
		Умови кредитного договору позичальником не виконувались, внаслідок чого банк звернувся до суду із позовом до поручителя про стягнення заборгованості за кредитним договором; рішенням Ленінського районного суду м. Кіровограда від 07 червня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 18 жовтня 2016 року, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Піреус Банк МКБ» заборгованість за кредитним договором у розмірі 15 239 987, 97 дол. США та судовий збір у розмірі 3 654, 00 грн. 
		08 жовтня 2015 року, тобто через місяць після відкриття провадження у цивільній справі № 405/6223/15-ц про стягнення з ОСОБА_1 кредитної заборгованості, між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , яка є його матір`ю, укладено договір дарування квартири АДРЕСА_1 . На переконання Банку, укладений правочин є фіктивним та таким, що порушує його законні права, оскільки дії сторін під час його укладення направлені не на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування, а на фіктивний перехід права власності на квартиру, з метою приховання цього майна від наступного звернення стягнення у рахунок виконання рішення суду про стягнення з поручителя грошових коштів, що є підставою для визнання договору дарування недійсним відповідно до статті 234 ЦК України. Крім того, під час укладення правочину не було належним чином перевірено усі необхідні документи, а саме: наявність відчужень та заборон в реєстрі щодо предмета дарування, відповідність положенням Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» висновку про експертну грошову оцінку, складеного суб`єктом оціночної діяльності 05 жовтня 2015 року, наявність нотаріально посвідченої згоди дружини ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на укладення спірного договору, порушення прав малолітніх дітей відповідача, тобто наявність згоди органів опіки та піклування при вчиненні оспорюваного правочину. 
		Стислий виклад заперечень відповідача
		ОСОБА_2 проти позову заперечила, вважала його необґрунтованим та таким, у задоволенні якого необхідно відмовити. ОСОБА_1 відзиву суду не надав.
		Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
		Рішенням Ленінського районного суду м. Кіровограда від 06 липня 2018 року, залишеним без змін постановою Кропивницького апеляційного суду від 03 січня 2019 року, позов залишено без задоволення.
		Рішення судів першої та апеляційної інстанцій обґрунтовувались тим, що позивачем не надано належних і допустимих доказів того, що правочин вчинений відповідачами із порушенням норм чинного законодавства, тобто не доведено його фіктивності. Суди встановили, що після укладення правочину відбувся фактичний перехід майна, оскільки ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 примірник договору дарування та комплект ключів від квартири. Наведене доводить, що передача майна за договором дарування відбулась, а також доводить реальне настання правових наслідків, що були обумовлені цим правочином. 
		У подальшому ОСОБА_2 , використовуючи правомочності власника на розпорядження майном, 09 грудня 2016 року уклала із ОСОБА_4 договір оренди (найму) спірної квартири. Таким чином, ОСОБА_2 , особисто володіючи та розпоряджаючись подарованим майном, передала його в оренду третій особі. Крім того, нею сплачуються платежі за житлово-комунальні послуги. Зазначене підтверджує, що оспорюваний позивачем договір дарування носив реальний характер та був направлений на досягнення правового результату. Суди також зазначили про безпідставність посилання позивача на постанову Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16, оскільки обставини зазначеної справи відрізняються від обставин справи, що розглядається. На час укладення договору дарування право власності ОСОБА_1 на спірну квартиру будь-якою особою не оспорювалось, під арештом, забороною та в іпотеці квартира не перебувала, рішення суду про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Піреус Банк МКБ» грошових коштів ухвалено не було, факт обізнаності ОСОБА_1 про наявність боргу та спору в суді позивачем не доведено, у зв`язку з чим на момент укладення правочину були відсутні підстави для заборони власнику розпоряджатися належним йому майном та вчиняти щодо нього (майна) будь-які угоди.
		ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
		Короткий зміст вимог касаційної скарги 
		У касаційній скарзі, поданій у лютому 2019 року до Верховного Суду, ПАТ «Піреус Банк МКБ» просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
		Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
		Касаційна скарга обґрунтовувалась порушенням судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Заявник зазначає, що суди не звернули увагу на те, що оспорюваний позивачем договір укладений відповідачем після звернення банку до суду із позовом до нього як поручителя. Також зазначив, що договір уклали сторони, які є близькими родичами, що у своїй сукупності свідчить про те, що оспорюваний договір укладений з метою приховування нерухомого майна від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів. 
		Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
		Відзив на касаційну скаргу не надходив.
		ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
		Ухвалою Верховного Суду від 15 лютого 2019 року відкрито касаційне провадження у справі, ухвалою від 15 липня 2019 року справу призначено до судового розгляду.
		З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
		Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
		Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.
		Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
		Між Банком та ПрАТ «Креатив» існують відносини з кредитного договору № WCLоаn/05759, укладеного 27 жовтня 2011 року. У цих відносинах з Банком ОСОБА_1 є поручителем належного виконання позичальником усіх його зобов`язань перед банком.
		Кредитне зобов`язання ПрАТ «Креатив» належним чином і своєчасно не виконано, у зв`язку із чим банк набув права вимоги до 
		поручителя - ОСОБА_1 
		У серпні 2015 року ПАТ «Піреус Банк МКБ» звернувся до Господарського суду Кіровоградської області із позовом до ПрАТ «Креатив» про стягнення суми заборгованості за кредитним договором. Ухвалою суду від 31 серпня 2015 року порушено провадження у справі.
		У вересні 2015 року банк звернувся до поручителя - ОСОБА_1 із позовом про стягнення заборгованості.
		Ленінським районним судом м. Кіровограда від 04 вересня 2015 року відкрито провадження у цивільній справі № 405/6223/15-ц за позовом ПАТ «Піреус Банк МКБ» до ОСОБА_1 , третя особа на стороні відповідача - ПрАТ «Креатив», про стягнення заборгованості.
		Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 08 жовтня 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір дарування, який посвідчений приватним нотаріусом Кіровоградського міського нотаріального округу Зубко О. П. та зареєстрований в реєстрі за № 2648.
		Згідно з умовами зазначеного договору ОСОБА_1 як дарувальник передає безоплатно у власність (дарує), а обдаровувана ОСОБА_2 приймає безоплатно у власність (приймає у дар) квартиру під номером АДРЕСА_1 .
		Рішенням Ленінського суду м. Кіровограда від 07 червня 2016 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Піреус Банк МКБ» 15 239 987, 97 дол. США.
		Зазначене рішення залишене без змін ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 18 жовтня 2016 року.
		Згідно з матеріалами справи постановою від 28 грудня 2016 року старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України відкрито виконавче провадження з виконання виконавчого листа, виданого Ленінським районним судом м. Кіровограда 05 грудня 2016 року № 405/6223/15-ц про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Піреус банк МКБ» 15 239 987, 97 дол. США.
		Відповідно до пояснень заявника рішення про стягнення заборгованості з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Піреус банк МКБ» не виконано.
		Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
		Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.
		За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
		Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
		Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
		У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
		Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
		Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
		Згідно з частиною першою статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
		Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі (частина перша статті 718 ЦК України).
		Відповідно до частини другої статті 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
		Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття (частина перша статті 722 ЦК України).
		Відмовляючи у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що позивач не довів наявність підстав для визнання правочину фіктивним, оскільки договір було реально виконано, та зазначили про безпідставність посилання позивача на постанову Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі за № 6-1873цс16, оскільки обставини зазначеної справи відрізняються від справи, що розглядається.
		Верховний Суд погоджується із висновками судів щодо відмінностей фактичних обставин у розглядуваних справах, втім, сама відмінність фактичних обставин у справі не виключає того факту, що укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем відбулась з метою приховання цього майна від наступного звернення стягнення на майно в рахунок погашення боргу за невиконаним зобов`язанням.
		Під час розгляду справи Верховний Суд враховує правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) про те, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України. 
		Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. 
		Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
		Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку).
		Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.
		Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).
		Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок укладення договору, зміст якого суперечить ЦК України, Верховний Суд врахував, що: 1) відповідач відчужив майно після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості; 2) майно відчужене на підставі безвідплатного договору; 3) майно відчужене на користь близького родича; 
		4) після відчуження спірного майна у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором.
		На переконання Верховного Суду, сукупність наведених обставин доводить той факт, що відповідач діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника.
		Фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам) в законодавстві України регулюються тільки в певних сферах (зокрема: у банкрутстві (стаття 20 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом»); при неплатоспроможності банків (стаття 38 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»; у виконавчому провадженні (частина четверта статті 9 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження»).
		Водночас, за висновками Верховного Суду, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину.
		При цьому, та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.
		Поручитель, який став солідарним боржником у зв`язку з невиконанням позичальником свого обов`язку у кредитному зобов`язанні, що виникло первинно з його волі та згідно з його бажанням, не є абсолютно вільним у обранні варіантів власної поведінки, його дії не повинні призводити до такого стану, у якому він ставатиме неплатоспроможним перед своїми кредиторами.
		Верховним Судом враховано, що на момент здійснення безоплатного відчуження спірного майна кредитне зобов`язання вважалося простроченим, його належне виконання не відбулося, а отже виникло право вимоги до поручителя основного боржника у зв`язку з його неплатоспроможністю.
		Додатково Верховним Судом враховано, що ухвалою Господарського суду міста Києва від 6 червня 2016 року у справі № 910/9131/16 про банкрутство ТОВ «Креатив» порушено провадження, у справі розпочато ліквідаційну процедуру боржника.
		В обранні варіанта добросовісної поведінки боржник зобов`язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника повинна відповідати критеріям розумності, що передбачає, що кожне зобов`язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним зобов`язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Тому усі боржники мають на меті добросовісно виконати усі свої зобов`язання, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення прав та правомірних інтересів кредитора.
		Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Угода, що укладається «про людське око», таким критеріям відповідати не може.
		Верховним Судом також враховано, що зазначення позивачем певної правової норми, наведеної у обґрунтуванні позову, не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом необхідно керуватися під час вирішення спору, оскільки підставою позову визнаються обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, у цьому випадку - укладення відповідачем договору з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника.
		Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування судом норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
		Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання чи додаткової перевірки доказів, обставини справи судом встановлено повно і всебічно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення позову.
		Розподіл судових витрат
		Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
		За правилом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
		Враховуючи, що Верховний Суд зробив висновок про задоволення вимог касаційної скарги Банку, скасування рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалення нового рішення про задоволення позову, судові витрати, понесені у зв`язку із розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції необхідно стягнути у рівних частках з відповідачів на користь позивача.
		Керуючись статтями 400, 409, 412, 416, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
		ПОСТАНОВИВ :
		Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Піреус Банк МКБ» задовольнити.
		Рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 06 липня 2018 року та ухвалу Кропивницького апеляційного суду від 03 січня 2019 року скасувати та ухвалити нове рішення.
		Позов Публічного акціонерного товариства «Піреус Банк МКБ» задовольнити до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 задовольнити.
		Визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , який укладений 08 жовтня 2015 року між ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Кіровоградського міського нотаріального округу Зубко О. П. та зареєстрований в реєстрі за № 2648.
		Стягнути в рівних частках з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 судові витрати, понесені у зв`язку із розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, у розмірі 4 000, 00 грн.
		Стягнути в рівних частках з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 судові витрати, понесені у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції у розмірі 3 200, 00 грн.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Головуючий                                                                                                 О. В. Ступак
		 
		 
		Судді                                                                                                              І. Ю. Гулейков
		 
		 
		А. С. Олійник
		 
		 
		С. О. Погрібний
		 
		 
		В. В. Яремко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...