Єдиний державний реєстр судових рішень

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 369/11268/16-ц : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Інші справи позовного провадження.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 07.08.2019. Оприлюднено: 07.08.2019.
Дата набрання законної сили: 03.07.2019
Номер судового провадження: 14-260цс19

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=Windows-1251" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		ПОСТАНОВА 
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 
		 
		03 липня 2019 року
		м. Київ
		 
		Справа № 369/11268/16-ц
		Провадження № 14-260цс19
		 
		Велика Палата Верховного Суду у складі:
		судді-доповідача Ситнік О. М.,
		 
		суддів: Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
		 
		учасники справи:
		позивач - Публічне акціонерне товариство «Банк Фамільний» (далі - ПАТ «Банк Фамільний»),
		відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , 
		третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Парфеньонок Тетяна Євгенівна (далі - приватний нотаріус),
		 
		розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 
		 
		на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 листопада 2017 року у складі судді Ковальчук Л. М. та постанову Апеляційного суду Київської області від 04 квітня 2018 року у складі колегії суддів Кулішенка Ю. М., Ігнатченко Н. В., Сушко Л. М
		 
		у цивільній справі за позовом ПАТ «Банк Фамільний» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус, про визнання договору дарування недійсним і скасування державної реєстрації права власності, та 
		 
		УСТАНОВИЛА:
		 
		Короткий зміст позовних вимог
		 
		У листопаді 2016 року ПАТ «Банк Фамільний» звернулося до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що вироком Голосіївського районного суду м. Києва від 19 червня 2012 року ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні злочину та визначено розмір нанесених збитків.
		 
		02 листопада 2012 року суд видав виконавчий лист про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Банк Фамільний» боргу в розмірі 580 849,84 грн, а 19 листопада 2012 року державна виконавча служба відкрила виконавче провадження № 35289688. 
		 
		Однак, 27 грудня 2012 року ОСОБА_1 уклав договори дарування зі своїми дітьми ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , передавши безоплатно у власність обдаровуваним по 1/2 частці будинку і земельної ділянки, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 . 
		 
		Відчужуючи нерухоме майно на користь своїх дітей, ОСОБА_1 знав про судове рішення про стягнення з нього боргу на користь позивача, тому міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на нерухоме майно, а отже оспорювані правочини є фіктивними.
		 
		Посилаючись на викладене, та неодноразово уточнивши позовні вимоги, позивач просив визнати договори дарування від 27 грудня 2012 року недійсними, а також скасувати державну реєстрацію права власності.
		 
		Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
		 
		Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 листопада 2017 року позов ПАТ «Банк Фамільний» задоволено. Визнано недійсним договір дарування земельної ділянки площею 0,0933 га, кадастровий номер НОМЕР_1 , що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, укладений 27 грудня 2012 року ОСОБА_1 із ОСОБА_2 , ОСОБА_3 Визнано недійсним договір дарування будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 27 грудня 2012 року ОСОБА_1 із ОСОБА_2 , ОСОБА_3 . Вирішено питання про розподіл судових витрат.
		 
		Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що ОСОБА_1 , відчужуючи належне йому на праві власності нерухоме майно на користь своїх дітей, знав про вирок суду, що набрав законної сили, яким стягнуто з нього на користь позивача суму боргу, тому міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку невиконання вироку суду.
		 
		Додатковим рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 грудня 2017 року у задоволенні вимог ПАТ «Банк Фамільний» про скасування державної реєстрації права власності відмовлено.
		 
		Суд першої інстанції дійшов висновку, що відсутні підтвердження про внесення запису про державну реєстрацію права власності до Державного реєстру речових прав.
		 
		Постановою Апеляційного суду Київської області від 04 квітня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 листопада 2017 року залишено без змін.
		 
		Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про фіктивність оспорюваних правочинів та вважав відсутніми підстави для скасування рішення суду.
		 
		Постановою Апеляційного суду Київської області від 30 травня 2018 року додаткове рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від від 07 грудня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ПАТ «Банк Фамільний» про скасування державної реєстрації права власності задоволено. Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень згідно з договором дарування будинку, укладеним 27 грудня 2012 року між  ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , посвідченим приватним нотаріусом, зареєстрованим за № 3664, індексний № 3332049 від 20 червня 2013 року, Реєстраційною службою Києво-Святошинського районного управління юстиції Київської області. Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень згідно з договором дарування будинку, укладеного 27 грудня 2012 року між  ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , посвідченим приватним нотаріусом, зареєстрованим за № 3664, індексний № 3329775 від 20 червня 2013 року, Реєстраційною службою Києво-Святошинського районного управління юстиції Київської області.
		 
		Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що правочини на підставі яких вчинено вказані вище записи про реєстрацію права власності є недійсними.
		 
		Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
		 
		У травні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив скасувати рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 04 квітня 2018 року та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
		 
		Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
		 
		Касаційну скаргу мотивовано тим, що позивач не довів жодної правової підстави для виникнення у нього цивільних прав щодо об`єкта дарування - будинку  АДРЕСА_1 , та не надав суду жодних доказів того, що укладенням оспорюваних договорів дарування порушені його права чи інтереси.
		 
		Також вказував, що на момент укладення оскаржуваних правочинів ОСОБА_1 був єдиним власником будинку та земельної ділянки і мав право розпоряджатися ними на власний розсуд. Спірне нерухоме майно не мало жодних обтяжень права власності, не перебувало ні під арештом, ні під заставою. Позивач не довів, що договори дарування є фіктивними.
		 
		Рух справи в суді касаційної інстанції
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 25 травня 2018 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою від 11 березня 2019 року справу призначено до судового розгляду.
		 
		Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 квітня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частини третю, п`яту <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_10261/ed_2018_10_02/pravo1/T04_1618.html?pravo=1#10261" title="Цивільний процесуальний кодекс України (ред. з 15.12.2017); нормативно-правовий акт № 1618-IV від 18.03.2004" target="_blank">статті 403 ЦПК України</a>, відповідно до яких суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об`єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду, крім того, вважає, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
		 
		Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зробила висновок, що є підстави для відступу від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц, від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц.
		 
		Позиція Великої Палати Верховного Суду
		 
		Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що вона не підлягає задоволенню з огляду на таке.
		 
		Відповідно до пункту 4 <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_10987/ed_2018_10_02/pravo1/T04_1618.html?pravo=1#10987" title="Цивільний процесуальний кодекс України (ред. з 15.12.2017); нормативно-правовий акт № 1618-IV від 18.03.2004" target="_blank">розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України</a> касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
		 
		Згідно з положеннями частини другої <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_10131/ed_2018_10_02/pravo1/T04_1618.html?pravo=1#10131" title="Цивільний процесуальний кодекс України (ред. з 15.12.2017); нормативно-правовий акт № 1618-IV від 18.03.2004" target="_blank">статті 389 ЦПК України</a> підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. 
		 
		Суди встановили, що вироком Голосіївського районного суду міста Києва від 19 червня 2012 року у справі № 1-590/2012, крім іншого, задоволено цивільний позов і стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_4 на користь ТОВ «Банк «Фамільний» 580 849, 84 грн.
		 
		02 листопада 2012 року Голосіївським районним судом міста Києва видано виконавчий лист про стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_4 солідарно на користь ТОВ «Банк «Фамільний» 580 849,84 грн (справа № 1-590/2012).
		 
		19 листопада 2012 року старшим державним виконавцем Журбас Д. В. Відділу державної виконавчої служби Солом`янського районного управління юстиції в м. Києві прийнято постанову про відкриття виконавчого провадження з виконання вказаного виконавчого листа.
		 
		27 грудня 2012 року ОСОБА_1 з однієї сторони, та ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , з другої сторони, уклали договір, відповідно до умов якого ОСОБА_1 подарував, а ОСОБА_2 і ОСОБА_3 прийняли у дар в рівних частках будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
		 
		Того ж дня ОСОБА_1 , з однієї сторони та ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , з другої сторони, уклали договір згідно із умовами якого ОСОБА_1 подарував, а ОСОБА_2 та ОСОБА_3 прийняли у дар в рівних частках земельну ділянку площею 0,0933 га, кадастровий номер НОМЕР_1 , що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Цільове призначення (використання) земельної ділянки - для будівництва та обслуговування жилого будинку.
		 
		Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зазначила, що у постановах від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц, від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц Верховний Суд України здійснив розширювальне тлумачення <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843272/ed_2019_02_28/pravo1/T030435.html?pravo=1#843272" title="Цивільний кодекс України; нормативно-правовий акт № 435-IV від 16.01.2003" target="_blank">статті 234 Цивільного кодексу України</a> (далі - <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2019_02_28/pravo1/T030435.html?pravo=1" title="Цивільний кодекс України; нормативно-правовий акт № 435-IV від 16.01.2003" target="_blank">ЦК України</a>) і кваліфікував договір, укладений з метою уникнути виконання грошового зобов`язання, як фіктивний.
		 
		При цьому колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що навряд чи такий підхід охоплює усі можливі ситуації, а особливо ті, коли договір був виконаний. При фіктивному правочинові має бути відсутнім намір створити правові наслідки на момент його вчинення, і як наслідок неможливе виникнення будь-яких майнових наслідків (передача майна), оскільки такий правочин не може їх породжувати.
		 
		Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зазначила, що матеріали справи не містять наданих позивачем доказів вчинення фіктивного правочину з обох сторін та на підтвердження умислу відповідачів на укладення договору дарування без наміру створення правових наслідків, які ними обумовлювалися, оскільки реєстрація права власності на спірний будинок та земельну ділянку за ОСОБА_3 та ОСОБА_2 свідчить про реальність настання правових наслідків правочину. На час укладення правочинів нерухоме майно під будь-якою забороною не перебувало, в рамках виконавчого провадження з примусового виконання рішення суду про стягнення боргу жодних обтяжень на спірне майно державним виконавцем накладено не було. Судові рішення ґрунтуються на висновку про фіктивність укладених договорів дарування тільки з огляду на те, що вироком суду з відповідача стягнуті гроші, й він відчужив майно на користь близьких родичів. Проте всі ці дії не є підставою для висновку про фіктивність правочинів у розумінні положень <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843272/ed_2019_02_28/pravo1/T030435.html?pravo=1#843272" title="Цивільний кодекс України; нормативно-правовий акт № 435-IV від 16.01.2003" target="_blank">статті 234 ЦК України</a>.
		 
		З урахуванням викладеного, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про наявність правових підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених в раніше прийнятих постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц.
		 
		Також Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду вказував, що Верховним Судом вже неодноразово застосовувалися принцип добросовісності та конструкція недопустимості зловживання цивільними правами для забезпечення прав та інтересів кредитора. Наприклад: 
		 
		- у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 07 грудня 2018 року у справі № 910/7547/17 зроблено висновок, що з конструкції частини третьої <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843044/ed_2019_02_28/pravo1/T030435.html?pravo=1#843044" title="Цивільний кодекс України; нормативно-правовий акт № 435-IV від 16.01.2003" target="_blank">статті 13 ЦК України</a> випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом. Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи-стягувача за рахунок майна цього власника, може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора;
		 
		- у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 лютого 2019 року у справі № 646/3972/16-ц (провадження № 61-28761св18) зазначено, що, укладаючи 01 квітня 2015 року оспорюваний договір дарування, сторони були обізнані про наявність спору щодо квартири та про існування рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 16 березня 2015 року, яким було припинено право власності ОСОБА_5 на 1/6 частку спірного майна, отже, могли передбачити негативні наслідки для себе у випадку набрання цим рішенням законної сили. […] Пунктом 6 <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843034/ed_2019_02_28/pravo1/T030435.html?pravo=1#843034" title="Цивільний кодекс України; нормативно-правовий акт № 435-IV від 16.01.2003" target="_blank">статті 3 ЦК України</a> до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Відповідно до частини другої-четвертої <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843044/ed_2019_02_28/pravo1/T030435.html?pravo=1#843044" title="Цивільний кодекс України; нормативно-правовий акт № 435-IV від 16.01.2003" target="_blank">статті 13 ЦК України</a> при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При  здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Скасовуючи рішення місцевого суду та задовольняючи первісний позов в частині визнання недійсним договору дарування, суд апеляційної інстанції дійшов правильного по суті висновку, що оспорюваний договір не направлений на реальне настання правових наслідків, а спрямований на встановлення ОСОБА_6 перешкод у розпорядженні спірною квартирою. Тобто дії відповідача свідчать про недобросовісну поведінку, спрямовану на позбавлення позивача в майбутньому законних майнових прав;
		 
		- у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року у справі № 317/3272/16-ц (провадження № 61-156св17) зроблено висновок, що згідно із частиною третьою <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843044/ed_2019_02_28/pravo1/T030435.html?pravo=1#843044" title="Цивільний кодекс України; нормативно-правовий акт № 435-IV від 16.01.2003" target="_blank">статті 13 ЦК України</a> не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843034/ed_2019_02_28/pravo1/T030435.html?pravo=1#843034" title="Цивільний кодекс України; нормативно-правовий акт № 435-IV від 16.01.2003" target="_blank">статті 3 ЦК України</a>) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Поділ майна спільного майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу. Боржник, проти якого ухвалене судове рішення про стягнення боргу та накладено арешт на його майно, та його дружина, які здійснюють поділ майна, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки поділ майна порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.
		 
		Фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам) в українському законодавстві регулюються тільки в певних сферах (зокрема: у банкрутстві (стаття 20 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом»); при неплатоспроможності банків (<a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_437/ed_2019_02_09/pravo1/T124452.html?pravo=1#437" title="Про систему гарантування вкладів фізичних осіб; нормативно-правовий акт № 4452-VI від 23.02.2012" target="_blank">стаття 38 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»</a>; у виконавчому провадженні (частина четверта <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_111/ed_2019_05_15/pravo1/T161404.html?pravo=1#111" title="Про виконавче провадження; нормативно-правовий акт № 1404-VIII від 02.06.2016" target="_blank">статті 9 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження»</a>).
		 
		Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843034/ed_2019_02_28/pravo1/T030435.html?pravo=1#843034" title="Цивільний кодекс України; нормативно-правовий акт № 435-IV від 16.01.2003" target="_blank">статті 3 ЦК України</a>) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. 
		 
		Згідно із частинами другою та третьою <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843044/ed_2019_02_28/pravo1/T030435.html?pravo=1#843044" title="Цивільний кодекс України; нормативно-правовий акт № 435-IV від 16.01.2003" target="_blank">статті 13 ЦК України</a> при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
		 
		Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку) про стягнення коштів, що набрало законної сили. Боржник (дарувальник), проти якого ухвалено вирок про стягнення коштів та відкрито виконавче провадження, та його сини (обдаровувані), які укладають договір дарування, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.
		 
		Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843034/ed_2019_02_28/pravo1/T030435.html?pravo=1#843034" title="Цивільний кодекс України; нормативно-правовий акт № 435-IV від 16.01.2003" target="_blank">статті 3 ЦК України</a>) та недопустимості зловживання правом (частина третя <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843044/ed_2019_02_28/pravo1/T030435.html?pravo=1#843044" title="Цивільний кодекс України; нормативно-правовий акт № 435-IV від 16.01.2003" target="_blank">статті 13 ЦК України</a>).
		 
		Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду також вважає, що очевидна необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо застосування статей <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843034/ed_2019_02_28/pravo1/T030435.html?pravo=1#843034" title="Цивільний кодекс України; нормативно-правовий акт № 435-IV від 16.01.2003" target="_blank">3</a>, <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843047/ed_2019_02_28/pravo1/T030435.html?pravo=1#843047" title="Цивільний кодекс України; нормативно-правовий акт № 435-IV від 16.01.2003" target="_blank">16</a>, <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843272/ed_2019_02_28/pravo1/T030435.html?pravo=1#843272" title="Цивільний кодекс України; нормативно-правовий акт № 435-IV від 16.01.2003" target="_blank">234 ЦК України</a> з метою охорони прав та інтересів кредитора і забезпечення реальної можливості визнання недійсними договорів, вчинених на шкоду майновим правам та інтересам кредиторів, та для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень, а тому справа містить виключну правову проблему і її вирішення необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
		 
		Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні правові підстави для відступу від висновків, викладених упостановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц, а також з метою формування єдиної правозастовної практики у подібних правовідносинах зазначає таке.
		 
		<a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843240/ed_2019_02_28/pravo1/T030435.html?pravo=1#843240" title="Цивільний кодекс України; нормативно-правовий акт № 435-IV від 16.01.2003" target="_blank">Статтею 202 ЦК України</a> визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.
		 
		Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843241/ed_2019_02_28/pravo1/T030435.html?pravo=1#843241" title="Цивільний кодекс України; нормативно-правовий акт № 435-IV від 16.01.2003" target="_blank">статті 203 ЦК України</a>. Підстави недійсності правочину визначені у <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843253/ed_2019_02_28/pravo1/T030435.html?pravo=1#843253" title="Цивільний кодекс України; нормативно-правовий акт № 435-IV від 16.01.2003" target="_blank">статті 215 ЦК України</a>. 
		 
		На час звернення з позовом частиною другою <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_7454/ed_2018_10_02/pravo1/T04_1618.html?pravo=1#7454" title="Цивільний процесуальний кодекс України (ред. з 15.12.2017); нормативно-правовий акт № 1618-IV від 18.03.2004" target="_blank">статті 11 ЦПК України</a> передбачався принцип диспозитивності, згідно з яким особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
		 
		У контексті <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_7577/ed_2018_10_02/pravo1/T04_1618.html?pravo=1#7577" title="Цивільний процесуальний кодекс України (ред. з 15.12.2017); нормативно-правовий акт № 1618-IV від 18.03.2004" target="_blank">статті 31 ЦПК України</a> у зазначеній редакції саме позивач наділений правом визначення та зміни предмета та підстави позову. Обмеження щодо реалізації цих прав визначаються на певній стадії розгляду справи.
		 
		Згідно зі <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843793/ed_2019_02_28/pravo1/T030435.html?pravo=1#843793" title="Цивільний кодекс України; нормативно-правовий акт № 435-IV від 16.01.2003" target="_blank">статтею 717 ЦК України</a> за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
		 
		За змістом частини п`ятої статті<a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843241/ed_2019_02_28/pravo1/T030435.html?pravo=1#843241" title="Цивільний кодекс України; нормативно-правовий акт № 435-IV від 16.01.2003" target="_blank"> 203 ЦК України</a> правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
		 
		Відповідно до змісту <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843272/ed_2019_02_28/pravo1/T030435.html?pravo=1#843272" title="Цивільний кодекс України; нормативно-правовий акт № 435-IV від 16.01.2003" target="_blank">статті 234 ЦК України</a> фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
		 
		Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. 
		 
		У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
		 
		Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
		 
		Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843241/ed_2019_02_28/pravo1/T030435.html?pravo=1#843241" title="Цивільний кодекс України; нормативно-правовий акт № 435-IV від 16.01.2003" target="_blank">статті 203 ЦК України</a>, що за правилами <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843253/ed_2019_02_28/pravo1/T030435.html?pravo=1#843253" title="Цивільний кодекс України; нормативно-правовий акт № 435-IV від 16.01.2003" target="_blank">статті 215 цього Кодексу</a> є підставою для визнання його недійсним відповідно до <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843272/ed_2019_02_28/pravo1/T030435.html?pravo=1#843272" title="Цивільний кодекс України; нормативно-правовий акт № 435-IV від 16.01.2003" target="_blank">статті 234 ЦК України</a>.
		 
		Саме такі правові висновки зроблені у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц, де вказано про неправильність застосування судами попередніх інстанцій статей <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843241/ed_2019_02_28/pravo1/T030435.html?pravo=1#843241" title="Цивільний кодекс України; нормативно-правовий акт № 435-IV від 16.01.2003" target="_blank">203</a>, <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843253/ed_2019_02_28/pravo1/T030435.html?pravo=1#843253" title="Цивільний кодекс України; нормативно-правовий акт № 435-IV від 16.01.2003" target="_blank">215</a>, <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843272/ed_2019_02_28/pravo1/T030435.html?pravo=1#843272" title="Цивільний кодекс України; нормативно-правовий акт № 435-IV від 16.01.2003" target="_blank">234 ЦК України</a> у спорах, що виникли із договорів дарування нерухомого майна, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.
		 
		Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від цих висновків. 
		 
		Велика Палата Верховного Суду враховує, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.
		 
		Разом з тим Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що зазначені постанови Верховного Суду України, від правових висновків у яких висловила намір відступити колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, не містять узагальнюючих висновків щодо правильності застосування згаданих норм матеріального права. У постановах вказано, що справи вирішено всупереч процесуального закону та зроблені висновки про неможливість ухвалити законні й обґрунтовані рішення через невиконання судами попередніх інстанцій процесуальних дій. Зокрема, суди під час вирішення спорів не встановили обставин, що мають значення для справ, не надали їм юридичної оцінки, не дослідили та не надали оцінки всім доказам, наданим сторонам, що виключає можливість відступу від такої позиції, яка визначає обсяг зобов`язань суду щодо ухвалення законного і обґрунтованого рішення.
		 
		Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками, зробленими у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 лютого 2019 року у справі № 646/3972/16-ц (провадження № 61-28761св18) та зазначає, що позивач вправі звернутися до суду із позовом провизнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843034/ed_2019_02_28/pravo1/T030435.html?pravo=1#843034" title="Цивільний кодекс України; нормативно-правовий акт № 435-IV від 16.01.2003" target="_blank">статті 3 ЦК України</a>) та недопустимості зловживання правом (частина третя <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843044/ed_2019_02_28/pravo1/T030435.html?pravo=1#843044" title="Цивільний кодекс України; нормативно-правовий акт № 435-IV від 16.01.2003" target="_blank">статті 13 ЦК України</a>), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843272/ed_2019_02_28/pravo1/T030435.html?pravo=1#843272" title="Цивільний кодекс України; нормативно-правовий акт № 435-IV від 16.01.2003" target="_blank">статтею 234 ЦК України</a>, так і інша, наприклад, підстава, передбачена <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_844741/ed_2019_02_28/pravo1/T030435.html?pravo=1#844741" title="Цивільний кодекс України; нормативно-правовий акт № 435-IV від 16.01.2003" target="_blank">статтею 228 ЦК України</a>. 
		 
		Суди першої та апеляційної інстанції, встановивши, що ОСОБА_1 , відчужуючи належні йому на праві власності будинок і земельну ділянку, що знаходяться на АДРЕСА_1 , своїм синам - ОСОБА_3 і ОСОБА_2 був обізнаний про наявність вироку Голосіївського районного суду міста Києва від 02 листопада 2012 року, що набрав законної сили, яким стягнуто, в тому числі, з нього на користь ТОВ «Банк Фамільний» 580 849,84 грн, правильно вважали, що боржник міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання вказаного судового рішення.
		 
		Крім того, з`ясувавши, що при  укладенні 27 грудня 2012 року оспорюваних правочинів воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву та вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаними правочинами, їх дії вчиненіна перехід права власності на нерухоме майно з метою приховання майна від виконання в майбутньому вироку суду про стягнення грошових коштів з ОСОБА_1 , суди обґрунтовано визнали недійсними оспорювані правочини на підставі <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843272/ed_2019_02_28/pravo1/T030435.html?pravo=1#843272" title="Цивільний кодекс України; нормативно-правовий акт № 435-IV від 16.01.2003" target="_blank">статті 234 ЦК України</a>.
		 
		З огляду на те, що позивач дізнався про існування оспорюваних правочинів у серпні 2016 року - після отримання довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, суди правильно застосували частину п`яту <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843308/ed_2019_02_28/pravo1/T030435.html?pravo=1#843308" title="Цивільний кодекс України; нормативно-правовий акт № 435-IV від 16.01.2003" target="_blank">статті 267 ЦК України</a> та вказали, що ТОВ «Банк Фамільний» не пропустило визначену <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843298/ed_2019_02_28/pravo1/T030435.html?pravo=1#843298" title="Цивільний кодекс України; нормативно-правовий акт № 435-IV від 16.01.2003" target="_blank">статтею 257 ЦК України</a> позовну давність.
		 
		Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів попередніх інстанцій та не дають підстав вважати, що суди першої та апеляційної інстанцій порушили норми матеріального і процесуального права.
		 
		Згідно із частиною першою <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_10301/ed_2018_10_02/pravo1/T04_1618.html?pravo=1#10301" title="Цивільний процесуальний кодекс України (ред. з 15.12.2017); нормативно-правовий акт № 1618-IV від 18.03.2004" target="_blank">статті 410 ЦПК України</a> суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
		 
		Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними та обґрунтованими, ухвалені на підставі всебічно досліджених доказів у справі, висновки судів попередніх інстанцій підтверджуються матеріалами справи та ґрунтуються на нормах матеріального і процесуального права, а тому ці рішення необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. 
		 
		У такому разі розподіл судових витрат згідно зі <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_8349/ed_2018_10_02/pravo1/T04_1618.html?pravo=1#8349" title="Цивільний процесуальний кодекс України (ред. з 15.12.2017); нормативно-правовий акт № 1618-IV від 18.03.2004" target="_blank">статтею 141 ЦПК України</a> не здійснюється.
		 
		Керуючись статтями <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_9287/ed_2018_10_02/pravo1/T04_1618.html?pravo=1#9287" title="Цивільний процесуальний кодекс України (ред. з 15.12.2017); нормативно-правовий акт № 1618-IV від 18.03.2004" target="_blank">258</a>, <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_9297/ed_2018_10_02/pravo1/T04_1618.html?pravo=1#9297" title="Цивільний процесуальний кодекс України (ред. з 15.12.2017); нормативно-правовий акт № 1618-IV від 18.03.2004" target="_blank">259</a>, <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_10240/ed_2018_10_02/pravo1/T04_1618.html?pravo=1#10240" title="Цивільний процесуальний кодекс України (ред. з 15.12.2017); нормативно-правовий акт № 1618-IV від 18.03.2004" target="_blank">400</a>, <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_10251/ed_2018_10_02/pravo1/T04_1618.html?pravo=1#10251" title="Цивільний процесуальний кодекс України (ред. з 15.12.2017); нормативно-правовий акт № 1618-IV від 18.03.2004" target="_blank">402</a>, <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_10282/ed_2018_10_02/pravo1/T04_1618.html?pravo=1#10282" title="Цивільний процесуальний кодекс України (ред. з 15.12.2017); нормативно-правовий акт № 1618-IV від 18.03.2004" target="_blank">406</a>, <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_10292/ed_2018_10_02/pravo1/T04_1618.html?pravo=1#10292" title="Цивільний процесуальний кодекс України (ред. з 15.12.2017); нормативно-правовий акт № 1618-IV від 18.03.2004" target="_blank">409</a>, <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_10301/ed_2018_10_02/pravo1/T04_1618.html?pravo=1#10301" title="Цивільний процесуальний кодекс України (ред. з 15.12.2017); нормативно-правовий акт № 1618-IV від 18.03.2004" target="_blank">410</a>, <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_10337/ed_2018_10_02/pravo1/T04_1618.html?pravo=1#10337" title="Цивільний процесуальний кодекс України (ред. з 15.12.2017); нормативно-правовий акт № 1618-IV від 18.03.2004" target="_blank">416</a>, <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_10365/ed_2018_10_02/pravo1/T04_1618.html?pravo=1#10365" title="Цивільний процесуальний кодекс України (ред. з 15.12.2017); нормативно-правовий акт № 1618-IV від 18.03.2004" target="_blank">419 ЦПК України</a>, Велика Палата Верховного Суду 
		 
		ПОСТАНОВИЛА:
		 
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
		 
		Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 04 квітня 2018 року залишити без змін.
		 
		Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Суддя-доповідач                                                                                 О. М. Ситнік
		Судді:                                    Т. О. Анцупова                                      О. Р. Кібенко
		С. В. Бакуліна                                       В. С. Князєв
		В. В. Британчук                                    Л. М. Лобойко
		Ю. Л. Власов                                        Н. П. Лященко
		М. І. Гриців                                        О. Б. Прокопенко
		Д. А. Гудима                                          Л. І. Рогач
		В. І. Данішевська                                О. С. Ткачук       
		Ж. М. Єленіна                                       В. Ю. Уркевич
		О. С. Золотніков                                  О. Г. Яновська

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...