Єдиний державний реєстр судових рішень

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 265/5744/18 : Цивільні справи (до 01.01.2019); Окреме провадження; Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Надіслано судом: 13.08.2019. Зареєстровано: 14.08.2019. Оприлюднено: 15.08.2019.
Дата набрання законної сили: 09.09.2019
Номер судового провадження: 2-о/265/2/19

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=Windows-1251" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		Справа №265/5744/18 
		Провадження №2-о/265/2/19
		 
		Р І Ш Е Н Н Я
		І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
		05 серпня 2019 року місто Маріуполь
		Орджонікідзевський районний суд міста Маріуполя Донецької області у складі головуючого судді Мельник І. Г., 
		за участю секретаря Муратової Д.К., 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за заявою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, про встановлення факту, що має юридичне значення,-
		за участю:
		заявника ОСОБА_1 
		представника заявника ОСОБА_3 ,-
		 
		В С Т А Н О В И В:
		 
		Заявники звернулися до суду із вказаною заявою, посилалися на те, що вони перебувають у шлюбі з 25 квітня 1986 року. Їх місце проживання зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1 , де вони і проживали до листопада 2015 року. На тимчасово окупованій території Луганської області залишилася зазначена квартира, де ОСОБА_4 на праві власності належить квартира, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 . У наслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, яка розпочалася у лютому 2014 року, вони були вимушені у листопаді 2015 року залишити окуповану частину території Луганської області та переселитись до АДРЕСА_2 , де проживають по теперішній час, та з 22.03.2016 взяті на облік як внутрішньо переміщені особи. Такими діями Російської Федерації щодо України, а саме збройною окупацією частини Луганської області, порушено їх громадянські права і свободи, вони втратили житло, вільне спілкування з друзями та родичами, налагоджений побут. Встановлення юридичного факту того, що вимушене переселення з окупованої території Луганської області відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України обумовлено тим, що заявники мають на меті визначити свій статус як особи, які перебувають під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 року (жертви - потерпілого від міжнародного збройного конфлікту), що обумовлює виникнення прав та обов`язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права. З урахуванням викладеного ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили суд встановити факт, що їх вимушене переселення у листопаді 2015 року,з окупованої території Луганської області, відбулось унаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області.
		Ухвалою Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 09.07.2018 відкрито провадження у цивільній справі за заявою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, про встановлення факту, що має юридичне значення, справу призначено у відкрите судове засідання.
		Ухвалою Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 27.07.2018  провадження за зазначеною справою було зупинене до виконання судового доручення, що полягало  у з`ясуванні питання про участь у справі в якості заінтересованої особи Російської Федерації в особі Уряду Російської Федерації, але дана ухвала виконана не була, так як заявниками не були надані відповідна заява з додатками російською мовою, які необхідно було направити для вивчення саме Російській Федерації, з приводу чого ухвалою суду від 14 березня 2019 року провадженні у справі було відновлено.
		Заявник ОСОБА_1 та його представник - адвокат Яровий Г.Б., у судовому засіданні підтримали вимоги, викладені заяві та просили суд встановити той факт, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у листопаді 2015 року вимушені були переселитись з окупованої території Луганської області України в наслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини Луганської області України  
		Заявник ОСОБА_2 до судового засідання не з`явилась, надавши заяву через канцелярію суду, якою заявлені вимоги підтримала у повному обсязі та просила справу розглянути за її відсутності, заяву задовольнити.
		Представники заінтересованих осіб Міністерства соціальної політики України та Посольства Російської Федерації в Україні, належним чином повідомлені про день, час та місце розгляду справи, про що свідчать рекомендовані повідомлення про вручення поштового відправлення. Відзиви щодо вимог, викладених в заяві від заінтересованих осіб до суду не надходили.
		Дослідивши матеріали справи, суд дійшов наступних висновків.
		Судом встановлено, що заявник ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , є уродженцем села Чапаєве Красноградського району Харківської області, та зареєстрований з 30 грудня 1999 року за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується відомостями паспорту громадянина України, серії НОМЕР_1 , який виданий 30 листопада 1995 року Стахановським МВ УМВС України в Луганській області (а.с. 27-28).
		Судом також встановлено, що заявниця ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , є уродженкою селища Червоногвардійське міста Кіровська Ворошиловградської області, та зареєстрована з 30 грудня 1999 року за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується відомостями паспорту громадянина України, серії НОМЕР_2 , який виданий 29 травня 1998 року Сакським МР ГУ МВС України в Криму (а.с. 29).
		Згідно довідок від 22.03.2016 №1413026724 та №1413026725, вбачається що заявники ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , є особами переміщеними з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції, та їх фактичне місце проживання на теперішній час є: АДРЕСА_2 (а.с. 34-35).
		Згідно до договору купівлі-продажу квартири, засвідченого 10 грудня 1999 року приватним нотаріусом Кондратовою О .М ., ОСОБА_2 придбала у на праві приватної власності квартиру АДРЕСА_1 (а.с. 32).
		Згідно зі статтею 4 Конвенції про захист цивільного населення під час війни особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.
		Відповідно до частини першої <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_5/ed_2018_02_08/pravo1/T141706.html?pravo=1#5" title="Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб; нормативно-правовий акт № 1706-VII від 20.10.2014" target="_blank">статті 1 Закону України від 20 жовтня 2014 року «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб»</a> внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
		Аналіз вищевказаних положень закону свідчить про те, що підставами внутрішнього переміщення осіб на території України у тому числі може бути: збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру.
		У частині першій статті 4, частині першій статті 5Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12цього Закону.
		Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_5/ed_2018_02_08/pravo1/T141706.html?pravo=1#5" title="Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб; нормативно-правовий акт № 1706-VII від 20.10.2014" target="_blank">статті 1 цього Закону</a>.
		<a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2018_09_05/pravo1/KP140509.html?pravo=1" title="Про облік внутрішньо переміщених осіб; нормативно-правовий акт № 509 від 01.10.2014" target="_blank">Постанова Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб»</a> затверджено порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Встановлена форма довідки не передбачає внесення відомостей про причину переміщення особи з місця свого постійного проживання.
		Положеннями <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2018_02_08/pravo1/T141706.html?pravo=1" title="Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб; нормативно-правовий акт № 1706-VII від 20.10.2014" target="_blank">Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб»</a> порядок підтвердження і встановлення факту наявності збройного конфлікту або тимчасової окупації території України не передбачено, проте не виключається можливість звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення, якщо від цього юридичного факту у цієї особи виникають, змінюються або припиняються певні правовідносини.
		Частиною четвертою <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_29/ed_2018_01_18/pravo1/T182268.html?pravo=1#29" title="Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях; нормативно-правовий акт № 2268-VIII від 18.01.2018" target="_blank">статті 2 Закону України від 18 січня 2018 року «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях»</a> визначено, що відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права. При цьому, відповідно до абзацу 6преамбули вказаного <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2018_01_18/pravo1/T182268.html?pravo=1" title="Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях; нормативно-правовий акт № 2268-VIII від 18.01.2018" target="_blank">Закону</a> датою початку окупації частини території України, зокрема Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, є дата, визначена <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2019_07_01/pravo1/T141207.html?pravo=1" title="Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України; нормативно-правовий акт № 1207-VII від 15.04.2014" target="_blank">Законом України від 15 квітня 2014 року «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»</a>, а саме: 20 лютого 2014 року.
		Отже, вказаний Закон і передбачає, які права можуть виникнути в особи, щодо якої встановлено юридичний факт, про який просять заявники.
		Частина четверта <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_7442/ed_2018_10_02/pravo1/T04_1618.html?pravo=1#7442" title="Цивільний процесуальний кодекс України (ред. з 15.12.2017); нормативно-правовий акт № 1618-IV від 18.03.2004" target="_blank">статті 10 ЦПК України</a> і стаття 17 Закону України від23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» покладає на суд обов`язок при розгляді справ застосовувати <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2009_05_27/pravo1/MU50K02U.html?pravo=1" title="Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод; нормативно-правовий акт № ETS N 005 від 04.11.1950" target="_blank">Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод1950</a> року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
		За змістом статті 1 Конвенції існує презумпція, що юрисдикція здійснюється на всій території Договірної держави. Зобов`язання, взяті на себе Договірною державою за статтею 1, включають два аспекти, а саме: з одного боку - негативне зобов`язання утримуватися від втручання у здійснення гарантованих прав і свобод, а з іншого боку - позитивні зобов`язання вживати належних заходів для забезпечення дотримання таких прав і свобод на своїй території (рішення ECHR у справі «Ilaєcu та інші проти Молдови та Росії», § 313; рішення ECHR у справі «Sargasyanv.Azerbaijan», § 129).
		Навіть за виняткових обставин, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території через військову окупацію збройними силами іншої держави, воєнні дії чи повстання, або внаслідок створення сепаратистського режиму на її території, вона не втрачає своєї юрисдикції за змістом статті 1 Конвенції (рішення ECHR у справі «Ilaєcu та інші проти Молдови та Росії», § 333; рішення ECHR у справі «Catanта інші проти Молдови та Росії», § 109; рішення ECHR у справі «Sargasyanv. Azerbaijan», § 130).
		У випадках, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території, її відповідальність за Конвенцією обмежується виконанням позитивних зобов`язань. Такі зобов`язання стосуються як заходів, необхідних для відновлення контролю (як вираження своєї юрисдикції) над відповідною територією, так і заходів із забезпечення поваги до особистих прав заявника (рішення ECHR у справі «Ilaєcu та інші проти Молдови та Росії», § 335, § 339; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 131).
		Таким чином, перша частина цих зобов`язань вимагає від держави відстояти або відновити свій суверенітет над територією та утриматися від будь-яких дій з підтримки сепаратистського режиму (див. там само, §§ 340-345). Згідно з другою частиною зобов`язань держава повинна вжити судових, політичних або адміністративних заходів для забезпечення особистих прав заявника (див. там само, §§ 340-345, §346; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 132).
		<a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_281897/ed_2019_06_06/pravo1/T193200.html?pravo=1#281897" title="Про оборону України; нормативно-правовий акт № 1932-XII від 06.12.1991" target="_blank">Статтею 1 Закону України «Про оборону України» від 06 грудня 1991 року №1932-ХІІвизначено</a>, що збройна агресія - це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з дій, зазначених в даній статті Закону, серед яких значиться вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України.
		Відповідно до постанови Верховної Ради України «Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» від 21 квітня 2015 року було схвалено текст Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків».
		З аналізу даної заяви вбачається, що 20 лютого 2014 року були зафіксовані перші випадки порушення Збройними Силами Російської Федерації порядку перетину державного кордону України в районі Керченської протоки та використання підрозділів збройних сил Російської Федерації, розташованих в Криму, що знаходились там відповідно до Угоди між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування на території України Чорноморського флоту Російської Федерації від 28 травня 1997 року, для блокування українських військових частин.
		Разом з тим, заява Верховної Ради України свідчить, що 27 лютого 2014 року збройні підрозділи спеціального призначення Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних Сил Російської Федерації захопили будівлі Кабінету Міністрів та Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Водночас, відбулось створення і озброєння іррегулярних збройних формувань найманців з числа місцевих жителів, якими керували офіцери спецслужб і Збройних Сил Російської Федерації, а Чорноморський флот Російської Федерації заблокував українські порти, де знаходились кораблі Військово-Морських Сил України. В подальшому лідер партії «Русское единство» проголосив себе головою Кабінету Міністрів Автономної Республіки Крим та закликав президента Російської Федерації «забезпечити мир і спокій в Криму». У відповідь на цей заклик Президент Російської Федерації, звернувся до Російської Федерації Федеральних зборів Російської Федерації, яка своєю постановою від 01 березня 2014 року, надала згоду на використання на території України Збройних Сил Російської Федерації. Як наслідок це призвело до збройного захоплення і воєнної окупації невід`ємної частини України - Автономної Республіки Крим та міста Севастополя.
		Нелегітимне сформована в умовах російської воєнної окупації виконавча влада Автономної Республіки Крим 16 березня 2014 року провела референдум про входження Автономної Республіки Крим до складу Російської Федерації, однак результати референдуму не були визнані жодною країною світу, крім Російської Федерації, що підтверджується Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 68/262 від 27 березня 2014 року «Територіальна цілісність України».
		17 березня 2014 року Верховна Рада Автономної Республіки Крим, розпущена постановою Верховної Ради України, всупереч цьому проголосила Крим незалежною державою. 18 березня 2014 року самоназвані представники Верховної Ради Автономної Республіки Крим підписали з президентом Російської Федерації Путіним «Договір про прийняття до Російської Федерації Автономну Республіку Крим і створення у складі Російської Федерації нових суб`єктів».
		21 березня 2014 року владою Російської Федерації було прийнято Федеральний конституційний закон «О принятии в Российскую Федерацию Республики Крым и образовании в составе Российской Федерации нових субъектов Республики Крым и города федерального значения Севастополя».
		Згідно зі <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_6/ed_2019_07_01/pravo1/T141207.html?pravo=1#6" title="Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України; нормативно-правовий акт № 1207-VII від 15.04.2014" target="_blank">статтею 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» №1207-VІІ від 15.04.2014 року</a> із змінами і доповненнями, внесеними відповідно <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2015_09_15/pravo1/T150685.html?pravo=1" title="Про внесення змін до деяких законів України щодо визначення дати початку тимчасової окупації; нормативно-правовий акт № 685-VIII від 15.09.2015" target="_blank">Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо визначення дати початку тимчасової окупації»</a> від15.09.2015року №685-VІІІ Республіка Крим та місто Севастополь визнано тимчасово окупованою територією України з зазначенням дати початку тимчасової окупації - 20 лютого 2014 року.
		Незаконно анексувавши Автономну Республіку Крим, Російська Федерація продовжила свою військову агресію по відношенню до України, розпочавши в квітні 2014 року другу фазу збройної агресії проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами Російської Федерації озброєні бандитські формування проголосили створення «Донецької народної республіки» (07 квітня 2014 року) та «Луганської народної республіки» (27 квітня 2014 року).
		Протягом травня 2014 року самозвані лідери «ДНР» та «ЛНР», серед яких було багато громадян Російської Федерації, у неконституційний спосіб організували проведення фіктивних референдумів про відокремлення цих нелегітимних утворень від України. Під приводом і з метою їхньої підтримки на територію України були заслані розвідувально-диверсійні групи, які очолювали кадрові офіцери Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних Сил Російської Федерації, парамілітарні формування російського козацтва та укомплектований чеченцями - громадянами Російської Федерації батальйон «Восток», а також були задіяні такі озброєні групи найманців як «Русский сектор» та «Оплот». За їхньої участі відбулися захоплення адміністративних будівель у багатьох населених пунктах Донецької та Луганської областей, здійснено збройні напади на частини українських Сухопутних військ та літаків Повітряних сил Збройних Сил України.
		11 травня 2014 року на окупованій території Донецької і Луганської області відбувся так званий референдум щодо самовизначення в Луганському та Донецькому регіонах з метою відокремлення та проголошення так званих «Донецької народної республіки» та «Луганської народної республіки». Однак, такий референдум, як і проголошені утворення, а саме «Луганська народної республіки» та «Донецька народна республіка» не були визнані міжнародною спільнотою про що свідчать наступні, досліджені в суді докази. Зокрема, Міністерство закордонних справ Великобританії назвало прикрим факт проведення референдуму 11 травня на Донбасі. Прес-секретар Держдепартаменту США заявила, що США не визнають результати референдуму про незалежність «Донецької народної республіки». Прес-секретар Верховного представника ЄС із закордонних справ заявила, що «так звані референдуми у Донецькій і Луганській областях нелегітимні, і ми не визнаємо її результатів. Ті, хто організував ці референдуми, не володіють демократичної легітимністю».
		Підтвердженням окупації Російської Федерації, як країною - агресором, частини території Донецької і Луганської області, є факти здійснення нею активних дій щодо організації збройних нападів, участі в них та постачання для цього на територію України зброї та особового складу військ Російської Федерації.
		На підтвердження цього заявниками були наведені докази по справі, а саме: різноманітні письмові офіційні данні прес-центру Служби безпеки України, 
		Як підсумок, Україною, за наслідками збройної агресії Російської Федерації, прийнято <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2015_03_17/pravo1/T150254.html?pravo=1" title="Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями; нормативно-правовий акт № 254-VIII від 17.03.2015" target="_blank">постанову Верховної Ради України від 17 березня 2015 року № 254-VІІІ «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями»</a> якою визнано тимчасово окупованими територіями окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей, в яких відповідно до <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2018_10_04/pravo1/T141680.html?pravo=1" title="Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей; нормативно-правовий акт № 1680-VII від 16.09.2014" target="_blank">Закону України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей»</a> запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування, до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, російських окупаційних військ, її військової техніки, а також бойовиків та найманців з території України та відновлення повного контролю України за державним кордоном України.
		В абзаці 2 <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2015_02_04/pravo1/T150145.html?pravo=1" title="Про Заяву Верховної Ради України «Про визнання Україною юрисдикції Міжнародного кримінального суду щодо скоєння злочинів проти людяності та воєнних злочинів вищими посадовими особами Російської Федерації та керівниками терористичних організ...; нормативно-правовий акт № 145-VIII від 04.02.2015" target="_blank">постанови Верховної Ради України «Про Заяву Верховної Ради України «Про визнання Україною юрисдикції Міжнародного кримінального суду щодо скоєння злочинів проти людяності та воєнних злочинів вищими посадовими особами Російської Федерації та керівниками незаконних збройних формувань «ДНР» та «ЛНР», які призвели до особливо тяжких наслідків та масового вбивства українських громадян» №145-VІІІ від 04.02.2015 року зазначено, що з 20 лютого 2014 року проти України триває збройна агресія Російської Федерації та підтримуваних нею найманців, під час якої було анексовано Автономну Республіку Крим та місто Севастополь, які є частиною території незалежної та суверенної держави Україна, окуповано частину Донецької та Луганської областей України, загинуло тисячі громадян України, серед яких діти, поранено тисячі осіб, зруйновано інфраструктуру цілого регіону, сотні тисяч громадян вимушені були покинути свої домівки»</a>.
		Також, Парламентська асамблея Ради Європи 12.10.2016 року прийняла дві резолюції по Україні, в яких російсько-український конфлікт визначений як "російська агресія" і міститься заклик до РФ вивести свої війська з Донбасу.
		Також резолюцією Генеральної асамблеї ООН від 19.12.2016 року підтримано резолюцію Третього комітету Генеральної Асамблеї ООН "Ситуація з правами людини в Автономній Республіці Крим та місті Севастополь(Україна)" та визнано Російську Федерацію державою окупантом.
		Також <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2015_01_27/pravo1/T150129.html?pravo=1" title="Про Звернення Верховної Ради України до Організації Об'єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парл...; нормативно-правовий акт № 129-VIII від 27.01.2015" target="_blank">постановою Верховної Ради України від 27 січня 2015 року №129-VIII</a> законодавчий орган України затвердив звернення до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЕ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором.
		Крім того, військові дії Російської Федерації на території України були фактично визнані та засуджені рядом міжнародних інстанцій. Так, 15 січня 2015 року Європейський парламент затвердив резолюцію щодо України, в якій вказано: «Європарламент рішуче засуджує агресивну і експансіоністську політику Росії, що є загрозою єдності та незалежності України і створює потенційну загрозу для самого Європейського союзу, в тому числі засуджує незаконну анексію Криму і неоголошену гібридну війну проти України, яка включає в себе інформаційну війну з елементами кібер-війни, використання регулярних і нерегулярних сил, пропаганду, енергетичний шантаж, економічний тиск, дипломатичну та політичну дестабілізацію; підкреслює, що ці дії є порушенням міжнародного права і створюють серйозний виклик для безпекової ситуації в Європі; наголошує, що немає жодних підстав для застосування військової сили в Європі з так званих історичних та безпекових міркувань чи задля захисту своїх «співвітчизників, що проживають за кордоном»; закликає Москву припинити ескалацію ситуації, негайно зупинити потік зброї, найманців і військ на підтримку проросійських збройних формувань і використати свій вплив на сепаратистів, щоб переконати її брати участь у політичному процесі».
		Резолюція Парламентської Асамблеї Ради Європи від 25 червня 2015 року визнає, що конфлікт на території України є агресією зі сторони Російської Федерації.
		Аналізуючи наведені обставини та докази, що містяться у досліджених судом нормах міжнародного та національного законодавства, суд приходить до висновку, що наслідком саме збройної агресії Російської Федерації стала окупація частини території Донецької та Луганських областей України.
		При вирішенні даної справи суд виходить з того, що факти збройної (військової) агресії Російської Федерації відносно України, окупації частини території Донецької та Луганських областей України, Україна є загальновідомими, а тому не підлягають доказуванню згідно приписами <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_7949/ed_2018_10_02/pravo1/T04_1618.html?pravo=1#7949" title="Цивільний процесуальний кодекс України (ред. з 15.12.2017); нормативно-правовий акт № 1618-IV від 18.03.2004" target="_blank">ст. 82 ЦПК України</a>.
		Крім визнання окупації Російською Федерацією частини території Донецької області України міжнародною спільнотою та національним законодавством, суд вважає, що на таку вказують також джерела міжнародно-правового регулювання режиму окупації, а саме Гаазька конвенція про закони і звичаї сухопутної війни 1907 р., IV Женевська конвенція про захист цивільного населення під час війни 1949 р. і деякі положення Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р., що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів 1977 р.
		Існуючі правові норми, що визначають режим окупації, переважно засновані на положенні ст. 42 Гаазької конвенції 1907 р.: «Територія вважається зайнятою, якщо вона дійсно знаходиться під владою ворожої армії». Згідно з цією ж ст. 42 Гаазької конвенції 1907 р., територія, до якої застосовано право окупації, повинна «дійсно перебувати під владою ворожої армії», причому «зайняття поширюється лише на ті області, де ця влада встановлена і в змозі проявляти свою діяльність».
		Тобто поняття окупації може бути застосоване до територій, зайнятих країною агресором, якщо наявний її фактичний ефективний контроль окупованих територій. Стан окупації послідовно визначається на основі фактів.
		З аналізу норм вказаних конвенцій можна підсумувати наступні ознаки ефективного контролю, а саме: достатня присутність військ держави окупанта; держава окупант здійснює свою владу над окупованою владою, яка втратила здатність до громадських функцій; ворожі сили здалися, були переможені чи відступили; над територією була встановлена тимчасова адміністрація; держава окупант видає укази громадянському населенню та контролює її виконання.
		Здійснення Російською Федерацією ефективного контролю частини території України, а саме частини Донецької і Луганської області, з усіма його ознаками підтверджується в сукупності наступними доказами.
		Так, на інформаційному Інтернет-порталі «ТСН» була розміщена стаття «В Донецьк їдуть 10 російських танків, які вночі перетнули кордон-РНБО» від 03 серпня 2014 року, в котрій спікер інформаційно-аналітичного центру Ради національної безпеки та оборони України, під час брифінгу зазначив, що вночі 03.08.2014 року, через неконтрольовані ділянки кордону з боку Російської Федерації переправилось 10 танків, які попрямували у бік Донецька. Речник також повідомив, що протягом останніх днів у місті були чутні постріли, вибухи, спостерігалось пересування воєнної важкої техніки вулицями міста.
		Із статті «Колона танків з прапорами РФ вже в Донецьку - очевидці», яку опублікував Інтернет-ресурс «ТСН» 13.06.2014 року вбачається, що на Схід України вторглися російські танки, переміщення яких було зафіксовано в Сніжному, Горлівці, Слов`янську, Макіївці та Торезі. Крім того, за даними розвідки, у безпосередній близькості від кордону на російській території зосереджені додаткові потужні сили, говорять про дві механізовані бригади, які мають бронетехніку і реактивні системи залпового вогню "Град". Крім того, очевидці повідомляють, що важка техніка з російськими прапорами вже дісталася Донецька.
		30 квітня 2015 року представниками окупаційної адміністрації РФ в Луганської області було прийнято Закон «Про судову систему» №18-ІІ, в якому дається визначення судової влади «ЛНР», вказується, які суди там діють, визначаються принципи діяльності судової влади, встановлюється порядок створення і скасування судів, визначаються статус і  компетенція судів, визначається порядок фінансування судів усіх рівнів.
		Крім того, <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2018_01_18/pravo1/T182268.html?pravo=1" title="Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях; нормативно-правовий акт № 2268-VIII від 18.01.2018" target="_blank">преамбулою Закону України "Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганських областях" від 18.01.2018 року</a> визначено, що окупаційна адміністрація Російської Федерації, яку складають її державні органи і структури, функціонально відповідальні за управління тимчасового окупованими територіями України, та підконтрольними Російській Федерації самопроголошені органи, узурпувала виконання владних функцій на тимчасово окупованих територіях України.
		Аналізуючи наведені докази в їх сукупності, суд вважає вірним твердження заявника, що Російська Федерація здійснює ефективний контроль частини Донецької та Луганської області, Україна, що, в свою чергу, дає підстави вважати частину Донецької та Луганської області окупованою Російською Федерацією
		Щодо обставин, які зумовили вимушене переселення заявниці з окупованої Російської Федерацією частини території Донецької області України, то суд виходить з наступного.
		Відповідно до Женевської конвенції 1949 року про захист цивільного населення під час збройного конфлікту (чинна для Російській5 Федерації з 10 травня 1954 року в порядку правонаступництва міжнародних договорів колишнього СРСР), її положення застосовуються до всього цивільного населення держав, що беруть участь у конфлікті, тобто не лише до іноземних громадян, що перебувають на території однієї з воюючих держав, а й до громадян цих держав, а також до цивільного населення окупованих територій.
		У ст. 2 IV Женевської конвенції 1949 року зазначено, що Конвенція буде застосовуватися у всіх випадках окупації всієї або частини території Високої Договірної Сторони, навіть якщо ця окупація не зустріне жодного збройного опору.
		Згідно зі ст. 43 IV Гаазької конвенції 1907 року, супротивник, що зайняв територію, зобов`язаний вжити всіх залежних від нього заходів для того, щоб наскільки це можливо відновити і забезпечити громадський порядок та суспільне життя, і при цьому він повинен поважати існуючий в країні закон. Положення вищезазначеної Конвенції передбачають розв`язання конкретних питань, таких, як: створення безпечних зон, захист поранених і хворих, а також лікарень і медичного персоналу, доставка медикаментів, спеціальні заходи по захисту дітей та налагодження зв`язків між членами розлучених сімей.
		За правилом ст. З IV Женевської конвенції 1949 р. з особами, які не беруть активної участі в бойових діях, у тому числі з особами зі складу збройних сил, що склали зброю, а також із тими, хто horsdecombat (той, що вийшов з ладу (фр.)) унаслідок хвороби, поранення, затримання чи з будь-якої іншої причини, поводяться гуманно, без будь-якої ворожої дискримінації, причиною якої слугують раса, колір шкіри, релігія чи вірування, стать, походження чи майновий стан чи будь-які інші подібні критерії.
		Із цією метою є забороненими й залишатимуться забороненими будь-коли та будь-де такі діяння стосовно зазначених вище осіб: а) насилля над життям й особистістю, зокрема всі види вбивств, завдання каліцтва, жорстоке поводження й тортури; b) захоплення заручників; с) наруга над людською гідністю, зокрема образливе та принизливе поводження; d) засудження та застосування покарання без попереднього судового рішення, винесеного судом, який створено належним чином і який надає судові гарантії, визнані цивілізованими народами як необхідні.
		Згідно ст. 27 згаданої Конвенції особи, що перебувають під захистом, мають право за будь-яких обставин, на особисту повагу, повагу до своєї честі, права на сім`ю, їхніх релігійних переконань та обрядів, звичок та звичаїв. До них завжди слід ставитися гуманно й захищати її, зокрема, від будь-якого акту насильства чи залякування, від образ та цікавості натовпу.
		Однак, всупереч норм вказаної Конвенції, Російська Федерація неодноразово порушувала права громадян України, тобто цивільного населення, передбачені та гарантовані Женевською конвенцією 1949 р. про захист цивільного населення під час збройного конфлікту та <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2009_05_27/pravo1/MU50K02U.html?pravo=1" title="Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод; нормативно-правовий акт № ETS N 005 від 04.11.1950" target="_blank">Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод</a> від 04.11.1950 року, як право на життя, право на свободу, повагу до честі і гідності, право не бути підданим катуванням, право не перебувати в рабстві або підневільному стані, право на свободу і особисту недоторканість, право на справедливий суд, право не бути покараним без закону, право на повагу до приватного і сімейного життя, право на свободу думки, совісті і релігії. Така позиція закріплена і в постанові Верховної Ради України Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків».
		Зокрема, аналіз інформації, що міститься в Інтернет-виданнях, яку наводить заявник, вказує на наявність конкретних фактів порушення вищезазначених гарантованих прав цивільного населення з боку Російської Федерації.
		Із статті «Колона танків з прапорами РФ вже в Донецьку - очевидці», яку опублікував Інтернет-ресурс «ТСН» 13.06.2014 року вбачається, що на Схід України вторглися російські танки, переміщення яких було зафіксовано в Сніжному, Горлівці, Слов`янську, Макіївці та Торезі. Крім того, за даними розвідки, у безпосередній близькості від кордону на російській території зосереджені додаткові потужні сили, говорять про дві механізовані бригади, які мають бронетехніку і реактивні системи залпового вогню "Град". Крім того, очевидці повідомляють, що важка техніка з російськими прапорами вже дісталася Донецька.
		На офіційному Веб-сайті так званої «Донецької народної республіки», розміщений, затверджений головою Верховної Ради «ДНР» один із перших Закон «Про прокуратуру» № 21/6-ВС від 15.07.2014 р., в якому прокуратуру визначено як єдину державну централізовану систему органів, здійснюючих від імені «ДНР» нагляд за дотриманням законів «ДНР» і виконанням законів, діючих на території «ДНР»
		Кабінет міністрів «ДНР» № 32-6 від 08.09.2014 р. «О введений государственных администраций на освобожденных территориях Донецкой Народной Республики», розміщеною на офіційному Веб-сайті так званої «ДНР» повідомлялося, що на звільнених територіях районних центрів і міст частини так званої «ДНР» будуть створені районні і міські державні адміністрації та Розпорядженням Кабінетів Міністрів «ДНР» будуть призначатися керівники цих установ. При підготовці подань на призначення голів державних адміністрацій, будуть створені комісії, до складу якої повинні увійти представники Кабінету Міністрів «ДНР». представники Міністерства Оборони. Міністерства внутрішніх справ. Міністерства державної безпеки та представники Верховної Ради «ДНР»
		Крім того, <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2018_01_18/pravo1/T182268.html?pravo=1" title="Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях; нормативно-правовий акт № 2268-VIII від 18.01.2018" target="_blank">преамбулою Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» від 18.01.2018 року</a> визначено, що окупаційна адміністрація Російської Федерації, яку складають її державні органи і структури, функціонально відповідальні за управління тимчасово окупованими територіями України, та підконтрольні Російській Федерації самопроголошені органи, узурпувала виконання владних функцій на тимчасово окупованих територіях України.
		Масовість таких порушень призвела до того, що в результаті збройної російської агресії на території Донецької та Луганської областей та на території Автономної Республіки Крим понад 921 000 осіб були переміщені в межах України станом на 23 січня 2015 року, що підтверджується резолюцією Парламентської Асамблеї Ради Європи «Гуманітарна ситуація українських біженців і переміщених осіб» №2028 від 27 січня 2015 року.
		Більше 2 000 000 осіб залишаються в районах, контрольованими проросійськими силами, схильними до нестабільності, серйозних порушень прав людини і створення неадекватних умов життя. За даними УВКБ ООН (UNHCR Ukraine) станом на 14 серпня 2015 року 1 438 000 осіб були змушені покинути свої домівки внаслідок збройної агресії Російської Федерації на території України, згідно з даними Управління верховного комісара ООН з питань біженців.
		Крім цього, відповідно до Заяви Міністерства закордонних справ України щодо виконання Мінських домовленостей від 01 березня 2016 року з моменту початку агресії загинуло понад 2600 українських військовослужбовців та понад 9000 було поранено.
		Щодо порушень прав заявників , які діють від власного імені та в інтересах малолітніх дітей , які гарантовані вищезгаданими Конвенціями, то такі порушення підтверджуються як поданими нею доказами, так і узгоджуються з загальним станом подій, що відбувалися на окупованій території Донецької області та свідчать про масовість порушень прав цивільного населення.
		За таких обставин, суд приходить до висновку, що внаслідок саме збройної агресії Російської Федерації на частині території Луганської області було порушено низку конституційних прав заявника, передбачених Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 р., IV Женевською конвенцією 1949 р. про захист цивільного населення під час збройного конфлікту,<a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_63/ed_2019_02_07/pravo1/Z960254K.html?pravo=1#63" title="КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ; нормативно-правовий акт № 254к/96-ВР від 28.06.1996" target="_blank">розділом II Конституції України</a>.
		Підсумовуючи викладене, слід також зазначити, що Російська Федерація здійснивши збройну агресію відносно України, та відповідно окупувавши частину території України, а саме Автономну Республіку Крим, м. Севастополь, та частину Донецької та Луганської областей, порушила норми та принципи Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, Будапештського меморандуму, Гельсінського заключного акту наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01.08.1975р. та Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією.
		Зокрема, пунктом 1 Будапештського меморандуму передбачено, що Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують Україні її зобов`язання згідно з принципами Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 р. поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України.
		Пункт 2 Будапештського меморандуму говорить, що Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують її зобов`язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об`єднаних Націй.
		Згідно із Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 р. суверенні права держави мають узгоджуватись із міжнародним правом, зокрема Статутом ООН, Загальною декларації прав людини та Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 р., які визначають права та законні інтереси людини як найвищу суспільну цінність, гарантують людині право жити в мирі та безпеці.
		Виходячи із викладеного держава, яка грубо порушує гарантовані нормами міжнародного права основні свободи та права людини, не може використовувати імунітет від судового переслідування іноземним судами як гарантію уникнення відповідальності за вчинені проти життя та здоров`я людини злочини.
		Порушивши Статут ООН, Загальну декларацію прав людини, Будапештський меморандум, Гельсінський заключний акт наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01.08.1975 р., Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, Договір між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон Російська Федерація вийшла за межі своїх суверенних прав, гарантованих статтею 2 Статуту ООН, а тому, на думку суду є державою-агресором, що в свою чергу свідчить про відсутність у неї судового імунітету.
		Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_27/ed_2019_02_07/pravo1/Z960254K.html?pravo=1#27" title="КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ; нормативно-правовий акт № 254к/96-ВР від 28.06.1996" target="_blank">статтею 8 Конституції України</a> гарантовано кожному право звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина.
		<a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_177/ed_2019_02_07/pravo1/Z960254K.html?pravo=1#177" title="КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ; нормативно-правовий акт № 254к/96-ВР від 28.06.1996" target="_blank">Статтею 55 Конституції України</a> передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
		Відповідно до частин першої та другої <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_502/ed_2019_02_07/pravo1/Z960254K.html?pravo=1#502" title="КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ; нормативно-правовий акт № 254к/96-ВР від 28.06.1996" target="_blank">статті 124 Конституції України</a> делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.
		Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
		У <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_1997_12_25/pravo1/KS97009.html?pravo=1" title="Справа за конституційним зверненням громадян Проценко Р. М., Ярошенко П. П. та інших громадян щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води); нормативно-правовий акт № 9-зп від 25.12.1997" target="_blank">Рішенні Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року № 9-зп</a>(справа за зверненнями жителів міста Жовті Води) вказано, що частину другу <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_502/ed_2019_02_07/pravo1/Z960254K.html?pravo=1#502" title="КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ; нормативно-правовий акт № 254к/96-ВР від 28.06.1996" target="_blank">статті 124 Конституції України</a> необхідно розуміти так, що юрисдикція судів, тобто їх повноваження вирішувати спори про право та інші правові питання, поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
		З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (<a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_502/ed_2019_02_07/pravo1/Z960254K.html?pravo=1#502" title="КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ; нормативно-правовий акт № 254к/96-ВР від 28.06.1996" target="_blank">стаття 124 Конституції України</a>), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.
		Навіть з урахуванням внесених змін до <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2019_02_07/pravo1/Z960254K.html?pravo=1" title="КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ; нормативно-правовий акт № 254к/96-ВР від 28.06.1996" target="_blank">Конституції України</a> <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2016_06_02/pravo1/T161401.html?pravo=1" title="Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя); нормативно-правовий акт № 1401-VIII від 02.06.2016" target="_blank">Законом України від 2 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)»</a>, вказане Рішення Конституційного Суду України не втратило свого значення.
		У <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2002_05_07/pravo1/KS02040.html?pravo=1" title="У справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб); нормативно-правовий акт № 8-рп/2002 від 07.05.2002" target="_blank">Рішенні Конституційного Суду України від 7 травня 2002 року № 8-рп/2002</a>(справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) вказано, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов`язок відповідно до частини другої <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_177/ed_2019_02_07/pravo1/Z960254K.html?pravo=1#177" title="КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ; нормативно-правовий акт № 254к/96-ВР від 28.06.1996" target="_blank">статті 55 Конституції України</a>. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом частини другої <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_200/ed_2019_02_07/pravo1/Z960254K.html?pravo=1#200" title="КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ; нормативно-правовий акт № 254к/96-ВР від 28.06.1996" target="_blank">статті 64 Конституції України</a> право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.
		Відповідно до <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_9585/ed_2018_10_02/pravo1/T04_1618.html?pravo=1#9585" title="Цивільний процесуальний кодекс України (ред. з 15.12.2017); нормативно-правовий акт № 1618-IV від 18.03.2004" target="_blank">ст. 293 Цивільного процесуального кодексу України</a>, окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Суд розглядає в порядку окремого провадження справи, зокрема, про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
		Відповідно до <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_9707/ed_2018_10_02/pravo1/T04_1618.html?pravo=1#9707" title="Цивільний процесуальний кодекс України (ред. з 15.12.2017); нормативно-правовий акт № 1618-IV від 18.03.2004" target="_blank">статті 315 ЦПК України</a>, у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку її встановлення.
		Зі змісту вказаних статей, а також роз`яснень, викладених у пункті 1постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення», вбачається, що в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку її встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право.
		Положеннями <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2018_02_08/pravo1/T141706.html?pravo=1" title="Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб; нормативно-правовий акт № 1706-VII від 20.10.2014" target="_blank">Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб»</a> порядок підтвердження і встановлення факту наявності збройного конфлікту або тимчасової окупації території України не передбачено, проте не виключається можливість звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення.
		Частиною четвертою <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_29/ed_2018_01_18/pravo1/T182268.html?pravo=1#29" title="Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях; нормативно-правовий акт № 2268-VIII від 18.01.2018" target="_blank">статті 2 Закону України від 18 січня 2018 року «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях»</a> визначено, що відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права. При цьому, відповідно до абзацу 6преамбули вказаного <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2018_01_18/pravo1/T182268.html?pravo=1" title="Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях; нормативно-правовий акт № 2268-VIII від 18.01.2018" target="_blank">Закону</a> датою початку окупації частини території України, зокрема Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, є дата, визначена <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2019_07_01/pravo1/T141207.html?pravo=1" title="Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України; нормативно-правовий акт № 1207-VII від 15.04.2014" target="_blank">Законом України від 15 квітня 2014 року «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»</a>, а саме: 20 лютого 2014 року.
		Отже, вказаний Закон і передбачає, які права можуть виникнути в особи, щодо якої встановлено юридичний факт, про який просять заявники.
		Відповідна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 07 березня 2018 року по справі № 759/759/17, від 14 березня 2018 року по справі № 363/2981/16-ц, від 06 червня 2018 року по справі № 428/13977/16-ц, які в розумінні ст. ст. <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_10304/ed_2018_10_02/pravo1/T04_1618.html?pravo=1#10304" title="Цивільний процесуальний кодекс України (ред. з 15.12.2017); нормативно-правовий акт № 1618-IV від 18.03.2004" target="_blank">411</a>,<a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_10360/ed_2018_10_02/pravo1/T04_1618.html?pravo=1#10360" title="Цивільний процесуальний кодекс України (ред. з 15.12.2017); нормативно-правовий акт № 1618-IV від 18.03.2004" target="_blank">417 ЦПК України</a> є обов`язковими для судів першої інстанції.
		З урахуванням викладеного, суд вбачає, що встановлення факту, що має юридичне значення щодо вимушеного переселення заявників з окупованої території Луганської області, відбулось унаслідок збройної агресії Російської Федерації та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області, можливе лише у судовому порядку, оскільки законодавець не визначив іншого, позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв`язку між переселенням осіб із зони проведення бойових дій на сході України та військовою агресією Російської Федерації.
		Також суд вважає, що незважаючи на те, що в якості однієї із заінтересованих осіб у даній справі визначено іноземну державу, правило про застосування щодо неї судового імунітету, передбачене частиною першою <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_356/ed_2018_07_12/pravo1/T052709.html?pravo=1#356" title="Про міжнародне приватне право; нормативно-правовий акт № 2709-IV від 23.06.2005" target="_blank">статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року</a>, не порушено, з огляду на наступне.
		По-перше, вказана норма визначає імунітет від пред`явлення позову до іноземної держави та залучення її до участі у справі як третьої особи. Натомість, у даному випадку Російська Федерація бере участь як заінтересована особа у справі окремого провадження, а не виступає із вимогами як сторона чи третя особа у справі позовного провадження.
		По-друге, підставою подання громадянами України заяви про встановлення відповідного факту є тимчасова окупація Російською Федерацією частини території України. Як зазначено в абзаці 15преамбули <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2018_01_18/pravo1/T182268.html?pravo=1" title="Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях; нормативно-правовий акт № 2268-VIII від 18.01.2018" target="_blank">Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях»</a>, дії Російської Федерації на території окремих районів Донецької та Луганської областей, Автономної Республіки Крим та міста Севастополя грубо порушують принципи та норми міжнародного права.
		Частина четверта <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_356/ed_2018_07_12/pravo1/T052709.html?pravo=1#356" title="Про міжнародне приватне право; нормативно-правовий акт № 2709-IV від 23.06.2005" target="_blank">статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право»</a> вказує на ті випадки, коли Україна може застосувати реторсію - правомірні обмежувальні заходи у відповідь на аналогічні заходи іншої держави. Так, якщо в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права. На необхідності врахування вказаних приписів закону наголошується у пункті 19 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2014 року № 13 «Про застосування судами міжнародних договорів України при здійсненні правосуддя».
		З метою здійснення справедливого судового розгляду, дотримання принципів змагальності і процесуальної рівноправності сторін, з метою належного повідомлення про час та місце розгляду справи на адресу Посольства Російської Федерації в Україні були направлені відповідні листи.
		Відповідно до змісту рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення, наявного у матеріалах справи, було вручено особі, уповноваженій адресатом на одержання пошти, 30 травня 2019 року та 14 червня 2019 року. Натомість, Російська Федерація у судових засіданнях участі не брала, жодних заяв, у тому числі щодо невизнання юрисдикції українських судів на вирішення даної справи, не заявляла.
		Враховуючи викладене, а також те, що заявники ОСОБА_1 та ОСОБА_2 переселилися  з окупованої території Луганської області з метою збереження життя, здоров`я, свободи, поваги до честі і гідності, права на особисту недоторканість, права на повагу до приватного і сімейного життя, права на свободу думки, совісті і релігії в результаті збройної агресії Російської Федерації, та те, що встановити даний юридичний факт заявникам необхідно для визначення їх статусу як осіб, що перебувають під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 р. (жертви - потерпілого від міжнародного збройного конфлікту), суд вважає, що подана заява підлягає задоволенню.
		На підставі викладеного і керуючись ст.ст. <a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_7375/ed_2018_10_02/pravo1/T04_1618.html?pravo=1#7375" title="Цивільний процесуальний кодекс України (ред. з 15.12.2017); нормативно-правовий акт № 1618-IV від 18.03.2004" target="_blank">2</a>,<a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_7396/ed_2018_10_02/pravo1/T04_1618.html?pravo=1#7396" title="Цивільний процесуальний кодекс України (ред. з 15.12.2017); нормативно-правовий акт № 1618-IV від 18.03.2004" target="_blank">4</a>,<a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_7402/ed_2018_10_02/pravo1/T04_1618.html?pravo=1#7402" title="Цивільний процесуальний кодекс України (ред. з 15.12.2017); нормативно-правовий акт № 1618-IV від 18.03.2004" target="_blank">5</a>,<a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_7442/ed_2018_10_02/pravo1/T04_1618.html?pravo=1#7442" title="Цивільний процесуальний кодекс України (ред. з 15.12.2017); нормативно-правовий акт № 1618-IV від 18.03.2004" target="_blank">10</a>,<a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_7454/ed_2018_10_02/pravo1/T04_1618.html?pravo=1#7454" title="Цивільний процесуальний кодекс України (ред. з 15.12.2017); нормативно-правовий акт № 1618-IV від 18.03.2004" target="_blank">11-13</a>,<a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_7505/ed_2018_10_02/pravo1/T04_1618.html?pravo=1#7505" title="Цивільний процесуальний кодекс України (ред. з 15.12.2017); нормативно-правовий акт № 1618-IV від 18.03.2004" target="_blank">19</a>,<a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_7688/ed_2018_10_02/pravo1/T04_1618.html?pravo=1#7688" title="Цивільний процесуальний кодекс України (ред. з 15.12.2017); нормативно-правовий акт № 1618-IV від 18.03.2004" target="_blank">43</a>,<a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_7738/ed_2018_10_02/pravo1/T04_1618.html?pravo=1#7738" title="Цивільний процесуальний кодекс України (ред. з 15.12.2017); нормативно-правовий акт № 1618-IV від 18.03.2004" target="_blank">49</a>,<a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_7922/ed_2018_10_02/pravo1/T04_1618.html?pravo=1#7922" title="Цивільний процесуальний кодекс України (ред. з 15.12.2017); нормативно-правовий акт № 1618-IV від 18.03.2004" target="_blank">76-82</a>, ч.1 ст.<a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_9033/ed_2018_10_02/pravo1/T04_1618.html?pravo=1#9033" title="Цивільний процесуальний кодекс України (ред. з 15.12.2017); нормативно-правовий акт № 1618-IV від 18.03.2004" target="_blank">223</a>, ч.2 ст.<a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_9167/ed_2018_10_02/pravo1/T04_1618.html?pravo=1#9167" title="Цивільний процесуальний кодекс України (ред. з 15.12.2017); нормативно-правовий акт № 1618-IV від 18.03.2004" target="_blank">247</a>,<a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_9287/ed_2018_10_02/pravo1/T04_1618.html?pravo=1#9287" title="Цивільний процесуальний кодекс України (ред. з 15.12.2017); нормативно-правовий акт № 1618-IV від 18.03.2004" target="_blank">258-259</a>,<a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_9337/ed_2018_10_02/pravo1/T04_1618.html?pravo=1#9337" title="Цивільний процесуальний кодекс України (ред. з 15.12.2017); нормативно-правовий акт № 1618-IV від 18.03.2004" target="_blank">263-264</a>,<a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_9356/ed_2018_10_02/pravo1/T04_1618.html?pravo=1#9356" title="Цивільний процесуальний кодекс України (ред. з 15.12.2017); нормативно-правовий акт № 1618-IV від 18.03.2004" target="_blank">265</a>,<a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_9402/ed_2018_10_02/pravo1/T04_1618.html?pravo=1#9402" title="Цивільний процесуальний кодекс України (ред. з 15.12.2017); нормативно-правовий акт № 1618-IV від 18.03.2004" target="_blank">268</a>,<a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_9585/ed_2018_10_02/pravo1/T04_1618.html?pravo=1#9585" title="Цивільний процесуальний кодекс України (ред. з 15.12.2017); нормативно-правовий акт № 1618-IV від 18.03.2004" target="_blank">293</a>,<a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_9707/ed_2018_10_02/pravo1/T04_1618.html?pravo=1#9707" title="Цивільний процесуальний кодекс України (ред. з 15.12.2017); нормативно-правовий акт № 1618-IV від 18.03.2004" target="_blank">315</a>,<a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_9738/ed_2018_10_02/pravo1/T04_1618.html?pravo=1#9738" title="Цивільний процесуальний кодекс України (ред. з 15.12.2017); нормативно-правовий акт № 1618-IV від 18.03.2004" target="_blank">319</a>,<a href="http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_9905/ed_2018_10_02/pravo1/T04_1618.html?pravo=1#9905" title="Цивільний процесуальний кодекс України (ред. з 15.12.2017); нормативно-правовий акт № 1618-IV від 18.03.2004" target="_blank">354, ЦПК України</a>, суд 
		 
		В И Р І Ш И В:
		 
		Заяву ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, про встановлення факту, що має юридичне значення - задовольнити.
		Встановити юридичний факт того, що вимушене переселення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у листопаді 2015 року з окупованої території Луганської області України  відбулось в наслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини Луганської області України .
		Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
		У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
		Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення шляхом подання апеляційної скарги до Донецького апеляційного суду у місті Маріуполі через Орджонікідзевський районний суд міста Маріуполя Донецької області.
		Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або в разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
		Із повним текстом рішення суду можна ознайомитися у Єдиному державному реєстрі судових рішень за адресою: http://www.reyestr.court.gov.ua.
		 
		Відомості про сторін у справі:
		Заявник: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_3 , мешкає за адресою: АДРЕСА_2 .
		Заявник: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_4 ,  мешкає за адресою: АДРЕСА_2 .
		Заінтересована особа: Міністерство соціальної політики України, ЄДРПОУ 37567866, юридична адреса: вул. Еспланадна, 8/10, м. Київ, 01601
		Заінтересована особа: Посольство Російської Федерації в Україні,  юридична адреса: Повітрофлотський проспект, 27, м. Київ, 03049
		Повний текст рішення  складено 09 серпня 2019 року.
		 
		 
		 
		Суддя:

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...