Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 2604/9286/12 : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Спори, що виникають із договорів; Спори, що виникають із договорів дарування.
Надіслано судом: 21.08.2019. Зареєстровано: 23.08.2019. Забезпечено надання загального доступу: 27.08.2019.
Дата набрання законної сили: 08.07.2019
Номер судового провадження: 2/755/3080/19

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Справа № 2604/9286/12
		Р І Ш Е Н Н Я
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		"06" червня 2019 р. м. Київ 
		 
		              Дніпровський районний суд м. Києва в складі:
		Головуючого судді         САВЛУК Т.В
		за участі секретарів Костів Л.М., Зимницької М.Е., Бурячек О.В., 
		учасники справи:
		представники позивача - Лазнюк Є.В., Решетова Т.М., 
		відповідач - ОСОБА_1 , 
		представники відповідача - ОСОБА_14, ОСОБА_7, 
		третя особа - не з`явився, 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Дніпровського районного суду м. Києва цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Шупеня Олександр Миколайович про визнання недійсним договору дарування квартири, та зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про захист честі та гідності, відшкодування моральної шкоди, 
		в с т а н о в и в:
		 
		20 квітня 2012 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3 з вимогою постановити рішення, яким визнати недійним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений ОСОБА_4 та ОСОБА_1 06 лютого 2007 року.
		03 травня 2012 року Дніпровським районним судом міста Києва (головуючий суддя Вернидубов Я.І.) постановлено ухвалу про відкриття провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування квартири. (а.с.69 т.1)
		24 вересня 2012 року Дніпровськимрайонним судом міста Києва постановлено ухвалу про задоволення заяви представника позивача ОСОБА_5 про забезпечення позову. Накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 . (а.с.152 т.1)
		20 червня 2012 року відповідач ОСОБА_1 подала до суду зустрічний позов з вимогами до ОСОБА_2 , за змістом позовних вимог просила «встановити факт порушення ОСОБА_2 її особистого немайнового права на повагу до її гідності та честі та відшкодувати за рахунок ОСОБА_2 заподіяну моральну шкоду в сумі 5000,00 грн». (а.с.158-159 т.1) 
		17 вересня 2013 року Дніпровським районним судом міста Києва постановлено ухвалу про призначення посмертної судово-психіатричної експертизи, проведення якої доручено експертам Київського міського центру судово-психіатричної експертизи, у зв`язку з чим зупинено провадження у цивільній справі. (а.с.239-240 т.1)
		На виконання ухвали суду, 01 грудня 2014 року експертами Київського міського центру судово-психіатричної експертизи складено Висновок судово-психіатричного експерта №1016, який приєднано до матеріалів цивільної справи. (а.с.18-23 т.2)
		Розпорядженням керівника апарату Дніпровського районного суду міста Києва Вишневською Л.М. від 27 січня 2015 року за №90 «щодо повторного автоматичного розподілу справи» цивільна справа №2604/9286/12 передано в провадженні судді Савлук Т.В. (а.с.24,25 т.2)
		30 січня 2015 року головуючим у справі - суддею Савлук Т.В. постановлено ухвалу про прийняття до свого провадження цивільної справи №2604/9286/12.
		03 квітня 2015 року Дніпровським районним судом міста Києва постановлено ухвалу про відмову у задоволені клопотання представника позивача ОСОБА_6 про призначення посмертної судово-психіатричної експертизи. (а.с.95-97 т.2)
		02 липня 2015 року Дніпровським районним судом міста Києва постановлено ухвалу про призначення посмертної судово-психіатричної експертизи, проведення якої доручено експертам Київського міського центру судово-психіатричної експертизи, у зв`язку з чим зупинено провадження у цивільній справі. (а.с.228-231 т.2)
		На виконання ухвали суду, 23 жовтня 2015 року експертами Київського міського центру судово-психіатричної експертизи складено Висновок судово-психіатричного експерта №908, який приєднано до матеріалів цивільної справи. (а.с.238-253 т.2)
		09 грудня 2015 року Дніпровським районним судом міста Києва постановлено ухвалу про відновлення провадження у цивільній справі. (а.с.1 т.3)
		21 червня 2016 року Дніпровським районним судом міста Києва постановлено ухвалу про призначення додаткової посмертної судово-психіатричної експертизи, проведення якої доручено експертам Київського міського центру судово-психіатричної експертизи, у зв`язку з чим зупинено провадження у цивільній справі. (а.с.174-177 т.3)
		На виконання ухвали суду, 05 жовтня 2016 року експертами Київського міського центру судово-психіатричної експертизи складено Висновок судово-психіатричного експерта №706, який приєднано до матеріалів цивільної справи. (а.с.187-188 т.3)
		25 листопада 2016 року Дніпровським районним судом міста Києва постановлено ухвалу про відновлення провадження у цивільній справі. (а.с.189-190 т.3)
		06 березня 2017 року Дніпровським районним судом міста Києва постановлено ухвалу про відмову у задоволені клопотання представника відповідача ОСОБА_7 про призначення повторної судової експертизи. (а.с.232 -233 т.3)
		06 березня 2017 року Дніпровським районним судом міста Києва постановлено ухвалу про відмову у задоволені заяви представника відповідача ОСОБА_7 про відвід головуючого у справі - судді Савлук Т.В. (а.с.235 -236 т.3)
		06 березня 2017 року Дніпровським районним судом міста Києва постановлено ухвалу про відмову у задоволені заяви представника відповідача ОСОБА_7 про відвід головуючого у справі - судді Савлук Т.В. (а.с.235 -236 т.3)
		07 березня 2017 року Дніпровським районним судом міста Києва постановлено ухвалу про повернення апелянту апеляційної скарги, яка подана представником відповідача ОСОБА_7 , на ухвалу Дніпровськогорайонного суду міста Києва від 06 березня 2017 року про відмову у задоволені заяви про відвід головуючого судді. (а.с.249 т.3)
		15 травня 2017 року Дніпровським районним судом міста Києва постановлено ухвалу про відмову у задоволені клопотання представника відповідача ОСОБА_7 . про призначення повторної судової експертизи. (а.с.20 -25 т.4)
		26 липня 2017 року Дніпровським районним судом міста Києва постановлено ухвалу про відмову у задоволені клопотання представника відповідача ОСОБА_7 про призначення повторної посмертної судово-психіатричної експертизи. (а.с.73 -75 т.4)
		26 липня 2017 року Дніпровським районним судом міста Києва постановлено ухвалу про залучення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Шупеню Олександра Миколайовича у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету позову, яка занесена до журналу судового засідання. (а.с.76 -81 т.4)
		10 листопада 2017 року Дніпровським районним судом міста Києва постановлено ухвалу про призначення повторно посмертної судово-психіатричної експертизи, проведення якої доручено експертам Українського науково-дослідного інститут соціальної і судової психіатрії та наркології МОЗ України, у зв`язку з чим зупинено провадження у цивільній справі. (а.с.126-129 т.4)
		05 грудня 2017 року Апеляційним судом міста Києва постановлено ухвалу про відхилення апеляційної скарги відповідача ОСОБА_1 . Ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 10 листопада 2017 року - залишено без змін. (а.с.167-169 т.4)
		04 березня 2019 року Дніпровським районним судом міста Києва постановлено ухвалу про відновлення провадження у цивільній справі, у зв`язку з поверненням цивільної справи експертною установою без виконання. (а.с.176-177 т.3)
		15 грудня 2017 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу Адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» №2147-VIII від 03.10.2017 року, котрим ЦПК України викладено в новій редакції.
		Відповідно до п.9 Перехідних положень Цивільного процесуального кодексу України, в редакції Закону України №2147-VIII від 03.10.2017 року,  справи у судах першої та апеляційної інстанції, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
		У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		Представники позивача - ОСОБА_6 та ОСОБА_5 в судовому засіданні позов підтримали в повному обсязі, просили позов задовольнити з підстав, викладених у позовній заяві та додаткових пояснень на позов, які приєднано до справи, та просили відмовити узадоволені зустрічного позову, пояснили, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_4 , після його смерті відкрилась спадщина, єдиним спадкоємцем майна є його рідна донька - ОСОБА_2 , яка в межах визначеного законодавством строку подала заяву про прийняття спадщини. Однак, як з`ясувалось, що на майно спадкодавця претендує ОСОБА_1 , відповідач у справі, протягом тривалого часу вона оспорювала в судових інстанціях право ОСОБА_2 на спадкове майно, звертаючись до суду з різними позовами, однак в задоволені позовів їй було відмовлено, тому позивач залишається єдиним спадкоємцем майна батька. За життя ОСОБА_4 набув права власності на квартиру АДРЕСА_1 , однак у 2007 році ОСОБА_1 обманим шляхом заволоділа цією квартирою, примусивши ОСОБА_4 укласти договір дарування квартири на своє ім`я, отримавши у такий спосіб квартиру у червні 2009 року відповідач помістила ОСОБА_4 до будинку пристарілих у православне сестринцтво, де він помер. Позивач вважає, що наявні підстави для визнання недійсним договору дарування квартири від 06 лютого 2007 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шупеня О.М., оскільки на момент укладання договору ОСОБА_4 в силу свого віку та стану здоров`я не міг курувати своїми діями, усвідомлювати природу укладеного правочину та наслідки його укладання, ймовірно вважав, що укладає договір довічного утримання, оскільки перебував під постійним психологічним тиском ОСОБА_1 . В подальшому ОСОБА_4 , усвідомивши свій вчинок щодо відчуження квартира, яка була його єдиним житлом, він звертався до суду з позовом до ОСОБА_9 ФФ. з вимогою визнати цей договір недійсним, однак знову під впливом ОСОБА_1 подав до суду заяву про залишення позову без розгляду.
		Відповідач та представники відповідача - ОСОБА_14, ОСОБА_7, в судовому засіданні просили в первісному позові відмовити з підстав, викладених у запереченнях на позов, які приєднано до матеріалів справи, та задовольнити зустрічний позов, пояснили, що відповідач разом з ОСОБА_4 тривалий час підтримували дружні стосунки, відповідач допомагала йому в різних життєвих ситуаціях, в тому числі при оформленнідокументів на розлучення з його дружиною, розміняти та придбати для нього окреме житло після розлучення, облаштувати нову оселю, зробити ремонт, придбати меблі. ОСОБА_4 , діючи з власної волі та за власним бажанням запропонував укласти договір дарування квартири на ім`я відповідача, оскільки на той час він проживав сам, його рідна донька ОСОБА_2 проживала разом ізсім`єю в АР Крим, не мала змоги навідуватись до батька та надавати йому допомогу, незважаючи на його вік та стан здоров`я, відповідач наголосила, що на момент укладання оспорюваного договору ОСОБА_4 не мав психічних захворювань, не перебував на обліку у лікаря психіатра, перебувала у свідомості та за своїм психічним станом на день укладання заповіту в повній мірі міг керувати своїми діями, добровільно підписав договір дарування, висловлювала свою дійсну волю на укладання саме договору дарування, незважаючи на те, що нотаріус неодноразово роз`яснював наслідки укладаннядоговору дарування квартири, після укладання договору ОСОБА_4 продовжував проживати в цій квартирі, ці питання між ними було обговорено до укладання договору, відповідач опікувалась його здоров`я, за необхідності разом ходили до лікарів, придбавала продукти харчування та готувала їжу, всі турботи по господарству виконувала вона особисто, родичі до ОСОБА_4 не навідувались, донька не мала наміру забрати до себе батька або здійснювати за ним догляд, тому всі витрати по утриманню ОСОБА_4 , коли він перебував у тяжкому стані не задовго до його смерті, несла відповідач самостійно, також за власний кошт здійснила поховання. Відповідач вважає пред`явлений до неї позов безпідставним та надуманим, не доведений належними та допустимими доказами, тому відсутні підстави для його задоволення, просила задовольнити зустрічний позов та відшкодувати за рахунок відповідача моральну шкоду. 
		Третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Шупеня О.М. в судове засідання не з`явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, правом подати письмові пояснення по суті предмету спору третя особа не скористалась. 
		Вислухавши пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи, оцінивши зібрані по справі докази в їх сукупності, суд приходить до наступного.
		Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності договору, визначені у статті 203 Цивільного кодексу України, відповідно до якої зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
		Відповідно до частини першої ст.717 Цивільного кодексу України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність.
		За нормою частини першої ст. 722 Цивільного кодексу України право власності обдарованого на дарунок виникає з моменту його прийняття. 
		Відповідно до п. 2. ст. 719 Цивільного кодексу України, договір дарування нерухомого майна підлягає нотаріальному посвідченню. 
		Судом встановлено, 06 лютого 2007 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 укладено Договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шупеня О.М., зареєстрований в реєстрі за №143. (а.с.63-64 т.1)
		За умовами пункту 1 Договору дарування, ОСОБА_4 , перебуваючи при здоровому розумі, ясній пам`яті, розуміючи значення своїх дій, та діючи зі своєї власної волі, подарував, а ОСОБА_1 прийняла у власність квартиру під номером АДРЕСА_1 .
		Згідно п.3 ст. 334 ЦК України, право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення. 
		Отже, право власності за оспорюваними договорами дарування щодо жилої квартири перейшло до відповідача ОСОБА_1 в момент нотаріального посвідчення договору, тобто 06 лютого 2007 року.
		ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про смерть, видане Відділом реєстрації смерті у м.Києві 25 лютого 2010 року (актовий запис №3756). (а.с.11 т.1) 
		За життя, ОСОБА_4 звертався до Дніпровським районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_1 з вимогою «визнати недійсним договір дарування від 06 лютого 2007 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 ». 
		10 листопада 2008 року Дніпровським районним судом міста Києва, в межах розгляду цивільної справи №2-1287/08, постановлено ухвалу про залишення без розгляду позову ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , третя особа приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Шупеня Олександр Миколайович, про визнання договору дарування недійсним. (а.с.62 т.1)
		На виконання ухвали суду про призначення посмертної судово-психіатричної експертизи, 01 грудня 2014 року експертами Київського міського центру судово-психіатричної експертизи складено Висновок судово-психіатричного експерта №1016, яким встановлено, що « ОСОБА_4 на момент 10 листопада 2008 року подання клопотання про відмову від позовних вимог 10 листопада 2008 року страждав стійким хронічним психічним розладом: «Органічне ураження головного мозку судинного генезу з вираженим інтелектуально-мнестичним зниженням» (МКХ-10 F01.8), за своїм психічним станом не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними». (а.с.18-23 т.2)
		21 червня 2016 року Дніпровським районним судом міста Києва постановлено ухвалу про призначення додаткової посмертної судово-психіатричної експертизи, проведення якої доручено експертам Київського міського центру судово-психіатричної експертизи.
		На виконання ухвали суду, 05 жовтня 2016 року експертами Київського міського центру судово-психіатричної експертизи складено Висновок судово-психіатричного експерта №706, який приєднано до матеріалів цивільної справи. (а.с.187-188 т.3)
		Експертами встановлено: « ОСОБА_4 на момент 10 листопада 2008 року подання клопотання про відмову від позовних вимог 10 листопада 2008 року страждав стійким хронічним психічним розладом: Органічне ураження головного мозку судинного генезу з вираженим інтелектуально-мнестичним зниженням» (МКХ-10 F01.8), за своїм психічним станом не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними».
		Статтями 1216, 1218 Цивільного кодексу України визначено, що спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
		Нормами спадкового права регулюються суспільні відносини правонаступництва, тобто наступництва одних суб`єктів (спадкоємців) в правах та обов`язках фізичної особи, яка померла (спадкодавця). Об`єктом спадкового наступництва є спадщина (спадкове майно, спадкова маса), тобто вся сукупність прав та обов`язків спадкодавця, в яких він перебував на момент своєї смерті і які за своєю правовою природою не є невіддільними від особи їх носія і здатні перейти до інших осіб (статті 1218, 1219 Кодексу).
		Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.
		Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою (стаття 1220 Кодексу). Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця (стаття 1221 Кодексу).
		Виходячи з положень ч. 1 ст. 1219 ЦК України, не входять до складу спадщини права та обов`язки, що нерозривно пов`язані з особою спадкодавця, зокрема особисті немайнові права; право на участь у товариствах та право членства в об`єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом; права та обов`язки особи як кредитора або боржника, передбачені статтею 608 цього Кодексу.
		Право власності на рухоме та нерухоме майно, яке належало спадкодавцеві на момент відкриття спадщини, є таким, що не припинилося внаслідок його смерті та входить до складу спадщини.
		Після смерті ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , заяву про намір прийняти спадщину до компетентних органів нотаріату 10 липня 2010 року подала спадкоємець першої черги - донька померлого ОСОБА_2 . (а.с.13,14 т.1) 
		07 грудня 2011 року Оболонським районним судом міста Києва, в межах розгляду цивільної справи №2-2289/2011, ухвалене рішення про відмову у задоволені позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа Десята Київська державна нотаріальна контора Дніпровського району м.Києва про усунення від права на спадкування та визнання права на спадкування з підстав, визначених у частині другій статті 1264 ЦК України. (а.с.41-44 т.1)
		Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 20 березня 2012 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 - відхилено. Рішенння Оболонського районного судом міста Києва від 07 грудня 2011 року - залишено без змін. (а.с.45-46 т.1)
		Виходячи з предмету позову, позивачем пред`явлено вимоги про визнання недійсним договору дарування від 06 лютого 2007 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шупеня О.М., зареєстрований в реєстрі за №143, посилаючи на правові підстави недійсності одностороннього правочину на положення статей 16, 215, 216, 225, 229-231, 258, 261-262 Цивільного кодексу України. 
		Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності договору, визначені у статті 203 Цивільного кодексу України, відповідно до якої зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
		Відповідно до частини першої статті 225 Цивільного кодексу України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
		Таким чином, виходячи зі змісту вищевказаної норми закону, слідує, що за загальним правилом звернутися з позовом про визнання правочину недійсним може тільки сама особа, яка перебувала в означеному у статті 225 ЦК України стані. 
		Звернення інших осіб з зазначеним позовом допускається тільки у випадку смерті особи, яка в момент вчинення правочину не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними - осіб, чиї права чи інтереси порушені; у випадку наступного визнання фізичної особи, яка вчинила правочин, недієздатною - призначеного цій особі опікуна.
		До інших осіб відносяться, зокрема, спадкоємці сторони правочину, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними.
		Аналогічний висновок зроблений і в постановах Верховного Суду від 07 лютого 2018 року у справі № 523/14606/13-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 161/17119/16-ц, від 12 вересня 2018 року у справі № 522/25597/13-ц.
		Відповідно до ч. 3 ст. 12 Цивільного процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частиною 3 ст. 77 ЦПК України визначено, що сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
		Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. (ст. 76 Цивільного процесуального кодексу України)
		Відповідно до ч.2 та 3 ст. 83 Цивільного процесуального кодексу України позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви; відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.
		Належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв`язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.
		Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму. Допустимість доказів означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.
		Судова експертиза - це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об`єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів дізнання, досудового та судового слідства. ( ст.1 Закону України «Про судову експертизу»)
		Виходячи з положень  статті 105 ЦПК України, призначення експертизи судом є обов`язковим у разі заявлення клопотання про призначення експертизи обома сторонами. Призначення експертизи судом є обов`язковим також за клопотанням хоча б однієї із сторін, якщо у справі необхідно встановити: 1) характер і ступінь ушкодження здоров`я; 2) психічний стан особи; 3) вік особи, якщо про це немає відповідних документів і неможливо їх одержати.
		Відповідно до статті 239 ЦПК України суд за наявності достатніх даних про психічний розлад здоров`я фізичної особи призначає для встановлення її психічного стану судово-психіатричну експертизу.
		Порядок проведення судово-психіатричної експертизи, затверджено Наказом Міністерства охорони здоров`я України від 08 травня 2018 року №865, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 14 червня 2018 року за №719/32171.
		Предметом судово-психіатричної експертизи є психічний стан особи у певні юридично значимі проміжки часу. Психічний стан особи у певні юридично значимі проміжки часу визначається з метою надання відповіді на запитання, поставлені особою або органом, яка (який) залучила(в) експерта, або слідчим суддею чи судом, що доручив проведення експертизи.
		Висновок експерта - докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені експертові, складений у порядку, визначеному законодавством.
		Предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань. ( ч.1 та ч.2 ст.102 Цивільного процесуального кодексу України).
		02 липня 2015 року Дніпровським районним судом міста Києва постановлено ухвалу про призначення посмертної судово-психіатричної експертизи, проведення якої доручено експертам Київського міського центру судово-психіатричної експертизи.
		На виконання ухвали суду, 23 жовтня 2015 року експертами Київського міського центру судово-психіатричної експертизи складено Висновок судово-психіатричного експерта №908, який приєднано до матеріалів цивільної справи. (а.с.238-253 т.2)
		За висновками експертів: «У момент укладання договору дарування квартири 06 лютого 2007 року ОСОБА_4 на будь-який психічний розлад не страждав. У момент укладання договору дарування квартири 06 лютого 2007 року ОСОБА_4 за своїм психічним станом усвідомлював значення своїх дій та міг керувати ними».
		В порядку дослідження висновків експертів, експерт Опейда С.М . та Мирошниченко О.О. в судовому засіданні пояснила, що висновок судово-психіатричного експерта №908 від 23 жовтня 2015 року є законним та обґрунтованим, відповіді на питання, яке викладені в ухвалі суду про призначення даного виду експертизи є категоричними, що виключає необхідність ставити ряд похідних питань, надані судом для проведення експертного дослідження матеріали цивільної справи та медична документація підекспертної особи були достатніми для надання повного та обґрунтованого висновку експерта. 
		01 жовтня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 754/3352/14-ц, провадження № 61-28333св18 (ЄДРСРУ № 76859756) досліджував питання застосування ст. 225 ЦК України («Правові наслідки вчинення правочину дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними»).
		Відповідно до постанов Верховного Суду України №6-1531цс16 від 28.09.2016 року, №36-9цс12 від 29.02.2012 року, №6-9цс12 від 29.02.2012 року підставою для визнання правочину недійсним може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент його вчинення розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
		Згідно до роз`яснень постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).
		Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити перш за все на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
		Так, відповідно до частини першої статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
		Тлумачення статті 225 ЦК України свідчить, що правила цієї статті поширюються на випадки, коли фізична особа хоча і є дієздатною, однак у момент вчинення правочину вона перебувала в такому стані, коли не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).
		Підставою для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, має бути встановлена судом неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
		Встановлення неспроможності особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними відбувається з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи (в тому числі посмертної), так і інших доказів, що підтверджують чи спростовують доводи про те, що в момент вчинення правочину особа не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними.
		Правові, організаційні і фінансові основи  судово-експертної  діяльності  з метою  забезпечення   правосуддя  визначає Закон України «Про судову експертизу».
		Судово-експертна діяльність    здійснюється    на   принципах законності, незалежності, об`єктивності і повноти дослідження (стаття 3 цього Закону).
		Законодавство України  про  судову  експертизу складається також з інших нормативно-правових актів, зокрема  Порядку проведення судово-психіатричної експертизи, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 08 жовтня 2001 № 397 (далі - Порядок).
		Відповідно до пункту 35 Порядку висновок експертизи повинен бути обґрунтованим і містити відповіді   на   поставлені   перед   ним  питання  у  межах  його компетенції,  мати конкретний характер. У разі виявлення експертом важливих фактів, з приводу яких йому не були поставлені запитання, він дає відповідь з власної ініціативи. Відповіді не можуть  мати форму рекомендацій або вказівок слідству чи суду.
		З аналізу наведених норм вбачається, що висновок про недієздатність  фізичної особи слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в сукупності за умови, що особа страждає саме хронічним, стійким психічним розладом, внаслідок чого у особи виникає абсолютна неспроможність особи розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, і в основу рішення суду про визнання особи недієздатною не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях.
		Отже, при проведенні експертизи щодо наявності в особи хронічного, стійкого психічного розладу експерт повинен дослідити стан психічного здоров`я особи протягом певного часу, пославшись на медичні документи, їх аналіз та особисте дослідження особи, зробити висновок щодо наявності в особи саме  стійкого, хронічного психічного розладу, визначити час, з якого в особи виникло таке захворювання, встановити чи повністю особа не здатна внаслідок цього захворювання усвідомлювати свої дії та керувати ними.
		Відтак, з зазначених питань висновок експерта повинен бути повним та категоричним, та не має допускати іншого розуміння змісту, ніж зазначений. 
		Така правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 19 жовтня 2016 року у справі №6-384цс16.
		Відповідно до ч. 1 ст. 215 ч. 1 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
		Частиною третьою вказаної статті визначено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. 
		Згідно частини 4 ст.12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
		Частиною 1 ст.13 ЦПК України визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексах випадках.
		       При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог. (ч.2 ст.264 ЦПК України)
		Отже, встановивши фактичні обставини справи, дослідивши надані сторонами докази, прийнявши лише ті що є належними, та надавши їм належну оцінку, суд приходить до висновку про відсутність підстав для визнання оспорюваного договору дарування недійсним на підставі статті 225 Цивільного кодексу України, оскільки при проведені посмертної судово-психіатричної експертизи за результатами якої складено Висновок судово-психіатричного експерта від 23 жовтня 2015 року за №908, експертами зроблено категоричний висновок, що на момент укладання договору дарування квартири 06 лютого 2007 року ОСОБА_4 на будь-який психічний розлад не страждав та за своїм психічним станом усвідомлював значення своїх дій та міг керувати ними, тобто волевиявлення дарувальника щодо свого розпорядження на відчуження у такий спосіб належного йому об`єкту нерухомого майна було вільним та відповідало його волі.
		Суд вважає, що факт того, що за життя ОСОБА_4 під час складання та підписання договору дарування квартири не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними повинен бути підтверджений єдиним та належним, допустимим доказом, - висновком експерта.
		На думку суду, інші докази, як - то, - свідчення свідків, інші письмові докази, які свідчать про наявність тієї чи іншої хвороби, апріорі поступаються в якості сили, як доказу, перед висновком експерта, так як вищевказані докази враховуються експертами при винесенні висновку.
		В даному випадку суд вважає, що має місце спеціальний характер допустимості, який полягає у використання чітко визначених законом доказів для встановлення певних обставин справи (позитивна допустимість).
		З урахуванням вищевказаного, суд приходить до висновку щодо визнання неприпустимими доказами поясненнями свідків ОСОБА_5 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , виписок із історії хвороби, тощо, на підтвердження обставини неосудності дарувальника ОСОБА_4 під час складання та підписання договору дарування квартири.   
		Суд не бере як доказ у справі, Висновок судово-психіатричного експерта №1016 від 01 грудня 2014 року та Висновок судово-психіатричного експерта №706 від 05 жовтня 2016 року, складені експертами Київського міського центру судово-психіатричної експертизи, оскільки при вирішенні даного спору в частині доведення підстав для визнання недійсним договору дарування квартири на підставі ст.225 ЦК України є визначальним встановлення психічного стани особи, яка є стороною договору, саме на момент укладання договору, в даному випадку дата укладання договору - 06 лютого 2007 року, тому за відсутності інших доказів, які б свідчили, що дарувальник за життя визнаний недієздатним (обмежено дієздатним), що впливало на обмеження його дієздатності самостійно звертатись з позовом до суду, сам факт звернення дарувальника до суду в певному психічному стані не впливає на вирішення даного спору по суті. 
		Відповідно до ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
		Відповідно до ч. 1 ст. 215 ч. 1 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
		       Відповідно до ч. 1. ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. 
		       Частиною 1 ст. 229 ЦК України визначено, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом. 
		Як роз`яснено у п.п. 19, 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 р. № 9, відповідно до статей 229-233 ЦК правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією із сторін не є підставою для визнання правочину недійсним. Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. 
		Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.
		Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
		Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування. 
		Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування. 
		Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.
		Аналогічні правові висновки містяться й у постанові Верховного Суду від 13 квітня 2016 року у справі № 6-2953цс15.
		Виходячи зі змісту оспорюваного договору дарування, стверджував, що він не визнаний недієздатним чи обмежено дієздатними, його волевиявлення є вільним і усвідомленим і відповідає внутрішній волі, умови договору зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін, цей договір не носить характеру мнимої та удаваної угоди, не приховує іншу угоду і відповідає дійсним намірам сторін створити для себе юридичні наслідки (пункт 5, 7-9Договору дарування).
		За змістом статті 229 ЦК України від помилкою слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною суб`єкта, предмета чи інших істотних умов угоди, що вплинуло на її волевиявлення, при відсутності якого за обставинами справи можна вважати, що угода не була б укладена.
		Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.
		Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
		Суд, вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним оспорюваного договору на підставі статті 229 Цивільного кодексу України, враховує, що на підтвердження обставин, які покладені позивачем в основу позову, в судовому засіданні суду опитані свідки, будь-яких інших письмових доказів щодо фактів застосування до дарувальника фізичного або психологічного тиску з боку відповідача чи інших осіб при укладанні договору дарування квартири до справи не долучено.
		Оскаржуваний договір по формі, порядку його посвідчення, відображенню дійсного волевиявлення дарувальника на розпорядження своїм майном відповідає вимогам закону, а на підтвердження підстав його недійсності позивач належних та допустимих доказів не надав.
		За змістом положень ч. 1 ст. 231 Цивільного кодексу України судом визнається недійсним правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи.
		У разі вчиненням правочину під впливом насильства формування волі особи, яка вчиняє правочин, відбувається внаслідок втручання стороннього фактора - фізичного чи психічного тиску з боку контрагента або іншої особи з метою спонукання до вчинення тих дій, які особа не бажала б вчинити без наявності таких фізичних чи психічних страждань.
		При вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства (ст. 231 ЦК України), судам необхідно враховувати, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов`язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною правочину, так і іншою особою - як щодо іншої сторони правочину, так і щодо членів її сім`ї, родичів тощо або їх майна (пункти 19, 20, 21 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року за №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»).
		Отже, для визнання правочину недійсним через вчинення його під впливом насильства або погрози, необхідна наявність фізичного або психічного впливу на особу з метою спонукання до укладення правочину, що і має бути доведено позивачем.
		Під насильством слід розуміти заподіяння учасникові правочину фізичних або душевних страждань з метою примусити укласти правочин. Насильство породжує страх настання невигідних наслідків. На відміну від насильства, погроза полягає в здійсненні тільки психічного, але не фізичного впливу, і має місце при наявності як неправомірних, так і правомірних дій. Погроза може бути підставою для визнання правочину недійсним, коли з обставин, які мали місце на момент його вчинення випливає, що відмова учасника правочину від його вчинення могла спричинити шкоду його законним інтересам.
		Оцінивши наявні у справі докази у їх сукупності, суд враховує, що після укладення оспорюваного договору дарування ОСОБА_4 продовжував проживати у спірній квартирі фактично до своєї смерті, передача квартири фактично не відбулася, показами свідків не спростовано сам факт того, що після укладання договору дарування та до смерті дарувальника відповідач опікувалась ним, забезпечувала належне медичне обслуговування, у випадку потреби, придбавала продукти харчування та підтримувала квартиру в належному стані.
		В той же час, за змістом позовної заяви не міститься посилань на дії психічного характеру (психічний  тиск), які вчинялися відповідачем відносно ОСОБА_4 при укладанні договору дарування чи передували за часом до його укладання, а так само пояснення стосовно того, в чому виразилося насильство.
		Згідно ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачений цим Кодексом випадках.
		Положеннями статей 12, 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
		Суд зазначає, що матеріально - правовий зміст обов`язку подавати докази полягає в тому, що, в випадку його невиконання суб`єктом доказування і неможливості отримання доказів, суд має право визнати факт, на який посилалась зацікавлена сторона, неіснуючим, а тому, суд враховуючи вищевикладене, визнає не існуючим факт того, що дарувальник під час складання та підписання оспорюваного договору не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, що складання та підписання договору дарування відбулося внаслідок помилки та із застосуваннямпсихологічного та фізичного примусу з сторони відповідача по справі.
		Суд також наголошує на тій обставині, що забороняється здійснювати доказування через припущення, тобто твердження, які самі по собі потребують доведення.
		З урахуванням встановленого та відповідно до вищевикладених вимог закону, суд приходить до висновку про відсутність передбачених ст.225, 229, 231 Цивільного України підстав для визнання оспорюваного договору дарування недійсним.
		Відносно підстав для визнання недійсним договору дарування за ст. 230 Цивільного кодексу України, суд враховує наступне.
		Як роз`яснено у п.20 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року за №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»,  норми ст. 230 Цивільного кодексу України  не застосовуються до односторонніх правочинів.
		Враховуючи те, що вчинення правочину під впливом обману зумовлене деформацією волі, на яку вплинула протиправна поведінка іншої особи, спрямована на формування наміру в іншої особи вчинити правочин, посилаючись на хибне уявлення про обставини, які мають істотне значення, тому застосування положення наведеної правової норми щодо оспорювання одностороніх правочинів є недопустимим.
		Суд оцінивши докази по даній цивільній справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, приходить до висновку щодо відмови в задоволенні позову.
		Внутрішнє переконання суду було сформоване на психологічному рівні, тому суд надає перевагу стороні відповідача, виходячи з фабули (обставин) справи та правових позицій сторін.
		Суд зазначає, що докази, надані сторонами під час слухання справи є рівними між собою, не мали для суду наперед встановленого правового значення, проте, суд надає перевагу доказам, які надані стороною відповідача, так як, зглядаючись на обставини справи, які судом вказані вище, та норми матеріального та процесуального права, на основі яких суд оцінював такі докази, суд надає перевагу доказам сторони відповідача.
		Отже, суд, оцінивши докази сторони позивача з точки зору їх належності, достовірності, допустимості, взаємного зв`язку між собою, причинно - наслідковим зв`язкам, приходить до висновку, що стороною позивача не наведено в повному обсязі належних та допустимих, достатніх, достовірних доказів на підтвердження обґрунтованості позовних вимог, що, звісно, слугує підставою для суду у відмові в задоволенні позовних вимог, що і відображено судом в даному рішенні.
		Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
		З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме належних їй прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.
		Крім того, відповідно до частини першої статті 11 ЦК Україницивільні права та обв`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Частиною другою цієї ж статті передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов`язків можуть бути як правочини (пункт 1), так і інші юридичні факти (пункт 4).
		У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань).
		Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника. Визначаючи вид вимоги, особа може зіткнутися з проблемою, коли одні й ті ж самі протиправні дії породжують виникнення різних цивільно-правових вимог до одного й того ж суб`єкта. Задоволення хоча б однієї з них позбавляє можливості пред`явлення іншої.
		Отже, з`являється декілька шляхів досягнення кінцевої мети - відновлення порушеного права або захисту інтересу. Таке явище називається сompetition of claims (конкуренція позовів).
		Конкуренція позовів, якщо її трактувати буквально, є конкуренцією суб`єктивних цивільних прав (прав вимоги до порушника), що існують в рамках захисних цивільних правовідносин (складають зміст захисних зобов`язань) і реалізуються в судовому порядку, в результаті чого відбувається застосування відповідного способу захисту права чи інтересу.
		Сенс такої конкуренції полягає у тому, що позивач має можливість обирати більш вигідний позов і долати обмеження, встановлені щодо іншої вимоги, яка ґрунтується на тих же самих фактах.
		У випадку конкуренції складається нетипова для цивільного права ситуація, коли в результаті однієї й тієї ж самої протиправної поведінки виникають і паралельно існують декілька суб`єктивних прав, які мають одне і те ж саме призначення. Реалізація одного з таких прав призводить до припинення іншого, оскільки інтерес, що ним опосередковується, задовольняється в повному обсязі при здійсненні іншого конкуруючого права.
		Конкуренція позовів існує там, де декілька позовів об`єднуються спільним для них всіх юридичним інтересом (de eadem re), який задовольняється здійсненням вже одного з цих позовів, що усуває ео ipso (внаслідок цього) усі інші як безцільні.
		Вектори конкуруючих прав є однонаправленими і паралельними - права належать одній особі і спрямовані на задоволення одного й того ж самого інтересу. Задоволенням однієї з цих конкуруючих вимог знищувалася інша вимога, так як уявлялося неприпустимим двічі задовольняти один і той же інтерес.
		Для захисту своїх майнових інтересів власник або суб`єкт іншого речового права може використовувати вимоги про визнання недійсною угоди з відчуження належної йому речі (якщо мова йде про оспорюваний правочин) або про застосування наслідків недійсності правочину (якщо мова йде про вчинення нікчемного правочину). В обох випадках загальним наслідком вчинення недійсної угоди стане реституція, яка полягає, зокрема у поверненні конкретної речі (предмета угоди) первинному власнику.
		Позов у цивільному процесі - це письмово оформлена і адресована суду письмова вимога, що складається з вимоги процесуального характеру та вимоги матеріального характеру (захистити невизнане, оспорюване чи порушене право). А предмет позову - це матеріальний зміст цієї вимоги.
		Таким чином, під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняте судове рішення. Цей матеріальний зміст позовних вимог позивача, проявляється в матеріально-правовій заінтересованості - отримати певне матеріальне благо.
		Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
		При вирішенні даного спору суд враховує, що підстави позову про вчинення договору внаслідок помилки, а також водночас під впливом обману та у зв`язку з тяжкими обставинами, передбачені статтями 225, 229 - 231 Цивільного кодексу України, є взаємовиключними, оскільки предмет доказування кожної з обставин, на яку посилається на підтвердження своїх доводів позивач, передбачає встановлення відмінних за правовою природою юридичних фактів. 
		Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
		Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
		Частиною першою статті 261 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня коли, особа довідалась або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
		Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що міститься в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду є недостатньою.
		Вказаний правовий висновок викладений Верховним Судом України у постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16.
		Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
		Як роз`яснено у пункті 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, до ухвалення рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.
		З аналізу положень статей 256, 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права особи. Аналогічний правовий висновок, висловлений у постановах Верховного Суду України від 09 листопада 2016 року у справі № 6-1457цс16, від 22 березня 2017 року у справі № 6-43цс17.
		Визначення позовної давності полягає в тому, що цей інститут забезпечує визначеність та стабільність цивільних правовідносин. Він дисциплінує учасників цивільного обігу, стимулює їх до активності у здійсненні належних їм прав, зміцнює договірну дисципліну, сталість господарських відносин.
		Тобто позовна давність може бути застосована лише щодо вимог про захист прав або інтересів. 
		Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу» (рішення у справах «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії» від 20 вересня 2011 року, «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» від 22 жовтня 1996 року).
		Враховуючи, що в межах даного спору судом не встановлено факту порушення суб`єктивного цивільного права особи, яка звернулась за його захистом, у зв`язку з чим відсутні підстави для надання оцінки обставинам дотримання позивачем строків позовної давності для звернення з цим позовом до суду, з урахуванням поданої до суду відповідної заяви з боку відповідача у справі. 
		Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. ( ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України)
		Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. (ст.5 Цивільного процесуального кодексу України) 
		Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. 
		При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
		Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
		Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст. ст. 55, 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.
		Відповідно до частини другої ст.89 Цивільного процесуального кодексу України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
		Аналізуючи зібрані у справі докази у їх сукупності, суд приходить до висновку, що позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Шупеня Олександр Миколайович про визнання недійсним договору дарування квартири є необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню в повному обсязі. 
		Відповідно до Конституції України, життя і здоров`я людини, її честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю.
		Як визначено в ст. 201 Цивільного кодексу України, особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є, зокрема, честь, гідність і ділова репутація.
		Як закріплено у положеннях ч.ч. 1-3 ст. 297 Цивільного кодексу України, кожен має право на повагу до його гідності та честі. Гідність та честь фізичної особи є недоторканними. Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі.
		Як роз`яснено у п.15 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року за №1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи», при розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.
		Під поширенням інформації слід розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв`язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.
		Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).
		Виходячи зі змісту позовної заяви, позивач наголошу на тому, що при звернені до суду з позовом про визнання недійним договору дарування квартири позивач ображає відповідача в тому, що відповідач не опікувалась дарувальником, знущалась з нього, скориставшись його похилим віком та безпорадним станом, ввела його в оману, губила дарувальника, жорстоко ставилась до хворого дарувальника, тобто позивач змалював відповідача нелюдо м, що ображає честь і гідність відповідача та призводить до моральних страждань відповідача, які він зазначає перед іншими людьми. 
		Відповідно до частини другої статті 47-1 Закону України «Про інформацію» оціночними судженнями, за винятком образи чи наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема гіпербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. 
		Таким чином, відповідно до статті 277 Цивільного кодексу України  не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб`єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції. 
		За загальними правилами цивільно-правової відповідальності за поширення недостовірної інформації зобов`язаними суб`єктами названих правовідносин є особи, які (незалежно від наявності їхньої вини) поширили відомості, що відповідають дійсності, або виклали їх неправдиво, і це порочить честь і гідність чи ділову репутацію або завдає шкоди інтересам громадян чи організацій.   
		Як передбачено ст. 277 ЦК України, негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного.           Недостовірною є інформація неправдива, та, що не відповідає дійсності, тобто повідомлення про факти, події, яких насправді не було. Поширенням неправдивої інформації вважається ознайомлення з нею хоча б однієї особи. Право на захист з ганебністю поширеної інформації не пов`язується. 
		Захист же цивільних прав - це передбаченні законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. 
		Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів дається в ст. 16 ЦК України. 
		Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені у статті 16 Цивільного кодексу України, серед яких: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди.   
		Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
		Як роз`яснено у п.3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від  27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи», вибір способу захисту особистого немайнового права, зокрема права на повагу до гідності та честі, права на недоторканість ділової репутації, належить позивачеві. Разом із тим, особа, право якої порушено, може обрати як загальний, так і спеціальний способи захисту свого права, визначені законом, який регламентує конкретні цивільні правовідносини. У зв`язку з цим суди повинні брати до уваги, що відповідно до статті 275 ЦК захист особистого немайнового права здійснюється у спосіб, встановлений главою 3 цього Кодексу, а також іншими способами відповідно до змісту цього права, способу його поширення та наслідків, що їх спричинило це порушення. До таких спеціальних способів захисту відносяться, наприклад, спростування недостовірної інформації та/або право на відповідь (стаття 277 ЦК), заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права (стаття 278 ЦК) тощо.
		Згідно з п. 4 ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.
		Оцінивши зібрані у справі докази у їх сукупності та наведені правові підстави для звернення з цим позовом до суду, суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивача за зустрічним позовом ОСОБА_1 про встановлення факту порушення ОСОБА_2 її особистого немайнового права на повагу до її честі та гідності є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню, оскільки позивачем не конкретизовано яка саме негативна інформація та в якій спосіб поширена ОСОБА_2 , відповідачем за зустрічним позовом, що безпосередньо стосується позивача, які саме вислови (словосполучення чи речення позивач вважає недостовірною інформацією та такою, що порочить її честь та гідність, в той же час наведені позивачем в судовому засіданні доводи з приводу обраного способу захисту ґрунтуються на припущеннях, оскільки позивач не скористався процесуальним правом подати докази на підтвердження заявлених вимог, обмежившись поданням до суду зустрічного позову про захист честі та гідності. 
		Згідно положень пунктів 8, 9 частини другої статті 16 ЦК України, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди а також відшкодування моральної (немайнової) шкоди є передбаченим законом способом захисту цивільних прав та інтересів.
		Цивільно-правові відносини, які виникають у зв`язку з спричиненням (та відшкодуванням) майнової та моральної шкоди врегульовані положеннями статтей 22, 23, 1166, 1167 ЦК України.
		Відповідно до вимог ст.23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав, в тому числі, моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна.
		Зазначена правова норма встановлює загальне правило, відповідно до якого відповідальність за завдання моральної шкоди настає за наявності всіх основних умов відповідальності, а саме: протиправної поведінки, моральної (немайнової) шкоди, причинного зв`язку та вина завдавача.
		Відшкодування моральної(немайнової) шкоди служить виключно меті захисту особистих немайнових прав, які є абсолютними, право особи на відшкодування моральної шкоди виникає за умов порушення права цієї особи, наявності такої шкоди та причинного зв`язку між порушенням та моральною шкодою.
		Моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів. Моральна шкода відшкодовується грішми, майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування шкоди, а також з урахуванням інших обставин, як мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності та справедливості.
		Виходячи з положень ст.280 Цивільного кодексу України, якщо фізичній особі внаслідок порушення її особистого немайнового права завдано майнової та (або) моральної шкоди, ця шкода підлягає відшкодуванню.
		Як роз`яснено у п. 3 та п.5 Постанови Пленуму Верховного суду України № 4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань. Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
		Особа (фізична чи юридична) звільняється від відповідальності по відшкодуванню моральної шкоди, якщо доведе, що шкода без вини може мати місце лише у випадках, спеціально передбачених законодавством.
		Виходячи з предмету спору та суб`єктивного складу сторін, суд не вбачає підстав для задоволення вимог позивача за зустрічним позовом щодо відшкодування за рахунок відповідача моральної шкоди, яка оцінена в розмірів 5000,00 грн., оскільки судом не встановлено обставин, які мали довести порушення прав позивача, виходячи із визначеного способу захисту, що є предметом спору, та відповідно дають право позивачу звертатись до суду з позовом про відшкодування моральної шкоди в розумінні положень ст.280 Цивільного кодексу України, інших підстав для відшкодування моральної шкоди позивачем не наведено. 
		За наведених обставин, суд проходить до висновку про відсутність підстав для задоволеннязустрічного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про захист честі та гідності, відшкодування моральної шкоди, та відмовляє в задоволенні позову в повному обсязі. 
		У відповідності до ст.141 Цивільного процесуального кодексу України суд відносить судові витрати по сплаті судового збору за рахунок сторін у справі як позивачів за первісним так і зустрічним позовами у сплаченому при зверненні до суду розмірі.
		На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 34, 68 Конституції України, ст.ст. 11, 15, 16, 203-204, 215, 225, 229-231  Цивільного кодексу України, ст.ст. 2-5, 12, 13, 76-81, 89, 133, 141, 258, 259, 263-265 Цивільного процесуального кодексу України, суд, - 
		 
		у х в а л и в: 
		 
		Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Шупеня Олександр Миколайович про визнання недійсним договору дарування квартири.
		Відмовити у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про захист честі та гідності, відшкодування моральної шкоди. 
		 
		Відповідно до положень ч.1та ч.2 ст.354 Цивільного процесуального кодексу України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
		Якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
		У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
		Відповідно до п.15.5 Перехідних положень Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону №2147-VІІІ від 03.10.2017 року, апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.
		 
		          С у д д я

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...