Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 640/19743/18 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо; проходження служби, з них; проведення очищення влади (люстрації).
Надіслано для оприлюднення: 11.09.2019. Зареєстровано: 12.09.2019. Забезпечено надання загального доступу: 13.09.2019.
Дата набрання законної сили: 11.10.2019
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м.  Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я
		І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И
		м. Київ
		10 вересня 2019 року                                                                              № 640/19743/18
		Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Аверкової В.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження, без виклику сторін, адміністративну справу
		за позовом         ОСОБА_1 
		до                        Громадської ради доброчесності
		про                     визнання протиправним та скасування висновку від 18 червня 2018 року,
		ВСТАНОВИВ:
		ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Громадської ради доброчесності (далі - відповідач) про визнання протиправним та скасування висновку від 18 червня 2018 року про невідповідність судді Одеського апеляційного адміністративного суду ОСОБА_1 критеріям «доброчесності» та «професійної етики».
		Позовні вимоги обґрунтовані неправомірністю та необгрунтованістю винесеного відносно позивача висновку та невідповідності його вимогам законодавства.
		Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 грудня 2018 року відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання.
		Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 грудня 2018 року зупинено провадження у справі №826/19743/18 до вирішення питання про відвід судді.
		Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 січня 2019 року (суддя Васильченко І.П.) у задоволенні заяви позивача про відвід судді відмовлено.
		Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 січня 2019 року поновлено провадження у справі №826/19743/18 та продовжено розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження.
		Конверт з копіями ухвали про відкриття провадження у справі та позовної заяви з додатками з відміткою Укрпошти «причини повернення - не знайдено адресата», який направлявся судом на поштову адресу відповідача, яка зазначена у спірному Висновку та у позові.
		З моменту відкриття провадження у справі відзиву на позовну заяву від ГРД до суду не надходило.
		Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 березня 2019 року зупинено провадження в адміністративній справі №826/19743/18 до набрання законної сили рішенням Конституційного суду України за результатом розгляду конституційної скарги ОСОБА_2 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзацу другого частини першої, частини третьої статті 88 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року №1402-VIII зі змінами.
		Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 15 квітня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 березня 2019 року скасовано, справу №826/19743/18 направлено до Окружного адміністративного суду міста Києва для продовження розгляду.
		Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 травня 2019 року адміністративну справу прийнято до провадження та продовжено розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
		Справа розглядається за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
		Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.
		30.09.2016  набрав чинності Закон України "Про судоустрій і статус суддів" (в подальшому - Закон), відповідно до ч. 2 ст. 17 якого, найвищим судом у системі судоустрою визначено Верховний Суд. 
		Згідно з нормами Прикінцевих та перехідних положень Закону, Верховний Суд створюватиметься як новий орган, до якого судді призначатимуться на конкурсній основі.
		За змістом ст. 81 Закону, спеціальна процедура призначення на посаду судді Верховного Суду передбачає призначення на цю посаду особи, яка за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердила здатність здійснювати правосуддя у Верховному Суді.
		Комісія, в межах наданих Законом повноважень, проводить кваліфікаційне оцінювання кандидата на посаду судді Верховного Суду за визначеними законом критеріями (компетентність (професійна, особиста, соціальна), професійна етика, доброчесність) та ухвалює рішення про підтвердження або непідтвердження здатності такого кандидата здійснювати правосуддя у відповідному суді, визначає його рейтинг для участі у конкурсі.
		На виконання вимог ч. 2 ст. 79 Закону, рішенням Комісії від 02.11.2016 № 141/зп-16 затверджено Положення про проведення конкурсу на зайняття вакантної посади судді (надалі в рішенні - Положення № 141/зп-16).
		На виконання вимог ч. 5 ст. 83 Закону, рішенням Комісії від 03.11.2016 № 143/зп-16 затверджено Положення про порядок та методологію кваліфікаційного оцінювання, показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення (адреса посилання: https://vkksu.gov.ua/userfiles/doc/poriadok_ta_metod.pdf) (за текстом - Положення).
		Рішенням Комісії від 04.11.2016 № 144/зп-16 затверджено Порядок проведення іспиту та методику встановлення його результатів у процедурі кваліфікаційного оцінювання (далі в тексті -  Порядок).
		Рішенням Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії суддів України від 20 жовтня 2017 року №106/зп-17 призначено кваліфікаційне оцінювання 999 суддів місцевих та апеляційних судів на відповідність займаній посаді, серед яких суддя Одеського апеляційного адміністративного суду ОСОБА_1 . Позивач склав анонімне письмове тестування, за результатом якого отримав 75,6 бала, а за результатами виконання практичного завдання - 79,5 бала; загалом на етапі складення іспиту суддя отримав 155,1 бала. Позивач пройшов тестування особистих морально-психологічних якостей та загальних здібностей, за результатами якого складено висновок та визначено рівні показників критеріїв особистої, соціальної компетентності, професійної етики та доброчесності. Рішенням Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії суддів України від 26 квітня 2018 року №96/зп-18 позивача допущено до другого етапу кваліфікаційного оцінювання - «Дослідження досьє та проведення співбесіди».
		Рішенням Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії суддів України від 23 травня 2018 року №780-ко-18, провівши кваліфікаційне оцінювання позивача, визнано, що суддя Одеського апеляційного адміністративного суду ОСОБА_1 за результатами кваліфікаційного оцінювання суддів місцевих та апеляційних судів на відповідність займаній посаді отримав 842,1 бала; визнано позивача таким, що відповідає займаній посаді. Зокрема, вказаним рішенням встановлено, що 23 травня 2018 року Комісією проведено співбесіду з позивачем, під час якої обговорено дані щодо відповідності критеріям компетентності, професійної етики та доброчесності за результатами дослідження суддівського досьє. За критерієм компетентності (професійної, особистої та соціальної) позивач отримав 406,1 бала. При цьому, його відповідність критерію професійної компетентності оцінено за результатами іспиту, дослідження інформації, що міститься у досьє, та співбесіди за показниками, визначеними пунктами 1-5 глави 2 розділу ІІ Положення. Відповідність критеріям особистої та соціальної компетентності оцінено за результатами тестування особистих морально-психологічних якостей і загальних здібностей, дослідження інформації, що міститься у досьє, та співбесіди відповідно до пунктів 6-7 глави 2 розділу ІІ Положення. За критерієм професійної етики, оціненим за результатами тестування особистих морально-психологічних якостей і загальних здібностей, дослідження інформації, що міститься у досьє та співбесіди за показниками, визначеними пунктом 8 глави 2 розділу ІІ Положення, суддя отримав 224 бала. За критерієм доброчесності, оціненим за результатами тестування особистих морально-психологічних якостей і загальних здібностей, дослідження інформації, що міститься у досьє, та співбесіди за показниками, визначеними пунктом 9 глави 2 розділу ІІ Положення, суддя отримав 212 балів. За результатами кваліфікаційного оцінювання позивач отримав 842,1 бала, що становить більше 67 відсотків від суми максимально можливих балів за результатами кваліфікаційного оцінювання всіх критеріїв.
		18 червня 2018 року Громадською радою доброчесності на підставі протоколу електронного голосування прийнято рішення про затвердження висновку від 18 червня 2018 року 11 голосами з 17 голосів членів Ради затверджено висновок про невідповідність судді Одеського апеляційного адміністративного суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, яким зроблено оцінку про невідповідність позивача критеріям доброчесності та професійної етики.
		Рішенням Вищої ради правосуддя від 23 серпня 2018 року №2709/0/15-18 внесено Президентові України подання про переведення на посаду судді П`ятого апеляційного адміністративного суду, зокрема, позивача.
		Позивач, вважаючи, що викладена у вказаному висновку відповідача інформація щодо нього є недостовірною, неповною, необ`єктивною, такою, що не відповідає дійсності та порушує права позивача, звернувся до суду з даним позовом.
		Дослідивши та надавши оцінку наявним у матеріалах справи письмовим доказам за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на безпосередньому, всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов наступних висновків.
		Правовий статус та завдання ГРД визначені статтею 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Зокрема, вказаною нормою визначені: 1) мета створення ГРД - сприяння ВККС у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям доброчесності та професійної етики для цілей кваліфікаційного оцінювання; 2) склад, вимоги до членів, строк їх повноважень та порядок формування Ради; 3) конкретні повноваження ГРД, права та обов`язки її членів.
		Поряд з наведеним, варто зазначити, що статус і функції ГРД детально викладені в Регламенті ГРД, схваленого рішенням ГРД від 23.11.2016 № 1/2016 (по рішенню скорочено - Регламент або Регламент ГРД) (адреса посилання: https://grd.gov.ua/data/files/docs/%D0%A0%D0%B5%D0%B3%D0%BB%D0%B0%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%82%20%D0%93%D1%80%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D1%97%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B8%20%D0%B4%D0%BE%D0%B1%D1%80%D0%BE%D1%87%D0%B5%D1%81%D0%BD%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%96.pdf). 
		Так, відповідно до частини першої статті 2 Регламенту ГРД, завданням Ради як інструменту громадськості, що встановлений Законом, є утвердження доброчесності та високих стандартів професійної етики у суддівському корпусі. З цією метою Рада сприяє Вищій кваліфікаційній комісії суддів України у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності для цілей кваліфікаційного оцінювання шляхом надання інформації про них або висновків про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) цим критеріям.
		Статтею 88 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" встановлено, що у разі, якщо Громадська рада доброчесності у своєму висновку встановила, що суддя (кандидат на посаду судді) не відповідає критеріям доброчесності та професійної етики, то Вища кваліфікаційна комісія суддів України може ухвалити рішення про підтвердження здатності такого судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді лише у разі, якщо таке рішення підтримане не менше ніж одинадцятьма її членами.
		Частиною 4 статті 85 цього Закону встановлено, що суддівське досьє, серед іншого, має містити висновок Громадської ради доброчесності (у разі його наявності) (пункт 16).
		Отже, згідно із зазначеними нормами Закону України «Про судоустрій і статус суддів», на ГРД покладено функцію щодо участі у проведенні кваліфікаційного оцінювання з метою визначення здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями. Тобто, відповідач приймає участь у формуванні суддівського корпусу, впливає на суддівську кар`єру та наділений з цією метою відповідними владними повноваженнями.
		За сферою правового регулювання Закон України «Про судоустрій і статус суддів» визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, тобто містить норми саме публічного права.
		Висновки ГРД, затверджені відповідним рішенням, як одностороннє владне волевиявлення, є обов`язковими для розгляду іншим суб`єктом, зокрема, ВККС, та є правовим актом індивідуальної дії, на підставі якого виникають публічно-правові відносини.
		Отже, процес надання для ВККС висновку про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям доброчесності та професійної етики, містить усі ознаки владної управлінської діяльності, на основі закону.
		Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції з 15.12.2017), юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
		Відповідно до пункту 9 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції з 15.12.2017), відповідачем в адміністративній справі є суб`єкт владних повноважень, а у випадках, визначених законом, й інші особи, до яких звернена вимога позивача.
		Водночас, згідно з пунктом 7 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції з 15.12.2017 року), суб`єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
		Таким чином, визначальною ознакою суб`єкта владних повноважень є виконання ним владних управлінських функцій. Надання правового захисту у порядку адміністративного судочинства правам, свободам, інтересам, що порушені суб`єктом владних повноважень, не пов`язується з обов`язковим віднесенням такого суб`єкта до системи органів державної влади або місцевого самоврядування та не ставиться у залежність від наявності або відсутності у такого суб`єкта владних повноважень статусу юридичної особи.
		Відповідно до частини 1 статті 55 Конституції України, права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
		Водночас згідно з пунктом 67 висновку ОБСЄ/БДІПЛ щодо Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 30.06.2017 №JUD-UKR/298/2017 [RJU/AT] (www. legislationline .org), який розміщений на сайті Ради суддів України (www.rsu.gov.ua), існування двох органів ВККСУ та ГРД, - уповноважених оцінювати суддів і кандидатів на посаду судді одночасно, але відносно незалежно один від одного, дійсно додасть прозорості процедурі оцінювання…
		Таким чином, суд вважає, що ГРД має всі визначені ознаки «іншого суб`єкта при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства», оскільки Рада здійснює діяльність з виконання покладених на неї Законом України «Про судоустрій і статус суддів» завдань, а тому, відповідно, є суб`єктом владних повноважень в розумінні вимог пункту 7 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції з 15.12.2017), тобто є належним відповідачем за даним адміністративним позовом.
		З приводу питання належності обраного позивачем способу захисту порушеного права необхідно зазначити наступне.
		Оскаржуваний Висновок має всі ознаки правового акту індивідуальної дії, оскільки він врегульовує відносини щодо конкретно визначеного кола осіб, а саме щодо позивача, розрахований на застосування при проведенні конкурсу на зайняття посади судді П`ятого апеляційного адміністративного суду. Висновок ГРД про невідповідність позивача критеріям доброчесності та професійної етики безпосередньо впливає на його права та інтереси щодо здатності здійснювати правосуддя як у П`ятому апеляційному адміністративному суді, так і безпосередньо впливає на її професійну суддівську кар`єру, оскільки висновок знаходиться в матеріалах досьє кандидата на посаду судді у П`ятому апеляційному адміністративному суді та суддівському досьє позивача, а також розміщений на сайті ГРД для вільного доступу усіх без виключення суб`єктів.
		Негативний висновок ГРД щодо позивача розміщений в мережі Інтернет на сайті ГРД, принижує позивача в очах суспільства та робить вразливим до впливу при здійсненні правосуддя, позивач стає об`єктом для обговорювання та інших нападок, тоді як це є неприпустимим згідно висновку Консультативної Ради Європейських Судів №17 (2014) від 2014 року.
		Відповідно до вимог ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі також - Конвенція), кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
		Як зазначено в рішенні Європейського суду з прав людини (далі також - ЄСПЛ) у справі «Зінченко проти України», ст. 13 Конвенції гарантує на національному рівні доступність засобу юридичного захисту, здатного забезпечити втілення в життя змісту конвенційних прав і свобод, незалежно від того, в якій формі вони закріплені в національному правовому порядку.
		Отже, подання даного адміністративного позову є єдиним можливим способом захисту порушених з боку ГРД прав позивача, а тому відмова в його прийнятті та розгляді по суті заявлених вимог означатиме порушення права на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, що, в свою чергу, є порушенням вимог як національного законодавства, так і приписів Конвенції та обов`язкової до застосування практики ЄСПЛ.
		При цьому, відповідно до судової практики Верховного Суду України, наведеної, зокрема, в його постанові від 31 травня 2016 року у справі №21-451а16, спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, що виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося б примусове виконання рішення.
		Таким чином, беручи до уваги вищенаведене, суд вважає, що позивачем в даному позові було обрано належний спосіб захисту його порушеного права шляхом визнання протиправним та скасування оскаржуваного Висновку.
		Щодо повноважень ГРД суд зазначає, що згідно із зазначеними вище нормами Закону України «Про судоустрій і статус суддів» на Громадську раду доброчесності покладено функцію щодо участі у проведенні кваліфікаційного оцінювання з метою визначення здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями. Тобто, відповідач приймає участь у формуванні суддівського корпусу, впливає на суддівську кар`єру та наділений з цією метою відповідними владними повноваженнями.
		Відповідно до частини першої статті 2 Регламенту Громадської ради доброчесності, схваленого рішенням ГРД від 23 листопада 2016 року №1/2016 (далі по тексту - Регламент ГРД), завданням Ради як інструменту громадськості, що встановлений Законом, є утвердження доброчесності та високих стандартів професійної етики у суддівському корпусі. З цією метою Рада сприяє Вищій кваліфікаційній комісії суддів України у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності для цілей кваліфікаційного оцінювання шляхом надання інформації про них або висновків про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) цим критеріям.
		Положення статті 19 Регламенту Громадської ради доброчесності передбачають, що за результатами аналізу та (або) перевірки інформації щодо судді (кандидата на посаду судді) Громадська рада доброчесності колегією приймає вмотивований висновок про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та (або) доброчесності, якщо визнає: 1) достовірною інформацію, яка є достатньою для такого висновку; або 2) наявність обґрунтованого сумніву щодо відповідності судді (кандидата на посаду судді) критерію доброчесності чи професійної етики, що може негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади. У висновку наводяться посилання на джерела інформації, а в разі необхідності самі джерела додаються до висновку.
		Суд звертає увагу, що поняття «доброчесність» чинним законодавством не визначене, а тому є оціночним поняттям.
		Поряд з цим, відповідно до пункту 12 Положення про порядок та методологію кваліфікаційного оцінювання судді (кандидата на посаду судді), показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення, затвердженого рішенням ВККСУ від 03 листопада 2016 року №143/зп-16, відповідність судді критерію доброчесності оцінюється (встановлюється) за такими показниками:
		12.1. Відповідність витрат і майна судді та членів його сім`ї задекларованим доходам;
		12.2. Відповідність способу життя судді та членів його сім`ї задекларованим доходам;
		12.3. Відповідність поведінки судді іншим вимогам законодавства у сфері запобігання корупції;
		12.4. Наявність обставин, передбачених підпунктами 9- 12, 15- 19 частини першої статті 106 Закону;
		12.5. Наявність фактів притягнення судді до відповідальності за вчинення проступків або правопорушень, які свідчать про недоброчесність судді;
		12.6. Наявність незабезпечених зобов`язань майнового характеру, які можуть мати істотний вплив на здійснення правосуддя суддею;
		12.7. Загальна оцінка інтегративності (доброчесності) за такими складовими: 12.7.1. Чесність і порядність; 12.7.2. Контрпродуктивна поведінка; 12.7.3. Схильність до зловживань.
		Показники, передбачені пунктами 12.1- 12.6 цієї глави, оцінюються за результатами співбесіди та дослідження інформації, яка міститься у суддівському досьє, зокрема: 1) інформації, наданої центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, який забезпечує формування та реалізує державну антикорупційну політику, органом державного фінансового контролю в Україні, іншими органами державної влади; 2) декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування; 3) результатів повної перевірки декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування (за наявності); 4) декларації родинних зв`язків судді та декларації доброчесності судді; 5) результатів регулярного оцінювання; 6) результатів перевірки декларації родинних зв`язків судді та декларації доброчесності судді (за наявності); 7) висновків Громадської ради доброчесності (за наявності); 8) іншої інформації, що включена до суддівського досьє.
		Показник, передбачений пунктом 12.7 цієї глави, визначається за допомогою відповідних тестувань особистих морально-психологічних якостей та оцінюється на підставі висновку про підсумки таких тестувань і за результатами дослідження інформації, яка міститься у суддівському досьє, та співбесіди.
		Так, з матеріалів справи вбачається, що рішенням ВККС від 26 квітня 2018 року №96/зп-18 позивача допущено до другого етапу кваліфікаційного оцінювання - «Дослідження суддівського досьє». Співбесіда з позивачем була проведена 23 травня 2018 року, на підставі якої ВККС винесла рішення від 23 травня 2018 року №780/ко-18 про визнання позивача таким, що відповідає займаній посаді.
		Спірний висновок ГРД затверджено, на підставі протоколу електронного голосування, рішенням про затвердження висновку від 18 червня 2018 року 11 голосами з 17 голосів членів Ради про невідповідність судді Одеського апеляційного адміністративного суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики.
		Тобто, станом на дату винесення ВККС рішення про відповідність позивача займаній посаді відповідачем не складено та не надано спірний висновок для долучення його до суддівського досьє. Таким чином, не виконавши покладених на відповідача функцій щодо сприяння ВККС у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності для цілей кваліфікаційного оцінювання шляхом надання інформації або висновків про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) цим критеріям.
		Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
		Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
		Частиною другою статті 74 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
		Проте, відповідач, на якого покладено обов`язок доказування в адміністративному процесі, не надав суду жодних пояснень та доказів на підтвердження належного виконання покладених на нього обов`язків щодо своєчасного подання до ВККС висновків у відношенні позивача та участі у проведенні кваліфікаційного оцінювання з метою визначення здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями.
		При цьому, судом не беруться до уваги доводи позивача  щодо відсутності у відповідача повноважень на прийняття власного регламенту, оскільки в межах даного спору не є предметом розгляду дії ГРД щодо прийняття регламенту.
		Разом з тим, суд зауважує, що як будь-яке рішення суб`єкта владних повноважень, висновок ГРД має бути обґрунтованим, ґрунтуватись на достовірних обставинах та підтверджуватись відповідними доказами.
		Статтею 22 Регламенту ГРД передбачено, що член ГРД, за результатами перевірки, аналізу інформації готує проект рішення або висновку. Проект рішення повинен містити: 1) найменування Ради; 2) повне ім`я судді (кандидата на посаду судді), щодо якого надається інформація, місце його роботи; 3) лаконічне і систематизоване викладення позитивної і (або) негативної інформації про суддю (кандидата на посаду судді), у разі необхідності з посиланням на додатки, оцінку цієї інформації; 4) узагальнені висновки-рекомендації Ради щодо того, яким чином Вища кваліфікаційна комісії суддів України може врахувати зазначену інформацію.
		Проект висновку повинен містити: 1) найменування Ради; 2) повне ім`я судді (кандидата на посаду судді), щодо якого надається висновок, місце його роботи; 3) лаконічне і систематизоване викладення інформації, яка свідчить про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям доброчесності та (або) професійної етики або викликає обґрунтований сумнів щодо відповідності цим критеріям, у разі необхідності з посиланням на додатки; 4) мотиви для ухвалення висновку; 5) висновок про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та (або) доброчесності.
		Оцінюючи правомірність спірного Висновку відповідача, суд виходить з наступного.
		Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України закріплено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
		Суд констатує, що «на підставі Закону» означає, що суб`єкт владних повноважень: 1) повинен бути утвореним у порядку, визначеному Конституцією та законами України; 2) зобов`язаний діяти на виконання закону, за умов та обставин, визначених ним; «у межах повноважень» означає, що суб`єкт владних повноважень повинен приймати рішення, а дії вчиняти відповідно до встановлених законом повноважень, не перевищуючи їх; «у спосіб» означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний дотримуватися встановленої законом процедури і форми прийняття рішення або вчинення дії і повинен обирати лише визначені законом засоби.
		Зазначені критерії є вимогами для суб`єкта владних повноважень, який приймає відповідне рішення, вчиняє дії чи допускається бездіяльності.
		Відповідно до частини другої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
		Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
		Відповідно до висновку ЄСПЛ у справі «Проніна проти України» (рішення від 18.07.2006 року), кожен доречний і важливий аргумент особи має бути проаналізований і суд має надати відповідь на кожен з таких аргументів.
		Щодо суті обставин, які були покладені ГРД в основу прийняття оскаржуваного Висновку, оцінка яких стала підставою для його прийняття, суд зазначає наступне.
		З оскаржуваного висновку вбачається, що відповідач виявив факти, які свідчать про недотримання позивачем критеріїв доброчесності та професійної етики за критерієм «Незалежність», «Чесність та непідкупність», «Дотримання етичних норм» та «Компетентність і старанність».
		За критерієм «Незалежність» відповідно до даних Єдиного державного реєстру судових рішень 18 грудня 2013 року позивач у складі колегії суддів розглянув справу №815/8049/13-а за апеляційною скаргою Одеської міської організації політичної партії «Європейська партія України» на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 24 листопада 2013 року по справі за адміністративним позовом виконавчого комітету Одеської міської ради до Регіональної ради уповноважених представників громадських об`єднань ветеранів Одеської області, Одеської міської організації політичної партії «Європейська партія України», громадського об`єднання «Патріоти міста-героя Одеса» Міжнародного Союзу міст-героїв СНД, Організації ветеранів м. Одеси, Південноукраїнської асоціації ветеранів спецслужб України «Співдружність», громадської організації «Правова корпорація», громадської організації «Заклад Пауерліфтінгу» про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання, якою відповідачам заборонено проводити мирні зібрання на центральних вулицях м. Одеса у період з 24 листопада 2013 по 31 грудня 2013 року. Ухвалою від 18 грудня 2013 року апеляційну скаргу відхилено, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 24 листопада 2013 року залишено без змін.
		За критерієм «Чесність та непідкупність», подаючи декларацію доброчесності за 2015 рік, позивач підтвердив, що він не приймав одноособово або у складі колегії суддів рішення, передбачені статтею 3 Закону України «Про відновлення довіри до судової влади України». Водночас, відповідно до п.1 ч.1 ст.3 Закону України «Про відновлення довіри до судової влади України» суддя суду загальної юрисдикції підлягає перевірці у разі прийняття ним одноособово або у складі колегії суддів рішення про обмеження прав громадян на проведення мітингів, походів, демонстрацій в Україні у період з 21 листопада 2013 року до набрання чинності цим Законом. Таким чином суддя повідомив неправдиві відомості у декларації доброчесності.
		За критерієм «Дотримання етичних норм» за інформацією з Єдиного державного реєстру судових рішень позивач через суд намагався отримати безоплатне житло. Зокрема, у висновку вказано про отримання позивачем доходу за період розгляду справи за позовом позивача, який є достатнім для придбання житла у власність. Крім того, позивачем у деклараціях особи, уповноваженої на виконання функцій держави та місцевого самоврядування за 2015, 2016 та 2017 роки вказано про користування квартирою, яка належить на праві приватної власності матері позивача. Також мати судді на праві приватної власності володіє двома квартирами у м. Дніпродзержинськ (батько працював у м. Дніпродзержинську), що ставить під сумнів потребу батьків судді у придбанні житла у м. Одеса; вартість житла ймовірно занижена, тоді як джерела походження коштів у матері судді на придбання квартири невідомі. Наведене дає ГРД обґрунтовані підстави вважати, що квартира у м. Одеса придбавалася позивачем за власні кошти та була оформлена на матір з метою приховування від декларування для отримання житла безоплатно.
		За критерієм «Компетентність і старанність» суддя залишив в силі рішення про заборону мирних зібрань, керуючись при цьому не Конституцією України, а Указом Президії Верховної Ради СРС 28 липня 1988 «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР». Так, 13 лютого 2013 року колегія суддів Одеського апеляційного адміністративного суду під головуванням ОСОБА_1 залишила в силі постанову Херсонського окружного адміністративного суду від 21 лютого 2011 року у справі №2-а-1093/11/2170, якою Херсонській обласній організації «Всеукраїнське об`єднання «Батьківщина», голові Херсонської обласної організації «Всеукраїнське об`єднання «Батьківщина» ОСОБА_4, ОСОБА_3 заборонено проведення 22 лютого 2011 року пікетування у м. Херсон на площі Свободи біля кінотеатру «Україна».
		Щодо порушення ОСОБА_1 принципу «Дотримання етичних норм», суд зазначає наступне.
		Зокрема, у висновку зазначено, що за критерієм «Дотримання етичних норм» за інформацією з Єдиного державного реєстру судових рішень позивач через суд намагався отримати безоплатне житло. Також вказано «Розгляд справи в суді тривав з 2013 по 2016 роки. Лише за цей період суддя отримав дохід у розмірі 1 164 954 грн. ... Таким чином, суддя мав достатньо коштів для придбання житла у власність.». Крім того, ОСОБА_1 у деклараціях особи, уповноваженої на виконання функцій держави та місцевого самоврядування за 2015, 2016 та 2017 роки вказано про користування квартирою, яка належить на праві приватної власності матері позивача. Зазначено, що мати судді на праві приватної власності володіє двома квартирами у м. Дніпродзержинськ та те, що батько працював у м. Дніпродзержинську, що ставить під сумнів потребу батьків судді у придбанні житла у м. Одеса; вартість житла ймовірно занижена, тоді як джерела походження коштів у матері судді на придбання квартири невідомі. У висновку міститься твердження, що квартира у м . Одеса придбавалася позивачем за власні кошти та була оформлена на матір з метою приховування від декларування для отримання житла безоплатно.
		Так, у спростування висновків щодо намагання позивача отримати безоплатно житло суд зазначає, що право на звернення до суду гарантоване кожному положеннями статті 55 Конституції України та не може бути обмежене.
		Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
		Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
		Відповідно до частини першої статті 132 Закону України "Про судоустрій і статус судів" (в редакції чинній на момент звернення позивача до суду з відповідним позовом), після призначення на посаду суддя Конституційного Суду України, Верховного Суду України, вищого спеціалізованого суду, апеляційного, місцевого суду, який потребує поліпшення житлових умов, забезпечується службовим житлом за місцем знаходження суду органами місцевого самоврядування в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
		Оскільки позивача не було забезпечено житлом та у зв`язку з відсутністю власного житла у м. Одеса , скориставшись наданим правом на звернення до суду, позивач звертався до Одеського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до Виконавчого комітету Одеської міської ради про зобов`язання позачергово надати йому благоустроєне безоплатне житло у вигляді окремої 3-х кімнатної квартири у м. Одеса.
		Суд вважає, що у даному випадку позивачем не порушувалися етичні норми, оскільки він діяв в межах наданих чинним законодавством.
		В спростування викладених у спірному висновку доводів щодо наявності у позивача доходу, який є достатнім для придбання житла у власність, суд зазначає, що жодними положеннями законодавства на позивача не покладено обов`язку придбання житла за власні кошти.
		В спростування доводів відповідача про зазначення позивачем недостовірної інформації щодо вартості квартири, якою користується позивач, в матеріалах справи міститься копія договору купівлі-продажу від 25 грудня 2009 року №4827, з якого позивачем і надано інформацію про вартість квартири, яка перебуває у його користуванні.
		При цьому, у відповідача були відсутні жодні підстави для оцінки вартості житла, зокрема, яким користується позивач, оскільки положеннями ст. 5 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в України» визначено, що суб`єктами оціночної діяльності є: суб`єкти господарювання - зареєстровані в установленому законодавством порядку фізичні особи - суб`єкти підприємницької діяльності, а також юридичні особи незалежно від їх організаційно-правової форми та форми власності, які здійснюють господарську діяльність, у складі яких працює хоча б один оцінювач, та які отримали сертифікат суб`єкта оціночної діяльності відповідно до цього Закону; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які отримали повноваження на здійснення оціночної діяльності в процесі виконання функцій з управління та розпорядження державним майном та (або) майном, що є у комунальній власності, та у складі яких працюють оцінювачі.
		Частиною першою статті 6 вказаного Закону визначено, що оцінювачами можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які склали кваліфікаційний іспит та одержали кваліфікаційне свідоцтво оцінювача відповідно до вимог цього Закону.
		Крім того, суд вважає, що у відповідача немає підстав зазначати, що позивач користується квартирою, яка знаходиться в елітному районі м. Одеса, оскільки відсутнє нормативне визначення поняттю «елітний район», яке використано відповідачем при складенні спірного висновку, а вартість житла, зазначена відповідачем у спірному висновку, не підтверджена жодними належними та допустимими доказами.
		Крім того, позивачем на підтвердження перебування у власності ОСОБА_5 (матері позивача) двох квартир (на відміну від зазначених у спірному висновку трьох квартир) надано копії договорів купівлі-продажу.
		Відповідачем, в свою чергу, не доведено викладених у спірному висновку доводів щодо наявності у власності ОСОБА_5 (матері позивача) трьох квартир, як і не надано жодних доказів на підтвердження підстави вважати, що квартира у м. Одеса придбавалася позивачем за власні кошти та була оформлена на матір з метою приховування від декларування для отримання житла безоплатно.
		Щодо порушення позивачем критерію «Чесність та непідкупність» шляхом зазначення у декларації доброчесності за 2015 рік про не прийняття одноособово або у складі колегії суддів рішення, передбачені статтею 3 Закону України «Про відновлення довіри до судової влади України», позивач зазначив що  на момент заповнення декларації доброчесності за 2015 рік він помилково не вніс інформацію стосовно неприйняття ним одноособово або у складі колегії суддів рішень, передбачених статтею 3 Закону України «Про відновлення довіри до судової влади України», оскільки декларація подавалась ним вперше та станом на дату її подання були відсутні правила її заповнення та подання.
		Крім того, суд зазначає, що зазначену помилку позивач не мав можливості усунути, оскільки відповідно до п.4 «Правил заповнення та подання форми декларації доброчесності судді» зміни чи доповнення до декларації не допускаються.
		Зазначені позивачем доводи не спростовані відповідачем, на якого покладено тягар доказування в адміністративному процесі, жодними поясненнями чи доказами.
		Щодо порушення позивачем критеріїв «Компетентність і старанність», «Незалежність», суд зазначає наступне.
		Зі спірного висновку вбачається, що суддя залишив в силі рішення про заборону мирних зібрань, керуючись при цьому не Конституцією України, а Указом Президії Верховної Ради СРС 28 липня 1988 «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР».
		Так, 13 лютого 2013 року колегія суддів Одеського апеляційного адміністративного суду під головуванням ОСОБА_1 залишила без змін постанову Херсонського окружного адміністративного суду від 21 лютого 2011 року у справі №2-а-1093/11/2170, якою Херсонській обласній організації «Всеукраїнське об`єднання «Батьківщина», голові Херсонської обласної організації «Всеукраїнське об`єднання «Батьківщина» ОСОБА_4, ОСОБА_3 заборонено проведення 22 лютого 2011 року пікетування у м. Херсон на площі Свободи біля кінотеатру «Україна».
		Відповідно до даних Єдиного державного реєстру судових рішень 18 грудня 2013 року позивач у складі колегії суддів розглянув апеляційну скаргу Одеської міської організації політичної партії «Європейська партія України» на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 24 листопада 2013 року по справі  №815/8049/13-а за адміністративним позовом виконавчого комітету Одеської міської ради до Регіональної ради уповноважених представників громадських об`єднань ветеранів Одеської області, Одеської міської організації політичної партії «Європейська партія України», громадського об`єднання «Патріоти міста-героя Одеса» Міжнародного Союзу міст-героїв СНД, Організації ветеранів м. Одеси, Південноукраїнської асоціації ветеранів спецслужб України «Співдружність», громадської організації «Правова корпорація», громадської організації «Заклад Пауерліфтінгу» про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання. Ухвалою від 18 грудня 2013 року апеляційну скаргу відхилено, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 24 листопада 2013 року залишено без змін, якою відповідачам заборонено проводити мирні зібрання на центральних вулицях м. Одеса у період з 24 листопада 2013 по 31 грудня 2013 року.
		Суд зазначає, що ГРД не наділена повноваженнями встановлювати будь-які факти щодо правомірності чи неправомірності винесених судом рішень, порушила приписи статті 124 Конституції України, якою передбачено, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається.
		Суд звертає увагу, що згідно з пунктом 39 висновків 17 від 2014 року Консультативної ради Європейських суддів «Про оцінку роботи суддів, якість правосуддя та дотримання принципів незалежності суду» інформація, яка використовується в процесі оцінювання повинна бути надійною і базуватися на доказах.
		Суд звертає увагу на те, що у відповідності до вимог національного законодавства, зокрема, приписів Конституції України, Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Кодексу суддівської етики, обов`язкових до врахування рішень Конституційного Суду України та положень міжнародного права, закріплених, у тому числі, у Загальній хартії судді, ухваленої 17.11.1999 року Центральною радою Міжнародної асоціації суддів в Тайпеї, Висновку № 3(2002) Консультативної ради європейських суддів щодо принципів та правил, які регулюють професійну поведінку суддів, зокрема, питання етики, несумісної поведінки та безсторонності, рішеннях Європейського суду з прав людини, Рекомендації CM/Rec (2010)12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов`язки, Рекомендації № R (94) 12 Комітету Міністрів Ради Європи для держав-членів щодо незалежності, ефективності та ролі суддів, Висновку Першої експертної комісії Міжнародної Асоціації Суддів (2000) «Незалежність судді у його власному суді», суддя повинен виконувати свої професійні обов`язки незалежно, виходячи виключно з фактів, установлених на підставі власної оцінки доказів, розуміння закону, верховенства права, що є гарантією справедливого розгляду справи в суді, не зважаючи на будь-які зовнішні впливи, стимули, загрози, втручання або публічну критику.
		Судова влада в Україні відповідно до конституційних засад поділу влади здійснюється незалежними та безсторонніми судами, утвореними згідно із законом. Здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу.
		Законом забороняється втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою впливу на безсторонність суду.
		Незалежність судді є неодмінною умовою неупередженого відправлення правосуддя згідно із законом. Це нероздільні поняття. Всі інституції та органи влади, як національні, так і міжнародні, повинні поважати, захищати та оберігати цю незалежність.
		Судді повинні персонально бути повністю звільненими від відповідальності стосовно претензій, що пред`являються їм у зв`язку з добросовісним здійсненням ними своїх функцій.
		Відповідно, давати оцінку процесуальним діям суддів щодо розгляду конкретної судової справи можуть тільки суди апеляційної і касаційної інстанцій при перегляді судових рішень, оскільки судові рішення є обов`язковими до виконання на всій території України і тому вважаються законними, доки вони не скасовані в апеляційному чи касаційному порядку або не переглянуті компетентним судом в іншому порядку, визначеному процесуальним законом, у межах провадження справи, в якій вони ухвалені.
		З матеріалів справи вбачається, що винесена позивачем у складі колегії ухвала від 18 грудня 2013 року у справі №815/8049/13-а, якою апеляційну скаргу Одеської міської організації політичної партії «Європейська партія України» залишити без задоволення, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 24 листопада 2013 року по справі за адміністративним позовом виконавчого комітету Одеської міської ради до Регіональної ради уповноважених представників громадських об`єднань ветеранів Одеської області, Одеської міської організації політичної партії «Європейська партія України», громадського об`єднання «Патріоти міста-героя Одеса» Міжнародного Союзу міст-героїв СНД, Організації ветеранів м. Одеси, Південноукраїнської асоціації ветеранів спецслужб України «Співдружність», громадської організації «Правова корпорація», громадської організації «Заклад Пауерліфтінгу» про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання залишено без змін.
		Вказана ухвала залишена без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 06 серпня 2015 року.
		Ухвалою від 13 лютого 2013 року колегією суддів Одеського апеляційного адміністративного суду під головуванням ОСОБА_1 залишено без змін постанову Херсонського окружного адміністративного суду від 21 лютого 2011 року у справі №2-а-1093/11/2170, якою Херсонській обласній організації «Всеукраїнське об`єднання «Батьківщина», голові Херсонської обласної організації «Всеукраїнське об`єднання «Батьківщина» ОСОБА_4, ОСОБА_3 заборонено проведення 22 лютого 2011 року пікетування у м. Херсон на площі Свободи біля кінотеатру «Україна». При цьому, доказів подальшого оскарження винесеного позивачем у складі колегії суддів рішення до Вищого адміністративного суду України матеріали справи не містять, також така інформація відсутня в Єдиному державному реєстрі судових рішень.
		Тобто, відповідно до положень Кодексу адміністративного судочинства України винесені позивачем у складі колегії суддів рішення, зазначені у спірному висновку, є такими, що набрали законної сили та є чинними.
		Беручи до уваги наведене, визначені в оскаржуваному Висновку ГРД обставини є необґрунтованими та такі, що не підтвердженні належними доказами.
		Окрім наведеного, суд зазначає наступне.
		Згідно з вимогами частини шостої статті 87 Закону № 1402-VIII ГРД, зокрема: збирає, перевіряє та аналізує інформацію щодо судді (кандидата на посаду судді); надає Комісії інформацію щодо судді (кандидата на посаду судді); надає, за наявності відповідних підстав, Комісії висновок про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності, який додається до досьє кандидата на посаду судді або до суддівського досьє.
		Відповідно до вимог статті 18 Регламенту, за результатами перевірки та (або) аналізу інформації щодо судді (кандидата на посаду судді) Рада колегією або зборами за відсутності підстав для прийняття (затвердження висновку) може прийняти рішення про надання Комісії інформації щодо доброчесності та (або) етичності поведінки судді (кандидата на посаду судді), якщо вона може бути важливою для цілей кваліфікаційного оцінювання. У рішенні наводяться посилання на джерела інформації, а в разі необхідності самі джерела додаються до рішення.
		Водночас згідно з вимогами статті 19 Регламенту, за результатами аналізу та перевірки інформації щодо судді (кандидата на посаду судді), Рада колегією приймає вмотивований висновок про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності, якщо визнає достовірною інформацію, яка є достатньою для такого висновку або наявність обґрунтованого сумніву щодо відповідності судді (кандидата на посаду судді) критерію доброчесності чи професійної етики, що може негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади.
		У висновку наводяться посилання на джерела інформації, а в разі необхідності самі джерела додаються до висновку.
		Прийнятий колегією ГРД висновок виноситься на збори ГРД для затвердження. ГРД зборами може: 1) затвердити висновок (у тому числі внісши зміни у разі необхідності) і надати його Комісії; 2) скерувати висновок відповідній або іншій колегії ГРД чи окремому члену ГРД для доопрацювання із внесенням на затвердження Ради; 3) прийняти рішення про направлення інформації Комісії без затвердження висновку; 4) відхилити висновок.
		Отже, за результатом проведеної перевірки та (або) аналізу отриманої інформації ГРД може прийняти та направити до Комісії або висновок про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності, або рішення про направлення (надання) інформації щодо особи.
		При цьому, підставою для прийняття висновку є наявність у ГРД або достовірної інформації, або обґрунтованого сумніву щодо відповідності судді (кандидата на посаду судді) критерію доброчесності чи професійної етики.
		Враховуючи наведене слід зазначити, що згідно з пунктами 169-170 рішення ЄСПЛ від 09.04.2013 року у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11), «вислів «згідно із законом» вимагає, по-перше, щоб оскаржуваний захід мав певне підґрунтя у національному законодавстві; він також стосується якості закону, про який йдеться, вимагаючи, щоб він був доступний для зацікавленої особи, яка, окрім того, повинна мати можливість передбачити наслідки його дії щодо себе, та відповідав принципові верховенства права (див., серед інших джерел, рішення від 25.03.1998 року у справі «Копп проти Швейцарії», п.55, Reports of Judgments and Decisions 1998-II).
		Отже, ця фраза передбачає (inter alia), що формулювання національного законодавства повинно бути достатньо передбачуваним, щоб дати особам адекватну вказівку щодо обставин та умов, за яких державні органи мають право вдатися до заходів, що вплинуть на їхні конвенційні права (див. рішення від 24.04.2008 року у справі «C. G. та інші проти Болгарії», заява №1365/07, п. 39). Крім того, законодавство повинно забезпечувати певний рівень юридичного захисту проти свавільного втручання з боку державних органів. Існування конкретних процесуальних гарантій є у цьому контексті необхідним. Те, які саме гарантії вимагатимуться, певною мірою залежатиме від характеру та масштабів зазначеного втручання (див. рішення у справі «P. G. та J. H. проти Сполученого Королівства», заява № 44787/98, п. 46, 2001-IX)».
		Згідно з вимогами пункту 49 рішення ЄСПЛ від 02.11.2006 у справі «Волохи проти України» (заява № 23543/02) норма права є «передбачуваною», якщо вона сформульована з достатньою чіткістю, що дає змогу кожній особі - у разі потреби за допомогою відповідної консультації регулювати свою поведінку.
		Водночас суд зазначає, що визначення поняття «доброчесність» відсутнє у національному законодавстві України.
		Крім того, у спірному Висновку не вказано особа чи особи, які його склали, що є порушенням Наказу Держспоживстандарту України від 07.04.2003 №55, яким визначені Вимоги до оформлювання документів ДСТУ 4163-2003. Таким чином, Висновок є анонімним і його не можна вважати належним документом, оскільки відсутні головні реквізити (дата складання, автор, підпис).
		Отже, ГРД не мала передбачених законом, а саме статтею 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», підстав для направлення оскаржуваного Висновку до ВККСУ.
		Суд також вважає, що ГРД, приймаючи оскаржуваний Висновок, допустила порушення прямої норми     Конституції України, а саме статті 32 Конституції України, що узгоджується зі статтею 8 Конвенції.
		Згідно з Конституцією України, людина, її честь і гідність визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (частина перша статті 3); органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19); усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах (стаття 21); кожен має право на повагу до його гідності (частина перша статті 28); кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (частина перша статті 68).
		Частиною другою статті 32 Конституції України встановлено, що не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
		Статтею 8 Конвенції передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
		У рішенні Конституційного Суду України від 20.01.2012 року № 2-рп/2012 зазначено, що аналізуючи питання щодо поширення інформації про сімейне життя особи, яка займає посаду, пов`язану із здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування, Конституційний Суд України враховує, що така інформація зазвичай стосується не лише цієї особи, а й інших осіб, зокрема, членів її сім`ї, яким Конституція України теж гарантує право на невтручання в їх особисте і сімейне життя, крім випадків, визначених законом. Тому, поширення даних про таких фізичних осіб - членів сім`ї, що можуть стати відомими в результаті поширення інформації про саму посадову особу, крім випадків, визначених законом, може призвести до порушення їх конституційних прав, зашкодити гідності, честі, діловій репутації тощо. Застереження щодо недопущення порушення конституційних прав членів сімей посадових осіб Конституційний Суд України висловив у своєму рішенні від 06.10.2010 року №21-рп/2010.
		Конституційний Суд України, даючи офіційне тлумачення частинам першій та другій статті 32 Конституції України, зазначив, що інформація про особисте та сімейне життя особи (персональні дані про неї) - це будь-які відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована, а саме: національність, освіта, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров`я, матеріальний стан, адреса, дата і місце народження, місце проживання та перебування тощо, дані про особисті майнові та немайнові відносини цієї особи з іншими особами, зокрема, членами сім`ї, а також відомості про події та явища, що відбувалися або відбуваються у побутовому, інтимному, товариському, професійному, діловому та інших сферах життя особи, за винятком даних стосовно виконання повноважень особою, яка займає посаду, пов`язану зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування. Така інформація про фізичну особу та членів її сім`ї є конфіденційною і може бути поширена тільки за їх згодою, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
		Положення частини першої статті 32 та частини третьої статті 34 Конституції України перебувають у системному взаємозв`язку і передбачають як недопустимість порушення права людини на недоторканність особистого та сімейного життя, так і реалізацію особою права на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації.
		Парламентська Асамблея Ради Європи в Резолюції № 1165 зазначила, що право кожної людини на приватність і право на свободу вираження поглядів є основою демократичного суспільства; ці права не є абсолютними і не мають ієрархічного характеру, оскільки мають однакову цінність (пункт 11). Виходячи з цього, право на приватність, закріплене у статті 8 Конвенції, повинне захищати приватне життя особи не лише від втручання влади, а й від подібних дій з боку інших осіб чи інститутів, зокрема, засобів масової інформації (пункт 12 Резолюції № 1165).
		Положення частини другої статті 32 Конституції України передбачають вичерпні підстави можливого правомірного втручання в особисте та сімейне життя особи (в тому числі й тієї, яка займає посаду, пов`язану з функціями держави або органів місцевого самоврядування, та членів її сім`ї). Такими підставами є згода особи на збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації стосовно неї, а також, у разі відсутності такої згоди, випадки, визначені законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
		Даючи офіційне тлумачення положень частини першої та другої статті 32 Конституції України у системному зв`язку з частиною другою статті 34 Основного Закону, Конституційний Суд України дійшов висновку, що збирання, зберігання, використання та поширення державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами конфіденційної інформації про особу без її згоди є втручанням в її особисте та сімейне життя, яке допускається винятково у визначених законом випадках і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
		Разом з тим, позивач, як і члени його сім`ї, не надавали згоди ГРД на збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації стосовно нього. Законом не передбачено право ГРД оприлюднювати та поширювати таку інформацію, згідно із законом.
		Невід`ємною частиною положень статті 8 Конвенції є практика ЄСПЛ, яка виробила критерії правомірності втручання у приватне і сімейне життя особи (зокрема, рішення у справі «Олександр Волков проти України» від 09.01.2013 року). Заявник у цій справі скаржився на порушення його прав, передбачених статтями 8 та 6 Конвенції, під час його звільнення з посади судді Верховного Суду України.
		Порушення статті 8 Конвенції було констатоване ЄСПЛ з огляду на те, що втручання у приватне життя заявника, за яким його звільнено з посади судді, не було законним, оскільки застосовні при цьому законодавчі положення не були передбачуваними щодо їхніх наслідків та не забезпечували гарантій від свавілля. У цьому зв`язку ЄСПЛ зазначив, що відсутність керівних принципів та практики, які б визначали послідовне та обмежувальне тлумачення поняття «порушення присяги», а також відсутність належних юридичних захисних механізмів призвели до непередбачуваності наслідків застосування відповідних положень національного законодавства. Виходячи з цього, можна навіть припустити, що будь-яка провина судді, яка мала місце у будь-який момент протягом його професійної кар`єри, за бажанням могла бути розтлумачена дисциплінарним органом як достатня фактична підстава для обвинувачення у вчиненні такого дисциплінарного правопорушення, як «порушення присяги», та призвести до звільнення його з посади (пункт 181 рішення Європейського суду).
		ЄСПЛ також вказав, що необхідні процедурні гарантії, які б могли запобігти свавільному застосуванню відповідного матеріального законодавства, не були запроваджені. Зокрема, національне законодавство не передбачало будь-яких обмежень строків ініціювання та здійснення провадження щодо судді за «порушення присяги». Відсутність будь-яких строків давності давала дисциплінарним органам повну свободу дій та порушила принцип юридичної визначеності (пункт 185 рішення Європейського суду).
		Втручання у право заявника на повагу до його приватного життя було незаконним: воно не відповідало національному законодавству та, більш того, чинне національне законодавство не відповідало вимогам передбачуваності та належного захисту від свавілля (пункт 186 рішення Європейського суду).
		Оскільки положення статті 32 Конституції України кореспондуються зі статтею 8 Конвенції, а факти та обставини, викладені в оскаржуваному Висновку про те, що кандидат на посаду судді не відповідає критеріям доброчесності та професійної етики можуть бути в подальшому підставою для звернення ВККС до відповідних органів щодо вирішення питання про притягнення його до дисциплінарної, адміністративної, кримінальної відповідальності та зупинення проведення кваліфікаційного оцінювання цього судді (частини п`ята-сьома статті 84 Закону № 1402-VIII), то, відповідно до обов`язкового до застосування характеру рішень та практики ЄСПЛ, практика тлумачення та застосування вказаної статті Конвенції ЄСПЛ має враховуватися при розгляді цієї справи.
		Встановлення факту недоброчесної поведінки судді може стати підставою для його звільнення. В той же час, ані Конституція України, ані норми Закону № 1402-VIII не містять тлумачення понять доброчесність та недоброчесна поведінка. Також, відсутня методика визначення того, яка поведінка є недоброчесною, відсутнє визначення періоду перевірки судді на доброчесність.
		Проаналізувавши наведені норми Конституції України, чинне законодавство України, Конвенцію та практику ЄСПЛ, суд приходить до переконання про необґрунтованість оскаржуваного висновку, який прийнятий без врахування прав позивача, визначених положеннями статті 32 Конституції України та статті 8 Конвенції. Порушення прав позивача не має справедливої рівноваги між державними інтересами та необхідністю захистити його права на повагу до свого приватного і сімейного життя.
		Законом № 1402-VIII не визначено правового статусу члена ГРД. Хоча він приймає участь у діяльності цього утворення (ГРД) на постійній основі, його права та обов`язки не визначені, а також, відсутні гарантії його незалежності та не визначена можливість притягнення до кримінальної, адміністративної та дисциплінарної відповідальності у разі можливих зловживань.
		Відповідно до абзацу 9 частини дев`ятої статті 131 Конституції України, в Україні діє Вища рада правосуддя, яка відповідно до закону, в системі правосуддя утворюються органи та установи для забезпечення добору суддів, прокурорів, їх професійної підготовки, оцінювання, розгляду справ щодо їх дисциплінарної відповідальності, фінансового та організаційного забезпечення судів.
		Таким чином, органи та установи для забезпечення добору та оцінювання суддів можуть утворюватися лише в системі правосуддя.
		ВККС діє саме в системі правосуддя та є державним органом суддівського врядування (частина перша статті 92 Закону № 1402-VIII). ГРД ж не відноситься до системи правосуддя, утворюється з метою сприяння ВККС у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям доброчесності та професійної етики для цілей кваліфікаційного оцінювання (частина перша статті 87 Закону № 1402-VIII).
		Оскільки ГРД не входить до системи правосуддя, слід констатувати, що з`явилась додаткова ланка, діяльність якої впливає на реалізацію повноважень ВККС щодо забезпечення оцінювання та добору суддів, що є порушенням статті 131 Конституції України.
		Варто знов зазначити, що позивач не надавав ГРД згоди на збирання, зберігання, обробку та використання інформації стосовно нього. Окрім цього, у Законі № 1402-VIII ГРД не надано повноваження прийняття власного Регламенту. В жодному законодавчому акті немає згадки про те, що порядок організації діяльності ГРД має визначатися її Регламентом. Крім того, Законом № 1402-VIII не передбачено, що висновок ГРД має оприлюднюватися.
		Суд при вирішенні даної справи враховує, що міжнародним експертом Ради Європи, було підготовлено Висновок (оприлюднений у ЗМІ 12.06.2017 року) щодо Регламенту ГРД від 10.04.2017 року, де, зокрема, вказується, що «під час різних процедур оцінювання дуже важливо виключити ті фактори, які можуть вплинути на незалежність суддів: «попри похвальну мету забезпечення високих стандартів через систему оцінки, вкрай складно примирити незалежність судді з системою оцінки його діяльності. Якщо треба обирати щось одне з двох, то головною цінністю є суддівська незалежність». Це основне правило, яке потрібно брати до уваги в процесі роботи ГРД (пункт 1.4).
		Конфлікт інтересів має вирішуватися відповідним чином, щоб забезпечити найвищі стандарти прозорості та доброчесності членів ГРД. З огляду на таке, дотримання принципу незалежності судової влади потребує додержання загального правила про те, що практикуючі юристи (адвокати) і прокурори не можуть брати участь у процесі оцінювання суддів. Зважаючи на те, що строк повноважень членів ГРД становить два роки, їхній відвід від участі в розгляді інформації щодо окремої особи внаслідок конфлікту інтересів не є прийнятним варіантом, оскільки протягом двох років практикуючі юристи або прокурори можуть постати перед будь-ким з оцінюваних ними суддів (кандидатів на посаду судді). Крім того, повноваження членів ГРД з оцінювання суддів загалом можуть мати негативний вплив навіть на тих суддів, які не проходять через процес оцінювання, коли члени ГРД постають перед ними в суді (пункт 2.2).
		Висновок від 18 червня 2018 року взагалі не має жодного належного та обґрунтованого мотиву його постановлення, а також з тексту Висновку взагалі не вбачається номер колегії, а також відсутні прізвища та ініціали членів колегії.
		Окрім цього, у пункті 3.6. Висновку експерта Ради Європи стосовно Регламенту ГРД зазначається: «що стосується регулярного оцінювання суддів, то відповідні процедура та критерії мають бути публічними. Однак, сам процес і його результати, в принципі, мають залишатися конфіденційними та не підлягають розголошенню. Таке розголошення майже напевно поставить під загрозу суддівську незалежність із тієї очевидної причини, що публікація може дискредитувати суддю в очах громадськості та, можливо, зробити його/її вразливим до спроб впливу на нього/неї. Крім того, оприлюднення може означати, що суддя піддаватиметься нападам у словесній чи іншій формі».
		Діяльність ГРД суперечить наведеній вище позиції Ради Європи, що на думку суду, додатково свідчить про обґрунтованість позовних вимог.
		Виходячи з наведеного в сукупності, суд дійшов висновку, що оскаржуваний Висновок від 18 червня 2018 року сформовано відповідачем із порушенням принципів, закріплених Конституцією України, на підставі неперевіреної та необґрунтованої інформації, без дослідження належних та допустимих доказів, без врахування обґрунтованих пояснень позивача, внаслідок чого порушено конституційні права та охоронювані законом інтереси позивача.
		Таким чином, суд дійшов висновку, що оспорюваний Висновок ГРД є протиправним і підлягає скасуванню, а позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
		Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
		Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
		Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
		На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачем не доведено правомірність оскаржуваного висновку з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний позов ОСОБА_1 підлягає задоволенню.
		Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
		В И Р І Ш И В:
		1. Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Громадської ради доброчесності (03109, м. Кив, вул. Механізаторів, 9) про визнання протиправним та скасування висновку від 18 червня 2018 року - задовольнити.
		2. Визнати протиправним та скасувати Висновок про невідповідність судді Одеського апеляційного адміністративного суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, який затверджено Громадською радою доброчесності 18 червня 2018 року.
		 
		Рішення суду, відповідно до частини першої статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
		Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції
		Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
		 
		 
		 Суддя                                                                                                              В.В. Аверкова

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...