Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 640/9094/18 : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Спори, що виникають із договорів; Спори, що виникають із договорів позики, кредиту, банківського вкладу.
Надіслано для оприлюднення: 18.09.2019. Зареєстровано: 19.09.2019. Забезпечено надання загального доступу: 20.09.2019.
Дата набрання законної сили: 12.09.2019
Номер судового провадження: 22-ц/818/3624/19

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
		__________________________________________________________________
		Справа № 640/9094/18                                        Головуючий суддя І інстанції Ольховський Є. Б.
		Провадження № 22-ц/818/3624/19                        Суддя доповідач Яцина В.Б.
		Категорія: Спори, що виникають із договорів позики, кредиту, банківського вкладу
		 
		П О С Т А Н О В А
		 
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		12 вересня 2019 року                                                                 м. Харків.
		Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: 
		головуючого                                        Яцини В.Б.
		суддів колегії                                        Кіся П.В., Хорошевського О.М.,
		за участю секретаря судового засідання        Колесник О.Е.,
		розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу  ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 на заочне рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 04 жовтня 2018 року, ухвалене у складі судді Ольховського Є.Б., по цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» (нині Акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк») до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,
		 
		В С Т А Н О В И В :
		 
		У травні 2018 року Банк звернувся до суду з позовом, у якому просив суд стягнути з відповідача на його користь заборгованість за кредитним договором № б/н від 28.07.2006 у розмірі 36478, 36 грн та судовий збір у розмірі 1762 грн, обґрунтовуючи свої позовні вимоги тим, що 28.07.2006 між сторонами був укладений кредитний договір № б/н, відповідно до умов якого банк видав ОСОБА_1 кредитні кошти у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом 36% на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки.
		Позивач взяті на себе зобов`язання за договором виконав вчасно та в повному обсязі, але відповідач в порушення умов договору зобов`язання не виконує, у результаті чого за ним станом на 30.04.2018 рік має заборгованість у розмірі 36478,36 грн, яку він добровільно сплачувати не бажає.
		Заочним рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 04 жовтня 2018 року задоволено позовні вимоги ПАТ КБ «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
		Стягнуто з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ) на користь Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» суму заборгованості за кредитним договором № б/н від 28.07.2006 в сумі 36478,36 грн.
		Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» суму судових витрат в розмірі 1762 грн.
		В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Тарасенко В.Ю. просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову. Судові витрати, пов`язані з розглядом заяви про перегляд заочного рішення та апеляційної скарги, просить покласти на позивача
		В обґрунтування скарги зазначено, що оскаржуване рішення є незаконним, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права, за неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи. 
		Вказано, що судом не було надано належної оцінки тому факту, що позивач звернувся до суду з пропуском строку позовної давності як з моменту здійснення останнього платежу, так і з моменту закінчення строку дії кредитного договору, про що відповідачем було зазначено у заяві про перегляд заочного рішення.
		Послалась на те, що платіж від 28.09.2011 на суму 150 грн., який було рахується після 2,5 років після припинення оплат, відповідач не здійснював, ця сума платежу має сумнівне походження, зазвичай він сплачував на погашення кредиту 800 грн. 
		Зазначила, що відповідачем було отримано лише одну картку, строк дій якої не продовжувався. Послалась на те, що картки строком дії більше, ніж на три роки, не позивачем не видаються, а отже, вона припинила свою дію 28.07.2009.
		Вказала, що наведені обставини свідчать про те, що на день звернення банку до суду з цим позовом вже сплив загальний трирічний строк позовної давності.
		Послалась також на те, що банком не надано доказів укладення між сторонами договору кредиту.
		Зазначила, що нараховані проценти та пеня суперечать вимогам ст. 21 Закону України «Про споживче кредитування» та ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів».
		Банк правом на подачу відзиву на апеляційну скаргу не скористався, що не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції відповідно до норми ч. 3 ст. 360 ЦПК України.
		Частина третя статті 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		Відповідно до статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, лише якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.
		Відповідно до ст. 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції розглянув справу за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими для апеляційного провадження, з повідомленням учасників справи. 
		Вислухавши доповідь судді-доповідача, за відсутності усіх учасників судового засідання, належним чином повідомлених про розгляд справи, що не перешкоджає розгляду справи за їх відсутності згідно положень ст. 372 ЦПК України,відповідно до ст. 367 ЦПК України дослідивши нові докази, які відповідач не міг надати до суду першої інстанції з огляду на його не залучення до розгляду справи, що є поважною причиною та виключною обставиною суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне.
		Згідно п.п. 1, 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права.
		У статті 263 ЦПК України визначено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
		Вказаним вимогам рішення суду першої інстанції не відповідає.
		Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції обґрунтовував свій висновок тим, що дані правовідносини, які склалися між сторонами по даній справі витікають з договірних відносин, які є обов`язковими для виконання сторонами в повному обсязі та з відповідача підлягає стягненню сума заборгованості за кредитним договором № б/н від 28.07.2006 у розмірі 36478.36 грн.
		Апеляційний суд не погоджується з висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.
		Відповідно до норми ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
		У статті 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
		Ці дані встановлюються такими засобами:
		1) письмовими, речовими і електронними доказами;
		2) висновками експертів;
		3) показаннями свідків.
		У статті 77 ЦПК України вказано про належність доказів:
		1. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
		2. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
		3. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
		4. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
		У статті 78 ЦПК України зазначено про допустимість доказів:
		1. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом.
		2. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
		Згідно до ст. 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
		Про достатність доказів вказано у ст. 80 ЦПК України: 
		1. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
		2. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
		За правилом ч. 1 ст. 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.
		ОСОБА_1 послався на те, що надана Банком до суду копія заяви не містить його підпису.
		Однак, як вбачається з тексту заяви ОСОБА_1 про відкриття рахунку (зарплатна картка типу VISA ELECTRO) в графі «Підпис» міститься рукописний підпис позичальника.
		Належних, допустимих і достатніх у розумінні ст.ст. 77-80 ЦПК України доказів на спростування вказаних обставин відповідачем всупереч обов`язку, закріпленому у ст.ст. 12, 81 ЦПК України, суду не надано.
		З огляду на те, що відповідачем не заперечується факту отримання ним кредитної картки, та факту її використання, суд відповідно до ч. 1 ст. 82 ЦПК України вважає безспірно встановленими обставини про підписання ОСОБА_3 А заяви про відкриття рахунку (зарплатна картка типу VISA ELECTRO).
		Факт використання кредитних коштів відповідачем також підтверджено випискою з рахунку, що була надана ОСОБА_1 до суду апеляційної інстанції (а. с. 95-103)
		Відповідач вказав, що банком суду не було надано Пам`ятки клієнта, яка є крім заяви, однією з істотних умов, які підтверджують факт укладення договору, про що вказано у п.п. 3.1, 3.3 Умов і правил надання банківських послуг.
		Послався на те, що надана банком заява та копія Умов і правил не можуть розглядатись як укладений договір отримання кредиту так як вказані умови не підписані відповідачем.
		При вирішенні питання про визнання укладеним кредитного договору суд апеляційної інстанції відповідно до вимог ч. 4 ст. 263 ЦПК України враховує правові висновки Верховного Суду, що були викладені у постанові від 03 липня 2019 року, прийняту за наслідками розгляду справи № 342/180/17, яка є подібною до справи, що наразі переглядається апеляційним судом.
		Верховний Суд дійшов висновку, що відповідно до частин першої, другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
		За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
		Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
		У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
		Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).
		Частиною другою статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
		Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України).
		Згідно із частиною першою статті 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов`язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв`язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.
		За змістом статті 634 цього Кодексу договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.
		У переважній більшості випадків застосування конструкції договору приєднання його умови розроблює підприємець (в даному випадку АТ КБ «ПриватБанк»).
		Оскільки умови договорів приєднання розробляються банком, тому повинні бути зрозумілі усім споживачам і доведені до їх відома, у зв`язку із чим банк має підтвердити, що на час укладення відповідного договору діяли саме ці умови, а не інші. Тому з огляду на зміст статей 633, 634 ЦК України можна вважати, що другий контрагент (споживач послуг банку) лише приєднується до тих умов, з якими він ознайомлений.
		Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
		Згідно зі статтею 1049 згаданого Кодексу позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
		За змістом статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.
		Частинами першою, другою статті 551 ЦК України визначено, що предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
		Згідно із частиною першою статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
		Таким чином, в разі укладення договору кредитного договору проценти за користування позиченими коштами та неустойка поділяються на встановлені законом (розмір та підстави стягнення яких визначаються актами законодавства) та договірні (розмір та підстави стягнення яких визначаються сторонами в самому договорі).
		У справі, що переглядалась Верховним Судом у заяві позичальника від 18 лютого 2011 року процентна ставка не була зазначена. Крім того, у цій заяві, підписаній сторонами, відсутні умови договору про встановлення відповідальності у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення зобов`язання у вигляді грошової суми та її визначеного розміру.
		Суд касаційної інстанції вказав, що за відсутності у матеріалах справи підтверджень, що саме ці Витяг з Тарифів та Витяг з Умов розуміла відповідачка та ознайомилася і погодилася з ними, підписуючи заяву-анкету про приєднання до умов та Правил надання банківських послуг ПриватБанку, а також те, що вказані документи на момент отримання відповідачкою кредитних коштів взагалі містили умови, зокрема й щодо сплати процентів за користування кредитними коштами та щодо сплати неустойки (пені, штрафів), та, зокрема саме у зазначеному в цих документах, що додані банком до позовної заяви розмірах і порядках нарахування, - роздруківка із сайту позивача належним доказом бути не може, оскільки цей доказ повністю залежить від волевиявлення і дій однієї сторони (банку), яка може вносити і вносить відповідні зміни в умови та правила споживчого кредитування, що підтверджено й у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (провадження № 6-16цс15) і не спростовано позивачем при розгляді вказаної справи.
		Велика Палата Верховного Суду вважає, що в даному випадку також неможливо застосувати до вказаних правовідносин правила частини першої статті 634 ЦК України за змістом якої - договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому, оскільки Умови та правила надання банківських послуг, що розміщені на офіційному сайті позивача (www.privatbank.ua) неодноразово змінювалися самим АТ КБ «ПриватБанк» в період - з часу виникнення спірних правовідносин до моменту звернення до суду із вказаним позовом, тобто кредитор міг додати до позовної заяви Витяг з Тарифів та Витяг з Умов у будь-яких редакціях, що найбільш сприятливі для задоволення позову.
		За таких обставин та без наданих підтверджень про конкретні запропоновані відповідачці Умови та правила банківських послуг, відсутність у анкеті-заяві домовленості сторін про сплату відсотків за користування кредитними коштами, пені та штрафів за несвоєчасне погашення кредиту, надані банком Витяг з Тарифів та Витяг з Умов не можуть розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного із відповідачкою кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджують вказаних обставин.
		При цьому, доказування не може не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).
		Крім того, Велика Палата Верховного Суду вказала, що обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
		Надані позивачем Правила надання банківських послуг ПриватБанку, з огляду на їх мінливий характер, не можна вважати складовою кредитного договору й щодо будь-яких інших встановлених ними нових умов та правил, чи можливості використання банком додаткових заходів, які збільшують вартість кредиту, чи щодо прямої вказівки про збільшення прав та обов`язків кожної із сторін, якщо вони не підписані та не визнаються позичальником, а також, якщо ці умови прямо не передбачені, як у даному випадку - в анкеті-заяві позичальника, яка безпосередньо підписана останньою і лише цей факт може свідчити про прийняття позичальником запропонованих йому умов та приєднання як другої сторони до запропонованого договору.
		Вимог про стягнення процентів за користування позиченими коштами та інших сум за прострочення виконання грошового зобов`язання, з підстав та у розмірах встановлених актами законодавства, зокрема статтями 625, 1048 ЦК України позивач не пред`явив.
		В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй, що прямо передбачено у статті 8 Конституції України.
		Відповідно до частини четвертої статті 42 Конституції України держава захищає права споживачів.
		Згідно з частиною першою статті 1 ЦК України цивільні відносини засновані на засадах юридичної рівності, вольного волевиявлення та майнової самостійності їх учасників.
		Основні засади цивільного законодавства визначені у статті 3 ЦК України.
		Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства, що передбачено у пункті 3 частини першої статті 3 ЦК України.
		Одним із основоположних принципів цивільного судочинства є справедливість, добросовісність та розумність, що передбачено у пункті 6 частини першої статті 3 ЦК України.
		Тобто дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки та характеризуватися чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони чи сторін договору.
		У частинах першій, третій статті 509 ЦК України вказано, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (у тому числі сплатити гроші), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
		У даному випадку договірні правовідносини виникли між банком та фізичною особою - споживачем банківських послуг (частина перша статті 11 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII«Про захист прав споживачів» (далі - Закон №1023-XII).
		Згідно з пунктом 22 частини першої статті 1 Закону № 1023-XII споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника.
		У пункті 19 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів», прийняті 09 квітня 1985 року №39/248 на 106-му пленарному засіданні Генеральної Асамблеї ООН зазначено, що споживачі повинні бути захищені від таких контрактних зловживань, як односторонні типові контракти, виключення основних прав в контрактах і незаконні умови кредитування продавцями.
		Конституційний Суд України у рішенні у справі за конституційним зверненням громадянина щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України від 22 листопада 1996 року № 543/96-В «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань» від 11 липня 2013 року у справі №1-12/2013 зазначив, що з огляду на приписи частини четвертої статті 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабшої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно- правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту.
		З урахуванням основних засад цивільного законодавства та необхідності особливого захисту споживача у кредитних правовідносинах, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що пересічний споживач банківських послуг з урахуванням звичайного рівня освіти та правової обізнаності, не може ефективно здійснити свої права бути проінформованим про умови кредитування за конкретним кредитним договором, який укладений у вигляді заяви про надання кредиту та Умов та правил надання банківських послуг, оскільки Умови та правила надання банківських послуг це значний за обсягом документ, що стосується усіх аспектів надання банківських послуг та потребує як значного часу, так і відповідної фахової підготовки для розуміння цих правил тим більше співвідносно з конкретним видом кредитного договору.
		Тому відсутні підстави вважати, що при укладенні договору з громадянином АТ КБ «ПриватБанк» дотримався вимог, передбачених частиною другою статті 11 Закону № 1023-XII про повідомлення споживача про умови кредитування та узгодження зі споживачем саме тих умов, про які вважав узгодженими банк.
		Верховний Суд дійшов висновку, що оскільки кредитні кошти добровільно не були повернуті позичальником, то з нього підлягає стягненню тіло кредиту без нарахування відсотків та неустойки.
		У справі, що наразі переглядається апеляційним судом надані Банком до суду першої інстанції Умови і правила надання банківських послуг також не містять підпису позичальника, у справі також відсутні належні, допустимі і достатні докази на підтвердження того, що відповідач при укладенні договору кредиту ознайомився саме з цими Умовами та Правилами, тобто що сторони уклали договір кредиту на цих умовах. При цьому у заяві позичальника сторони визначили процентну ставку - 3 % в місяць з розрахунку 360 днів в році (а.с. 8).
		За таких обставин правомірною є вимога Банку про стягнення з ОСОБА_1 суми отриманих ним кредитних коштів та відсотків із розрахунку 3% х 12 = 36 % річних.
		Районний суд з порушенням ч. 4 ст. 263 ЦПК України не взяв до уваги наведену правову позицію Верховного Суду щодо умов укладення договору кредиту, внаслідок чого за відсутності належних, допустимих і достатніх доказів дійшов помилкового висновку, що 28.07.2006 між ПАТ КБ «Приват Банк» та відповідачем ОСОБА_1 було укладено кредитний договір згідно до наявних в матеріалах справи «Умов та правил надання банківських послуг», «Правил користування платіжною карткою» та «Тарифами Банку» (а.с. 9-20).
		При цьому відповідач не спростував, що відповідно до розрахунку заборгованості за договором б/н від 28.07.2006 та виписці по картці/рахунку (а.с. 5-7, 95-103) він використовував зазначені в цих документах грошові кошти банку.
		Відповідач взяті на себе у заяві про отримання кредитної картки під 3% відсотки в місяць зобов`язання за цим договором виконує не належним чином, в результаті чого за ним існує заборгованість, зокрема заборгованість за кредитом - 5100.36 грн.
		На даний час відповідач продовжує ухилятись від виконання своїх зобов`язань і не погашає заборгованість за Договором про надання банківських послуг, що є порушенням законних прав та інтересів АТ КБ «Приватбанк».
		У апеляційній скарзі та заяві про перегляд заочного рішення ОСОБА_1 ставив питання про застосування до позовних вимог наслідків спливу строку позовної давності для звернення до суду.
		Послався на те, що йому Банком було видано єдину кредитну карта, яка не перевипускалась, тобто, строк її дії не продовжувався. Вказав, що строк дії картки не може перевищувати трьох років, а тому строк її дії сплив 28.07.2009 і з цього моменту повинен відраховуватись строк позовної давності. Зазначив, що строк позовної давності сплив як з моменту останнього платежу, так і з моменту закінчення строку дії кредитного договору.
		Зазначені доводи скарги позивачем відповідно до положень ст.ст. 12, 81 ЦПК України не спростовані.
		Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення. А згідно з частиною другою цієї статті терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.
		Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами, а термін - календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (стаття 252 ЦК України).
		Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору (частина перша статті 631 ЦК України). Цей строк починає спливати з моменту укладення договору (частина друга вказаної статті), хоча сторони можуть встановити, що його умови застосовуються до відносин між ними, які виникли до укладення цього договору (частина третя цієї статті). Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору (частина четверта статті 631 ЦК України).
		У випадку спливу позовної давності заява про захист цивільного права або інтересу приймається судом до розгляду, проте сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини друга та четверта статті 267 ЦК України).
		Колегія суддів відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені Верховним Судом України у постанові від 19 березня 2014 року, ухваленої за наслідками розгляду справи № 6-14цс14.
		Так, Верховний Суд України при застосуванні вказаних норм матеріального права при аналогічних обставинах справи дійшов висновку, що відповідно до правил користування платіжною карткою, які є складовою кредитного договору, картка діє в межах визначеного нею строку. За таким договором, що визначає щомісячні платежі погашення кредиту та кінцевий строк повного погашення кредиту перебіг позовної давності (ст. 257 ЦК України) щодо місячних платежів починається після несплати чергового платежу, а щодо повернення кредиту в повному обсязі зі спливом останнього дня місяця дії картки (ст. 261 ЦК України), а не закінченням строку дії договору.
		Відповідно до правил користування платіжною карткою, які є складовою кредитного договору, картка діє в межах визначеного нею строку. За таким договором, що визначає щомісячні платежі погашення кредиту та кінцевий строк повного погашення кредиту перебіг позовної давності (ст. 257 ЦК України) щодо місячних платежів починається після несплати чергового платежу, а щодо повернення кредиту в повному обсязі зі спливом останнього дня місяця дії картки (ст. 261 ЦК України), а не закінченням строку дії договору.
		Відповідне положення містить і заява позичальника, підписана ОСОБА_1 (а. с. 8), де зазначено, що строк дії кредитного ліміту відповідає терміну дії картки.
		За змістом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Тобто, позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права особи.
		Так, до районного суду АТ КБ «Приватбанк» всупереч передбаченому у ст.ст. 12, 81 ЦПК України процесуальних обов`язків не було надано відомостей про строк дії кредитної картки, що була видана відповідачеві.
		Згідно із даними заяви позичальника ОСОБА_1 була видана картка № НОМЕР_2 (а.с. 8).
		Судом апеляційної інстанції позивачу 18.07.2019 було повідомлено про необхідність надання вказаних відомостей до суду. Запит суду отримано АТ КБ «Приватбанк» 23.07.2019 (а. с. 146). Відповіді станом на час розгляду справи судом отримано не було.
		Згідно до ч. 3, 4 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
		Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
		Таким чином, слід дійти висновку, що позивач мав процесуальну можливість надати до суду докази на підтвердження своїх доводів та спростування доводів скарги.
		Відповідачем суду було надано копію відповіді АТ КБ «Приватбанк» від 10.07.2019 за № 20.1.0.0.0/7-190619/3171 на звернення ОСОБА_1 , в якому банк повідомив позичальника, що останньому видавалась платіжна картка «Універсальна» № НОМЕР_3 , строк дії якої сплив 31.04.2013 (а. с. 167-169).
		У вказаній відповіді Банк послався на п. 2.1.1.2.4 Умов і правил надання банківських послуг, згідно якого строк кредиту - 20 років, при цьому сторони погодили, що строком повернення кредиту є останній день відповідного календарного місяця останнього року дії строку Договору.
		Однак, з огляду на те, що Умови і правила не підписані відповідачем, за відсутності у справі інших належних, допустимих і достатніх доказів цього факту, відповідно до наведених висновків суду апеляційної інстанції щодо застосування відповідних норм права, викладених у постанові Верховного Суду від 03 липня 2019 року, прийняту за наслідками розгляду справи № 342/180/17, у даному випадку немає підстав вважати, що ОСОБА_1 погоджувався з такими умовами.
		Суд апеляційної інстанції також зазначає, що примірник Умов і правил, що були надані Банком до суду першої інстанції містить положення 5.4 згідно із яким строк погашення кредиту в повному обсязі не пізніше останнього дня місяця, вказаного на платіжній кратці (а. с. 14), та узгоджується з умовою, що міститься у заяві позичальника.
		Таким чином, строк кредитування ОСОБА_1 закінчився 31.04.2013.
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 суд касаційної інстанції дійшов висновку, що після закінчення строку кредитування позичальник не в праві нараховувати проценти за умовами договору.
		Таким чином, вимоги АТ КБ «Приватбанк» про стягнення з відповідача відсотків, нарахованих після 31.04.2013, є безпідставними.
		Відповідно до частини першої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку, в силу частини третьої статті 264 ЦК України після переривання перебіг позовної давності починається заново.
		Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання.
		До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій.
		При цьому, якщо виконання зобов`язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу.
		Вчинення боржником дій з виконання зобов`язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності, лише за умови, коли такі дії здійснено уповноваженою на це особою, яка представляє боржника у відносинах з кредитором у силу закону, на підставі установчих документів або довіреності.
		Зазначена правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду України від 09 листопада 2016 року у справі 6-2170цс16.
		З виписки банку про рух коштів по рахунку ОСОБА_1 (а. с. 96) вбачається, що 31.10.2015 була проведена банківська операція по автоматичному погашенню простроченої заборгованості з карти НОМЕР_4 на суму 394,21 грн. При цьому банк не довів відповідно до положень ст.ст. 12, 81 ЦПК України, з яких правових підстав цей платіж був автоматично здійснений в інтересах ОСОБА_1 . 
		Тому колегія суддів не враховує цей платіж в якості свідомого погашення ОСОБА_1 заборгованості, що в результаті не свідчить про переривання позовної давності в контексті норми ч. 1 ст. 264 ЦК України, яка передбачає, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку.
		Таким чином, останній платіж на погашення заборгованості на суму 150 грн. було здійснено 28.09.2011, після чого почав спивати загальний трирічний строк позовної давності, ст. 257 ЦК України (а. с. 6, 98).
		Колегія суддів відхиляє доводи відповідача щодо підозрілості вказаного платежу з огляду на те, що згідно до виписки по картрахунку відповідача вказаний платіж є переказом особистих коштів для поповнення карткового рахунку з іншої платіжної картки. При цьому всупереч вимог ст.ст. 12, 81 ЦПК України ОСОБА_1 не було доведено відповідними доказами у розумінні ст.ст. 77-80 ЦПК України, що вказані кошти було сплачено не ним.
		Враховуючи викладене, слід дійти висновку, що при зверненні до суду з позовом 22.05.2018 АТ КБ «Приватбанк» пропустив трирічний строк позовної давності, яка почала спливати після закінчення строку дії отриманої відповідачем за заявою кредитної картки, 01.05.2013.
		Відповідно до ст. 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).
		На вказані обставини при розгляді заяви ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення суд першої інстанції уваги не звернув.
		З огляду на те, що судом першої інстанції було допущене неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, при ухваленні оскаржуваного рішення було неправильно застосування норм матеріального права, колегія суддів на підставі п.п. 1, 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України задовольняє апеляційну скаргу, скасовує оскаржуване рішення та відмовляє у задоволенні позову.
		Розподіл судових витрат здійснюється на підставі ст. 141 ЦПК України.
		Керуючись ст.ст. 259, п. 2 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 376, 381-384, 389-391 ЦПК України, суд апеляційної інстанції
		 
		П О С Т А Н О В И В :
		 
		Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.
		Заочне рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 04 жовтня 2018 року - скасувати.
		У задоволенні позову Публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» (нині Акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк») - відмовити.
		Стягнути з Публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» (нині Акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк») на користь ОСОБА_1 судові витрати, пов`язані з поданням заяви про перегляд заочного рішення та апеляційної скарги, у сумі 3027 (три тисячі двадцять сім) гривень 20 копійок.
		Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня прийняття, і протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду.
		Повний текст судового рішення складено 17 вересня 2019 року.
		 
		Головуючий                                                        В.Б. Яцина.
		 
		 
		 
		 
		 
		Судді колегії                                                        П.В. Кісь.
		 
		 
		 
		 
		 
		                                                                       О.М. Хорошевський.

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...