Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 623/2637/18 : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Інші справи позовного провадження.
Надіслано для оприлюднення: 24.10.2019. Зареєстровано: 25.10.2019. Забезпечено надання загального доступу: 28.10.2019.
Дата набрання законної сили: 17.10.2019
Номер судового провадження: 22-ц/818/4129/19

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		17 жовтня 2019 року 
		м. Харків
		 
		Справа № 638/2637/18
		Провадження № 22-ц/818/4129/19
		 
		Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
		головуючого - судді Бровченка І.О., 
		суддів: Бурлака І. В. Колтунової А. І.,
		за участю секретаря  Прокопчук І.В.,
		 
		учасники справи:
		 
		позивач  ОСОБА_1 , 
		відповідач  фізична особа  підприємця Жувака ОСОБА_2 , 
		 
		розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження апеляційні скарги представника ОСОБА_1  адвоката Статівки Олександра Євгеновича та фізичної особи  підприємця Жувака Олексія ОСОБА_3 на рішення Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 04 червня 2019 року в складі судді Герцова О.М.
		в с т а н о в и в:
		У серпні 2018 року позивач звернулася до суду з позовом до відповідача. Свої вимоги мотивувала тим, що з 05.07.2016 відповідно до наказу №1-к від 04.07.2016 року була прийнята на роботу на посаду продавця до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 , що діє на підставі виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців № 2 474 000 0000 005258. Її робочим місцем був торгівельний павільйон №4.1-37-424, розміщений на території «Центрального ринку» за адресою: АДРЕСА_1 . Звільнилась з вказаної посади позивачка 23.07.2017, при цьому через рік дізналась, що ОСОБА_4 в приміщенні вказаного торгівельного павільйону, де вона працювала, було встановлено камери відео- спостереження та протягом всього робочого часу здійснювався аудіо- та відео- контроль технічними засобами, за нею особисто. Будь-яких попереджень про такі умови праці позивачу не повідомлено, згоду на здійснення аудіо- відео- чи фото- фіксації свого особистого життя, вона не надавала.
		 
		ОСОБА_1 не була обізнана про те, що її трудова діяльність повністю фіксується за допомогою технічних засобів, та що без її відома дані записи будуть перебувати у володінні і розпорядженні Відповідача, а також розповсюджуватися ним на власний розсуд. Необізнаність про проведення аудіо- та відео- контролю відповідачем створила умови, за яких на відеозаписах можуть бути зафіксовані кадри, розповсюдження яких є не припустимими.
		 
		Просила суд визнати дії ОСОБА_4 незаконними, стягнути моральну шкоду та витрати понесені на судові витрати і правничу допомогу.
		 
		Відповідач ОСОБА_4 надав до суду відзив на позовну заяву ОСОБА_1 , де зазначив, що ОСОБА_1 було звільнено з посади у зв`язку з тим, що з 18.01.2017 року по 23.06.2017 р. продавчиня діючи з корисливих мотивів, маючи умисел на привласнення чужого майна, здійснила продаж товаро-матеріальних цінностей, не відобразивши продаж продукції у накладних. Щодо незаконних дій ОСОБА_1 було відкрито кримінальне провадження № 120172205100002132 від 23.08.2017 року за ознаками складу злочину, передбаченого ч.1 ст.185 КК України. У Ленінському районному суді міста Харкова розглядається кримінальне провадження по справі №У642/4321/18-к за обвинуваченням ОСОБА_1 за ч.1 ст.191 КК України.
		 
		ОСОБА_4 зазначив, що камери відеоспостереження ним було встановлено для забезпечення безпеки його власності, попередження здійснення нападу на торгівельний павільйон або таємного проникнення з протиправною метою будь-яких осіб, а не для фіксації особистого життя громадянки ОСОБА_1 Також ОСОБА_4 наголосив на тому факті, що ОСОБА_1 не надано підтверджень того у чому саме полягала моральна шкода завдана їй у розмірі 50000 гривень та підтверджуючі документи витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 10000 гривень. Просив у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 відмовити та стягнути з неї понесені судові витрати та витрати на правничу допомогу.
		 
		06 грудня 2018 року представник відповідача ОСОБА_5 звернулася до суду з заявою про застосування позовної давності до вимог ОСОБА_1 , оскільки право на подання позову, що випливає із трудових відносин виникло у ОСОБА_1 23.07.2017 року, тобто у день її звільнення, а з позовом вона звернулася до суду 15 серпня 2018 року. Просила застосувати норми ст. 258 та ст. 267 ЦК України і відмовити позивачу у позові в повному обсязі. Просила стягнути на користь ОСОБА_4 витрати за надання правничої допомоги адвоката та інших юридичних послуг у розмірі 10 тисяч гривень, що підтверджується додатковою угодою №1 від 25.09.2018 року та додатковою угодою № 2 від 06 грудня 2018 року з ОСОБА_1 .
		 
		Рішення Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 04 червня 2019 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ФОП ОСОБА_4 про визнання незаконним аудіо та відео контролю, а також відшкодування моральної шкоди відмовлено у зв`язку з пропуском строку позовної давності. 
		 
		В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1  адвокат Статівка О.Є. просить рішення суду першої інстанції скасувати та задовольнити позов у повному обсязі. В обґрунтування доводів скарги зазначає, що суд не прийняв до уваги доводи позивача коли саме їй стало відомо про порушення її права. Наявні в матеріалах справи докази не містять належних та допустимих доказів підтверджуючих витрати відповідача на правничу допомогу у розмірі 10000 грн.. 
		 
		В апеляційній скарзі ОСОБА_4 просить рішення суду змінити в частині мотивів відмови у задоволені позову. Зазначає, що суд безпідставно визнав відеозйомку незаконною, оскільки не було враховано мету її встановлення. 
		 
		Обгрунтовуючи апеляційній скарги сторони посилаються на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, невідповідність висновків суду обставинам справи. 
		 
		Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи скарг, доводи з`явившихся учасників процесу, колегія суддів виходить з наступного.
		 
		Відповідно до ст.376ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
		 
		Відповідно до вимог ст.263ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		 
		Проте зазначеним вимогам рішення суду не відповідає.
		 
		Судом першої інстанції встановлено та підтверджено наявними в матеріалах справи доказами, що 05 липня 2016 року відповідно до наказу №1-к від 04.07.2016 року ОСОБА_1 була прийнята на роботу на посаду продавця до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 , що діє на підставі виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців № 24740000000005258. 
		 
		Робочим місцем ОСОБА_1 був торгівельний павільйон №4.1-37-424, розміщений на території «Центрального ринку» за адресою: АДРЕСА_1 . 
		 
		Звільнилась з вказаної посади ОСОБА_1 23 липня 2017 року
		 
		В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що через рік після звільнення вона дізналась, що ОСОБА_4 в приміщенні торгівельного павільйону, де вона працювала, було встановлено камери відеоспостереження та протягом всього робочого часу здійснювався аудіо- та відео- контроль технічними засобами, за нею особисто. Будь-яких попереджень про такі умови праці позивачу не повідомлено, згоду на здійснення аудіо- відео- чи фото- фіксації свого особистого життя, вона не надавала.
		 
		Допитана у якості свідка ОСОБА_6 , суду пояснила, що ОСОБА_1 працювала та текстильних товарах недалеко від її робочого місця. Власником контейнерів є ОСОБА_4 Товари у контейнері знаходяться у вільному доступі. При вході у контейнер, де працює позивач у справі висить табличка з повідомленням про відеоспостереження, у самому контейнері видно камеру. ОСОБА_6 зазначила, що вона проводила стажування ОСОБА_1 , про те що у контейнері знаходить камера продавчиня знала, так як ОСОБА_6 розповідала, що в неї були випадки викрадення товарів, а встановлені факти фіксували даний факт. При прийнятті на роботу ОСОБА_1 власником ОСОБА_4 було повідомлено, що у контейнері працює камера відео спостереження.
		 
		Допитаний у якості свідка ОСОБА_7 у судовому засіданні пояснив, що він є постачальником ФОП ОСОБА_4 .. ОСОБА_1 бачив у контейнері на робочому місці. Також бачив табличку з надписом, що у контейнері ведеться відеоспостереження, та саму камеру, яку добре видно.
		 
		Факт відкритого відеоспостереження у торгівельному повільні та наявність попередження про відео зйомку також підтверджується оглянутими в судовому засіданні фотознімками. 
		 
		Відмовляючи у задоволені позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що відсутність письмової згоди працівника на відеозйомку на робочому місці, дозволяє стверджувати про те, що запис проводиться незаконно. Разом з тим, враховуючи, що трудові правовідносини були припинені з 23 липня 2017 року, а з позовом позивач звернулась до суду тільки 15 серпня 2018 року, суд застосував до спірним правовідносин вимоги ст. 233 КЗпП України.
		 
		З такими висновками не можна погодитись з огляду на наступне.
		 
		Згідно зі ст.297ЦК України кожен має право на повагу до його гідності та честі. Гідність та честь фізичної особи є недоторканними.
		 
		Відповідно до ч.ч. 1- 3 ст. 307 ЦК України, якими вмотивовано позов і судове рішення, фізична особа може бути знята на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку лише за її згодою. Згода особи на знімання її на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку припускається, якщо зйомки проводяться відкрито на вулиці, на зборах, конференціях, мітингах та інших заходах публічного характеру. Фізична особа, яка погодилася на знімання її на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку, може вимагати припинення їх публічного показу в тій частині, яка стосується її особистого життя. Витрати, пов`язані з демонтажем виставки чи запису, відшкодовуються цією фізичною особою. Знімання фізичної особи на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку, в тому числі таємне, без згоди особи може бути проведене лише у випадках, встановлених законом.
		 
		У статті 13Закону України«Про охоронупраці» наголошено, що роботодавець зобов`язаний створити на робочому місці в кожному структурному підрозділі умови праці відповідно до нормативно-правових актів, а також забезпечити додержання вимог законодавства щодо прав працівників у галузі охорони праці. З цією метою роботодавець забезпечує функціонування системи управління охороною праці, а саме, здійснює контроль за додержанням працівником технологічних процесів, правил поводження з машинами, механізмами, устаткуванням та іншими засобами виробництва, використанням засобів колективного та індивідуального захисту, виконанням робіт відповідно до вимог з охорони праці.
		 
		Згідно із ч. 1 ст.1167ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
		 
		Відповідно до ст.23ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
		 
		За п. 4 ч. 2 ст. 23 ЦК України, якою керувався суд першої інстанції, моральна шкода полягає у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
		 
		Відповідно до ч. 1, 2 ст. 32 Конституції України, ніхто не може зазнавати втручання в його особисте й сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України; не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
		 
		Зазначеним вимогам Конституції України кореспондують положення законодавства України, якими передбачено, що збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди не допускаються, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (абз. 2 ч. 1 ст. 302 Цивільного кодексу України).
		 
		З огляду на суть заявлених вимог, встановлення відеокамер на робочому місці повинно мати законну підставу та обґрунтовану мету.
		 
		Зі змісту рішення Конституційногосуду Українивід 20.01.2012р.№2-рп/2012 випливає, що інформація про особисте життя особи - це будь-які відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована.
		 
		В контексті відеозйомки на робочому місті застосовуватиметься Закон України «Про захист персональних даних» № 2297-VI від 01.06.2010р. з подальшими змінами, чинними на момент виникнення спірних правовідносин, який регулює відносини, пов`язані із захистом та обробкою персональних даних та спрямований на захист права особи на особисте життя, зокрема в частині, що регулює обробку певних персональних даних працівника - відомостей чи сукупності відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована (ст.ст. 1, 2 Закону).
		 
		Обробкою згідно із Законом №2297-VI вважається будь-яка дія або сукупність дій, а саме: збирання, реєстрація, накопичення, зберігання, адаптування, зміна, поновлення, використання і поширення (розповсюдження, реалізація, передача), знеособлення, знищення - в даному випадку це факт відеозйомки працівника на робочому місці, тобто відомостей чи сукупності відомостей про працівника, який ідентифікований або може бути конкретно ідентифікований.
		 
		Відповідно до ч. 1, 2 ст.6Закону №2297-VI мета обробки персональних даних має бути сформульована в законах, інших нормативно-правових актах, положеннях, установчих чи інших документах, які регулюють діяльність володільця персональних даних, та відповідати законодавству про захист персональних даних. Обробка персональних даних здійснюється відкрито і прозоро із застосуванням засобів та у спосіб, що відповідають визначеним цілям такої обробки.
		 
		Згідно із абз. 3 ч. 1 ст. 6 Закону № 2297-VI: у разі зміни визначеної мети обробки персональних даних на нову мету, яка є несумісною з попередньою, для подальшої обробки даних володілець персональних даних повинен отримати згоду суб`єкта персональних даних на обробку його даних відповідно до зміненої мети, якщо інше не передбачено законом.
		 
		Згідно із ч. 3ст. 6 Закону № 2297-VI: склад та зміст персональних даних мають бути відповідними, адекватними та ненадмірними стосовно визначеної мети їх обробки.
		 
		За положеннями ч.ч. 5, 6 ст. 6 Закону № 2297-VI: обробка персональних даних здійснюється для конкретних і законних цілей, визначених за згодою суб`єкта персональних даних, або у випадках, передбачених законами України, у порядку, встановленому законодавством. Не допускається обробка даних про фізичну особу, які є конфіденційною інформацією, без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
		 
		Згідно із ч. 8 ст.6Закону №2297-VI персональні дані обробляються у формі, що допускає ідентифікацію фізичної особи, якої вони стосуються, не довше, ніж це необхідно для законних цілей, у яких вони збиралися або надалі оброблялися.
		 
		За змістом термінології у ст.2Закону №2297 згода суб`єкта персональних даних - це добровільне волевиявлення фізичної особи щодо надання дозволу на обробку її персональних даних відповідно до сформульованої мети їх обробки, висловлене у письмовій формі або у формі, що дає змогу зробити висновок про надання згоди.
		 
		Так, ухвалюючи рішення і констатуючи обгрунтованість заявленого позову, суд першої інстанції базував своє рішення суто на відсутності письмової згоди позивача на відеофіксації торгівельного павільйону де працювала ОСОБА_1 . 
		 
		Разом з тим, ухвалюючи рішення у справі, судом першої інстанції не враховано пояснення представника відповідача, яка зазначала, що відеоспостереження саме за позивачем не здійснювалось, а було встановлено для безпеки власності відповідача, попередження здійснення нападу на торгівельний повільно або таємного проникнення з протиправною метою будь-яких осіб, но ні в якому разі не фіксації особистого життя громадянки ОСОБА_1 Камера відеоспостереження була встановлена в місцях загального користування з метою захисту цивільного права від порушень і протиправних посягань. 
		 
		Також представник відповідача пояснила, що торгівельний павільйон не є приміщенням особистого користування позивача, не є громадським місцем, яке є приватною власністю, а має ознаки приміщення, які підпадають під поняття публічності, де можуть бути присутні ті, хто не є членами сім`ї чи близьким знайомими, де можна зустріти сторонніх осіб.
		 
		Ухвалюючи рішення, поза увагою суду залишилась мета заходу відеофіксації у торгівельному павільйоні. 
		 
		Згідно статті 7 Директиви 95/46/ЄС Європейського Парламенту та Ради Європи "Про захист фізичних осіб при обробці персональних даних і про вільне переміщення таких даних" від 24 жовтня 1995р., яка направлена на забезпечення високого рівня безпеки в Співтоваристві, Держави-члени передбачають, що персональні дані можуть оброблятися тільки за умови, що: (a) суб`єкт даних недвозначно дав свою згоду; чи (b) обробка необхідна для виконання контракту, стороною якого є суб`єкт даних, чи для вживання заходів на прохання суб`єкта даних до підписання контракту; чи (c) обробка необхідна для дотримання правового зобов`язання, яким зв`язаний контролер; чи (d) обробка необхідна для захисту життєво важливих інтересів суб`єкта даних; чи (e) обробка необхідна для виконання завдання, здійснюваного в суспільних інтересах, чи при виконанні офіційних повноважень, якими наділений контролер або третя сторона, якій надаються дані; чи (f) обробка необхідна в цілях законних інтересів, переслідуваних контролером чи третьою стороною або сторонами, для яких надаються дані, крім випадків, коли над такими інтересами переважають інтереси основних прав і свобод суб`єкта даних, що вимагають захисту згідно з пунктом 1 статті 1.
		 
		ФОП ОСОБА_4 у відзиві на позовну заяву і апеляційній скарзі посилається на те, що відеоспостереження у торгівельному павільйоні пов`язано зі збереженням власності. Здійснення відеоконтролю пов`язано за зберіганням власності, в тому числі і товарів які знаходились у торгівельному повільні розташованому на ринку. 
		 
		З показів свідка ОСОБА_6 вбачається, що відеоспостереження було встановлено до прийняття позивача на роботу та останнє фіксувало для фіксації викрадення товарів сторонніми особами. 
		 
		На спростування показів свідка ОСОБА_6 та ОСОБА_7 позивачем та її представником не надано належних та допустимих доказів. 
		 
		З моменту обізнаності позивача відеоспостереження має відкритий для нього характер. 
		 
		Отже, в даній справі визначена мета роботодавця встановлення відеоспостереження, яка не була проаналізована судом.
		 
		Відеозйомка, враховуючи характер роботи на ринку, не була направлена роботодавцем особисто і суто на позивача, а була покликана фіксувати збереження належного йому майна від посягань сторонніх осіб. 
		 
		Колегія суддів враховує, що наявними в матеріалах справи доказами підтверджено, що відеозйомка велась відкрито до прийому позивача на роботу, під час роботи у ФОП ОСОБА_4 позивач не висловлювала свою незгоду з відеозйомкою, відсутність жодних негативних наслідків для позивача, що мали б ознаки втручання в його особисте, приватне життя, а також відповідність встановленого роботодавцем заходу поставленим цілям відеоспостереження щодо схоронності майна. Тож, втручання у приватне життя заявника, що було щільно пов`язане із його трудовою діяльністю, було необхідним для досягнення вищеокреслених цілей відеоспостереження. Встановленням відеоспостереження не порушене право на справедливий баланс між правом ОСОБА_1 на повагу до її приватного життя відповідно до статті 8 Конвенції та інтересами роботодавця щодо захисту його права власності. 
		 
		Суд першої інстанції не зважив на те, що роботодавець, здійснюючи відкриту відео фіксацію здійснював мету збереження своєї власності, не міг використати інші заходи, що призводять до меншого втручання в приватне життя позивача. 
		 
		 
		 
		Відтак, відеозйомка позивача на робочому місці впродовж робочого дня не є відеозаписом позивача, як фізичної особи, в буквальному контексті ст. 307 ЦК України, як наполягає позивач.
		.
		Таким чином, в ході апеляційного перегляду справи не встановлено порушень відповідачем вимогЗакону України «Про захист персональних даних»щодо прав і інтересів позивача.
		 
		Як встановлено, ОСОБА_1 , дійсно, додатково не ознайомлена під розписку про існування відеозасобів збору і обробки її персональних даних на робочому місці  торгівельний павільйон. 
		 
		Втім, обставину відкритості встановлення відеокамери у торгівельному павільйоні в рамках здійснення господарської діяльності підтверджується наявними в матеріалах справи доказами. Суд першої інстанції, кажучи про втручання в її особисте життя відеоспостереженням на робочому місті, не проаналізував питання наявності чи відсутності складу цивільно-правового порушення в діях відповідача і не врахував наступне.
		 
		Так, склад цивільно-правового порушення утворюють такі елементи: об`єкт - суспільні відносини у сфері обліку персональних даних, що охороняються законом; об`єктивна сторона - обставини правопорушення, протиправні дії та шкідливі наслідки, причинний зв`язок між діями і шкідливими наслідками; суб`єкт - відповідач; суб`єктивна сторона - провина відповідача, мотив і мета правопорушника.
		 
		У своєму рішенні суд першої інстанції наголошував, що встановлення відеокамери на робочому місці ОСОБА_1 порушують її права. При цьому, які саме шкідливі наслідки фактично настали внаслідок збирання і обробки відеоданих роботодавцем для позивача, судом першої інстанції встановлено не було. 
		 
		З позовної заяви вбачається, що негативними наслідками позивач вважає викривлення інформації під час досудового розслідування та відсутність її письмової згоди на відео зйомку. 
		 
		В ході розгляду справи судом не встановлено, в чому полягає порушення права позивача. До суду апеляційної інстанції не представлено жодних доказів в обгрунтування наявності для позивача обставин, які б свідчили про порушення відповідачем її права на повагу до особистого життя і засвідчували настання у зв`язку з цим шкідливих наслідків у її приватному житті. 
		 
		Таким чином, стверджуване судом допущення ФОП ОСОБА_4 втручання в приватне життя ОСОБА_1 , не знайшло свого підтвердження в жодному доказі. В цьому вбачається недоведення складу цивільно-правової відповідальності в діях відповідача.
		 
		Право на приватність особи захищається ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободде вказано, що кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
		 
		Підсумовуючи викладене, колегія суддів доходить до висновку про недоведення судом першої інстанції твердження про втручання відповідача в особисте життя позивача шляхом здійснення відеозйомки у торгівельному павільйоні. 
		 
		Відповідно до ч. 1 ст.13ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
		 
		Посилання суду першої інстанції на рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кьопке проти Німеччини» та «Антовіч і Мірковіч проти Черногорії», які підставу для задоволення позовних вимог є помилковим. Обставини справи які є предметом розгляду судом апеляційної інстанції відрізняються від ситуацій на підставі яких Європейський суд з прав людини ухвалював відповідні рішення. 
		 
		Так, у справі ОСОБА_8 (Kopke) проти Німеччини Європейський суд з прав людини констатував відсутність порушення Німеччиною ст. 8 Конвенції, попри приховане відеоспостереження за працівницею (помічник та касир) супермаркету, викритою за допомогою залученого до фіксації і збору інформації детективного агентства у крадіжці грошових коштів. В спорі про поновлення її трудових прав Європейський суд з прав людини визнав неприйнятною, як явно необґрунтовану, скаргу заявниці за статтею 8 Конвенції, виходячи з того, що в національних органах влади вдалося досягти справедливого балансу між правом працівника на повагу до її приватного життя, інтересам роботодавця в захисті своїх майнових прав та суспільного інтересу. Суд вказав, що оскаржуваний захід прихованого відеоспостереження був обмежений у часі (два тижні) і охоплював лише територію навколо каси та доступну для громадськості. Зібрані візуальні дані були опрацьовані обмеженою кількістю осіб, що працюють в детективному агентстві, та співробітниками роботодавця. Суд зробив висновок, що втручання у приватне життя заявника було обмежено тим, що було необхідним для досягнення цілей відеоспостереження.
		 
		Разом з тим, у справі яка є предметом розгляду судом апеляційної інстанції встановлено, що відеоспостереження не було приховане, будь-які належні, допустимі та достатні докази з цього приводу заявницею не надано. 
		 
		28 листопада 2017 року Друга Палата Європейського суду з прав людини визначила, що відеоспостереження за працівниками на робочому місці є значним втручанням в їхнє приватне життя, відповідно може бути виправдане лише за умови відповідності закону, наявності легітимної цілі та бути необхідним в демократичному суспільстві. Зазначені висновки були зроблені Судом внаслідок розгляду справи «Антовіч та Мірковіч проти ОСОБА_9 » (Antoviс and Mirkoviс v. Montenegro). Суд у своєму рішенні зазначив, що університетські аудиторії також є робочим місцем викладачів. Серед їхніх обов`язків є не лише викладання матеріалу студентам, а і взаємодія з ними, розвиток взаємовідносин та побудова їхньої соціальної ідентичності. (§ 44) Суд нагадав, що відеоспостереження, приховане чи ні, є серйозним втручанням в приватне життя працівника (§ 55), додаючи, що національні суди не ставили питання поваги до приватного життя на перше місце, звертаючи увагу на інші чинники. (§ 56) Зокрема, камери для спостереження можуть бути встановленими в офіційних чи бізнес-приміщеннях з метою убезпечення людей чи майна, чи захисту конфіденційних даних. Суд зазначає, що в даному випадку такі заходи були вжиті не лише з метою захисту чи безпеки, а й з метою нагляду за викладанням. Звідси випливає, що така ціль як спостереження за викладацьким процесом не передбачена законом. (§ 59) Тому, ЄСПЛ визнав порушення статті 8 Конвенції і зобов`язав уряд відшкодувати заявникам моральну шкоду.
		 
		Що ж стосується застосування судом першої інстанції до спірних правовідносин вимог ст. 233 КЗпП України, то колегія суддів вважає їх помилковими, враховуючи предмет та підставу позову. 
		 
		Колегія суддів також не погоджується з висновком суду першої інстанції в частині стягнення ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 витрат на правничу допомогу у розмірі 10000 грн. 
		 
		Частиною 3 статті 12ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
		 
		Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
		 
		Пунктом 1 частини 3 статті 133ЦПК України визначено, що до витрат пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
		 
		Відповідно до частин 1  4 статті 137ЦК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
		 
		За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
		 
		Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
		 
		Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
		 
		Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду від 30 вересня 2009 №23-рп/2009передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права.
		 
		Згідно з практикою Європейського суду з прав людини при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/WestAllianceLimited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95), від 06 липня 2015 року у справі «Заїченко проти України»).зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
		 
		У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
		 
		Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу та розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
		 
		За положеннями Закону України«Про адвокатурута адвокатськудіяльність» (далі - Закон) договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
		 
		Цей Закон визначає, що видами правової допомоги - є надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складання заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення.
		 
		За змістом положень статті 29Закону України«Про адвокатурута адвокатськудіяльність» дія договору про надання правової допомоги припиняється його належним виконанням.
		 
		Відповідно частин першої, другої статті 30Закону України«Про адвокатурута адвокатськудіяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
		 
		Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг тощо), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку.
		 
		Частиною 8 статті 141ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
		 
		Від учасника справи вимагається надання доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою, але не доказів обґрунтування часу, витраченого фахівцем в галузі права, як зазначив суд попередньої інстанції. Що стосується часу, витраченого фахівцем в галузі права, то зі змісту вказаних норм процесуального права можна зробити висновок, що достатнім є підтвердження лише кількості такого часу, але не обґрунтування, яка саме кількість часу витрачена на відповідні дії (Постанова Верховного Суду від 13 грудня 2018 року у справі № 816/2096/17).
		 
		Статтею 133ЦПК України визначено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
		 
		До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
		 
		Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст.141ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
		 
		Як свідчать матеріали справи, 25 вересня 2018 року між ФО-П ОСОБА_4 та адвокатом Мальцевою Г.Ю укладено договір про надання правничої допомоги та інших юридичних послуг. 
		 
		Згідно додаткових угод № 1 від 25 вересня 2018 року та № 2 від 06 грудня 2018 року ФО-П Жувак О.О. зобов`язався сплатити адвокату Мальцевій Г.Ю. гонорар у розмірі 10000 грн. 
		 
		В матеріалах справи відсутній акти виконаних робіт та докази сплати відповідних послуг 
		 
		Враховуючи, що в матеріалах справи відсутній розрахунок наданих послуг згідно договору № 32 від 25 вересня 2018 року та документальне підтвердження наданих послуг на загальну суму 10000 грн., вимоги ФО-П Жувак ОСОБА_10 щодо стягненню витрат на правничу допомогу задоволенню не підлягають.
		 
		Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
		 
		Справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документ, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод.
		 
		Рішенням Європейського суду з прав людини від 19 квітня 1993 року у справі «Краска проти Швейцарії» встановлено: «Ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважать важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути «почуті», тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов`язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами».
		 
		Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
		 
		Відповідно до п. 2 ч. 1 ст.374ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
		 
		Враховуючи вищевикладене, суд доходить висновку, що рішення суду ухвалено з порушенням норм матеріального права, судом першої інстанції неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, висновки, викладені у рішенні суду першої інстанції не відповідають обставинам справи.
		 
		Враховуючи викладене, відповідно до вимог ст. 376 ЦПК України, апеляційний суд доходить висновку, що апеляційна скарга ФО-П Жувака ОСОБА_11 . ОСОБА_12 підлягає задоволенню, а апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню частково, рішення суду першої інстанції необхідно скасувати та відмовити у задоволені позовних вимог з підстав викладених в мотивувальній частині судового рішення. 
		 
		Відповідно до вимог ст. 141 ЦПК України колегія суддів здійснює розподіл судових витрат у зв`язку з переглядом справи судом апеляційної інстанції. 
		 
		Керуючись ст. ст. 367, 368, 376, 381-384, 389 ЦПК України, суд
		п о с т а н о в и в:
		 
		Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1  адвоката Статівки Олександра Євгеновича задовольнити частково. 
		 
		Апеляційну скаргу фізичної особи  підприємця ОСОБА_4 задовольнити.
		 
		Рішення Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 04 червня 2019 року скасувати.
		 
		У задоволені позову ОСОБА_1 до фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 про визнання незаконним аудіо та відео контролю, а також відшкодування моральної шкоди відмовити. 
		 
		Стягнути з ОСОБА_1 на користь фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 судовий збір у розмірі 1057 грн. 20 коп. у зв`язку з переглядом справи судом апеляційної інстанції. 
		 
		Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
		 
		Повне судове рішення складено 23 жовтня 2019 року. 
		Головуючий                                  І.О. Бровченко 
		Судді :                                     І.В. Бурлака
		 
		                                       А.І. Колтунова

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...