Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 815/3711/17 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи щодо забезпечення громадського порядку та безпеки, національної безпеки та оборони України, зокрема щодо; біженців.
Надіслано судом: 21.01.2020. Зареєстровано: 22.01.2020. Забезпечено надання загального доступу: 22.01.2020.
Дата набрання законної сили: 21.01.2020
Номер судового провадження: К/9901/51474/18

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		Іменем України
		 
		21 січня 2020 року 
		м. Київ
		справа № 815/3711/17
		адміністративне провадження № К/9901/51474/18
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
		судді-доповідача - Яковенка М. М.,
		суддів - Дашутіна І. В., Шишова О. О.,
		розглянувши у порядку письмового провадження в касаційній інстанції адміністративну справу №  1540/4966/18
		за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії,
		за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду (у складі колегії суддів: Катаєва Е. В., Тарасишина О. М., Андрухів В. В.) від 16 лютого 2018 року та постанову Одеського апеляційного адміністративного суду (у складі колегії суддів: Федусик А. Г., Зуєва Л. Є., Шевчук О. А.) від 18 квітня 2018 року,
		УСТАНОВИВ:
		І. РУХ СПРАВИ
		1. У липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, в якому, з урахуванням уточнених позовних вимог від 31 липня 2017 року, просив:
		- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 14 червня 2017 року № 238-17, яким ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
		- зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		2. Вимоги адміністративного позову мотивовано тим, що позивач є громадянином Кот -д`Івуару , але побоюється за своє життя та здоров`я у разі повернення до країни походження, про що свідчать причини його виїзду з Кот- д`Івуару . Він не може повернутися до країни походження через переслідування, пов`язані із його політичною діяльністю в країні походження. Про розповсюдженість таких переслідувань та обґрунтованість побоювань свідчить інформація по країні походження Кот - д`Івуару . Вважаючи себе біженцем, позивач 23 грудня 2016 року звернувся до Головного управління ДМС України в Одеській області з відповідною заявою, однак 07 липня 2017 року отримав Повідомлення № 186 від 26 червня 2017 року про прийняття ДМСУ рішення №  238-17 від 14 червня 2017 року про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач вважає спірне рішення необґрунтованим та незаконним, таким, що прийнято без урахування та без дослідження всіх обставин, які мають юридичне значення і стосуються справи.
		3. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 16 лютого 2018 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 18 квітня 2018 року, відмовлено у задоволенні позовних вимог.
		4. Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, 19 травня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16 лютого 2018 року та постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 18 квітня 2018 року та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі.
		5. Ухвалою Верховного Суду (склад колегії суддів: Білоус О. В., Бевзенко В. М., Стрелець Т. Г.) від 24 травня 2018 року поновлено строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою та установлено строк для подання відзиву.
		6. 14 червня 2018 року до Верховного Суду від Державної міграційної служби України надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, в якому відповідач просить залишити оскаржувані судові рішення без змін, а касаційну скаргу без задоволення.
		7. 25 червня 2018 року до Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшли заперечення на відзив Державної міграційної служби України.
		8. На підставі розпорядження заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду № 654/0/78-19 від 07 червня 2019 року призначено повторний автоматизований розподіл цієї справи, у зв`язку зі зміною спеціалізації та введенням до іншої судової палати судді-доповідача Білоуса О. В., що унеможливлює його участь у розгляді касаційної скарги.
		9. Згідно протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 07 червня 2019 року, визначено склад колегії суддів: Яковенко М. М. - головуючий суддя, Дашутін І. В., Шишов О. О.
		10. Ухвалою Верховного Суду від 17 січня 2020 року закінчено підготовку даної справи до касаційного розгляду та призначено її касаційний розгляд в порядку письмового провадження.
		IІ. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
		11. Судами попередніх інстанцій встановлено, що 23 грудня 2016 року позивач звернувся до Управління у справах біженців ГУ ДМСУ в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		12. Відповідно до наказу № 8 від 13 січня 2017 року «Про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» заява позивача була прийнята до розгляду, вирішено здійснити оформлення необхідних документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або додаткового захисту ОСОБА_1.
		13. Наказом № 48 від 13 березня 2017 року строк розгляду заяви позивача був продовжений до отримання відомостей з органів СБУ, інших органів, які будуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи.
		14. 31 травня 2017 року складений висновок про відмову у визнанні біженцем та особою, яка потребує додаткового захисту, у якому зазначено, що за результатами розгляду особової справи заявника, Управління дійшло до висновку про доцільність відмови громадянину Кот- д`Івуару ОСОБА_1, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» - відсутні.
		15. Рішенням Державної міграційної служби України № 238-17 від 14 червня 2017 року, з посиланням на п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», висновок Управління підтримано, у наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту в Україні громадянину Кот-д`Івуар ОСОБА_1 було відмовлено.
		16. Вважаючи спірне рішення протиправним, а свої права порушеними, позивач звернувся до суду з адміністративним позовом.
		IІІ. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
		17. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, виходили з того, що у спірних правовідносинах відповідач діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені законодавством.
		18. Суди попередніх інстанцій, серед іншого, виходили з відсутності існування загрози життю, безпеці чи свободі позивача в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.
		IV. ДОВОДИ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ
		19. Скаржник у своїй касаційній скарзі не погоджується з висновками суду першої та апеляційної інстанцій щодо відмови у задоволенні позовних вимог, вважає їх необґрунтованими та такими, що підлягають скасуванню, оскільки судом неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права, що призвело до ухвалення незаконних судових рішень у справі.
		20. Зокрема, скаржник зазначив, що у випадку повернення до країни походження, його життю на свободі буде загрожувати небезпека, що суперечить вимогам Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, де зазначено, що нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню. 
		21. Також, скаржник зазначив, що судами попередніх інстанцій не надано належної оцінки причин виїзду позивача із країни походження, а саме через нестабільну соціально-політичну ситуацію у зв`язку з політичними чварами між діючою владою та опозицією.
		22. Крім цього, скаржник у касаційній скарзі здійснює виклад обставин справи та надає їм відповідну оцінку, цитує норми процесуального та матеріального права, посилається на міжнародні нормативно-правові акти, що регулюють спірні правовідносини, а також висловлює свою незгоду із оскаржуваними судовими рішеннями про відмову у задоволенні позовних вимог.
		V. ОЦІНКА ВЕРХОВНОГО СУДУ
		23. Верховний Суд, переглянувши оскаржувані судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права у спірних правовідносинах, у відповідності до ч. 1 ст. 341 КАС України, виходить з наступного.
		24. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		25. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» № 3671-VI від 08 липня 2011 року (надалі - Закон № 3671-VI).
		26. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
		27. Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.
		28. Пунктом 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
		29. Згідно з ч. 1, 7 ст. 7 Закону № 3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
		До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		30. Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
		31. Тож, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.
		32. Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (пункти 45, 66).
		33. Відповідно до ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту» (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
		34. Згідно з п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
		35. Крім цього, пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.
		36. Відповідно до Позиції УВКБ ООН у справах біженців «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв`язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов`язок встановлювати чи оцінювати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об`єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.
		37. Отже, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
		38. Разом з тим, побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.
		39. Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач 01 листопада 2011 року вибув з країни походження авіарейсом Абіджан (Кот-д`Івуар) Касабланка (Марокко) Стамбул (Туреччина) Донецьк (Україна). У містах Касабланка та Стамбул транзитом перебував протягом декількох годин. Державний кордон України перетнув легально 02 листопада 2011 року на підставі студентської візи та паспортного документу серії НОМЕР_1 , виданого 07 січня 2010 року та дійсного до 06 січня 2015 року. Документ виданий Головним управлінням прикордонної поліції та безпеки повітряного простору (дія паспортного документу була продовжена 29 січня 2016 року до 29 січня 2017 року, як виняток у Консульстві Кот-д`Івуару в м. Дніпропетровськ, Україна). Місцем перетину кордону є міжнародний аеропорт Донецьк. Виїзд з країни постійного проживання відбувся через бажання здобути вищу освіту.
		Позивач звернувся за міжнародним захистом після п`ятирічного знаходження в України та під час закінчення дії паспортного документу. В обґрунтування своєї заяви позивач зазначив, що він підтримує політику та ідеологію партії FРІ, водночас, не був офіційним членом партії, лише підтримував її ідеологію. Також, позивач зазначав про участь у деяких мітингах, водночас, жодного разу він не був затриманий та безперешкодно повертався додому.
		Крім цього, однією з причин побоювання повернення до країни походження позивач зазначив переслідування його близьких, проте батько, матір та три рідні сестри залишились проживати у Кот-д`Івуарі : батько проживає в с. Сан Гвіні на кордоні з Гвінеєю, матір у м. Ман, три рідні сестри у м.  Абіджан, інформація стосовно їх переслідування за матеріалами справи відсутня. До того ж, на теперішній час на Батьківщині батько займається вирощуванням какао бобів на плантації у с. Сан Гвіні , матір на пенсії, сестра ОСОБА_2 працює бухгалтером, сестра ОСОБА_3 продавцем, сестра ОСОБА_4 є власником салону краси.
		40. Враховуючи вищенаведене, колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що за результатами розгляду особової справи позивача разом з інформацією, наданою ним, співбесід останнього з посадовими особами відповідача, не встановлено об`єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань позивача та реальної небезпеки для ОСОБА_1 стати в Республіці Кот-д`Івуар жертвою переслідувань за конвенційними ознаками, що свідчить про відсутність у заявника умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», які є необхідними для визнання особи біженцем або такою, яка потребує додаткового захисту в Україні.
		41. Доводи касаційної скарги таких висновків не спростовують і зводяться до переоцінки встановлених судами обставин справи.
		42. Крім цього, колегія суддів наголошує, що до повноважень Верховного Суду не входить дослідження доказів, встановлення фактичних обставин справи або їх переоцінка, тобто об`єктом перегляду касаційним судом є виключно питання застосування права.
		43. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Росії», «Нєлюбін проти Росії»), повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
		44. Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Серявін та інші проти України» зазначив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
		45. Оцінюючи доводи касаційної скарги, колегія суддів зазначає, що ці доводи були ретельно перевірені та проаналізовані судом першої та апеляційної інстанцій під час розгляду та ухвалення оскаржуваних судових рішень, та їм була надана належна правова оцінка, жодних нових аргументів, які б доводили порушення судами норм матеріального або процесуального права, у касаційній скарзі не наведено.
		46. Враховуючи наведене, Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень і погоджується з висновками суду першої та апеляційної інстанцій у справі про відмову у задоволенні позовних вимог.
		47. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення першої та (або) апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
		48. Відповідно до ч. 1 ст. 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
		49. Отже, касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - залишенню без змін.
		50. Відповідно до ст. 139 КАС України, судові витрати розподілу не підлягають.
		На підставі викладеного, керуючись ст. 341, 345, 350, 355, 356, 359 КАС України, Суд
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
		Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16 лютого 2018 року та постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 815/3711/17 залишити без змін.
		Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Суддя-доповідач                                                                                           М. М. Яковенко
		 
		Судді                                                                                                              І. В. Дашутін
		 
		                                                                                                              О. О. Шишов

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...