Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 754/3454/19 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із трудових правовідносин, з них; про поновлення на роботі, з них.
Надіслано судом: 20.03.2020. Зареєстровано: 22.03.2020. Оприлюднено: 24.03.2020.
Дата набрання законної сили: 25.06.2020
Результат оскарження 25.06.2020 Апеляційний суд міста Києва: залишено рішення без змін
Номер судового провадження: 2/754/674/20

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Номер провадження 2/754/674/20 
		Справа №754/3454/19
		РІШЕННЯ 
		Іменем України
		 
		28 лютого 2020 року Деснянський районний суд м. Києва в складі:
		головуючого  судді     Скрипки О.І.
		при секретарі         Моторенко К.О.
		за участю позивача         ОСОБА_1 ,
		представників відповідача Яцківа В.С., ОСОБА_2 ,
		розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Приватного підприємства «КВЖРЕП №8» про поновлення на роботі та виплати заробітної плати за час вимушеного прогулу, -
		 
		В С Т А Н О В И В :
		 
		   Позивач звернувся до суду з позовом до відповідача про поновлення на роботі та виплати заробітної плати за час вимушеного прогулу.
		   Свої вимоги позивач мотивує тим, що 16.11.2018 року він був направлений Житомирським міським центром зайнятості на співбесіду до директора ПП «КВЖРЕП № 8» з метою працевлаштування на роботу на посаді юрисконсульта даного підприємства. 21.11.2018 року на підставі наказу директора відповідача № 93-к від 20.11.2018 року він був прийнятий на посаду юрисконсульта та приступив до виконання обов`язків за посадою. 23.11.2018 року засобом телефонного зв`язку працівником ІНФОРМАЦІЯ_1 його було повідомлено про потребу з`явитись до комісаріату для отримання припису в зв`язку з призовом на військову службу за контрактом та потребою у термін до 26.11.2018 року з`явитись до військової частини НОМЕР_1 м.Київ. Того ж дня він повідомив директора підприємства ОСОБА_2 про потребу прибути до військового комісаріату, пояснивши мету виклику та з дозволу директора близько 11 год. убув за вказаною адресою. По прибутті до комісаріату йому було вручено під підпис припис Житомирського ОМВК № 319 від 21.11.2028 року. Також, 23.11.2018 року по прибутті до підприємства ним на підставі ч.3 ст.119 КЗпП України була написана заява про увільнення від роботи в зв`язку з призовом на військову службу, до якої було приєднано копію вказаного припису. Дана заява була підписана директором підприємства та ним передана у приймальню. Після підписання заяви директор повідомила йому, щоб він зібрав речі, організував робоче місце та віддав ключ від кабінету, після чого він може бути вільним. Перед подальшим вибуттям з роботи до нього в кабінет декілька разів заходив інспектор з кадрів та казав написати заяву на звільнення за власним бажанням, мотивуючи це тим, що його не збираються залишати на роботі, на що він відмовився. Близько 16 години він покинув робоче місце та поїхав додому збирати речі в зв`язку з переїздом до іншого міста щоб своєчасно виконати припис військового комісара. 26.11.2018 року його було зараховано у списки військової частини НОМЕР_1 та він приступив до виконання службових обов`язків за посадою. 
		   Як вказує позивач, 19.12.2018 року з метою захисту своїх трудових прав ним було зроблено запит до відповідача, в якому він просив повідомити, чи було видано наказ про увільнення або повідомити причини відмови у видачі такого наказу. 02.02.2019 року ним було отримано відповідь, де зазначено про те, що він був звільнений відповідно до п.4 ст.40 КЗпП України 23.11.2018 року за прогул. Вказане звільнення позивач вважає незаконним та безпідставним, оскільки його було звільнено за прогул, якого в дійсності не було, а також всупереч його заяви про увільнення відповідно до ч.3 ст.119 КЗпП України. Відповідач у своїй відповіді № 10 від 04.01.2019 року на його запит зазначив, що він був відсутній на робочому місці 23.11.2018 року з 10.30 год. по 14.15 год. у зв`язку з необхідністю прибути до ІНФОРМАЦІЯ_1 . У даний період він був відсутній на робочому місці з поважних причин, оскільки відсутність була з дозволу директора та відповідно до ЗУ «Про військовий обов`язок» та військову службу». Крім того, відповідачем було порушено порядок накладення дисциплінарного стягнення, а саме з наказом про звільнення його ознайомлено не було, пояснення по факту прогулу у нього не відбирали та не надсилали ніяких листів з цього приводу. Також, жодних розрахунків з ним не проводилось, належним чином оформлена трудова книжка не видавалась та письмових повідомлень з цього приводу не було.
		Посилаючись на викладені обставини, а також на те, що врегулювати спір в досудовому порядку не вдалось, позивач просить задовольнити його вимоги, а саме:
		-скасувати наказ відповідача від 23.11.2018 року № 96-к про звільнення його з роботи з посади юрисконсульта за п.4 ст.40 КЗпП України;
		-поновити його на посаді юрисконсульта ПП «КВЖРЕП № 8»;
		-стягнути з відповідача середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу.
		Ухвалою судді Деснянського районного суду м.Києва від 02.04.2019 року відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.
		02.05.2019 року до суду надійшов відзив представника відповідача ОСОБА_3 на позовну заяву. У даному відзиві представник відповідача вказує на те, що позивачем пропущено строк на оскарження звільнення, передбачений ст.233 КЗпП України. Що стосується звільнення позивача за прогул, то дійсно позивач 23.11.2018 року приблизно о 10.30 год. залишив робоче місце, мотивуючи це необхідністю з`явитись до військкомату. О 14.15 год. того ж дня він з`явився на роботі та написав заяву про звільнення з займаної посади за ч.3 ст.119 КЗпП України в зв`язку з призовом на військову службу, надавши припис № 319 від 21.11.2018 року. При цьому, позивач не надав жодного документа, який би підтвердив його перебування 23.11.2018 року у військкоматі. Тобто, позивач фактично був відсутній без поважних причин на робочому місці більше 3-х годин з 10.30 год. по 14.15 год. В подальшому, мотивуючи необхідність терміново прибути у військову частину, позивач залишив робоче місце, не допрацювавши до 17.00 год., як це передбачено правилами трудового розпорядку, з якими позивач був ознайомлений. Інспектор з кадрів в присутності комісії, заступника директора та начальника дільниці ПВ повідомила позивача, що відносно нього буде складено акт про порушення трудової дисципліни в зв`язку з відсутністю на роботі більше 3-х годин. На пропозицію ознайомитись з актом про порушення трудової дисципліни позивач відмовився, а також він відмовився ознайомитись з наказом про звільнення за порушення трудової дисципліни.
		Представник відповідача вказав також на хибність позиції позивача щодо призову його до Збройних Сил України, а також зауважив на неправильність нарахування позивачем розміру середнього заробітку. Крім того, провести остаточний розрахунок з позивачем не було можливості, оскільки ним 23.11.2018 року без поважних причин було залишено робоче місце, а на повідомлення про необхідність з`явитись він не відреагував. Після отримання з АТ «УкрСиббанк» повідомлення про відкриття карткового зарплатного рахунку для позивача, належна йому заробітна плата була перерахована на цей рахунок, тобто відповідач вчинив всі можливі дії для проведення розрахунку з позивачем. Також, на думку представника відповідача, оскільки з 26.11.2019 року позивач проходить службу за контрактом, то вимушеного прогулу не відбулось, а тому відсутні підстави для стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
		Посилаючись на викладені обставини, представник відповідача просить відмовити в задоволенні позову, а також стягнути з позивача на користь відповідача судові витрати, пов`язані з розглядом справи.
		25.06.2019 року до суду надійшла заява про збільшення позовних вимог в частині розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
		Також, 25.06.2019 року до суду надійшла відповідь позивача на відзив представника відповідача на позовну заяву. У даній відповіді позивач зазначає про те, що ним не було порушено строки звернення до суду, оскільки 02.02.2019 року він отримав відповідь відповідача, в якій було зазначено про його звільнення 23.11.2018 року за прогул за п.4 ст.40 КЗпП України та додано не засвідчену у встановленому порядку копію наказу про звільнення. Належним чином засвідчену копію він отримав лише 27.05.2019 року. З даним позовом він звернувся 28.02.2019 року через поштове відділення з дотриманням процесуальних строків. Позивач зазначив про хибність тлумачення відповідачем положень ЗУ «Про військовий обов`язок та військову службу», а також уточнив позовні вимоги в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з урахуванням наданих представником відповідача документів щодо розміру посадового окладу та положення про преміювання. 
		Заперечуючи проти викладених у відзиві обставин, позивач вказав на те, що факт його перебування у комісаріаті 23.11.2018 року підтверджується копією його військового квитка, а також відповіді комісаріату на адвокатські запити. 
		Також у відповіді позивач вказує на те, що робоче місце він залишив близько 16.00 год. з дозволу директора після написання ним заяви про увільнення, на якій міститься резолюція директора «В наказ». Інформація про те, що він відмовився ознайомитись з актом про порушення трудової дисципліни не відповідає дійсності. Позивач зауважив на те, що в разі складання такого акту в момент його присутності на роботі загальна відсутність в цей день з урахуванням обіднього часу становила 2 години 45 хвилин, що не є прогулом. Відтак, в разі застосування більшого часу, складання акту та винесення наказу про звільнення відбулось після того, як він залишив робоче місце, а тому ознайомитись з цими документами він не міг. Позивач зауважив і на те, що листа відповідача від 23.11.2018 року він не отримував і про його існування йому стало відомо 03.06.2019 року. Крім того, 29.03.2019 року при його особистому зверненні до директора підприємства йому не було надано жодної інформації, не проведено розрахунків та не видано трудової книжки. Також, його не було повідомлено про відкриття карткового рахунку на його ім`я та перерахування на нього його заробітної плати. 
		09.07.2019 року до суду надійшли заперечення представника відповідача ОСОБА_3 , в яких представник відповідача зазначає про відсутність належних доказів поважності причин відсутності позивача на роботі 23.11.2018 року з 10.30 год. по 14.15 год., оскільки припис, на який посилається позивач, датований 21.11.2018 року. Крім того, позивач сам зазначає про те, що робоче місце він покинув близько 16.00 год., а тому дана обставина доказуванню не підлягає. Відтак, сумарно позивач був відсутній на роботі без поважних причин більше 3-х годин, а тому відповідач діяв правомірно. Представник відповідача також зауважив про те, що в акті зафіксовано актуальну на той час інформацію, а не відібрання письмових пояснень у позивача не є підставою для скасування наказу про звільнення. Крім того, представник відповідача вказав на відсутність правових підстав для стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
		Ухвалою Деснянського районного суду м.Києва від 24.07.2019 року закрито підготовче провадження та справу призначено до судового розгляду в загальному порядку.
		23.12.2019 року позивачем подано заяву про уточнений розрахунок середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
		15.01.2020 року до суду надійшли письмові пояснення представника відповідача ОСОБА_3 щодо розрахунків середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
		22.01.2020 року до суду надійшла заява позивача про уточнений розрахунок середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу.
		18.02.2020 року до суду надійшли письмові пояснення представника відповідача ОСОБА_3 щодо розрахунку середньомісячної заробітної плати та умисного неотримання позивачем належних виплат.
		21.02.2020 року до суду надійшла заява позивача про уточнений розрахунок середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
		В судовому засіданні позивач позовні вимоги з уточненим розрахунком середнього заробітку за час вимушеного прогулу підтримав з вищевикладених обставин і підстав та просив їх задовольнити в повному обсязі.
		Представники відповідача Яцків В.С., ОСОБА_2 , проти позову заперечували та просили відмовити в його задоволенні, посилаючись на необґрунтованість вимог позивача з підстав, що викладені у відзиві на позовну заяву. 
		Заслухавши пояснення учасників судового розгляду, допитавши свідків, дослідивши матеріали справи, всебічно проаналізувавши обставини справи в їх сукупності, оцінивши за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному і об`єктивному розгляді справи, зібрані по справі докази, керуючись законом, суд дійшов висновку, що позов підлягає задоволенню, з наступних підстав.
		   Як встановлено судом і вбачається з матеріалів справи, відповідно до наказу № 93 к від 20.11.2018 року позивача ОСОБА_1 було прийнято на роботу до ПП «КВЖРЕП № 8» на посаду юрисконсульта з окладом згідно штатного розпису з 21.11.2018 року (а.с.171 т.1).
		   Відповідно до наказу ПП «КВЖРЕП № 8» № 96 к від 23.11.2018 року позивача ОСОБА_1 було звільнено з займаної посади по ст.40 п.4 КЗпП України за прогул (а.с.172 т.1).
		   Позивач просить задовольнити його вимоги, вказуючи на те, що прогулу не було, оскільки він був відсутній на роботі з дозволу директора та з поважних причин  необхідність з`явитись до військового комісаріату за викликом. Крім того, відповідачем було порушено процедуру звільнення, а саме: не витребувано пояснення з приводу порушення трудової дисципліни, не ознайомлено з наказом про звільнення, не проведено остаточний розрахунок, не видано трудову книжку.
		   Представники відповідача проти цих вимог заперечували, вказуючи на необґрунтованість тверджень позивача.
		   Суд вважає, що доводи позивача знайшли своє підтвердження під час судового розгляду.
		   Так, відповідно до частини першої статті 21 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
		Підстави припинення трудового договору встановлено статтею 36 КЗпП України, підстави розірвання трудового договору з ініціативи працівника статтями 38 і 39 цього Кодексу, підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу статтями 40, 41, 43, 431 і підстави розірвання трудового договору з керівником на вимогу виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) статтею 45 цього Кодексу.
		   Згідно з пунктом 4 частини 1 статті 40 КЗпП України, трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадках прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.
		   Для встановлення прогулу, тобто факту відсутності особи на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин, суду необхідно з`ясувати поважність причини такої відсутності.
		   Поважними причинами визнають такі причини, що виключають вину працівника.
		   Відповідно до роз`яснень, що містяться у пункті 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», при розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 4 статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, у зв`язку з поміщенням до медвитверезника, самовільним використанням без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов`язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу).
		    Також, відповідно до статті 43 Конституції України, статті 5-1 КЗпП України держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, правовий захист від незаконного звільнення, сприяння у збереженні роботи. Право громадян на працю забезпечується тим, що трудовий договір може бути розірваний лише з підстав і в порядку, передбаченому трудовим законодавством.
		   При розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 4 статті 40 КЗпП України суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин.
		   Визначальними факторами для вирішення питання про законність звільнення з роботи за прогул є не тільки установлення самого факту відсутності працівника на роботі більше трьох годин протягом робочого дня, а й встановлення поважності причин відсутності.
		   Законодавством не визначено перелік обставин, за наявності яких прогул вважається вчиненим з поважних причин, тому, вирішуючи питання про поважність причин відсутності працівника на роботі, звільненого за пунктом 4 статті 40 КЗпП України, суд повинен виходити з конкретних обставин і враховувати належні та допустимі докази передбачені статтею 57 ЦПК України.
		   Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 13 червня 2018 року в справі № 358/1570/16-ц (провадження № 61-13004св18) та від 23 січня 2019 року в справі № 758/14453/15-ц (провадження № 61-20115св18).
		   Так, відповідно до наказу ПП «КВЖРЕП № 8» № 96 к від 23.11.2018 року позивача ОСОБА_1 було звільнено з займаної посади по ст.40 п.4 КЗпП України за прогул.
		   Як вбачається з акту про порушення трудової дисципліни від 23.11.2018 року, складеного заступником директора ПП «КВЖРЕП № 8» Кузьмінським С.В., інспектором з кадрів ОСОБА_4 , начальником дільниці ПВ Діковим Є.Б., 23.11.2018 року юрисконсульт ОСОБА_1 з 10.30 год. був відсутній на роботі. О 14.15 год. він з`явився та надав припис з Житомирського об`єднаного міського військового комісаріату, де було вказано, що він в строк до 26.11.2018 року має вибути в розпорядження командира ВЧ НОМЕР_1 для подальшого проходження військової служби. Після цього ОСОБА_1 повідомив, що він покидає робоче місце. На зауваження інспектора з кадрів ОСОБА_4 про те, що робочий день закінчується о 17.00 год. та про те, що в зв`язку з відсутністю його на роботі більше 3-х годин на нього буле складено акт про прогул, ОСОБА_1 не відреагував. На пропозицію ознайомитись з актом про порушення трудової дисципліни ОСОБА_1 відмовився. На підставі викладеного, комісія вважала робочий день 23.11.2018 року для ОСОБА_1 рахувати прогулом (а.с.79 т.1).
		Обставини, викладені у акті, підтвердили допитані в якості свідків ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 .
		   Згідно листа Житомирського об`єднаного міського військового комісаріату від 11.06.2019 року № 2998, відповідно до інформації військового квитка позивача 23.11.2018 року він був знятий з військового обліку офіцерів запасу Житомирського ОМВК у зв`язку з призовом на військову службу за контрактом та отримав припис № 319 від 21.11.2018 року (а.с.211, 213 т.1).
		Зазначений лист та копія військового квитка свідчать про те, що саме 23.11.2018 року позивач знаходився у Житомирському ОМВК, отримав припис № 319 від 21.11.2018 року та був знятий з військового обліку. 
		Лист Житомирського ОМВК від 28.05.2019 року № 2732, який містить інформацію про те, що ОСОБА_7 отримав припис та ознайомився з наказом Міністра оборони від 14.11.2018 року № 715 саме 21.11.2018 року суд до уваги не приймає, оскільки він спростовується наявними доказами по справі, в тому числі і уточненим листом Житомирського ОМВК від 11.06.2019 року № 2998.
		Таким чином, суд приходить до висновку, що позивач був відсутній на роботі 23.11.2018 року з 10.30 год. по 14.15 год., що загалом становить 2 год. 45 хв. робочого часу (вираховано обідню перерву 1 год., визначену правилами внутрішнього трудового розпорядку) з поважних причин, а саме необхідністю прибути за викликом до комісаріату. При цьому, в даному випадку не є суттєвим факт того, що позивача було викликано не повісткою, а телефонним повідомленням. Відтак, суд не вбачає підстав вважати відсутність позивача на роботі в цей період часу прогулом. 
		Крім того, суд звертає увагу на те, що позивач пояснив, що робоче місце о 10.30 год. він залишив з дозволу директора, вказавши причину  відвідування комісаріату, а після повернення написав заяву про увільнення за ст.119 КЗпП України. Вказані обставини підтвердила допитана в якості свідка інспектор з кадрів ОСОБА_4 , яка пояснила, що 23.11.2018 року позивач відпросився з роботи та поїхав до комісаріату, після повернення з якого о 14.15 год. написав заяву про увільнення згідно ст.119 КЗпП України.
		Таким чином, зазначені позивачем обставини про те, що його відсутність 23.11.2018 року була погоджена з відповідачем, підтверджено належним чином, а тому враховуються судом, що також свідчить про відсутність підстав вважати прогулом його відсутність на робочому місці з 10.30 год. по 14.15 год. 23.11.2018 року.
		Що ж стосується того, що позивач самовільно залишив робоче місце приблизно о 16.00 год., то у вищевказаному акті про порушення трудової дисципліни не вказано час його складання, а також належним чином не зафіксовано, о котрій годині точно позивач залишив робоче місце. Вищевикладене позбавляє можливості встановити точну та беззаперечну загальну тривалість відсутності позивача на роботі.
		Таким чином, вищевикладене свідчить про те, що наказ про звільнення позивача за прогул винесено без належних підстав, а тому він підлягає скасуванню, а позивач поновленню на роботі. 
		Суд звертає увагу і на те, що позивачем 23.11.2018 року було написано заяву про увільнення його від роботи згідно ч.3 ст.119 КЗпП України, зазначена заява містить резолюцію керівництва відповідача «В наказ», однак, належним чином відповідно до положень КЗпП України наказ не було видано, що також свідчить про порушення трудових прав позивача та впливає на висновки суду про неправомірність його звільнення за прогул (а.с.173 т.1). 
		Вирішуючи питання про поновлення позивача на роботі, суд не приймає до уваги твердження представника відповідача про те, що позовна вимога про поновлення позивача на роботі не підлягає задоволенню, оскільки відбудеться порушення прав роботодавця та законодавства про працю, оскільки позивач вже проходить військову службу за контрактом, а тому не зможе виконувати посадові обов`язки на підприємстві. Вказані твердження не можуть бути підставою для відмови в задоволенні позову, оскільки у випадку проходження особи військової служби передбачено увільнення згідно ч.3 ст.119 КЗпП України, про що позивачем і було написано відповідну заяву від 23.11.2018 року, яку було проігноровано відповідачем. 
		   Інші доводи представників відповідача на висновки суду не впливають та їх не спростовують, а тому суд задовольняє позовні вимоги в цій частині в повному обсязі.
		   Також, оскільки суд задовольняє вимоги позивача про поновлення на роботі, то також підлягають задоволенню і вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, виходячи з наступного.
		   Згідно з частиною другою статті 235 КзПП України, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
		Відповідно до пункту 1 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок), цей Порядок застосовується, зокрема у випадку, коли згідно з чинним законодавством виплати провадяться виходячи із середньої заробітної плати.
		   Пунктом 2 Порядку передбачено, що у випадку збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.
		   Згідно з пунктами 3, 4 Порядку, при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження включаються: основна заробітна плата; доплати і надбавки (за надурочну роботу та роботу в нічний час; суміщення професій і посад; розширення зон обслуговування або виконання підвищених обсягів робіт робітникам-почасовикам; високі досягнення в праці (високу професійну майстерність); умови праці; інтенсивність праці; керівництво бригадою, вислугу років та інші. При обчисленні середньої заробітної плати за останні два місця, не враховуються виплати за час, протягом якого зберігається середній заробіток працівника (за час виконання державних і громадських обов`язків, щорічної і додаткової відпусток, відрядження тощо) та допомога у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю.
		   Відповідно до пункту 8 Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місця роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом останніх двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
		   Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства (абзац 3 пункту 8 Порядку). Такий порядок обчислення середнього заробітку застосовується незалежно від форми власності підприємства.
		Згідно довідки відповідача, позивач працював на підприємстві на посаді з посадовим окладом 4996,00 грн., за відпрацьований період нараховано 454,18 грн. (а.с.174).
		Згідно уточненого розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу, складеного позивачем його розмір становить 71987,53 грн. за період з 23.11.2018 року по 28.02.2020 року.
		Згідно розрахунку, наданого відповідачем, розмір середнього заробітку за період з 24.11.2018 року по 28.02.2020 року становить 71760,44 грн.
		Надані сторонами розрахунки розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу відповідають приписам статті 27 Закону України «Про оплату праці» та Порядку, фактично є ідентичними, різниця існує лише за один день  23.11.2018 року, який враховується позивачем та не враховується відповідачем.
		З урахуванням положень ст.235 КЗпП України, суд приходить до висновку про те, що середній заробіток за час вимушеного прогулу має нараховуватись з моменту звільнення, тобто з 23.11.2018 року, а тому суд стягує з відповідача на користь позивача цей заробіток в розмірі 71 987,53 грн. за період з 23.11.2018 року по 28.02.2020 року.
		Заперечення представника відповідача проти позову в цій частині з посиланням на те, що позивач в цей час був працевлаштований та отримував заробіток, підстав для відмови в задоволенні позову в цій частині не дають, оскільки таке стягнення прямо визначено ст.235 КЗпП України в разі встановлення неправомірності звільнення особи та її поновлення на роботі, що має місце в даному випадку. 
		Що ж стосується посилань представника відповідача про те, що позивачем пропущено строк звернення до суду з даним позовом, то суд зазначає наступне.
		Відповідно до статей 233, 234 КЗпП України, працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду у тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі пропуску строку з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.
		   У висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові від 6 квітня 2016 року у справі № 6-409цс16, вказано, що встановлені статтями 228, 223 КЗпП строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк.
		   Звертаючись до суду з даним позовом, позивач зазначив про те, що в його присутності наказ про звільнення не виносився, його з цим наказом не ознайомлювали, про своє звільнення він дізнався лише 02.02.2019 року, отримавши засобами поштового зв`язку на своє письмове звернення від відповідача.
		   До акту про відмову від підпису в наказі від 23.11.2018 року суд ставиться критично, оскільки даний акт не містить часу, коли він був складений. З урахуванням наявних доказів та обставин звільнення позивача неможливо достеменно встановити, коли саме було видано наказ та складено цей акт, оскільки не встановлено моменту залишення позивачем роботи та моменту настання прогулу, а тому не спростовано його твердження про те, що і наказ і акт складались вже після того, як він залишив робоче місце. Крім того, в разі відмови позивача від ознайомлення та отримання копії наказу відповідач мав направити йому вказану копію засобами поштового зв`язку. Факт не направлення позивачу копії наказу про звільнення підтвердила і допитана в судовому засіданні в якості свідка ОСОБА_4 . Також, сторонами не оспорювався той факт, що трудова книжка позивачу не була вчасно видана.
		   При таких обставинах, суд вважає, що позивачем дотримано строки звернення до суду з даними вимогами, оскільки він звернувся до суду в місячний строк з моменту отримання ним 02.02.2019 року копії наказу про звільнення, що виключає можливість відмови у задоволенні позову з цієї підстави.
		Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE , № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
		Таким чином, аналізуючи зібрані по справі докази в світлі наведених правових норм, даючи оцінку кожному доводу сторін, як окремо, так і в сукупності, суд приходить до висновку про те, що позовні вимоги обґрунтовано та належним чином доведено, в той час, як твердження сторони відповідача підстав для обґрунтованої відмови в задоволенні позову не дають, а тому суд задовольняє вимоги ОСОБА_1 в повному обсязі.    
		   Оскільки суд задовольняє позовні вимоги, то відповідно до ст.141 ЦПК України стягує з відповідача на користь держави судовий збір пропорційно до задоволених вимог в розмірі 840,80 грн.
		На підставі вищевикладеного, керуючись ст.ст. 24, 40, 43, 93, 97, 147-1 , 148, 149, 235, 237-1 КЗпП України, Постановою Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів», ст.ст. 1, 10, 11, 60, 88, 212-215, 218, 223, 294, 367 ЦПК України, суд, -
		В И Р І Ш И В :
		 
		Позовні вимоги ОСОБА_1  задовольнити.
		Скасувати наказ №96-к від 23.11.2018 року Приватного підприємства «КВЖРЕП №8» про звільнення ОСОБА_1 з посади юрисконсульта по ст.40 п.4 КЗпП України.
		Поновити ОСОБА_1 на посаді юрисконсульта Приватного підприємства «КВЖРЕП №8» з 23 листопада 2018 року. 
		Стягнути з Приватного підприємства «КВЖРЕП №8» (код ЄДРПОУ 38797172) на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ІПН НОМЕР_2 , середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу з 23.11.2018 року по 28.02.2020 року в сумі 71987 грн. 53 коп.
		Стягнути з Приватного підприємства «КВЖРЕП №8» (код ЄДРПОУ 38797172) на користь держави судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 840 грн. 80 коп.
		Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення на роботі ОСОБА_1 .
		Рішення суду може бути оскаржено до Київського апеляційного суду через Деснянський районний суд м. Києва шляхом подання скарги протягом тридцяти днів з дня його складення.
		Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги усіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
		Повне рішення складено та підписано 05 березня 2020 року.
		 
		 
		 
		Суддя:

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...