Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 560/1391/19 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи з приводу адміністрування податків, зборів, платежів, а також контролю за дотриманням вимог податкового законодавства, зокрема щодо; збору та обліку єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування та інших зборів.
Надіслано для оприлюднення: 08.05.2020. Зареєстровано: 10.05.2020. Забезпечено надання загального доступу: 12.05.2020.
Дата набрання законної сили: 08.05.2020
Номер судового провадження: К/9901/36488/19

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		Іменем України
		 
		08 травня 2020 року 
		 
		м. Київ
		справа №560/1391/19
		адміністративне провадження №К/9901/36488/19
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: 
		судді-доповідача - Усенко Є.А.,
		суддів: Гімона М.М.,  Гусака М.Б., 
		розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Державної установи "Замкова виправна колонія (№58)" на постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 27.11.2019 (головуючий суддя - Граб Л.С., Сторчак В.Ю., Іваненко Т.В.) у справі за адміністративним позовом ДУ "Замкова виправна колонія (№58)" до Головного управління Державної фіскальної служби у Хмельницькій області про визнання протиправними та скасування вимоги та рішення,
		У С Т А Н О В И В:
		У травні 2019 року Державна установа (ДУ) "Замкова виправна колонія (№58)" (далі - Установа, Заклад, Колонія, позивач) звернулася до суду з позовом до Головного управління Державної фіскальної служби у Хмельницькій області (далі - ГУ ДФС, відповідач), у якому просила: визнати протиправною та скасувати вимогу ГУ ДФС про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) у розмірі 624' 228,86 грн; визнати протиправним та скасувати рішення ГУ ДФС від 28.02.2019 №0002021304 про застосування штрафних санкцій за донарахування відповідним органом доходів і зборів або платником своєчасно не нарахованого єдиного внеску у розмірі 312' 114,43  грн.
		Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач послався, зокрема на те, що контролюючий орган безпідставно визначив йому зобов`язання зі сплати єдиного внеску із грошової суми, виплаченої особам, засудженим до позбавлення волі, за виконання робіт в розмірі 2' 979' 919,00 грн за період з 01.10.2016 по 30.06.2018, та застосував штрафні санкції згідно з оскаржуваними актами індивідуальної дії. Позивач зазначив, що не є роботодавцем в розумінні пункту 1 частини першої статті 4 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування", так само, як засуджені до позбавлення волі, не є найманими працівниками. Згідно ж з нормами вказаного Закону зобов`язаною особою щодо сплати єдиного внеску є роботодавець, а базою нарахування єдиного внеску - заробітна плата, яка виплачується відповідно до норм трудового законодавства. Законодавством, що діяло у зазначений період, не були встановлені механізм та спосіб залучення засуджених до оплачуваної праці на підприємствах кримінально-виконавчої служби та/або на інших об`єктах, а також порядок нарахування єдиного внеску на заробітну плату засуджених, а роз`яснення контролюючих органів з цих питань мали суперечливий зміст.
		Хмельницький окружний адміністративний суд рішенням від 27.08.2019 адміністративний позов задовольнив: визнав протиправними та скасував вимогу ГУ ДФС про сплату боргу (недоїмки) від 28.02.2018 №Ю-0002011304 та рішення про застосування штрафних санкцій від 28.02.2019 №0002021304.
		Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до вимог частини 1 статті 118 Кримінально-виконавчого кодексу України у редакції Закону України від 07.09.2016 №1492-VIII (набув чинності з 08.10.2016) засуджені до позбавлення волі залучаються до оплачуваної праці на підставі строкового трудового договору. Доказів укладення таких договорів суду не надано. Суд дійшов висновку, що Державна установа "Замкова виправна колонія (№58)" не є роботодавцем, а особи, засуджені до позбавлення волі, не є найманими працівниками в розумінні статті 2 Кодексу законів про працю України, якою визначено, право на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, є основним трудовим правом працівників і це право забезпечується державою. Оскільки залучення осіб, засуджених до позбавлення волі до суспільно-корисної праці має на меті їх перевиховання та виправлення, виправна установа  не  сплачує єдиний внесок із нарахованих цим особам грошових коштів за виконану роботу.  Відтак  у контролюючого органу не було підстав для донарахування позивачу єдиного внеску та застосування до нього штрафних санкцій згідно з оскаржуваними вимогою та рішенням.
		Сьомий апеляційний адміністративний суд постановою від 27.11.2019 рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове судове рішення, яким в задоволенні позову відмовив.
		Апеляційний суд дійшов висновку, що, залучаючи до оплачуваної праці осіб, які відбувають покарання, виправна установа виконує функції роботодавця. Відсутність в законі прямої норми, яка б зобов`язувала такі установи утримувати та сплачувати єдиний внесок з нарахованих (сплачених) грошових сум засудженим особам за виконану працю, не означає, що  ці установи не є страхувальниками по відношенню до зазначених осіб. Дослідивши штатні розписи за січень-грудень 2017 року, січень-грудень 2018 року, розрахункові платіжні відомості, табеля обліку робочого часу засуджених, накази начальника ДУ ''Замкова виправна колонія (№58)'' про прийняття на роботу та звільнення засуджених, суд апеляційної інстанції встановив, що ці особи при виконанні робіт, до яких були залучені під час відбування покарання, перебували у трудових відносинах з Установою, яка була зобов`язана нараховувати та сплачувати за них єдиний внесок та подавати відповідну звітність контролюючому органу. 
		Установа подала до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 27.11.2019, у якій просить її скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального права, зокрема статей 60, 118, 122 Кримінально-виконавчого кодексу України, статті 4 Закону "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування", статей 4, 56 Податкового кодексу України, пункту 9 розділу ІІІ Інструкції про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 20.04.2015 №449, та норм процесуального права, що призвело до неправильного встановлення обставин у справі та вирішення спору.
		Заперечуючи проти касаційної скарги у відзиві на скаргу, відповідач просить залишити скаргу без задоволення як безпідставну.
		Верховний Суд перевірив наведені у касаційній скарзі доводи позивача, обґрунтування заперечень відповідача щодо вимог касаційної скарги, правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права та дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.
		Суди попередніх інстанцій встановили, що фактичною підставою для нарахування позивачу єдиного внеску у сумі 624' 228,86 грн згідно з вимогою про сплату боргу (недоїмки) від 28.02.2018 №Ю-0002011304 та застосування штрафних санкцій у розмірі 312' 114,43 грн згідно з рішенням про застосування штрафних санкцій від 28.02.2019 №0002021304 слугував висновок контролюючого органу, викладений в акті від 01.02.2019 №0058/22-13-03/08564771 "Про результати документальної планової виїзної перевірки ДУ "Замкова виправна колонія (№58)" з питань повноти нарахування та сплати податку на доходи фізичних осіб, військового збору за період з 01.10.2015 по 30.09.2018, єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за період з 01.01.2011 по 30.09.2018", про порушення Установою пункту 1 частини 1 статті 4, пункту 1 частини 2 статті 6, пункту 1 частини 1 статті 7, частини 5 статті 8, частини 2 статті 9 Закону "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування" від 08.07.2010 №2464-VI (далі - Закон №2464-VI), підпункту 1 пункту 4.3 розділу IV Інструкції "Про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування", затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 09.09.2013 №455 (в редакції наказу від 20.04.2015 №449) (далі - Інструкція). Висновок контролюючого органу обґрунтований тим, що за період з 01.10.2016 по 30.09.2018 Установою занижена база для нарахування єдиного внеску на 2' 979' 719,00 грн, що відповідає розміру нарахованої заробітної плати 955 засудженим особам, які були залучені до оплачуваної праці під час відбування покарання, не нарахований та не сплачений єдиний внесок на суму заробітної плати засуджених у розмірі 228' 994,36 грн та на різницю між розміром мінімальної заробітної плати та фактично нарахованою заробітною платою засуджених осіб в розмірі 426' 543,81 грн за період з 01.10.2016 по 30.06.2018.
		Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску, умови та порядок його нарахування і сплати, повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, визначені у Законі №2464-VI.
		Згідно зі статтею 2 Закону №2464-VI його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов`язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.
		Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону №2464-VI єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.
		У пунктах 3 і 10 частини першої цієї статті розкрито поняття застрахованої особи як фізичної особи, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок, а страхувальників як роботодавців та інших осіб, які відповідно до цього Закону зобов`язані сплачувати єдиний внесок.
		Згідно з абзацом другим пункту 1 частини першої статті 4 Закону №2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.
		Відповідно до абзацу першого пункту 1 частини першої статті 7 Закону №2464-VI єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого) частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України "Про оплату праці", та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами.
		Частиною першою статті 8 цього Закону передбачено, що розмір єдиного внеску для кожної категорії платників, визначених цим Законом, та пропорції його розподілу за видами загальнообов`язкового державного соціального страхування встановлюються з урахуванням того, що вони повинні забезпечувати застрахованим особам страхові виплати і соціальні послуги, передбачені законодавством про загальнообов`язкове державне соціальне страхування; фінансування заходів, спрямованих на профілактику страхових випадків; створення резерву коштів для забезпечення страхових виплат та надання соціальних послуг застрахованим особам; покриття адміністративних витрат із забезпечення функціонування системи загальнообов`язкового державного соціального страхування.
		Отже, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для його нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.
		Відповідно до частини першої статті 118 Кримінально-виконавчого кодексу України (у редакції Закону від 07.09.2016 №1492-VIII, втратив чинність з 28.08.2018, далі - так само) засуджені до позбавлення волі мають право працювати та залучаються до суспільно корисної праці у місцях і на роботах, визначених адміністрацією колонії, з урахуванням наявних виробничих потужностей, зважаючи при цьому на стать, вік, працездатність, стан здоров`я і спеціальність. Засуджені залучаються до оплачуваної праці, як правило, на підприємствах, у майстернях колоній, а також на державних або інших форм власності підприємствах за строковим трудовим договором, що укладається між засудженим і виправною колонією (слідчим ізолятором), за умови забезпечення їх належної охорони та ізоляції.
		Адміністрація зобов`язана створювати умови, що дають змогу засудженим займатися суспільно корисною оплачуваною працею. Праця засуджених до позбавлення волі регулюється законодавством про працю з особливостями, визначеними цим Кодексом.
		Статтею 120 цього Кодексу встановлено, що праця осіб, засуджених до позбавлення волі, оплачується відповідно до її кількості і якості. Форми і системи оплати праці, норми праці та розцінки встановлюються нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України. 
		У виправних колоніях на особовий рахунок засуджених, які залучаються до суспільно корисної оплачуваної праці, зараховується незалежно від усіх відрахувань не менш як п`ятдесят відсотків нарахованого їм місячного заробітку (частина друга цієї статті).
		Згідно з нормою частини першої статті 122  Кримінально-виконавчого кодексу України засуджені до позбавлення волі, залучені до суспільно корисної оплачуваної праці за строковим трудовим договором, підлягають загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню.
		Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення економічних передумов для посилення захисту права дитини на належне утримання" від 03.07.2018 №2475-VIII, який набрав чинності з 28.08.2018, внесені зміни до статті 118 зазначеного Кодексу, зокрема частину першу викладено в такій редакції: "Засуджені до позбавлення волі мають право працювати. Праця здійснюється на добровільній основі на підставі договору цивільно-правового характеру або трудового договору, який укладається між засудженим та фізичною особою - підприємцем або юридичною особою, для яких засуджені здійснюють виконання робіт чи надання послуг. Такі договори погоджуються адміністрацією колонії та повинні містити порядок їх виконання. Адміністрація зобов`язана створювати умови для праці засуджених за договорами цивільно-правового характеру та трудовими договорами."
		На виконання вимог статей 60 - 62, 118 - 121 Кримінально-виконавчого кодексу України, Кодексу законів про працю України, Закону України "Про оплату праці" та з метою визначення умов праці та заробітної плати засуджених до обмеження волі або позбавлення волі, які тримаються в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах Державної кримінально-виконавчої служби України наказом Міністерства юстиції України від 07.03.2013 №396/5 затверджено Інструкцію про умови праці та заробітну плату засуджених до обмеження волі або позбавлення волі (далі - Інструкція №396/5).
		Відповідно до пункту 1.2 цієї Інструкції засуджені залучаються до праці: у центрах трудової адаптації; у майстернях, підсобних господарствах установ та слідчих ізоляторів; на підприємствах установ виконання покарань; на підприємствах державної або інших форм власності за умови забезпечення їх належної охорони та ізоляції відповідно до укладених угод між установою, де відбуває покарання засуджений, та замовником; на роботах з господарського обслуговування установ та слідчих ізоляторів.
		Праця засуджених оплачується відповідно до її кількості і якості. Підприємства установ розраховують тарифні ставки, посадові оклади для диференціації оплати праці залежно від професії і кваліфікації засуджених, складності й умов виконуваних ними робіт. Заробітна плата, нарахована засудженим, за умови виконання ними норми виробітку (денної, тижневої, місячної) або тривалості робочого часу (у тому числі при залученні до робіт на підприємствах державної або інших форм власності) не може бути менше законодавчо встановленого мінімального розміру заробітної плати (пункт 5.1 Інструкції №396/5).
		Отже, засуджені до позбавлення волі виконують трудові функції в місцях і на роботах, які визначаються адміністрацією установи виконання покарань, їм гарантується виплата заробітної плати за виконану роботу, забезпечення умов охорони праці, техніки безпеки, виробничої санітарії та інших умов, встановлених законодавством про працю.
		Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що визначальним при вирішенні питання, чи повинна установа виконання покарання сплачувати єдиний внесок за залучених до суспільно корисної праці осіб, засуджених до позбавлення волі, є те, що відносини, які виникають у зв`язку з виконанням засудженими трудової функції, за своєю сутністю є трудовими. Виконання засудженими особами суспільно корисної оплачуваної праці гарантує цим особам право на загальнообов`язкове держане соціальне страхування, а установа виконання покарання, на яку згідно із законом покладено забезпечити організацію праці засуджених осіб, одночасно виступає їх страхувальником в загальнообов`язковому держаному соціальному страхуванні. 
		Як вже зазначалося, задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що між Установою і особами, які відбували покарання, не були укладені строкові трудові договори, не звернувши, однак, увагу на сутність відносин з приводу залучення цих осіб до суспільно корисної праці. 
		Натомість, суд апеляційної інстанції дав правильну оцінку доказам у справі та зробив обґрунтований висновок, що ці відносини за своєю сутністю і змістом є трудовими безвідносно до того, чи були дотримані встановлені трудовим законодавством вимоги щодо оформлення підстави для виникнення цих відносин.
		Оцінка доказів у справі судом апеляційної інстанції  відповідає правилам оцінки доказів, встановленим нормами статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України. 
		На підставі оцінки доказів у їх сукупності суд апеляційної інстанції встановив обставини щодо наявності між позивачем та засудженими відносин, які фактично є трудовими, які суд першої інстанції вважав недоведеними, що, у свою чергу, свідчить про наявність у апеляційного суду відповідно до статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України підстави для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позову.
		Верховний Суд у постановах від 03.03.2020 у справі №440/1512/19, від 17.03.2020 у справі №809/710/17, від 03.04.2020 у справі №580/908/19 вже висловив позицію щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, зробивши висновок, що особи, засуджені до позбавлення волі, є найманими працівниками з особливим статусом та обмеженими трудовими правами, а виправна колонія в цих трудових відносинах виступає роботодавцем, а відтак є зобов`язаною  нарахувати, утримати та сплатити суми єдиного внеску із заробітної плати таких осіб. 
		Відповідно до частини п`ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосування норми до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
		Підстав для відступу від правової позиції щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеної в зазначених постановах, Верховний Суд у цій справі не знаходить.
		Постанова суду апеляційної інстанції відповідає вимогам частин першої - четвертої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України щодо законності і обґрунтованості судового рішення, відповідності судового рішення принципу верховенства права та завданню адміністративного судочинства.
		Доводи позивача в касаційній скарзі не спростовують правильність вище наведених висновків суду апеляційної інстанції.
		Відповідно до частини першої статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
		Касаційний перегляд справи здійснено в межах доводів та вимог касаційної скарги, як це передбачено частиною першою статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України, та в порядку, що діяв до набрання чинності Законом України ''Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ'' від 15.01.2020 №460-ІХ, відповідно до пункту 2 розділу ІІ цього Закону.
		Керуючись пунктом статтями 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд
		П О С Т А Н О В И В:
		Касаційну скаргу Державної установи "Замкова виправна колонія (№58)" залишити без задоволення, а постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 27.11.2019 залишити без змін.
		Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		...........................
		 
		...........................
		 
		...........................
		 
		Є.А. Усенко
		М.М. Гімон 
		 М.Б. Гусак ,
		Судді Верховного Суду

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...