Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 640/14685/19 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи щодо захисту політичних (крім виборчих) та громадянських прав, зокрема щодо; забезпечення права особи на доступ до публічної інформації.
Надіслано для оприлюднення: 15.05.2020. Зареєстровано: 17.05.2020. Забезпечено надання загального доступу: 18.05.2020.

Результат оскарження 18.09.2020 Шостий апеляційний адміністративний суд: скасовано постанову суду першої інстанції та прийнято нову постанову про задоволення позову
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		   ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я
		І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И
		15 травня 2020 року                               м. Київ                              № 640/14685/19
		Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Кармазіна  О.А., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу
		за позовомОСОБА_1 доВиконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити певні дії,-В С Т А Н О В И В:
		ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , р.н.о.к.п.п.: НОМЕР_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (01044, м. Київ, вул. Хрещатик, 36, код ЄДР: 00022527), в якому просить суд:
		1) визнати протиправною бездіяльність Виконавчого органу Київської міської ради (КМДА), яка полягає у не розгляді запиту на інформацію № 1 від 24.07.2019 (вх. 3087 (з)) гр. ОСОБА_1 в порядку Закону України «Про звернення громадян»; 
		2) зобов`язати Виконавчий орган Київської міської ради (КМДА) розглянути запит на інформацію № 1 від 24.07.2019 ОСОБА_1 в порядку Закону України «Про звернення громадян»;
		3) вирішити питання щодо розподілу судових витрат, шляхом стягнення за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача витрат на правову (правничу) допомогу, які становлять 5600,00 грн.
		Позиція позивача.
		Позивач зазначає, що 24.07.2019 звернувся до відповідача в порядку Закону України «Про доступ до публічної інформації» із метою з`ясування осіб, присутніх ІНФОРМАЦІЯ_1 у кабінеті заступника голови КМДА ОСОБА_2 під час святкування Дня народження останнього, що відбувалося у години робочого часу.
		Однак, запит не був задоволений через невідповідність його предмета вимогам Закону України «Про доступ до публічної інформації».
		Відтак, як вважає позивач, відповідач порушив норми чинного законодавства - постанову Пленуму ВАС України № 10 від 29.09.2016 «Про практику застосування адміністративними судами законодавства про доступ до публічної інформації», оскільки був зобов`язаний розглянути запит про надання публічної інформації в порядку Закону України «Про звернення громадян».
		Позиція відповідача.
		У відзиві на позов (т.1, а.с. 24 і далі) відповідач просить відмовити у задоволенні позову. Звертає увагу, що інформація, яка була запитана позивачем в рамках Закону України «Про доступ до публічної інформації» не є публічною інформацією. Наполягає, що позивач неправильно обрав форму, а відповідно, і правовий порядок звернення, оскільки запитувана інформація не може бути отримана в порядку Закону України «Про доступ до публічної інформації». Відтак, як зазначає відповідач, вказаний запит не міг бути задоволений в порядку Закону України «Про доступ до публічної інформації». Акцентує увагу, що Закон України «Про доступ до публічної інформації» не покладає на суб`єктів владних повноважень обов`язку розглядати запит на публічну інформацію, який поданий в рамках  Закон України «Про доступ до публічної інформації» в межах Закону України «Про звернення громадян».
		Позивачем подана відповідь на відзив, що не передбачено положеннями ч. 3 ст. 263 КАС України.
		Процесуальні дії, вчинені у справі.
		Ухвалою від 12.08.2019 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі. Вирішено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи та проведення судового засідання.
		Встановлені судом обставини.
		24.07.2019 позивачем сформовано «Запит на інформацію № 1», адресований Виконавчому органу Київської міської ради (КМДА).
		Посилаючись, крім іншого, на положення статей 1, 3, 4, 6, 13, 19 Закону України «Про доступ до публічної інформації» позивач зазначив, що ІНФОРМАЦІЯ_1 в адмінбудівлі, а саме в кабінеті заступника голови КМДА ОСОБА_2 у години робочого часу відбувалось святкування Дня народження ОСОБА_2 за участю невідомого кола осіб. Таким чином, позивач просив, керуючись Законом України «Про доступ до публічної інформації», надати інформацію щодо присутніх осіб на згаданій події із зазначенням їх прізвища, ім`я, по-батькові та посад кожного. 
		30.07.2019 КМДА сформовано відповідь позивачу за № 040-485 де відображено значення терміну «публічна інформація», звернута увага на те, що не є інформаційним запитом звернення, відповіді на яке необхідно створити інформацію, крім випадків, коли розпорядник інформації не володіє запитуваною інформацією, але зобов`язаний нею володіти. Крім того, звернута увага на визначені ст. 19 Закону основні вимоги до запиту на інформацію. Також зазначено, що на підставі п. 2 ч. 5 ст. 19 та п. 4 ч. 1 ст. 22 Закону КМДА не може задовольнити запит на інформацію через невідповідність його предмета вимогам Закону. Звернута увага на можливість оскарження рішення, дій чи бездіяльності відповідного суб`єкта відносин.
		Вирішуючи спір по суті, суд виходить з наступного.
		Так, у даному випадку позивачем визнається та не заперечується те, що направлене звернення не є запитом про надання публічної інформації, позивач не оскаржує рішення, дії чи бездіяльність відповідача в рамках Закону України «Про доступ до публічної інформації».
		Сутність доводів та вимог позивача по суті зводиться до того, що отримавши таке звернення відповідач мав розглянути його в порядку Закону України «Про звернення громадян» безвідносно до того, що подано звернення із зазначенням, що це є запитом на інформацію, поданим в рамках Закону України «Про доступ до публічної інформації».
		Таким чином, враховуючи положення ч. 2 ст. 19 Конституції України, підлягає встановленню наявність у законах України норм, які прокладають на відповідача такий обов`язок.
		Закон України «Про доступ до публічної інформації» визначає порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом, та інформації, що становить суспільний інтерес.
		Відповідно до ч. 1 ст. 1 цього Закону публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом.
		При цьому, положеннями ст. 19 цього Закону надано визначення запиту на інформацію. Так, (ч. 5 ст. 19) запит на інформацію має містити: 1) ім`я (найменування) запитувача, поштову адресу або адресу електронної пошти, а також номер засобу зв`язку, якщо такий є; 2) загальний опис інформації або вид, назву, реквізити чи зміст документа, щодо якого зроблено запит, якщо запитувачу це відомо; 3) підпис і дату за умови подання запиту в письмовій формі.
		У свою чергу, частиною 1 статті 22 цього Закону встановлено, що розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту в таких випадках: 1) розпорядник інформації не володіє і не зобов`язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит; 2) інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону; 3) особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила передбачені статтею 21 цього Закону фактичні витрати, пов`язані з копіюванням або друком; 4) не дотримано вимог до запиту на інформацію, передбачених частиною п`ятою статті 19 цього Закону.
		У даному випадку є очевидним, що запитувана позивачем інформація не належить до визначення «Публічна інформація», що визнається і учасниками справи, що і зумовило відмову у задоволенні направленого запиту.
		Суд повторно звертає увагу, що позивач не оскаржує вказану відмову в рамках Закону України «Про доступ до публічної інформації», яка була зумовлена тим, що запитувана інформація не є публічною інформацією в розумінні цього закону.
		Між тим, в контексті вимог позивача та з`ясування наявності у відповідача, заявленого позивачем у позові, слід нагадати, що відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Тобто, певний обов`язок суб`єктів владних повноважень має бути визначений Законом.
		Однак, Закон України «Про доступ до публічної інформації» не містить обов`язку суб`єктів владних повноважень розглядати поданий в рамках цього Закону запит за правилами іншого спеціального Закону («Про звернення громадян»), у т.ч. у випадку, якщо запит не відповідає вимогам Закону України «Про доступ до публічної інформації» та запитувана інформація не відповідає визначенню «публічна інформація».
		У цьому випадку, відповідно до вимог ст. 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації» передбачений відповідний алгоритм дій суб`єкта владних повноважень (СВП), - він відмовляє у задоволенні запиту.
		Закон не передбачає інших дій суб`єкта владних повноважень в рамках Закону України «Про доступ до публічної інформації».
		Більш того, відповідно до ч. 2 ст. 2 Закону України «Про доступ до публічної інформації» цей Закон не поширюється на відносини у сфері звернень громадян, які регулюються спеціальним законом.
		З останнього слід дійти висновку, що відносини ініціатора відповідних відносин за Законом України «Про доступ до публічної інформації» остаточно вирішуються з іншими особами саме в рамках цього Закону, що не передбачає виникнення у відповідних суб`єктів владних повноважень інших обов`язків, ніж передбачені цим Законом. Іншими словами, цей Закон не передбачає трансформацію («перетікання») обов`язків в рамках цього Закону в сферу регулювання іншого спеціального Закону («Про звернення громадян»).
		А відтак, отримавши запит на публічну інформацію, поданий в рамках реалізації прав, передбачених Законом України «Про доступу до публічної інформації», відповідач не має правових підстав діяти інакше, ніж передбачено цим Законом, зокрема за Законом України «Про звернення громадян», навіть якщо запит на інформацію не стосується питань, які регулюються Законом України «Про доступу до публічної інформації», оскільки сам заявник за своїм внутрішнім переконанням визначає форму та правовий порядок реалізації своїх прав та, відповідно, певний СВП не має повноважень втручатися у внутрішнє переконання ініціатора звернення та замість суб`єкта звернення визначати правовий режим звернення, самостійно змінювати правовий режим та порядок розгляду звернення.
		Відтак, за відсутності в Законі України «Про доступ до публічної інформації» обов`язку суб`єкта владних повноважень діяти за результатами розгляду запиту на інформацію в рамках Закону України «Про звернення громадян» та, більш того, виключення цим України «Про доступ до публічної інформації» такої можливості (ч. 2 ст. 2).
		При цьому, суд враховую, що суд не є нормотворчим органом та не може заповнювати прогалини у чинному законодавстві, розширювати нормативне регулювання певних сфер суспільних відносин.
		У свою чергу суд також звертає увагу на помилковість посилання позивача у позові на п. 3.4. постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України № 10 від  29 вересня 2016 року № 10 як на норму чинного законодавства, оскільки Конституцією України постанова Пленуму не віднесена до актів законодавства, що у свою чергу вказує на неможливість врахування вказаних доводів позивача при вирішенні даного спору.
		Щодо останнього слід додати також, що судова практика не стоїть на місці. 
		У багатьох сферах вона еволюціонує і постійно розвивається. Як свідчить і практика ЄСПЛ Конвенція - це живий організм, і її необхідно тлумачити з урахуванням реалій сьогоднішнього дня. Як зазначив Суд у рішенні «Тайрер проти Сполученого Королівства» від 25 квітня 1978 р., вперше тлумачити Конвенцію як «живий організм» («живий інструмент») почала Європейська комісія з прав людини, а Суд з таким тлумаченням погодився: «Суд повинен також нагадати, що, як слушно наголосила Комісія, Конвенція є живим інструментом і повинна тлумачитися у світлі умов сьогодення (п. 31)», чим і керується суд у даній справі.
		Відтак, враховуючи вищенаведене у сукупності, суд приходить до висновку про відсутність з боку відповідача порушень прав, свобод чи інтересів позивача, визначених Законом України «Про звернення громадян», що у свою чергу зумовлює висновок суду про відсутність підстав для задоволення позову та, відповідно, про відмову у задоволенні позову у повному обсязі, тобто і з урахуванням позовних вимог похідних від першої позовних вимог. При цьому, враховуючи положення ст. 139 КАС України відсутні підстави для відшкодування судових витрат, витрат на правову допомогу.
		Наведені позивачем доводи та надані матеріали не спростовують наведених вище висновків суду та не доводять зворотного.
		У взаємозв`язку з наведеним слід зазначити, що відповідно до п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено судом у даній справі.
		На підставі вищевикладеного та керуючись положеннями статтями 2, 5 - 11, 19, 72 - 77, 90, 139, 241 - 246, 250, 251, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
		В И Р І Ш И В:
		У задоволенні позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , р.н.о.к.п.п.: НОМЕР_1 ) відмовити у повному обсязі.
		Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України. Рішення суду може бути оскаржено за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295 - 297 Кодексу адміністративного судочинства України з урахуванням положень п/п. 15.5 п. 15 Розділу VII "Перехідні положення" КАС України (в редакції Закону № 2147-VIII) та п. 3 Розділу VI «Прикінцеві положення» КАС України (в редакції Закону України від 30 березня 2020 року № 540-IX). 
		 
		Суддя                                                                                          О.А. Кармазін

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...