Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 826/25472/15 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо; звільнення з публічної служби, з них.
Надіслано для оприлюднення: 09.06.2020. Зареєстровано: 09.06.2020. Забезпечено надання загального доступу: 10.06.2020.
Дата набрання законної сили: 04.06.2020
Номер судового провадження: A/855/5325/20

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		  ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 826/25472/15                                       Прізвище судді (суддів) першої інстанції: 
		                                                                                                                                 Келеберда В.І.
		 
		П О С Т А Н О В А
		І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И
		 
		04 червня 2020 року                                                                                            м. Київ
		 
		Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
		головуючого - судді            Костюк Л.О.;                    
		суддів:                                  Бужак Н.П., Василенка Я.М..;
		за участю секретаря:        Несін К.В.,
		 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду апеляційні скарги ОСОБА_1 , Офісу Генерального прокурора на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від    13 лютого 2020 року (розглянута за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін, м. Київ, дата складання повного тексту рішення - відсутня) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання протиправним та скасування наказу Генерального прокурора України від 02 грудня 2014 року №2732ц, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зобов`язання вчинити дії, -
		 
		В С Т А Н О В И Л А:
		 
		У листопаді 2015 року, ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Генеральної прокуратури України (далі - відповідач) та з урахуванням поданого 11 жовтня 2019 року уточненого адміністративного позову просить суд:
		- визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора України №2732ц від 02 грудня 2014 року про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника відділу організації представництва інтересів громадян та держави в судах Управління правозахисної діяльності, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України;
		- поновити ОСОБА_1 на посаді начальника відділу організації представництва інтересів громадян та держави в судах Управління правозахисної діяльності, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України або на іншій рівнозначній посаді в Генеральній прокуратурі України (Офісі Генерального прокурора);
		- допустити до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника відділу організації представництва інтересів громадян та держави в судах Управління правозахисної діяльності, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України або на іншій рівнозначній посаді в Генеральній прокуратурі України (Офісі Генерального прокурора);
		- стягнути з відповідача на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 06 листопада 2015 року і до моменту фактичного поновлення на роботі;
		- зобов`язати Міністерство юстиції України вилучити з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», відомості стосовно ОСОБА_1 .
		Обґрунтовуючи позов, позивач зазначає, що починаючи з 09 липня 2014 року обіймав посаду начальника відділу організації представництва інтересів громадян та держави в судах Управління правозахисної діяльності, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України.
		З 23 жовтня 2014 року позивач перебував у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, та по закінченню відпустки - 07 лютого 2015 року мав вийти на роботу, проте, з`явившись до Генеральної прокуратури України дізнався, що його було звільнено ще 02 грудня 2014 року із займаної посади відповідно до оскаржуваного наказу про звільнення. 
		Звільнення відбулося з підстав, передбачених статтею 15 Закону України «Про прокуратуру», частиною другою статті 3 Закону України «Про очищення влади» (далі - Закон №1682-VII) та за пунктом 72 статті 36 КЗпП України, у зв`язку з обійманням позивачем у період з 23 березня 2010 року по 28 лютого 2014 року посади прокурора Печерського району міста Києва, що відповідає критеріям, визначеним в пункті 8 частини першої статті 3 Закону №1682-VII. 
		Звільнення позивач вважає незаконним та безпідставним, оскільки відповідачем, на його думку, порушено норми Конституції України, звужено зміст та обсяг прав і свобод людини, при цьому не доведено обставини вчинення ним безпосередньо правопорушень, направлених на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_4 . Посилання на наявність трудових відносин з органами прокуратури у період, визначений частиною третьою статті 1 Закону №1682-VII, без доведення його вини у сприянні узурпації влади, позивач вважає неприпустимими, та стверджує, що звільнення відбулося лише за формальними підставами, із застосуванням принципу колективної відповідальності, що суперечить нормам Конституції та законів України.
		Посилаючись на такі та інші підстави, ОСОБА_1 звернувся до суду з даним адміністративним позовом та просить його задовольнити.   
		Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від    13 лютого 2020 року адміністративний позов задоволено частково.
		Визнано протиправним та скасовано наказ Генеральної прокуратури України № 2732-ц від 02 грудня 2014 року про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника відділу організації представництва інтересів громадян та держави в судах Управління правозахисної діяльності, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України.
		Поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника відділу організації представництва інтересів громадян та держави в судах Управління правозахисної діяльності, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України або на іншій рівнозначній посаді з 03 грудня 2014 року.
		Стягнено з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 03 грудня 2014 року по 16 грудня 2015 року у розмірі 146      286,40 грн. (сто сорок шість тисяч двісті вісімдесят шість грн. 40 коп.).
		Допущено до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника відділу організації представництва інтересів громадян та держави в судах Управління правозахисної діяльності, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України або на іншій рівнозначній посаді та стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць у розмірі 12 096,87 грн. (дванадцять тисяч дев`яноста шість грн. 87 коп.).
		Зобов`язано Офіс Генерального прокурора надати до Міністерства юстиції України відомості про відсутність підстав для застосування до ОСОБА_1 заборон, визначених статтею 1 Закону України «Про очищення влади».    
		В решті позовних вимог відмовлено.
		Не погоджуючись з зазначеним судовим рішенням, позивачем та відповідачем подано апеляційні скарги.
		Так, позивач просить суд скасувати п.4 резолютивної частини рішення  частині періоду вимушеного прогулу з 03.12.2014 по 16.12.2015 та суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 146    286, 40 грн., яка підлягає стягненню з відповідача та ухвалити у цій частині нове рішення, яким стягнути з відповідача на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період 03.12.2014 по 16.12.2015 у розмірі 1    647    478, 48 грн., з мотивів неповного з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків суду першої інстанції обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи та в іншій частині рішення лишити без змін, а відповідач просить - скасувати в частині задоволення  позовних вимог та прийняти нову, якою відмовити в задоволенні позову.
		Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла наступного висновку, що апеляційна скарга позивача підлягає задоволенню, апеляційна скарга відповідача залишенню без задоволення, а постанова суду - скасуванню з таких підстав.
		Як встановлено судом першої інстанції, що відповідно до трудової книжки ОСОБА_1 працює в органах прокуратури з листопада 2001 року. Відповідно до наказу Генерального прокурора України від 09 липня 2013 року №1386-ц ОСОБА_1 призначено начальником відділу організації представництва інтересів громадян та держави в судах Управління правозахисної діяльності, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України.
		Наказом Генерального прокурора України від 23 жовтня 2014 року №2730-ц позивачу за його заявою надано відпустку по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку до 07 листопада 2015 року.
		Згідно з розпорядженням Генерального прокурора України від 04 листопада 2014 року №358 з 21 листопада 2014 року розпочато перевірку достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою і четвертою статті 1 Закону № 1682-VII, стосовно посадових та службових осіб Генеральної прокуратури України.
		Відповідно до статті 4 Закону № 1682-VII особи, які перебувають на посадах, визначених у пунктах 1-10 частини першої статті 2 цього Закону, подають керівнику, зазначеному у частині четвертій статті 5 цього Закону, власноручно написану заяву, у якій повідомляють про те, що до них застосовуються заборони, визначені частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону або повідомляють про те, що до них не застосовуються заборони, визначені частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону, або повідомляють про те, що до них не застосовуються відповідні заборони, та про згоду на проходження перевірки, згоду на оприлюднення відомостей щодо них відповідно до цього Закону.
		Заява подається не пізніше ніж на десятий день з початку проведення перевірки у відповідному органі.
		Як вбачається з наявних у справі матеріалів, ОСОБА_1 заяву про проведення перевірки, передбаченої Законом №1682-VII не подавав.
		Управлінням кадрового забезпечення Генеральної прокуратури України згідно з розпорядженням від 04 листопада 2014 року №358 протягом десяти днів на підставі відомостей, наявних у особовій справі ОСОБА_1 , перевірено підстави для не застосування заборон, передбачених Законом №1682-VII, на основі критеріїв, визначених пунктами 1-8 частини другої, пунктами 1-2 частини четвертої статті 3 Закону. 
		За результатами перевірки з`ясовано, що у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року позивач обіймав посаду прокурора Печерського району міста Києва (керівника прокуратури району у місті Києві), передбачену пунктом 4 частини другої статті 3 Закону №1682-VII та не був звільнений з неї за власним бажанням, про що складено довідку від 01 грудня 2014 року (а.с.103). 
		Оскаржуваним наказом Генерального прокурора України № 2732-ц від 02 грудня 2014 року позивача звільнено з посади начальника відділу організації представництва інтересів громадян та держави в судах Управління правозахисної діяльності, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України з підстав, передбачених статтею 15 Закону України «Про прокуратуру», частиною другою статті 3 Закону України «Про очищення влади» (далі - Закон №1682-VII) та за пунктом 72 статті 36 КЗпП України.
		Законність або протиправність наказу Генерального прокурора України від 02 грудня 2014 року №27329-ц щодо звільнення ОСОБА_1 складає предмет даної адміністративної справи.
		Колегія суддів звертає увагу на те, що з пояснень позивача судом першої інстанції встановлено, що 06 листопада 2015 року останній з`явився на робоче місце, де його сповістили про звільнення під час перебування у відпустці по догляду за дитиною. При цьому позивач наполягає, що жодних наказів або повідомлень за адресою реєстрації не отримував, а дізнався про звільнення саме 06 листопада 2015 року, та у цей же день звернувся до відповідача із заявою щодо проведення перевірки дій осіб, які включили його до переліку осіб, які підлягають звільненню відповідно до пункту 72 статті 36 КЗпП України та 18 листопада 2015 року звернувся до суду з даним адміністративним позовом. 
		Надаючи правову цінку обставинам та матеріалам справи, а також наданим додатковим поясненням та запереченням сторін, колегія суддів зазначає наступне.
		Щодо підстав для видання оскаржуваного наказу, колегія суддів зазначає наступне.
		Так, 16 жовтня 2014 року набув чинності Закон України «Про очищення влади», яким передбачені підстави та порядок проведення процедури люстрації щодо посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування. Відповідно до частини другої статті 1 зазначеного Закону очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_4 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах верховенства права та законності; презумпції невинуватості; індивідуальності відповідальності та гарантування права на захист.
		Законом №1682-VII визначаються правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації), передбачається перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з люстрації.
		Для застосування заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону №1682-VII щодо таких посад передбачені два критерії здійснення люстрації, а саме: щодо осіб, які обіймали сукупно не менше одного року визначені законом посади в період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року (перебування на посаді Президента України В . Януковича) або обіймали таку посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені в цей період за власним бажанням (події на Майдані), з відповідної посади, зокрема: за пунктом 4 частини другої статті 3 статті 1 Закону №1682-VII - керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах у місті Києві.
		Водночас, відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
		Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними, Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (стаття 22 Конституції України). 
		Згідно статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені свободи, передбачені статтями 24, 25, 27-29, 40, 47, 51, 52, 55-63 Конституції України.
		Випадки обмеження і звуження змісту і обсягу прав і свобод людини неодноразово були предметом розгляду Конституційного Суду України. Так, у рішенні №5-рп/2005 від 22 вересня 2005 року у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 92, пункту 6 розділу X «Перехідні положення» Земельного кодексу України (справа про постійне користування земельними ділянками) Конституційний Суд України зазначив: звуження змісту і обсягу прав і свобод є їх обмеженням. У традиційному розумінні діяльності визначальними поняттями змісту прав людини є умови і засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб їх існування та розвитку. Обсяг прав людини - це їх сутнісна властивість, виражена кількісними показниками можливостей людини, які відображені відповідними правами, що не є однорідними та загальними. Загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порушена.          
		Відповідно до частини другої статті 38 Конституції України громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.
		Згідно статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
		Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
		Отже, з викладених норм Конституції України вбачається, що одним із принципів дії правової системи в Україні визначено принцип верховенства права та встановлено, що права і свободи можуть бути обмежені виключно у випадках, передбачених Конституцією України, а саме, у разі введення воєнного або надзвичайного стану.
		За приписами статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, людина, її права і свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні правовідносини.
		За правилами Загальної декларації з прав людини та ряду інших актів міжнародного права та з наявної сталої практики Європейського суду з прав людини та висновків Європейської комісії «За демократію через право» (Венеціанської комісії) вбачається неможливість піддавати особу безпідставному втручанню у його особисте і сімейне життя, заборону безпідставного посягання на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань.
		Статтею 25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року встановлено, що кожен громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації, згаданої в статті 2, і без необґрунтованих обмежень право і можливість: брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних представників; голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі загального й рівного виборчого права при таємному голосуванні та забезпечують свободу волевиявлення виборців; допускатися в своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби. Це положення визначає, що всі держави-учасниці зазначеного Пакту незалежно від конституційної структури повинні запровадити таку систему доступу до державної служби, виборів та участі у веденні державних справ, яка ефективно гарантувала б дотримання цього положення.
		У пункті «а» частини першої статті 1 Конвенції про дискримінацію в галузі праці та занять від 25 червня 1958 року № 111 передбачено, що термін «дискримінація» охоплює будь-яке розрізнення, недопущення або перевагу, що робиться за ознакою раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних переконань, іноземного походження або соціального походження і призводить до знищення або порушення рівності можливостей чи поводження в галузі праці та занять.
		Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (надалі - Конвенція), що була ратифікована Законом України N 475/97-ВР від 17 липня 1997 року, та відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, вказує в статті 6, що кожен, кого звинувачено у вчиненні правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.
		Люстраційна процедура не може слугувати покаранням, оскільки це прерогатива кримінального права. Якщо норми національного закону допускають упровадження обмеження прав, гарантованих Конвенцією, то такі обмеження мають бути достатньо індивідуальні. Люстраційні процедури мають відповідати критеріям доступності, а при розгляді справ про люстрацію мають бути дотримані всі стандарти справедливого судового розгляду та вимог, передбачених статтею 6 Конвенції щодо кримінальних проваджень. Зокрема, особі, яка піддається люстрації, мають бути забезпечені всілякі гарантії, притаманні кримінальному переслідуванню. Такими гарантіями передусім має бути презумпція невинуватості (рішення ЄСПЛ у справі « Матиєк проти Польщі «).
		У рішенні по справі «Турек (Turek) проти Словаччини» (люстрація) від 14 лютого 2006 року № 57986/00 Суд постановив, що держава-сторона, яка вводить засоби люстрації, які, на думку Суду, можуть бути втручанням в право на повагу до приватного життя - має забезпечити, щоб особи, піддані такій процедурі, користувалися всіма конвенційними процесуальними гарантіями, що стосуються кожного провадження в зв`язку із застосуванням засобів люстрації.
		Якщо держава вживає заходів морального очищення, вона повинна гарантувати, що особи, зачіпаються такими заходами, користуються всіма процесуальними гарантіями відповідно до Конвенції щодо будь-якого судового розгляду, що відноситься до застосування таких заходів (пункт 115 вказаного рішення).
		Згідно статті 8 Конвенції, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
		Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
		Зі сталою практикою Європейського Суду, приватне життя «охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру» (див. п. 25 «C. проти Бельгії» від 07.08.1996 року (Reports 1996)). Стаття 8 Конвенції «захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом» (див. п. 61 рішення Суду у справі «Pretty проти Сполученого Королівства» (справа № 2346/02, ECHR 2002)). Поняття «приватне життя» не виключає в принципі діяльність професійного чи ділового характеру. Адже саме у діловому житті більшість людей мають неабияку можливість розвивати відносини із зовнішнім світом (див. п. 29 рішення Суду у справі «Niemietz проти Німеччини» від 16.12.1992 року. Таким чином, обмеження, встановлені щодо доступу до професії, були визнані такими, що впливають на «приватне життя» (див. п. 47 рішення Суду у справі «Sidabras and Dћiautas проти Латвії» (справи №№ 55480/00 та 59330/00, ECHR 2004) і п.п. 22-25 рішення Суду у справі «Bigaeva проти Греції» від 28.05.2009 року (справа 26713/05)). Окрім того, було встановлено, що звільнення з посади становило втручання у право на повагу до приватного життя (див. п.п. 43-48 рішення Суду у справі «Ozpinar проти Туреччини» від 19.10.2010 року (справа № 20999/04)). З рештою, у статті 8 Конвенції йдеться про захист честі та репутації як частину права на повагу до приватного життя (див. п. 35 рішення Суду у справі «Pfeifer проти Австрії» від 15.11.2007 року (справа № 12556/03) та п.п. 63 та 64 рішення Суду у справі «A. проти Норвегії» від 09.04.2009 року (справа № 28070/06), п. 165 рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11)).
		Держава-відповідач нестиме відповідальність за Конвенцією за порушення прав людини, спричинені діями її представників при виконанні ними своїх службових обов`язків (див., наприклад, рішення у справі «Крастанов проти Болгарії» (Krastanov v. Bulgaria), заява № 50222/99, п. 53, від 30 вересня 2004 року). Проте держава також нестиме відповідальність, якщо її представники перевищують межі своїх повноважень або діють всупереч інструкціям (див. рішення у справах «Молдован та інші проти Румунії (№ 2)» (Moldovan and Others v. Romania (no. 2), заяви №№ 41138/98 і 64320/01, п. 94, ECHR 2005-VII (витяги), та «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), від 18 січня 1978 року, п. 159, Series А № 25). Для того, щоб встановити, чи можна покласти на державу відповідальність за незаконні дії її представників, вчинені поза межами виконання ними службових обов`язків, Суду необхідно дослідити всю сукупність обставин і розглянути характер та контекст поводження, про яке йдеться (див. стосовно статті 2 Конвенції рішення у справі «SAЉO GORGIEV проти Колишньої Югославської Республіки Македонії» (<…>), заява № 49382/06, п. 48, ECHR 2012 (витяги)).
		Словосполучення «відповідно до закону» вимагає, по-перше, аби оспорюваний захід мав юридичну основу у національному праві. По-друге, воно стосується якості закону, про який ідеться, і передбачає вимогу, що такий закон має бути доступний для відповідної особи, яка, крім того, повинна мати можливість передбачити його наслідки для себе, і такий закон повинен відповідати принципу верховенства права (див. з-поміж інших джерел п. 55 рішення Суду у справі «Kopp проти Швейцарії» від 25.03.1998 року (Reports of Judgment sand Decisions 1998-II)).
		Зазначене словосполучення означає, зокрема, що норми національного права мають бути достатньо передбачуваними, аби вказати особам на обставини та умови, за яких органи влади мають право вдатися до заходів, які впливатимуть на конвенційні права цих осіб (див. п. 39 рішення Суду у справі «C.G. and Others проти Болгарії» від 24 квітня 2008 року (справа № 1365/07)). Більше того, закон повинен надавати певний ступінь юридичного захисту від свавільного втручання з боку органів влади. Наявність спеціальних процесуальних гарантій є важливою у цьому контексті. Те, що вимагається через такі гарантії, буде залежати, принаймні до певної міри, від характеру та ступеня втручання, що розглядається (див. п. 46 рішення Суду у справі «P.G. and J.H. проти Сполученого Королівства» (справа № 44787/98, ECHR 2001-IX)).
		Тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов`язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду (див. рішення у справі «Скордіно проти Італії» (Scordino v. Italy) (№ 1) [ВП], № 36813/97, пункти 190 та 191, ECHR 2006-V та п.52 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Щокін проти України» (заяви №№ 23759/03 та 37943/06), від 14 жовтня 2010 року, яке набуло статусу остаточного 14 січня 2011 року).
		Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 73, від 15 вересня 2009 року). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pincv. The Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене вище рішення у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelasv. Croatia), заява №38767/07, п. 74, від 18.10.2011 року). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pincv. The Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII), а також рішення у справі «Ґаші проти Хорватії» (Gashiv. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі «Трґо проти Хорватії» (Trgov. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року, також Рішення у справі «Рисовський проти України» (Rysovskyy v. Ukraine) від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04, п.71).
		Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення ЄСПЛ у справі Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).
		Рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (див. п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 р.).
		Однак, статтю 6 пункт 1 Конвенції не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін (Рішення Європейського прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 року).
		Крім того, Венеціанська комісія у своєму Висновку від 16 грудня 2014 року № 788/2014 СDL-АD(2014)044 зазначила: «За Законом «Про люстрацію» особи, які підпадають під люстрацію, не мають можливості довести, що, незважаючи на посаду, яку вони обіймали, вони не брали участі в будь-яких порушеннях прав людини і не вживали або не підтримували антидемократичні заходи. ... На думку Комісії, однак, той факт, що Закон «Про люстрацію» виключає фактор часу в цілому, незалежно від тяжкості минулої поведінки, вступає в конфлікт із принципом «індивідуальної відповідальності», на якому має бути заснована люстрація (стаття 1.2). Навіть добровільна відставка з посади до 22 лютого 2014 року не буде достатньою щоб звільнити особу від люстрації.
		У пункті 64 проміжного Висновку від 16 грудня 2014 року № 788/2014 СDL-АD (2014)044 щодо Закону України «Про очищення влади» (Закону «Про люстрацію») Венеціанська комісія констатувала: «Закон «Про люстрацію» не відповідає цим вимогам. За винятком осіб, зазначених у статтях 3.5, 3.6 та 3.7, встановлення індивідуальної провини незалежним органом не вимагається. Заборона доступу до державних функцій, що застосовується до цих осіб, заснована на простому факті обіймання певної посади з подальшою презумпцією винуватості. У той час, як цей підхід може бути прийнятним щодо осіб, що обіймали високі посади в комуністичний період і в деяких найважливіших державних установах, у всіх інших випадках вина має бути доведена на основі індивідуальних вчинків. Якщо сам факт належності до партії, організації або адміністративного органу старого режиму є підставою для заборони обіймати державні посади, то така заборона зводиться до форми колективного та дискримінаційного покарання, яка несумісна з нормами в галузі прав людини. Тому люстрація ризикує стати політичним інструментом для придушення опонентів».
		Крім того, Венеціанська комісія зауважила: «Відповідно до Керівних принципів люстрація має стосуватися осіб, які відіграли важливу роль у вчиненні серйозних порушень прав людини або які обіймали керівну посаду в організації, відповідальній за серйозні порушення прав людини; ніхто не може бути предметом люстрації виключно через особисті думки і переконання; свідомі співробітники можуть бути люстровані тільки якщо їх дії насправді завдали шкоди іншим і вони знали або повинні були знати про це» (пункт 62).
		Аналогічний висновок Венеціанська комісія зробила і щодо люстрації в Албанії: «Особи, які наказували, вчиняли чи суттєво сприяли вчиненню серйозних порушень прав людини, можуть бути дискваліфіковані для зайняття певних посад; якщо організація вчиняла серйозні порушення прав людини, член, працівник чи агент вважатимуться такими, що брали участь у цих порушеннях, якщо вони були високопоставленими працівниками такої організації, крім випадків, коли вони покажуть, що не брали участі у плануванні, керівництві чи виконанні таких заходів, методів чи дій» (підпункт «h» пункту 20 розділу 3 Висновку Венеціанської комісії щодо Закону про чистоту високопосадовців державних органів та виборних осіб Албанії № 524/2009 від 13 жовтня 2009 року).
		У Висновку Венеціанської комісії від 14-15 грудня 2012 року № 694/2012 СDL-АD(2012)028 щодо Закону «Про визначення критерію для обмеження повноважень несення державної служби, доступу до документів та оприлюднення інформації про колабораціонізм із органами державної безпеки» (Закону «Про люстрацію») колишньої Югославської Республіки Македонія Венеціанська комісія констатувала: «... Мета люстрації перш за все полягає в захисті демократії від ремінісценцій тоталітаризму, другорядною метою люстрації, підпорядкованою реалізації першочергової мети, є індивідуальне покарання осіб, які співпрацювали з тоталітарним режимом...» (пункт 16 розділу А).
		Згідно із пунктами 12, 13 Рекомендації Парламентської асамблеї Ради Європи № 1096 «Про заходи щодо ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем», (Dос. 7568 від 3 червня 1996 року), люстраційні заходи можуть бути сумісними з принципами демократичної та правової держави, якщо буде дотримано принцип індивідуальної вини, яка має бути доведена в кожному конкретному випадку, а особі, яка піддається люстраційній процедурі, буде гарантовано право на захист, презумпція невинуватості та право на оскарження до суду.
		Відповідно до пункту «і» Рекомендації ПАРЄ нікого не може бути піддано люстрації виключно за зв`язок з якоюсь організацією або участь у її діяльності, яка була законною на час такого зв`язку або діяльності (крім випадків, викладених лише у підпункті «h»), або за особисті думки чи переконання.
		Пунктом «h» зазначеної Рекомендації встановлено, «що особи, які видали накази, скоїли або значною мірою сприяли скоєнню серйозних порушень прав людини, можуть бути відсторонені від посади; якщо організація вчинила серйозні порушення прав людини, її член, співробітник або уповноважений вважається таким, що залучався до цих порушень, обіймаючи високу посаду в цій організації, якщо тільки він не доведе, що не брав участі у плануванні, спрямуванні або здійсненні такої політики, практики або дій».
		Згідно статті 14 Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, вчинену у частині політичних положень (преамбула, стаття 1, розділи I, II, VII) від 21 березня 2014 року в м. Брюсселі та у частині торговельно-економічних і галузевих положень (розділи III, IV, V, VI) 27 червня 2014 року в м. Брюсселі, ратифікованої Законом України, від 16 вересня 2014 року № 1678-VII «Про ратифікацію Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони», в рамках співробітництва у сфері юстиції, свободи та безпеки Сторони надають особливого значення утвердженню верховенства права та укріпленню інституцій усіх рівнів у сфері управління загалом та правоохоронних і судових органів зокрема. Співробітництво буде спрямоване, зокрема, на зміцнення судової влади, підвищення її ефективності, гарантування її незалежності та неупередженості та боротьбу з корупцією. Співробітництво у сфері юстиції, свободи та безпеки буде відбуватися на основі принципу поваги до прав людини та основоположних свобод.
		На підставі вище зазначеного колегія суддів звертає увагу на те, що оскаржуваним наказом від 02 грудня 2014 року № 2732-ц позивач звільнений за пунктом 72 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України як такий, що обіймав посаду, передбачену пунктом 4 частини другої статті 3 Закону №1682-VII (керівника прокуратури району у м. Києві) та не був звільнений з неї за власним бажанням, тобто на підставі одного лише факту зайняття ним у минулому зазначеної посади. 
		При цьому, виходячи з викладеного вище, метою Закону України «Про очищення влади» є недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_4 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах верховенства права та законності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності та гарантування права на захист.
		Виходячи з мети Закону, на думку суду апеляційної інстанції, перш ніж застосувати до позивача передбачені у цьому Законі заходи відповідальності, Генеральна прокуратура України зобов`язана була здійснити певні заходи щодо встановлення особистої участі ОСОБА_1 та доведення його вини у вчинені правопорушень, що сприяли узурпації влади В. Януковича, підриву основ національної безпеки і оборони, протиправному порушенню прав і свобод людини.
		Тобто, вина позивача повинна бути доведена у встановленому законом порядку та ґрунтуватися на належних та допустимих доказах, здобутих законним шляхом.
		Відповідно до частини другої статті 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.
		Під час розгляду справи як у суді першої інстанції так і до суду апеляційної інстанції відповідачем не було надано доказів вчинення конкретно позивачем зазначених вище правопорушень, проведення стосовно нього будь-яких службових розслідувань, а отже, його вина у сприянні узурпації влади жодним чином не встановлена.
		Звільнивши позивача з посади лише з обставин зайняття ним у певний період посади прокурора Печерського району міста Києва, застосувавши до нього міру колективної відповідальності лише за формальними ознаками, відповідач таким чином порушив норми Конституції України, яка має найвищу юридичну силу, та діяв не у спосіб, та не з метою, що встановлені Законом.
		Парламентська Асамблея Ради Європи в пункті 12 резолюції №1096 (1996) відзначила, що люстраційні або інші адміністративні заходи, які запроваджує держава, будуть сумісними з принципами демократичної та правової держави лише якщо дотримано критеріїв стосовно того, щоб принцип вини був індивідуальним, а не колективним, і мав бути встановленим у кожному конкретному випадку. Також зазначено, що повинні гарантуватися право на захист та презумпція невинуватості.
		У пункті 13 цієї ж резолюції рекомендовано проводити такі заходи відповідно до Керівних принципів щодо забезпечення дотримання люстрацій ними законами та подібними адміністративними заходами вимог правової держави. Згідно з принципом 1 проведення люстрації має здійснюватися спеціально утвореною комісією у складі шанованих суспільством осіб, які пропонуються Главою держави та затверджуються Парламентом. Згідно з принципом 7 дискваліфікація особи не повинна перевищувати п`яти років, оскільки не слід недооцінювати можливості позитивних змін у ставленні та звичках осіб.
		Натомість, у Законі України «Про очищення влади» термін обмежень на зайняття посад в органах влади складає 10 років, що означає для позивача неможливість обіймати посади державної служби за умов відсутності підтверджених обставин скоєних ним порушень законодавства, або сприяння іншим особам у вчиненні таких порушень, протягом 10 років.
		Принцип 8 зазначених вище рекомендацій вказує, що тільки особи, які наказували вчиняти, або вчиняли серйозні порушення прав людини, або суттєво допомагали в їх учиненні, можуть бути дискваліфіковані.
		Отже, зазначеним у сукупності підтверджується, що приймаючи оскаржуваний наказ про звільнення ОСОБА_1 , Генеральна прокуратура України не врахувала основоположних принципів очищення влади, які розроблені міжнародними організаціями, тому застосування до позивача положень Закону України «Про очищення влади» є передчасним і не відповідає викладеним стандартам забезпечення прав людини при здійсненні люстраційних процесів.
		На підставі вище зазнаеного, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції щодо безпідставності застосування до позивача положень Закону № 1682-VII, не застосування Генеральною прокуратурою України жодного правового інструментарію для доведення його вини у діях, викорінення яких ставиться у ньому за мету, суд дійшов висновку про протиправність оскаржуваного наказу Генеральної прокуратури України від 02 грудня 2014 року № 2732-ц з необхідністю його скасування, тобто задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , поновлення його на посаді та стягнення з Офісу Генерального прокурора на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу, починаючи з 03 грудня 2014 року.
		Щодо вимоги позивача про поновлення останнього на роботі, колегія суддів зазначає наступне.
		Так, згідно з частиною 1 статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
		За постановою Верховного Суду України від 21 травня 2014 року у справі №6-33цс14 у разі встановлення факту звільнення без законної підстави або з порушенням передбаченого законом порядку суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.
		Європейський суд з прав людини у рішенні від 09 січня 2013 року у справі «Волков проти України», звертаючи увагу на необхідність поновлення особи на посаді як способу відновлення порушених прав, зазначив, що рішення суду не може носити декларативний характер, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.
		Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
		          Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права має бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.
		На підставі вище зазначеного, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що для забезпечення ефективного захисту прав позивача останнього слід поновити на роботі в Офісі Генерального прокурора на посаді начальника відділу організації представництва інтересів громадян та держави в судах Управління правозахисної діяльності, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією або на іншій рівнозначній посаді.
		Проте, колегія суддів вважає помилковими висновки суду першої інстанції в частині щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, та зазначає наступне.
		Відповідно до вимог статті 235 Кодексу законів про працю України, у разі звільнення без законної підстави працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
		Отже, виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу.
		Законом не передбачено будь - яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин.
		Таким чином, посилання суду першої інстанції, на пункт 32 постанови    Пленуму Верховного Суду України від    06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» є помилковим, оскільки викладені в ньому роз`яснення були зроблені з урахуванням вимог закону, зокрема частини 3 статті 117 КЗпП, яку виключено на підставі Закону України від 20 грудня 2005 року № 3248-    IV    «Про внесення змін до Кодексу законів про працю    України» та помилково здійснив обрахування суми середнього заробітку без врахування середнього заробітку на період працевлаштування, а саме період роботи з 17.12.2015 року у ТОВ "Юридична компанія Льва Толстого", а потім в Адвокатському об`єднанні «А ЛІНЕА», де працює по даний час.
		Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 20.06.2018 року у справі №826/808/16, від 26.09.2018 року у справі №813/2067/16, від 26 травня 2016 року у справі № 6-511цс16.
		Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 256 Кодексу законів про працю України, негайно виконуються постанови про поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
		Відповідно до частини 1 статті 27 Закону України «Про оплату праці» порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
		Таким нормативно-правовим актом є постанова Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 «Про затвердження порядку обчислення середньої заробітної плати». Даною постановою визначено, що середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана виплата, тобто, що передують дню звільнення працівника з роботи.
		При цьому, згідно з п. 5 наведеного вище Порядку основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з п. 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців роботи (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
		Після визначення середньоденної заробітної та розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді ( абз. 2 п. 8 Порядку).
		Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим із дотриманням вимог законодавства ( абз. 3 п. 8 Порядку).
		Визначаючи розмір середнього заробітку позивача за час вимушеного прогулу, суд апеляційної інстанції виходить з наступних розрахунків, здійснених за наявними у матеріалах справи доказами та у відповідності з вищевказаним нормативно - правовим актом.
		Як видно з матеріалів справи, період вимушеного прогулу  ОСОБА_1  становить з 03.12.2014 року по 13.02.2020 року, тобто 1302 днів.
		Визначаючи розмір середнього заробітку позивача за час вимушеного прогулу, суд першої інстанції вірно виходив з довідки відповідача від 30 листопада 2015 року № 18-2592вих15, згідно якої середня заробітна плата позивача, обчислена за останні 2 місяці роботи за вирахуванням сум обов`язкових платежів до бюджету, становить 12 096,87 грн.
		Отже, за розрахунком середньоденний заробіток позивача становить: 24 193,74 грн. (заробітна плата за 2 останні місяці) / 43 робочих днів  (жовтень 2014 року - 23 робочі дні, листопад 2014 року - 20 робочих днів) = 562, 64 грн.
		Відповідно до пункту 38 Постанови від 06 серпня 2019 року у справі № 640/4691/18 Верховний Суд, скасовуючи рішення, звернув увагу судів першої та апеляційної інстанції на необхідність суворого дотримання положень пункту 10 Порядку, згідно з яким, у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. Коефіцієнт підвищення визначається шляхом ділення тарифної ставки (посадового окладу), встановленого працівнику після підвищення, на тарифну ставку (посадовий оклад), що була встановлена до підвищення.
		Вказана правова позиція щодо застосування коефіцієнту коригування передбаченого п.10 Порядку також викладена в постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 804/8042/17, а також відображена у сталій судовій практиці, сформованій, зокрема, при розгляді справ № 826/6973/15, № 826/17605/14, № 826/20119/14, 826/17787/14.
		Упродовж часу вимушеного прогулу позивача посадові оклади працівників прокуратури підвищувались двічі постановами Кабінету Міністрів України від 09.12.2015 №1013 «Про упорядкування структури заробітної плати, особливості проведення індексації та внесення змін до деяких нормативно-правових актів» та від 30.08.2017 № 657 «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України щодо оплати праці працівників прокуратури».
		Посадовий оклад позивача, відповідно до вимог постанови Кабінету Міністрів України від 31.05.2012 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» № 505, на час звільнення становив 2    716, 00 грн., а середня заробітна плата, обчислена за останні 2 місяці роботи становила 12 096,87 грн. 
		Відповідно абз. 12 п.п. 3 п. 1 постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2015 № 1013 підвищено на 25 відсотків посадові оклади керівних працівників, спеціалістів і службовців, розміри яких затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 31.05.2012 № 505.
		Отже, з 01.12.2015 розмір місячного посадового окладу начальника відділу організації представництва інтересів громадян та держави в судах Управління правозахисної діяльності, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України внаслідок підвищення став складати 3    395, 00 грн. (25% від 2 716 грн. = 679, 00 грн.; 2    716, 00 грн. + 679, 00 грн. = 3    395, 00 грн.).
		Згідно, постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 657 «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України щодо оплати праці працівників прокуратури» якою внесено зміни до Постанови Кабінету Міністрів України «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» від 31.05.2012 № 505, підвищено розміру посадового окладу з 06.09.2017 року.
		Відповідно до зазначених вище змін із Додаток 1 «посадових окладів працівників Генеральної прокуратури України» до Постанови Кабінету Міністрів України від 31.05.2012 року № 505 затверджено у новій редакції, відтак посадовий оклад за посадою позивача встановлено у розмірі 9    140, 00 грн.
		На підставі п. 4 виключено абз. 12 п.п. 3 п. 1 постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2015 № 1013 «Про упорядкування структури заробітної плати, особливості проведення індексації та внесення змін до деяких нормативно-правових актів» щодо підвищення на 25 відсотків посадових окладів керівних працівників, спеціалістів і службовців, розміри яких затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 31.05.2012 № 505.
		Таким чином, з урахуванням указаних підвищень посадових окладів прокурорсько-слідчим працівникам, за періоди з часу звільнення з посади з органів прокуратури, розміри посадового окладу за посадою позивача складали:
		- з 03 грудня 2014 року до 30 листопада 2015 року - 2 716, 00 грн.;
		- з 01 грудня 2015 року до 05 вересня 2017 року - 3 395, 00 грн.;
		- з 06 вересня 2017 року до 13.02.2020 (дата винесення рішення суду першої інстанції) - 9 140, 00 грн.
		Таким чином, передбачений п. 10 Порядку коефіцієнт підвищення, з урахуванням того, що у період з 03 грудня 2014 року до 30 листопада 2015 року оклад за посадою позивача складав 2 716, 00 грн., становить:
		-          з 01 грудня 2015 року по 05 вересня 2017 року - 1, 25 (оклад 3 395 грн. / оклад 2 716 грн.);
		-          з 06 вересня 2017 року по 03.02.2020 - 2, 69 (оклад 9 140 грн. / оклад 3 395 грн.).
		З 03 грудня 2014 року по 30 листопада 2015 року кількість робочих днів складає 247, а тому за вказаний період сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача, з урахуванням попередньо визначеної суми середньоденного розміру заробітної плати позивача (562,64 грн.), складає 138 972,08 грн. (247 х 562,64 грн.).
		З 01 грудня 2015 року по 05 вересня 2017 року (441 робочий день) середній заробіток за час вимушеного прогулу позивача, з урахуванням коефіцієнту підвищення (розраховано вище - 1,25), який застосовується до раніше визначеної суми середньоденного розміру заробітної плати позивача, складає 310 155, 30 грн. (562,64 грн. х 1,25=703,30 грн., 703, 30 грн. х 441 = 310 155,30 грн.).
		З 06 вересня 2017 року по день прийняття рішення судом першої інстанції у справі - 13 лютого 2020 року (610 робочих днів), середній заробіток за час вимушеного прогулу, з урахуванням коефіцієнту підвищення (розраховано вище - 2,69), який застосовується до раніше визначеної суми середньоденного розміру заробітної плати Позивача, збільшеного на попередній коефіцієнт підвищення, становить 1 198 351,10 грн. (703,30 грн. х 2,69 = 1 891,87 грн., 1 891,87 грн. х 610 = 1 154 040,7 грн.).
		Відтак, розмір заробітної плати за час вимушеного прогулу позивача складає 1 603 168,08 грн. (138 972,08 грн. + 310 155,30 грн. + 1 154 040,7 грн.).
		Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України, негайно виконуються рішення суду, зокрема, про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць.
		Відтак, рішення суду в частині поновлення позивача на посаді начальника відділу організації представництва інтересів громадян та держави в судах Управління правозахисної діяльності, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією або на іншій рівнозначній посаді в Офісі Генерального прокурора та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі стягнення за один місяць, а саме: 12 096, 87 грн. підлягає негайному виконанню.
		Щодо вимоги позивача про зобов`язання Міністерство юстиції України вилучити з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», відомості стосовно ОСОБА_1 , колегія суддів зазначає наступне.
		Так, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції щодо зобов`язання відповідача надати Реєстратору Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовані положення Закону України «Про очищення влади» - Міністерству юстиції України, відомості щодо відсутності підстав для застосування до ОСОБА_1 заборон, визначених статтею 1 Закону № 1682-VII, що сприятиме повному та ефективному захисту прав, свобод та інтересів позивача. 
		Та вказує, що позивачем надано належні та необхідні докази, які свідчать про обґрунтованість заявлених позовних вимог, які під час вирішення справи знайшли своє підтвердження. 
		Відповідачем протилежного не доведено, не надано достатніх та переконливих доказів у підтримку своєї позиції щодо предмету адміністративного позову. 
		Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції не в повній мірі досліджено обставини справи у зв`язку з чим порушено норми матеріального та процесуального права та зроблено помилковий висновок щодо часткового задоволення позовних вимог.
		Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 
		Згідно з ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень    та    у спосіб, що визначені    Конституцією    та    законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод    та    інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
		Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
		Згідно з ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
		Зі змісту частин 1-4 ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
		Відповідно до вимог ч. 1 та 2 ст. 317 Кодексу адміністративного судочинства України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю та ухвалення нового рішення є, зокрема, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи та неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається, крім іншого, неправильне тлумачення закону.
		Заслухавши у судовому засіданні доповідь головуючого судді, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та відзиву на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, постанова суду першої інстанції - скасуванню з прийняттям нового рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити. 
		Таким чином, оскільки суд першої інстанції не повно встановив обставини у справі, його висновки не відповідають обставинам справи, судове рішення ухвалене з порушенням норм матеріального права, тому рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від    13 лютого 2020 року підлягає частковому скасуванню.
		Керуючись ст.ст. 2, 10, 11, 241, 242, 243, 250, 251, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -
		 
		П О С Т А Н О В И Л А:
		 
		Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задоволити.
		Апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора - залишити без задоволення.
		Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від    13 лютого 2020 року - скасувати в частині стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 03 грудня 2014 року по 16 грудня 2015 року у розмірі 146    286,40 грн. (сто сорок шість тисяч двісті вісімдесят шість грн. 40 коп.).
		В цій частині винести нове рішення, яким:
		Стягнути з Офісу Генерального прокурора (01011, м. Київ, вул. Різницька 13/15, 00034051) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 03 грудня 2014 року по 13 лютого 2020 року у розмірі 1    603    168 ( одного мільйонна шести трьох тисяч ста шести десяти восьми) гривень  08 копійок без вирахування обов`язкових платежів.
		В іншій частині рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від    13 лютого 2020 року - залишити без змін.
		Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, проте на неї може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду в порядку та строки, передбачені ст. 329 КАС України.
		(Повний текст виготовлено - 09 червня 2020 року).
		 
		Головуючий суддя:                                                                      Л.О. Костюк          
		          
		Судді:                                                                                                      Н.П. Бужак,
		 
		                                                                                                                Я.М. Василенко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...