Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 120/4373/19-а : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо.
Надіслано для оприлюднення: 10.07.2020. Зареєстровано: 12.07.2020. Забезпечено надання загального доступу: 13.07.2020.
Дата набрання законної сили: 06.07.2020
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		П О С Т А Н О В А
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		Справа № 120/4373/19-а 
		Головуючий у 1-й інстанції: Дмитришина Р.М. 
		Суддя-доповідач: Біла Л.М. 
		 
		06 липня 2020 року
		м. Вінниця
		Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
		головуючого судді: Білої Л.М. 
		суддів: Гонтарука В. М. Курка О. П. 
		 
		розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Служби безпеки України на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 02 березня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Служби безпеки України про визнання бездіяльності неправомірною та зобов`язання вчинити дії, 
		В С Т А Н О В И В :
		В грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Служби безпеки України, в якому просив:
		- визнати протиправною бездіяльність Служби безпеки України щодо непроведення нарахування та виплати ОСОБА_1 у період з 2011 - 2017 роки індексації грошового забезпечення;
		- зобов`язати Службу безпеки України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 2011- 2017 роки;
		- визнати протиправною бездіяльність Служби безпеки України щодо непроведення 31 серпня 2017 року остаточного розрахунку при звільненні ОСОБА_1 з військової служби у запас Збройних Сил України;
		- зобов`язати Службу безпеки України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній розмір грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01 вересня 2017 року по 02 березня 2020 року включно. 
		Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 02 березня 2020 року позов задоволено в повному обсязі.
		Не погодившись з прийнятим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати судове рішення та прийняти нове, яким в задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.
		На обґрунтування доводів апеляційної скарги відповідач зазначає, що рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Зокрема, вказує, що СБУ, будучи бюджетною установою, утримується та фінансується з Державного бюджету України. Протягом 2011-2017 років грошові кошти на проведення індексації грошового забезпечення військовослужбовців Державним бюджетом України не передбачались, внаслідок чого розрахунок з військовослужбовцями на момент звільнення позивача з військової служби здійснювався в межах асигнувань помісячного розпису державного бюджету, як це передбачено бюджетним законодавством України. 
		Також відповідач заперечив правомірність застосування до даних правовідносин норми Кодексу законів про працю України в частині врегулювання питання виплати середнього розміру грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, вказавши, що питання грошового забезпечення та виплат компенсаційного характеру встановлюються спеціальним законодавством. Норми Кодексу законів про працю України до військовослужбовців не застосовуються.
		У відзиві на апеляційну скаргу позивач заперечив доводи, наведені відповідачем в апеляційній скарзі, та просив залишити її без задоволення. 
		Відповідно до приписів ст. 311 КАС України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження.
		Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, дослідивши наявні у справі докази, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
		Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено матеріалами справи, відповідно до витягу з наказу Служби безпеки України №115-ос від 22.08.2017 старшого прапорщика ОСОБА_1 (Б-017143) старшого механіка-водія звільнено з військової служби у запас Збройних Сил України.
		31.08.2017 ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу частини та направлено для зарахування на військовий облік до Вінницького обласного військового комісаріату.
		22.10.2019 представник позивача звернувся із адвокатським запитом до Служби безпеки України, в якому просив повідомити чи нараховувалась та чи виплачувалась позивачеві індексація грошового забезпечення у період проходження ним військової служби у СБУ.
		Листом вих. №21/3/1-Б-20/5 фінансово-економічне управління Служби безпеки України повідомило представника позивача, що за період знаходження ОСОБА_1 на фінансовому забезпеченні у ФЕУ СБ України (2011-2017 роках) індексація грошового забезпечення не здійснювалась, у зв`язку з обмеженими обсягами фінансування.
		Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача, представник позивача в інтересах останнього звернувся до суду з даним позовом.
		Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, враховуючи практику Європейського суду з прав людини, виходив з того, що відмова відповідача у нарахуванні та виплаті сум індексації з мотивів відсутності коштів на такі потреби не може визнаватися правомірною.
		Також суд першої інстанції, зважаючи на непроведення відповідачем 31.08.2017 остаточного розрахунку при звільненні позивача, дійшов висновку, що ефективним способом захисту порушеного права ОСОБА_1 буде зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при його звільненні.
		Колегія суддів частково погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
		Згідно з ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Відповідно до ст. 1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 №2011-XII (далі - Закон №2011-XII) соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі.
		За приписами ч.ч. 2, 3 ст.9 Закону №2011-XII до складу грошового забезпечення входять посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення та індексація грошового забезпечення.
		Преамбулою Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" від 03.07.1991 №1282-XII (далі-Закон №1282-XII) встановлено, що цей Закон визначає правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України.
		Положеннями ст. 1 Закону №1282-XII визначено, що індексація грошових доходів населення - встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг.
		Відповідно до ст. 2 Закону №1282-XII індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, зокрема, оплата праці (грошове забезпечення). Індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення.
		Тобто, основною метою індексації грошових доходів населення є забезпечення достатнього життєвого рівня населення України за рахунок відшкодування подорожчання споживчих товарів і послуг.
		Згідно з ст. 4 Закону №1282-XII індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 103 відсотка.
		Статтею 6 Закону №1282-XII визначено, що у разі виникнення обставин, передбачених статтею 4 цього Закону грошові доходи населення визначаються як результат добутку розміру доходу, що підлягає індексації в межах прожиткового мінімуму для відповідних соціальних і демографічних груп населення, та величини індексу споживчих цін. Порядок проведення індексації грошових доходів населення визначається Кабінетом Міністрів України.
		За приписами ст. 18 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" від 05.10.2000 №2017-III індексацію доходів населення, яка встановлюється для підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності їх грошових доходів в умовах зростання цін, віднесено до державних соціальних гарантій, що, згідно зі ст.19 цього Закону, є обов`язковими для всіх підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.
		Кабінетом Міністрів України затверджено Постанову "Про затвердження Порядку проведення індексації грошових доходів населення" від 17 липня 2003 року №1078 (далі - Порядок №1078), згідно з п.4 якого індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення.
		Індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані в гривнях на території України, які не мають разового характеру, зокрема, грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу, посадових осіб митної служби.
		Відповідно до абз. 8 п. 4 Порядку №1078 у разі несвоєчасної виплати сум індексації грошових доходів громадян провадиться їх компенсація відповідно до законодавства.
		Таким чином, індексація грошового забезпечення є однією з основних державних гарантій щодо оплати праці. За вимогами вказаних нормативно - правових актів проведення індексації у зв`язку зі зростанням споживчих цін (інфляцією) є обов`язковою для всіх юридичних осіб роботодавців, незалежно від форми власності та виду юридичної особи.
		Відповідно до пункту 6 Порядку №1078 виплата сум індексації грошових доходів здійснюється за рахунок джерел, з яких провадяться відповідні грошові виплати населенню: 1) підприємства, установи та організації підвищують розміри оплати праці у зв`язку з індексацією за рахунок власних коштів; 2) підприємства, установи та організації, що фінансуються чи дотуються з державного бюджету, підвищують розміри оплати праці (грошового забезпечення) у зв`язку з індексацією за рахунок власних коштів і коштів державного бюджету; 3) об`єднання громадян підвищують розміри оплати праці за рахунок власних коштів; 4) індексація пенсій, страхових виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, щомісячного довічного грошового утримання, що виплачується замість пенсії, інших видів соціальної допомоги провадиться відповідно за рахунок Пенсійного фонду, фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування та коштів державного бюджету.
		У разі коли грошовий дохід формується з різних джерел і цим Порядком не встановлено черговість його індексації, сума додаткового доходу від індексації виплачується за рахунок кожного джерела пропорційно його частині у загальному доході.
		Проведення індексації грошових доходів населення здійснюється у межах фінансових ресурсів бюджетів усіх рівнів, бюджету Пенсійного фонду України та бюджетів інших фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування на відповідний рік .
		Таким чином, індексація грошового забезпечення є однією з основних державних гарантій щодо оплати праці. За вимогами вказаних нормативно-правових актів проведення індексації у зв`язку зі зростанням споживчих цін (інфляцією) є обов`язковою для всіх юридичних осіб роботодавців, незалежно від форми власності та виду юридичної особи.
		Отже, сума індексації грошового забезпечення є складовою частиною грошового забезпечення і відповідно до Закону, підлягає обов`язковому нарахуванню та виплаті.
		З аналізу наведених вище нормативно-правових актів, вбачається що на підприємства, установи, організації незалежно від форм власності покладається обов`язок проводити індексацію заробітної плати (грошового забезпечення) у разі перевищення величини індексу споживчих цін встановленого порогу індексації.
		Однак, як вже зазначалося, позивачу не нараховувалась та не виплачувалась індексація грошового забезпечення в період з 2011 року по 2017 року, що підтверджується листом фінансово-економічного управління Служби безпеки України, а також не заперечується відповідачем.
		Правомірність своїх дій відповідач обґрунтовує посиланням на роз`яснення Міністерства соціальної політики України.
		Судова колегія критично оцінює дану позицію відповідача з огляду на інформаційний характер вказаних роз`яснень, які не є нормативно-правовими актами. 
		До того ж, судом першої інстанції вірно звернуто увагу на часову розбіжність між вказаними роз`ясненнями Міністерства соціальної політики України, які датовані 16.04.2015 року, 09.06.2016 року, 04.07.2017 року та 08.08.2017 року, та періодом, за який необхідно виплачувати індексацію позивачу, який починається з 2011 року.
		Щодо посилань відповідача на відсутність протягом 2011 - 2017 років фінансових ресурсів для виплати індексації грошового забезпечення, як підставу для невиплати індексації грошового забезпечення позивачу, колегія суддів зазначає таке.
		Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі "Кечко проти України" зауважував, що реалізація особою права, що пов`язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань, а тому суд критично ставиться до таких доводів відповідача.
		За таких обставин, обмежене фінансування жодним чином не впливає на наявність чи відсутність у відповідача обов`язку щодо нарахування індексації грошового забезпечення позивачу.
		Посилання апелянта на положення ч.6 ст.5 Закон України № 1282-XII, як на підставу не нарахування та невиплати індексації грошового забезпечення, згідно з якою проведення індексації грошових доходів населення здійснюється у межах фінансових ресурсів бюджетів усіх рівнів на відповідний рік, є необґрунтованими.
		Судова колегія відхиляє вищенаведені доводи, адже вони не відповідають нормам Закону № 1282-XII та п. 11 Порядку №1078, яким визначено, що додаткові витрати, пов`язані з індексацією грошових доходів громадян, відображаються у складі витрат, до яких відносяться виплати, що індексуються.
		Отже, в кошторисі доходів і видатків бюджетної установи, організації індексація заробітної плати відображається не як самостійна витрата, а в складі витрат на виплату заробітної плати.
		Тобто, сума індексації грошового забезпечення є складовою частиною грошового забезпечення і відповідно до Закону, підлягає обов`язковому нарахуванню та виплаті.
		Індексація заробітної плати (грошового забезпечення) є одним із способів забезпечення державних соціальних стандартів і нормативів, тому держава не може односторонньо відмовитись від взятих на себе зобов`язань, шляхом не виділення на дані цілі бюджетних асигнувань, без внесення відповідних змін до чинного законодавства щодо зміни соціальних стандартів і нормативів.
		Аналогічний висновок міститься в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 26.05.2016 у справі № К/800/3206/16 (368/1047/15-а).
		Разом з цим, відповідно до ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути, позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
		Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що індексація заробітної плати (грошового забезпечення) є одним із способів забезпечення державних соціальних стандартів і нормативів, а тому держава не може односторонньо відмовитись від взятих на себе зобов`язань, шляхом не виділення на дані цілі бюджетних асигнувань, без внесення відповідних змін до чинного законодавства щодо зміни соціальних стандартів і нормативів.
		За таких обставин правильним є висновок суду першої інстанції, щодо того, що належним способом захисту порушених прав позивача є покладення на Службу безпеки України обов`язку провести нарахування і виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 2011 року по 2017 року.
		Щодо позовних вимог, стосовно бездіяльності відповідача в частині не проведення з позивачем остаточного розрахунку при звільненні та необхідності стягнення середнього розміру грошового забезпечення за час затримки розрахунку, колегія суддів зазначає таке.
		Строки проведення розрахунку при звільненні та відповідальність за недотримання таких строків визначені статтями 116 та 117 Кодексу законів про працю України.
		В даному випадку, судова колегія критично оцінює посилання відповідача на факт непоширення на спірні правовідносини положень Кодексу законів про працю України з огляду на те, що за загальним правилом пріоритетними для застосування є норми спеціального законодавства, а приписи трудового законодавства застосовуються в тому випадку, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини.
		Слід зауважити, що положення трудового законодавства (в тому числі й Кодексу законів про працю України) не поширюються на правовідносини, що виникають при визначенні норм оплати грошового забезпечення військовослужбовців, порядку такого грошового забезпечення, оскільки такі врегульовані спеціальним законодавством. Разом із тим, спеціальне законодавство, яким визначено порядок, умови, склад, розміри грошового забезпечення військовослужбовців, не врегульовує відносини, що пов`язані із затримкою розрахунку при звільненні (припинення контракту про проходження військової служби) військовослужбовців з лав Збройних Сил України, відповідальності за затримку розрахунку при такому звільненні. Відтак, в такому разі застосуванню підлягають положення Кодексу законів про працю України.
		У статті 116 Кодексу законів про працю України йдеться про те, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
		Водночас, статтею 117 Кодексу законів про працю України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Однак, при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
		Вказаними нормами визначено обов`язок роботодавця провести розрахунок із працівником саме в день його звільнення; при цьому, у разі наявності вини власника або уповноваженого ним органу щодо невиплати працівникові належних йому сум при звільненні в такому разі при відсутності спору щодо розміру таких сум підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
		Проте, як свідчать матеріали справи, відповідачем при звільненні позивача зі Збройних Сил України, не було проведено виплату всіх належних позивачу сум.
		Відтак, з огляду на вказане, правильним є висновок суду першої інстанції щодо того, що відповідачем допущено протиправну бездіяльність, що полягає у не проведенні 31.08.2017 року остаточного розрахунку при звільненні позивача зі Збройних Сил України.
		В той же час, колегія суддів звертає увагу, що згідно правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 24.10.2011 у справі № 6-39цс11, для визначення розміру середнього заробітку при звільненні мають враховуватись такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.
		Також Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц зазначила, що визначаючись щодо розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати зокрема: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
		Вказані висновки застосовані Верховним Судом і у адміністративній справі №816/1640/17 (постанова від 20 травня 2020 року).
		Отже, для проведення розрахунків належної до виплати суми компенсації втрати частини доходів суд має зокрема встановити розмір недоплаченої суми, визначити істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника та період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості.
		Водночас, у матеріалах справи відсутнітакі відомості, що позбавляє суд можливості вирішити питання про належну суму компенсації. 
		Окрім іншого, колегія суддів зазначає, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
		Таким чином, колегія суддів вважає, що позовні вимоги щодо нарахування та виплати середнього розмір грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01 вересня 2017 року по 02 березня 2020 року включно, наразі є передчасними, а тому не підлягають задоволенню.
		Колегія суддів звертає увагу на те, що після набрання даним рішенням законної сили та його виконання відповідачем, позивач маючи відомості про розмір невиплаченої останньому індексації, не позбавлений права звернутись з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
		В даному випадку, суд враховує позицію ЄСПЛ, що викладена у п.36 по справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), №37801/97 від 1 липня 2003 рок, де зазначено, що хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
		Рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (див. п.30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 року).
		Судова колегія зазначає, що згідно з практикою ЄСПЛ, зокрема, в рішенні по справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, п. 29).
		Згідно ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
		Таким чином, проаналізувавши ці та всі інші доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що вони частково спростовують обставини досліджені судом першої інстанції та висновок про задоволення позову на основі цих обставин.
		Крім того, у рішення ЄСПЛ по справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1, Суд зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.
		Згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
		У силу п.2 ч.1 ст.315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
		Згідно зі ст.317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є:
		1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи;
		2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;
		3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи;
		4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
		З огляду на викладені обставини справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що судом першої інстанції ухвалено рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи і є підставою для скасування рішення суду першої інстанції з прийняттям нової постанови про часткове задоволення позовних вимог.
		Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд 
		П О С Т А Н О В И В:
		апеляційну скаргу Служби безпеки України задовольнити частково.
		Рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 02 березня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Служби безпеки України про визнання бездіяльності неправомірною та зобов`язання вчинити дії скасувати.
		Прийняти нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково.
		Визнати протиправною бездіяльність Служби безпеки України щодо непроведення нарахування та виплати ОСОБА_1 у період з 2011 - 2017 роки індексації грошового забезпечення;
		Зобов`язати Службу безпеки України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 2011- 2017 роки.
		Визнати протиправною бездіяльність Служби безпеки України щодо непроведення 31 серпня 2017 року остаточного розрахунку при звільненні ОСОБА_1 з військової служби у запас Збройних Сил України
		В задоволенні решти вимог відмовити.
		 
		Постанова суду набирає законної сили в порядку та в строки, передбачені ст. 325 КАС України. 
		 
		 
		 
		Головуючий  Біла Л.М.    Судді    Гонтарук В. М.   Курко О. П.

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...