Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 757/49142/16-ц : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Спори про недоговірні зобов`язання; Спори про відшкодування шкоди.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 24.07.2020. Забезпечено надання загального доступу: 24.07.2020.
Дата набрання законної сили: 14.07.2020
Номер судового провадження: 61-19346ск18

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова
		Іменем  України                               
		 
		14 липня 2020 року
		м. Київ
		 
		справа № 757/49142/16-ц
		 
		провадження № 61-19346 св 18
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: 
		головуючого - Синельникова Є. В.,
		суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю.,                               Шиповича В. В.,                    
		 
		учасники справи:
		позивач -  ОСОБА_1 ;
		представник позивача -  ОСОБА_2 ;
		відповідачі: держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державна казначейська служба України, Антитерористичний центр при Службі безпеки України, Міністерство оборони України, Міністерство внутрішніх справ України, Головне управління Національної гвардії України;
		представник Кабінету міністрів України - Харчук Роман Ігорович ;   
		представник головного управління Національної Гвардії України - Вакаров Володимир Васильович ;
		представник Антитерористичного центру при Службі безпеки України - Трохимчук Віталій Сергійович;
		представник Міністерства внутрішніх справ України - Щепанський Антон Михайлович;
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги Міністерства оборони України, Кабінету Міністрів України, Міністерства внутрішніх справ України на рішення Печерського районного суду м. Києва від 18 вересня 2017 року у складі судді Писанця В. А. та постанову апеляційного суду м. Києва від 14 березня 2018 року у складі колегії суддів:                             Оніщук М. І., Українець Л. Д., Шебуєвої В. А.,
		ВСТАНОВИВ:
		 
		1.              Описова частина 
		 
		Короткий зміст позовних вимог
		 
		У жовтні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до                       Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, Антитерористичного центру при Службі безпеки України, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Головного управління Національної гвардії України про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої унаслідок проведення антитерористичної операції.
		 
		Позов мотивовано тим, що він є власником житлового будинку,                                              площею 78,5 кв. м, та земельної ділянки, площею 0,1200 га,                                                          по АДРЕСА_1 .
		У липні 2014 року у с. Піски Ясинуватського району Донецької області українські військові підрозділи проводили антитерористичну операцію, під час якої снарядами були пошкоджені його житловий будинок з житловою прибудовою та надвірними побудовами, у результаті чого він має нежилий стан, потребує капітального ремонту і не може використовуватись його родиною для подальшого проживання.
		Він із сім`єю був змушений покинути будинок і на даний час орендує житло в Києво-Святошинському районі Київській області. Отже, в результаті проведення АТО йому заподіяна майнова та моральна шкода у зв`язку із пошкодженням належного йому майна.
		Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 , уточнивши позовні вимоги, просив суд стягнути з Держави в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, Антитерористичного центру при Службі безпеки України, Міністерства оборони України, Міністерства Внутрішніх справ України, Головного управління Національної гвардії України на його користь 2 076 445 грн 16 коп. на відшкодування майнової шкоди; стягнути з Держави в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, Антитерористичного центру при Службі безпеки України, Міністерства оборони України, Міністерства Внутрішніх справ України, Головного управління Національної гвардії України на його користь                                200  тис. грн на відшкодування моральної шкоди.
		 
		 
		 
		Короткий зміст рішення суду першої інстанції 
		 
		Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 18 вересня 2017 року  позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто на користь                            ОСОБА_1 за рахунок коштів Державного бюджету України майнову шкоду, завдану терористичним актом за пошкоджений будинок АДРЕСА_1 та майно, в сумі 1 817 989 грн 16 коп., а також 10 тис. грн на  відшкодування моральної шкоди. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.
		 
		Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що житловий будинок з господарськими спорудами і будівлями позивача був розташований в районі зіткнення розташування українських військових з терористами, пошкоджений у період проведення антитерористичної операції та внаслідок її проведення, що є загальновідомим фактом, унаслідок чого позивачу завдано збитки, тому держава повинна відповідати за заподіяння шкоди незалежно від її вини. Факт руйнування будинку та висновок про те, що він не придатний для подальшої експлуатації, підтверджується звітом про незалежну оцінку збитків, завданих у результаті руйнування під час проведення антитерористичної операції майну, що належить позивачу.                                У зв`язку з цим відповідно до статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та за аналогією закону статті 86 Кодексу цивільного захисту України позивачка має право на відшкодування шкоди, яка здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. При цьому наявність вироку суду щодо осіб, які вчинили терористичний акт і пошкодили будинок, не є обставиною, з якою пов`язується відшкодування шкоди. Розмір компенсації позивачці за знищене житло визначено згідно з вимогами закону. Розмір моральної шкоди визначено судом з урахуванням вимог розумності та справедливості.
		 
		Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції 
		 
		Постановою апеляційного суду м. Києва від 14 березня 2018 рокуапеляційні скарги представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства оборони України залишено без задоволення, рішення суду першої інстанції залишено без змін. 
		 
		Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши, що виходячи з системного аналізу статей 1, 11, 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та норм міжнародного права, які є частиною національного законодавства, встановлення осіб, які вчинили терористичний акт (здійснювали терористичну діяльність), а також наявність щодо них обвинувального вироку суду, не є умовою відшкодування шкоди державою. Натомість держава, після відшкодування шкоди потерпілому, у разі встановлення осіб, якими заподіяно шкоду, може стягнути суми такого відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Розмір компенсації за знищене житло визначений згідно з висновком суб`єкта оціночної діяльності, який не спростовано. Розмір моральної шкоди визначено судом з урахуванням вимог розумності та справедливості.
		 
		Короткий зміст вимог касаційних скарг 
		 
		У квітні-червні 2018 року Міністерство оборони України, Кабінет Міністрів України, Міністерство внутрішніх справ України подали до Верховного Суду касаційні скарги, в яких просили оскаржувані судові рішення скасувати, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .
		 
		Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції
		 
		Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду                              від 01 червня 2018 року відкрито касаційне провадження в указаній справі за касаційною скаргою Міністерства оборони України і витребувано цивільну справу 757/49142/16-ц із Печерського районного суду м. Києва.
		 
		Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду                              від 25 червня 2018 року відкрито касаційне провадження в указаній справі за касаційною скаргою Міністерства внутрішніх справ України.
		 
		Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду                              від 31 серпня 2018 року відкрито касаційне провадження в указаній справі за касаційною скаргою Кабінету Міністрів України.
		 
		У червні 2018 року справа надійшла до Верховного Суду. 
		 
		У січні 2020 року представник ОСОБА_1  - ОСОБА_2 - подала до Верховного Суду клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
		 
		Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14 квітня 2020 року справу передано судді-доповідачеві                   Осіяну О. М. 
		 
		Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 липня 2020 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. 
		 
		Аргументи учасників справи
		 
		Доводи осіб, які подали касаційну скаргу 
		 
		Касаційна скарга Міністерства оборони України мотивована тим, що за наслідками пошкодження майна позивача проводиться кримінальне провадження № 12015110200002590 за ознаками кримінального правопорушення, передбачено частиною першою статті 194 КК України за фактом артилерійського обстрілу с. Піски Ясинуватського району Донецької області. Інформація про закінчення досудового розслідування та наявність обвинувального вироку по даному кримінальному провадженню відсутня.
		Наявність самої заяви до правоохоронних органів не надає право позивачу звертатися до суду про відшкодування матеріальної шкоди з підстав завдання шкоди вчиненням злочину чи терористичного акту.
		На теперішній час закону або іншого нормативно-правового акту, який би регулював порядок відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом, не прийнято. Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16 жовтня               2014 року № 1002-р затверджено План заходів з організації відновлення пошкоджених (зруйнованих) об`єктів соціальної і транспортної інфраструктури, житлового фонду та систем забезпечення життєдіяльності на території Донецької та Луганської областей. Однак, на теперішній час відсутній закон чи нормативний акт, який регулює такий порядок, не встановлено державний орган, на який покладено обов`язок здійснювати таке відшкодування та механізм визначення розміру відшкодування.
		 
		Касаційна скарга Міністерства внутрішніх справ України мотивована тим, що у листі Ясинуватської районної державної адміністрації Донецької області        від 30 червня 2016 року № Л-009-02-32-1.2 зазначено, що станом с. Піски Ясинуватського району Донецької області знаходиться в мілітаризованій зоні, в якій продовжуються бойові дії, артилерійські обстріли. Доступ на територію селища здійснюється лише військовими та, з їхнього дозволу, волонтерами для підтримки життєдіяльності нечисленних мешканців, що залишаються на території селища. На жаль, до теперішнього часу з причин небезпеки, немає можливості доступу до даної території фахівців для комісійної оцінки обсягів зруйнованого та пошкодженого житла. Обстеження зруйнованих (пошкоджених) будинків та об`єктів інфраструктури буде можливим після сталого припинення бойових дій, розмінування територій та дозволу на це військових та органів з ліквідації надзвичайних ситуацій.
		Відтак, представники районної державної адміністрації виїзд на місце події не здійснювали, офіційного акту обстеження не складали та зробити відповідних висновків щодо причин та розміру руйнувань не можуть.
		Крім того, суд першої інстанції зазначив, що відновлення будівлі позивача є неможливим, що підтверджується довідкою від 09 вересня 2015 року № ДЖЗ-150  за підписом виконуючого обов`язки голови Пісківської сільської ради Ясинуватського району Донецької області ОСОБА_1 
		Вважало вказаний висновок суду спірним, оскільки зазначену довідку позивач склав сам для себе.
		Частиною дев`ятою статті 86 Кодексу цивільного захисту України передбачено, що забезпечення житлом постраждалого або виплата грошової компенсації за рахунок держави здійснюється за умови добровільної передачі постраждалим зруйнованого або пошкодженого внаслідок надзвичайної ситуації житла місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, суб`єктам господарювання. Проте, в оскаржуваному рішенні суд першої інстанції безпідставно поклав обов`язок доказування відмови позивача від добровільної передачі будинку місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування на відповідачів.
		Позивач не надавав згоди на передачу зруйнованого житла місцевій державній адміністрації або органам місцевого самоврядування, об`єктам господарювання, а недотримання вимог частини дев`ятої статті 86 Кодексу цивільного захисту України унеможливлює застосування інших норм вказаного Кодексу.
		Крім того, відсутні належні та допустимі докази щодо фактичних пошкоджень будинку позивача.
		Також судом першої інстанції під час розгляду справи не було встановлено технічних причин пошкодження будинку позивача. При цьому у задоволенні клопотання представника Міністерства внутрішніх справ України про призначення судової експертизи було відмовлено.
		Звіт про незалежну оцінку збитків, завданих в результаті руйнування під час проведення антитерористичної операції майну, що належить позивачу містить інформацію про ймовірні збитки станом на 01 серпня 2017 року, оцінщик не виїжджав у с. Піски і обрахунки ним були проведені лише на підставі усних свідчень позивача, правовстановлюючих документів на будинок та наданих позивачем фотокарток, достовірність яких оцінщиком не перевірялася.
		Міністерство внутрішніх справ України жодної протиправної дії відносно позивача не вчиняло, а тим більше позивачем залишилася недоведеною вина саме Міністерства внутрішніх справ України, його службових або посадових осіб. 
		 
		Касаційна скарга Кабінету Міністрів України мотивована тим, що оскільки терористичний акт є злочинне та каране діяння на підставі статті 258 КК України, наявність якого визначається лише обвинувальним вироком суду у кримінальній справі, то обов`язковою умовою застосування положень                статті 19 Законом України «Про боротьбу з тероризмом» та відповідно, до статті 1177 ЦК України є наявність обвинувального вироку суду, який набув, чинності, оскільки без визначення наявності злочину, передбаченого                статтею 258 КК України, підстав відшкодування шкоди, завданої терористичним актом, немає.
		Проте позивачем не надано до суду підтвердження щодо наявності обвинувального вироку, що набрав законної сили, стосовно заподіяння майнової шкоди в результаті терористичного акту відповідно до                                 статті 258 КК України. Не було встановлено факт наявності причино-наслідкового зв`язку саме між діями Кабінету Міністрів України та завданою позивачу шкодою, судом не було, а позивачем не доведено факт заподіяння шкоди саме Кабінетом Міністрів України.
		 
		Доводи осіб, які подали відзиви на касаційні скарги
		 
		У липні-жовтні 2018 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 -подала до суду відзиви на касаційні скарги, в якому зазначила, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими. Вважала висновки суду такими, що відповідають вимогам закону та обставинам справи.
		 
		Також у липні 2018 року Антитерористичний центр при Службі безпеки Україниподав пояснення, в якому підтримав доводи касаційних скарг.
		 
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		 
		ОСОБА_1 є власником житлового будинку, площею 78,5 кв. м, з житловою прибудовою та надвірними побудовами, що знаходиться у АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно                      від 17 липня 2007 року серії НОМЕР_1, витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно та технічним паспортом від 24 січня 2007 року (а.с. 12-16, т. 1).
		 
		ОСОБА_1 є власником земельної ділянки, площею 0,12 га, на якій розташований вказаний житловий будинок та господарські споруди, що підтверджується державним актом про право власності на землю                                       від 02 червня 1997 року, виданим на підставі рішення Пісківської сільської Ради народних депутатів Ясинуватського району Донецької області                            від 26 липня 1995 року. Державний акт зареєстровано в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 862 (а.с. 17,                  т. 1).
		 
		18 червня 2015 року, а також й у подальшому під час проведення антитерористичної операції у с. Піски Ясинуватського району Донецької області було пошкоджено будинок, житлові прибудови та надвірні побудови, належні ОСОБА_1 , де він мешкав разом із своєю сім`єю.
		 
		Виявивши факт зруйнування свого житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, та пошкодження всього майна, що знаходилося всередині них, ОСОБА_1 звернувся до правоохоронних органів, подавши заяву про вчинення кримінального правопорушення за місцем свого тимчасового проживання - до Києво-Святошинського районного відділу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області. Заяву від 15 липня 2015 року про кримінальне правопорушення було прийнято і зареєстровано в Єдиному реєстрі досудових розслідувань за                       № 12015110200002590 (а.с. 25, т. 1).
		 
		Згідно зі звітом про незалежну оцінку збитків, завданих у результаті руйнування під час проведення антитерористичної операції, складеного суб`єктом оціночної діяльності ОСОБА_5 станом на 01 серпня                       2017 року, завдана йому майнова шкода становить 1 817 989 грн 16 коп.                     (а.с. 173-206, т. 2).
		 
		Як убачається з довідки від 09 вересня 2015 року № ДЗЖ-150, виданої виконавчим комітетом Пісківської сільської ради Ясинуватського району Донецької області, унаслідок того, що фактично з 18 липня 2014 року на території с. Піски Ясинуватського району Донецької області велися активні бойові дії, інфраструктура селища була зруйнована повністю: електропостачання, газопостачання, водопровід, каналізація, дороги, транспортні магістралі, дротяний зв`язок. Внаслідок розривів величезної кількості артилерійських мін і снарядів, земля, і відповідно колодязі та свердловини виявилися забруднені. Так як селище обстрілювалося протягом року майже цілодобово снарядами з старих складів Російської Федерації, на поверхні землі і під землею є безліч мін і снарядів, які не розірвалися, крім того, околиці селища заміновані (а.с. 18, т. 1).
		 
		2.              Мотивувальна частина 
		 
		Позиція Верховного Суду
		 
		Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		 
		Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. 
		 
		Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі в редакції до наведених змін) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		 
		Касаційні скарги Міністерства оборони України, Кабінету Міністрів України, Міністерства внутрішніх справ Українипідлягають частковому задоволенню. 
		 
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права 
		 
		Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
		Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
		Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		 
		Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.
		 
		Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
		У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
		 
		Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.
		Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
		Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
		Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.
		 
		Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання                        або оспорювання. 
		 
		Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового                               або майнового права та інтересу.
		 
		Відповідно до частини четвертої статті 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом.
		 
		Частиною четвертою статті 41 Конституції України гарантовано, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
		Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
		 
		Відповідно до частин першої-третьої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
		 
		Частиною першою статті 321 ЦК України передбачено, що право власності           є непорушним. 
		 
		Згідно з частиною першою статті 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.
		Для правильного вирішення спору та захисту порушеного права позивача суд повинен визначитися з предметом й підставою позову. 
		 
		Відповідно до частини першої статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.
		 
		Згідно з пунктами 4 і 5 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.
		 
		З викладеного вбачається, що предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
		 
		Тобто, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. 
		 
		При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові.
		 
		Оскільки повноваження органів влади є законодавчо визначеними, тому суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
		 
		Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору. 
		 
		З аналізу наведених норм процесуального права колегія суддів Верховного Суду зазначає, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.
		 
		Зі змісту позовної заяви ОСОБА_1 убачається, що останній звернувся до суду, мотивувавши позовні вимоги, зокрема й тим, що він не отримав від держави відшкодування за пошкодження (знищення) під час терористичного акта його майна, на яке він, на його думку, має право згідно із законодавством України та статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (а.с. 2-11, т. 1, а.с. 168-169,                     т. 2). 
		 
		Також позивач зазначив, що право на судовий захист йому гарантовано Конституцією України, у тому числі щодо захисту права власності, а право на відшкодування шкоди передбачено статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтею 86 Кодексу цивільного захисту України.
		 
		Верховний Суд виходить із того, що посилання  ОСОБА_1 , як на правову підставу позову, на статтю 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтю 86 Кодексу цивільного захисту України у взаємозв`язку з негативним обов`язком держави щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції є безпідставним. 
		 
		Відповідно, суд першої інстанції неправильно керувався вказаними нормами права при вирішенні спору. 
		 
		Збройна агресія Російської Федерації проти України розпочалася 20 лютого 2014 року (пункт 1 Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», схваленої постановою Верховної Ради України від 21 квітня 2015 року № 337-VIII).
		 
		У преамбулі Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» вказано, що збройна агресія Російської Федерації розпочалася з неоголошених і прихованих вторгнень на територію України підрозділів збройних сил та інших силових відомств Російської Федерації, а також шляхом організації та підтримки терористичної діяльності, Російська Федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань Російської Федерації, дії Російської Федерації на території окремих районів Донецької та Луганської областей, грубо порушують принципи та норми міжнародного права, зокрема шляхом: систематичного недодержання режиму припинення вогню та продовження обстрілів цивільних об`єктів та інфраструктури, що спричиняють численні жертви серед цивільного населення.
		 
		При цьому зобов`язання держави Україна стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройного конфлікту та у випадку втрати контролю над частиною власної території. 
		 
		Положення преамбули Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вказують на те, що Високі Договірні Сторони зобов`язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави по гарантуванню прав людини пов`язана з видами зобов`язань з боку держав-учасниць Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якими є негативні та позитивні.
		 
		Негативні зобов`язання - це зобов`язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов`язання - навпаки, тобто держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Це, наприклад, може включати в себе прийняття законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпечення реальних умов для реалізації прав.
		 
		Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов`язаному із майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50). 
		 
		Тобто, особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві. 
		 
		ОСОБА_1 обґрунтував розмір завданої йому шкоди опосередкованою вартістю знищеного житлового будинку, керуючись при цьому                                      статтею 86 Кодексу цивільного захисту України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, проте не зазначив, що держава винна у пошкодженні їх майна. 
		 
		Частина перша статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачає спеціальне правило, відповідно до якого відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга 
		статті 19 вказаного Закону).
		 
		З огляду на зміст вказаних положень, реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. 
		 
		Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об`єктам нежитлової нерухомості громадян, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами. 
		 
		При цьому у законодавстві України відсутня не тільки процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу Європейського суду з прав людини щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine, заява № 54904/08).
		 
		Крім того, відповідно до частини восьмої статті 86 і частини третьої 
		статті 89 Кодексу цивільного захисту України постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947 був затверджений Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишилися на попередньому місці проживання (далі - Порядок), який викладений у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 10 липня 2019 року № 623. 
		 
		На підставі викладеного, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання                   від держави України такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції житловий будинок.
		 
		Отже, право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції внаслідок пошкодження під час терористичного акта належного позивачу на праві власності житлового будинку, не має у законодавстві України такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача. 
		 
		Відтак, Верховний Суд дійшов висновку, що вимоги позивача про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акта майно на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та 
		статті 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставними. 
		 
		З підстав вищевикладеного, є необґрунтованими вимоги й про відшкодування моральної шкоди, оскільки вони випливають з вимог про відшкодування майнової шкоди на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України за пошкоджене майно, яка стягненню на підставі цих норм не підлягає. 
		 
		Разом з тим ОСОБА_1 має право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного матеріального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. 
		 
		Позивач, зокрема, зазначав, що держава порушила вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Проте помилково вважав, що має право вимоги до держави про відшкодування за її рахунок шкоди, завданої пошкодженням (знищенням) внаслідок терористичного акта будинку у розмірі його реальної  вартості. 
		 
		Також  ОСОБА_1 посилався на: відсутність компенсації завданої шкоди впродовж тривалого часу та невідновлення будинку; відсутність спеціального порядку відшкодування за пошкоджений внаслідок терористичного акта будинок.
		 
		Зазначені доводи  ОСОБА_1 . Верховний Суд вважає такими, що доведені і є обґрунтованими. 
		 
		Так, відповідно до статті 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
		 
		Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов`язки згідно з практикою Європейського суду з прав людини можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов`язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов`язки) (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини від 03 квітня 2012 року у справі «Котов проти Росії» (Kotov v. Russia), заява № 54522/00, § 113); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов`язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані Європейським судом з прав людини як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Котов проти Росії», § 114).
		 
		Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням будинку внаслідок терористичного акта, відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи судами (позитивний матеріальний обов`язок).
		 
		Оскільки Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (див., наприклад, вирішення проблеми відповідальності держави за порушення права заявників на доступ до їхнього майна: рішення Європейського суду з прав людинивід 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі «Доган та інші проти Туреччини» (Dogan and Others v. Turkey), заява № 8803-8811/02 й інші; рішення Європейського суду з прав людини від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Чірагов та інші проти Вірменії» (Chiragov and Others v. Armenia), заява № 13216/05, § 188-201; рішення Європейського суду з прав людини                                     від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Саргсян проти Азербайджану» ( Sargsyan v. Azerbaijan), заява № 40167/06, § 152-242).
		 
		Відсутність у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об`єкту житлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. 
		 
		Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
		 
		Засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.
		 
		До подібних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду            у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19), а також Верховний Суд у постановах: від 04 березня 2020 року у справі № 237/557/18 (провадження № 61-47151св18), від 25 березня                           2020 року у справі № 757/61954/16-ц (провадження № 61-4058св18).                    
		 
		Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
		 
		Ураховуючи викладене, оскаржувані судові рішення не можуть вважатись законними та підлягають скасуванню.
		 
		Отже, Верховний Суд, встановивши, що суди неправильно застосували норми матеріального права, суд касаційної інстанції наділений повноваженнями згідно зі статтею 412 ЦПК України змінити оскаржувані судові рішення або ухвалити нове рішення, дійшов висновку про скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанції у справі з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1 та стягнення за рахунок держави грошової компенсації у розмірі 40 тис. грн, виходячи при цьому з наведених вище підстав та обґрунтування позову, а саме: відсутність механізму компенсації завданої шкоди впродовж тривалого часу та порядку відновлення житла, пошкодженого в результаті проведення антитерористичної операції.
		Щодо клопотання представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду колегія суддів зазначає наступне.
		 
		Відповідно до частини третьої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.
		 
		Згідно з частинами першою та третьою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи.
		 
		Посилання представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - про необхідність передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19), яка перебувала на розгляді Великої Палати Верховного Суду (постанова від 04 вересня 2019 року) стосувалась пошкодження комерційної нерухомості, тоді як у цій справі йдеться про жиле приміщення, безпідставні, оскільки колегія суддів не вбачає для цього обґрунтованих, правових підстав. 
		 
		Тому у задоволенні клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду слід відмовити. 
		 
		Керуючись статтями 400, 403, 404, 409, 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Відмовити представнику ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - у задоволенні клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 
		 
		Касаційні скарги Міністерства оборони України, Кабінету Міністрів України, Міністерства внутрішніх справ України задовольнити частково. 
		 
		Рішення Печерського районного суду м. Києва від 18 вересня 2017 року та постанову апеляційного суду м. Києва від 14 березня 2018 рокускасувати.
		 
		Позов  ОСОБА_1 до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, Антитерористичного центру при Службі безпеки України, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Головного управління Національної гвардії України про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої унаслідок проведення антитерористичної операції, задовольнити частково.
		 
		Стягнути з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь  ОСОБА_1 грошову компенсацію у розмірі 40 тис. грн. 
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Головуючий                                                                                    Є. В. Синельников 
		 
		 
		Судді:                                                                                               О. В. Білоконь
		 
		О. М. Осіян 
		 
		Н. Ю. Сакара 
		 
		В. В. Шипович

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...