Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 826/3849/16 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи щодо захисту політичних (крім виборчих) та громадянських прав, зокрема щодо; забезпечення права особи на звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів.
Надіслано для оприлюднення: 31.07.2020. Зареєстровано: 02.08.2020. Забезпечено надання загального доступу: 03.08.2020.
Дата набрання законної сили: 30.07.2020
Номер судового провадження: К/9901/8833/18

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		30 липня 2020 року 
		м. Київ
		справа № 826/3849/16
		адміністративне провадження №К/9901/8830/18, № К/9901/8833/18
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
		 
		головуючого судді: Губської О.А.,  
		суддів: Білак М.В., Дашутін І.В., 
		 
		розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу № 826/3849/16  
		за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Національної поліції України про визнання бездіяльності протиправною, визнання протиправним та скасування рішення, провадження в якій відкрито
		за касаційними скаргами Національної поліції України, ОСОБА_1 на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 21 липня 2016 року (колегія суддів: головуючий суддя: Кузьменко В.А., судді: Арсірій Р.О., Огурцов О.П.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 6 жовтня 2016 року (колегія суддів: головуючий суддя: Кузьменко В.В., судді: Степанюк А.Г., Василенко Я.М.),  
		 
		ВСТАНОВИВ:
		І. Суть спору
		 
		1.          Позивач звернувся до суду з позовом до Національної поліції України, в якому просив:
		визнати протиправною бездіяльність Національної поліції України, яка виразилась в невиконанні та порушенні вимог статей 5, 15, 16, 18, 19 Закону України «Про звернення громадян», статей 6, 7, 20, 21 Закону України «Про інформацію», Указу Президента України «Про першочергові заходи щодо забезпечення реалізації та гарантування конституційного права на звернення до органів державної влади та органів місцевого самоврядування» від 07 лютого 2008 року №109, постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Типової інструкції з діловодства у центральних органах виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органах виконавчої влади» від 30 листопада 2011 року №1242 та пунктів 3.8, 4.3 Положення про порядок роботи зі зверненнями громадян і організації їх особистого прийому в системі Міністерства внутрішніх справ України, затвердженого наказом МВС від 10 жовтня 2004 року №1177; 
		зобов`язати Національну поліцію України здійснити розгляд заяви ОСОБА_1 від 22 січня 2016 року з дотриманням вимог законодавства в сфері доступу громадян до інформації та розгляду звернень останніх, у тому числі вжити у встановленому законом порядку заходів, спрямованих на виконання вимог статей 18, 19 Закону України «Про звернення громадян», призначення та проведення відповідних службових розслідувань, здійснення яких вимагалося у даній заяві; 
		встановити відсутність у Національної поліції України у зв`язку з отриманням та розглядом заяви ОСОБА_1 від 22 січня 2016 року повноважень (компетенції) приймати рішення про ініціювання перед органами прокуратури України скасування постанови про закриття кримінального провадження; 
		визнати протиправним та скасувати рішення Національної поліції України про ініціювання перед прокуратурою Чернігівської області скасування постанови про закриття кримінального провадження, яке викладене у його листі від 29 лютого 2016 року №24/М-327; 
		зобов`язати Національну поліцію України прийняти рішення щодо вжиття заходів, спрямованих на виконати вимоги пунктів 5, 7 частини першої статті 19 Закону України «Про звернення громадян».
		1.1.          Позовні вимоги обґрунтовані тим, що, на думку позивача, розгляд його звернення від 22 січня 2016 року та надання відповіді від 29 лютого 2016 року по суті та строкам здійснено відповідачем з порушенням вимог вказаних вище нормативно-правових актів, що регулюють спірні правовідносини. 
		ІІ. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
		2.          Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 21 липня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 06 жовтня 2016  року, позов задоволено частково.
		2.1.          Визнано протиправною бездіяльність Національної поліції України під час розгляду заяви ОСОБА_1 від 22 січня 2016 року щодо невиконання вимог статей 15, 18, 19 Закону України «Про звернення громадян», Указу Президента України «Про першочергові заходи щодо забезпечення реалізації та гарантування конституційного права на звернення до органів державної влади та органів місцевого самоврядування» від 07 лютого 2008 року №109 (109/2008), постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Типової інструкції з діловодства у центральних органах виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органах виконавчої влади» від 30 листопада 2011 року №1242 та пунктів 3.8, 4.3 Положення про порядок роботи зі зверненнями громадян і організації їх особистого прийому в системі Міністерства внутрішніх справ України, затвердженого наказом МВС від 10 жовтня 2004 року №1177.
		2.2.          Зобов`язано Національну поліцію України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 22 січня 2016 року та надати обґрунтовану відповідь за результатами її розгляду у порядку, передбаченому чинним законодавством, та з урахуванням висновків даної постанови.
		2.3.          В іншій частині адміністративного позову відмовлено.
		2.4.          Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з того, Національною поліцією України частково доведено правомірність своїх рішень та дій відповідно до вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, тому за умови часткової відсутності порушеного права, адміністративний позов ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню.
		ІІІ. Касаційне оскарження
		3.          Не погоджуючись з такими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, позивач звернувся з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм процесуального та матеріального права, просить скасувати ці судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення його позову повністю.
		3.1.          В обґрунтування касаційної скарги вказує, що суди безпідставно дійшли висновку про те, що призначення службового розслідування є обов`язком, а не дискрецією відповідача, оскільки виключно службовим розслідуванням можуть бути встановлені факти наявності чи відсутності дисциплінарного проступку в діях осіб рядового або начальницького складу органів внутрішніх справ. Вважає, що суди протиправно не застосували іншого способу захисту його порушених прав, який би гарантував ефективний захист та поновлення його порушених прав, свобод та інтересів під час повторного розгляду його звернення, чим порушили статтю 6 Конвенції. Висловлює свою думку про те, що дії відповідача щодо ініціювання питання перед прокуратурою про скасування постанови про закриття кримінального провадження не мали на меті захист його прав, а тому таке рішення відповідача є протиправним та підлягає скасуванню судом. Крім цього, вказує на порушення судом апеляційної інстанції його права на участь в судовому розгляді справи, оскільки суд не повідомив його належним чином про дату, час і місце судового засідання та ухвалив судове рішення за його відсутності. Також зазначає про те, що рішення судів не обґрунтованими.
		4.          Не погоджуючись з такими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, відповідач звернувся з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм процесуального та матеріального права, просить скасувати ці судові рішення в частині задоволення позову та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову повністю.
		4.1.          В обґрунтування касаційної скарги вказує, що суди безпідставно не звернули увагу на те, що за результатами розгляду звернення позивача йому надано обґрунтовану та повну відповідь стосовно всіх висловлених в заяві питань, тому протилежні висновки судів вважає необґрунтованими.
		IV. Встановлені судами фактичні обставини справи
		5.          22 січня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до відповідача із заявою про неналежний і не в повному обсязі розгляд звернення громадянина Головним управлінням Національної поліції у Чернігівській області, що призвело до порушення прав та законних інтересів громадянина, та проведення у зв`язку з цим службового розслідування, в якій просив: здійснити додатковий розгляд його заяви від 06 листопада 2015 року в частині фактів, які викладено в ній та які Головним управлінням Національної поліції в Чернігівській області не було розглянуто, досліджено та прийнято щодо них відповідного рішення по суті; призначити службове розслідування за фактом неналежного розгляду заяви від 06 листопада 2015 року та щодо фактів, викладених у заяві від 06 листопада 2015 року; відповідно до пункту 1 частини першої статті 18 Закону України «Про звернення громадян», забезпечити його особисту участь у перевірці цього його звернення, а також реалізацію інших його прав як заявника; витребувати всі необхідні матеріали, у тому числі закритої кримінальної справи №12/18008, порушеної 19 жовтня 2009 року (на цей час - це кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12013260180000067 від 17 січня 2014 року) та їх належним чином оформлену копію для долучення до матеріалів службового розслідування.
		6.          Заява позивача отримана відповідачем 26 січня 2016 року, що підтверджується відміткою на рекомендованому повідомленні про вручення поштового відправлення №0308703641010.
		7.          Листом від 29 лютого 2016 року №24/М-327 відповідач надав відповідь позивачу на цю заяву, якою повідомив, серед іншого, про те, що в ході перевірки викладені позивачем відомості знайшли своє підтвердження в частині неналежного та тривалого розслідування кримінального провадження, розпочатого Ніжинським МВ УМВС України в Чернігівській області за фактом цієї ДТП, у зв`язку з чим винні особи заслуговують притягненню до дисциплінарної відповідальності.
		8.          Також в цьому листі відповідач повідомив, що перед прокуратурою Чернігівської області ініційовано скасування рішення про закриття вказаного позивачем кримінального провадження.
		9.          Позивач, вважаючи, що розгляд його звернення та надання відповіді від 29 лютого 2016 року по суті та строкам здійснено відповідачем з порушенням вимог чинного законодавства України, звернувся з цим позовом до суду.
		V. Релевантні джерела права й акти їх застосування
		10.          Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		11.          Статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що  завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. 
		12.          У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
		13.          За приписами статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
		14.          Частиною першою статті 1 Закону України «Про звернення громадян» встановлено, що громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об`єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов`язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.
		15.          Статтею 5 цього Закону закріплено вимоги до звернення.
		16.          Згідно зі статтею 15 Закону України «Про звернення громадян», органи державної влади, місцевого самоврядування та їх посадові особи, керівники та посадові особи підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об`єднань громадян, до повноважень яких належить розгляд заяв (клопотань), зобов`язані об`єктивно і вчасно розглядати їх, перевіряти викладені в них факти, приймати рішення відповідно до чинного законодавства і забезпечувати їх виконання, повідомляти громадян про наслідки розгляду заяв (клопотань).
		Відповідь за результатами розгляду заяв (клопотань) в обов`язковому порядку дається тим органом, який отримав ці заяви і до компетенції якого входить вирішення порушених у заявах (клопотаннях) питань, за підписом керівника або особи, яка виконує його обов`язки.
		Рішення про відмову в задоволенні вимог, викладених у заяві (клопотанні), доводиться до відома громадянина в письмовій формі з посиланням на Закон і викладенням мотивів відмови, а також із роз`ясненням порядку оскарження прийнятого рішення.
		17.          Статтею 16 Закону визначено порядок розгляду скарг громадян
		Скарга на дії чи рішення органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, об`єднання громадян, засобів масової інформації, посадової особи подається у порядку підлеглості вищому органу або посадовій особі, що не позбавляє громадянина права звернутися до суду відповідно до чинного законодавства, а в разі відсутності такого органу або незгоди громадянина з прийнятим за скаргою рішенням - безпосередньо до суду (частина перша).
		Скарги Героїв Радянського Союзу, Героїв Соціалістичної Праці, інвалідів Великої Вітчизняної війни розглядаються першими керівниками державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій особисто (частина друга).
		Скарги на рішення загальних зборів членів колективних сільськогосподарських підприємств, акціонерних товариств, юридичних осіб, створених на основі колективної власності, а також на рішення вищих державних органів вирішуються в судовому порядку (частина третя).
		Громадянин може подати скаргу особисто або через уповноважену на це іншу особу. Скарга в інтересах неповнолітніх і недієздатних осіб подається їх законними представниками (частина четверта).
		Скарга в інтересах громадянина за його уповноваженням, оформленим у встановленому законом порядку, може бути подана іншою особою, трудовим колективом або організацією, яка здійснює правозахисну діяльність (частина п`ята).
		До скарги додаються наявні у громадянина рішення або копії рішень, які приймалися за його зверненням раніше, а також інші документи, необхідні для розгляду скарги, які після її розгляду повертаються громадянину (частина шоста).
		Особливості розгляду скарг громадян на рішення, дії або бездіяльність державних реєстраторів речових прав на нерухоме майно визначаються Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (частина сьома).
		Особливості розгляду скарг громадян на реєстраційні дії, відмову в державній реєстрації, бездіяльність державного реєстратора визначаються Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» (частина восьма).
		18.          Громадянин, який звернувся із заявою чи скаргою до органів внутрішніх справ, має права, визначені статтею 18 Закону України «Про звернення громадян», зокрема та не виключно, одержати письмову відповідь про результати розгляду заяви чи скарги.
		19.          Відповідно до статті 19 Закону України «Про звернення громадян», органи державної влади і місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, об`єднання громадян, засоби масової інформації, їх керівники та інші посадові особи в межах своїх повноважень зобов`язані: об`єктивно, всебічно і вчасно перевіряти заяви чи скарги; у разі прийняття рішення про обмеження доступу громадянина до відповідної інформації при розгляді заяви чи скарги скласти про це мотивовану постанову; на прохання громадянина запрошувати його на засідання відповідного органу, що розглядає його заяву чи скаргу; скасовувати або змінювати оскаржувані рішення у випадках, передбачених законодавством України, якщо вони не відповідають закону або іншим нормативним актам, невідкладно вживати заходів до припинення неправомірних дій, виявляти, усувати причини та умови, які сприяли порушенням; забезпечувати поновлення порушених прав, реальне виконання прийнятих у зв`язку з заявою чи скаргою рішень; письмово повідомляти громадянина про результати перевірки заяви чи скарги і суть прийнятого рішення; вживати заходів щодо відшкодування у встановленому законом порядку матеріальних збитків, якщо їх було завдано громадянину в результаті ущемлення його прав чи законних інтересів, вирішувати питання про відповідальність осіб, з вини яких було допущено порушення, а також на прохання громадянина не пізніш як у місячний термін довести прийняте рішення до відома органу місцевого самоврядування, трудового колективу чи об`єднання громадян за місцем проживання громадянина; у разі визнання заяви чи скарги необґрунтованою роз`яснити порядок оскарження прийнятого за нею рішення; не допускати безпідставної передачі розгляду заяв чи скарг іншим органам; особисто організовувати та перевіряти стан розгляду заяв чи скарг громадян, вживати заходів до усунення причин, що їх породжують, систематично аналізувати та інформувати населення про хід цієї роботи.
		20.          Пунктом 1 Указу Президента України «Про першочергові заходи щодо забезпечення реалізації та гарантування конституційного права на звернення до органів державної влади та органів місцевого самоврядування» від 07 лютого 2008 року №109/2008 вказано Кабінету Міністрів України, міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським, районним державним адміністраціям та органам місцевого самоврядування вжити невідкладних заходів щодо забезпечення реалізації конституційних прав громадян на письмове звернення та особистий прийом, обов`язкове одержання обґрунтованої відповіді, неухильного виконання норм Закону України «Про звернення громадян», упорядкування роботи зі зверненнями громадян, зокрема, щодо: недопущення надання неоднозначних, необґрунтованих або неповних відповідей за зверненнями громадян, із порушенням строків, установлених законодавством, безпідставної передачі розгляду звернень іншим органам; викоренення практики визнання заяв чи скарг необґрунтованими без роз`яснення заявникам порядку оскарження прийнятих за ними рішень; створення умов для участі заявників у перевірці поданих ними заяв чи скарг, надання можливості знайомитися з матеріалами перевірок відповідних звернень; з`ясування причин, що породжують повторні звернення громадян, систематичного аналізу випадків безпідставної відмови в задоволенні законних вимог заявників, проявів упередженості, халатності та формалізму при розгляді звернень; вжиття заходів для поновлення прав і свобод громадян, порушених унаслідок недодержання вимог законодавства про звернення громадян, притягнення винних осіб у встановленому порядку до відповідальності, в тому числі до дисциплінарної відповідальності за невиконання чи неналежне виконання службових обов`язків щодо розгляду звернень громадян.
		Рішення, які приймаються за зверненнями, повинні бути мотивованими та ґрунтуватися на нормах чинного законодавства. Посадова особа, визнавши заяву такою, що підлягає задоволенню, зобов`язана забезпечити своєчасне і правильне виконання прийнятого рішення, а в разі визнання скарги обґрунтованою - негайно вжити заходів до поновлення порушених прав громадян. 
		21.          Відповідно до статті 20 Закону України «Про звернення громадян», звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення - невідкладно, але не пізніше п`ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п`яти днів.
		22.          Закон України «Про інформацію» регулює відносини щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації.
		23.          Статтею 6 цього Закону закріплено гарантії права на інформацію, яке забезпечується створенням механізму реалізації права на інформацію; створенням можливостей для вільного доступу до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів, інших інформаційних банків, баз даних, інформаційних ресурсів; обов`язком суб`єктів владних повноважень інформувати громадськість та засоби масової інформації про свою діяльність і прийняті рішення; обов`язком суб`єктів владних повноважень визначити спеціальні підрозділи або відповідальних осіб для забезпечення доступу запитувачів до інформації; здійсненням державного і громадського контролю за додержанням законодавства про інформацію; встановленням відповідальності за порушення законодавства про інформацію.
		Право на інформацію може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
		24.          Відповідно до статті 7 цього Закону, право на інформацію охороняється законом. Держава гарантує всім суб`єктам інформаційних відносин рівні права і можливості доступу до інформації.
		Ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом.
		Суб`єкт інформаційних відносин може вимагати усунення будь-яких порушень його права на інформацію.
		Забороняється вилучення і знищення друкованих видань, експонатів, інформаційних банків, документів з архівних, бібліотечних, музейних фондів, крім встановлених законом випадків або на підставі рішення суду.
		Право на інформацію, створену в процесі діяльності фізичної чи юридичної особи, суб`єкта владних повноважень або за рахунок фізичної чи юридичної особи, Державного бюджету України, місцевого бюджету, охороняється в порядку, визначеному законом.
		25.          Згідно зі статтею 20 вказаного Закону, за порядком доступу інформація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом. Будь-яка інформація є відкритою, крім тієї, що віднесена законом до інформації з обмеженим доступом. 
		26.          Відповідно до статті 21 Закону, інформацією з обмеженим доступом є конфіденційна, таємна та службова інформація.
		Конфіденційною є інформація про фізичну особу, а також інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб`єктів владних повноважень. Конфіденційна інформація може поширюватися за бажанням (згодою) відповідної особи у визначеному нею порядку відповідно до передбачених нею умов, а також в інших випадках, визначених законом.
		Відносини, пов`язані з правовим режимом конфіденційної інформації, регулюються законом.
		Порядок віднесення інформації до таємної або службової, а також порядок доступу до неї регулюються законами.
		До інформації з обмеженим доступом не можуть бути віднесені такі відомості:
		1) про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту;
		2) про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні ситуації, що сталися або можуть статися і загрожують безпеці людей;
		3) про стан здоров`я населення, його життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також про соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти і культури населення;
		4) про факти порушення прав і свобод людини, включаючи інформацію, що міститься в архівних документах колишніх радянських органів державної безпеки, пов`язаних з політичними репресіями, Голодомором 1932-1933 років в Україні та іншими злочинами, вчиненими представниками комуністичного та/або націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів;
		5) про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб;
		5-1) щодо діяльності державних та комунальних унітарних підприємств, господарських товариств, у статутному капіталі яких більше 50 відсотків акцій (часток) належать державі або територіальній громаді, а також господарських товариств, 50 і більше відсотків акцій (часток) яких належать господарському товариству, частка держави або територіальної громади в якому становить 100 відсотків, що підлягають обов`язковому оприлюдненню відповідно до закону;
		6) інші відомості, доступ до яких не може бути обмежено відповідно до законів та міжнародних договорів України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
		VI. Позиція Верховного Суду
		27.          Перевіривши доводи касаційної скарги, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених статтею 341 Кодексу адміністративного судочинства України, а також надаючи оцінку правильності застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд виходить із такого.
		28.          Приписами частини першої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
		29.          Судами попередніх інстанцій встановлено, що спірні правовідносини виникли у зв??язку зі зверненням позивача до Національної поліції України з заявою від 22 січня 2016 року, під час розгляду якої, на думку останнього, відповідачем не виконано вимоги статей 15, 18, 19 Закону України «Про звернення громадян», Указу Президента України «Про першочергові заходи щодо забезпечення реалізації та гарантування конституційного права на звернення до органів державної влади та органів місцевого самоврядування» від 07 лютого 2008 року №109 (109/2008), постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Типової інструкції з діловодства у центральних органах виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органах виконавчої влади» від 30 листопада 2011 року №1242 та пунктів 3.8, 4.3 Положення про порядок роботи зі зверненнями громадян і організації їх особистого прийому в системі Міністерства внутрішніх справ України, затвердженого наказом МВС від 10 жовтня 2004 року №1177.
		30.          Переглядаючи судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, вирішуючи питання щодо правильності застосування цими судами норм чинного законодавства, Верховний Суд виходить з такого.
		31.          Суди попередніх інстанцій встановили, що в порушення строків розгляду звернень, встановлених статтею 20 Закону України «Про звернення громадян», відповідь на заяву позивача від 22 січня 2016 року надіслана йому лише 05 березня 2016 року.
		32.          Виходячи з системного аналізу положень чинного законодавства України, яке регулює спірні правовідносини, Верховний Суд зауважує, що звернення вважаються вирішеними, якщо розглянуто всі поставлені в них питання, вжиті необхідні заходи і заявникам дані вичерпні відповіді.
		33.          Втім, суди попередніх інстанцій встановили зі змісту відповіді відповідача від 29 лютого 2016 року №24/М-327 на звернення позивача від 22 січня 2016 року, що вона не містить обґрунтування щодо всіх пунктів поданої позивачем заяви щодо порушення вимог законодавства, про які позивач повідомляв в заяві. Зокрема, не надано відповіді щодо призначення службового розслідування та витребування матеріалів закритої кримінальної справи, яка стала підставою звернення позивача із заявою від 22 січня 2016 року.
		34.          Крім цього, суди встановили, що відповідач не запросив позивача на розгляд його звернення, про що він просив у цій заяві, чим порушено вимоги статті 18 Закону України «Про звернення громадян».
		35.          Відповідно до частин першої та четвертої статті 15 Закону України «Про звернення громадян», органи державної влади, місцевого самоврядування та їх посадові особи, керівники та посадові особи підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об`єднань громадян, до повноважень яких належить розгляд заяв (клопотань), зобов`язані об`єктивно і вчасно розглядати їх, перевіряти викладені в них факти, приймати рішення відповідно до чинного законодавства і забезпечувати їх виконання, повідомляти громадян про наслідки розгляду заяв (клопотань).
		36.          Рішення про відмову в задоволенні вимог, викладених у заяві (клопотанні), доводиться до відома громадянина в письмовій формі з посиланням на Закон і викладенням мотивів відмови, а також із роз`ясненням порядку оскарження прийнятого рішення.
		37.          Отже, згідно з вказаною правовою нормою, орган, до якого громадянин звернувся із відповідним зверненням, зобов`язаний надати мотивовану та обґрунтовану відповідь або прийняти рішення про відмову в задоволенні вимог, викладених у заяві (клопотанні).
		38.          За цих обставин Верховний Суд вважає правильними висновки судів про наявність в діях відповідача протиправної бездіяльності під час розгляду заяви ОСОБА_1 від 22 січня 2016 року щодо не виконання вимог статей 15, 18, 19 Закону України «Про звернення громадян», Указу Президента України «Про першочергові заходи щодо забезпечення реалізації та гарантування конституційного права на звернення до органів державної влади та органів місцевого самоврядування» від 07 лютого 2008 року №109 (109/2008), постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Типової інструкції з діловодства у центральних органах виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органах виконавчої влади» від 30 листопада 2011 року №1242 та пунктів 3.8, 4.3 Положення про порядок роботи зі зверненнями громадян і організації їх особистого прийому в системі Міністерства внутрішніх справ України, затвердженого наказом МВС від 10 жовтня 2004 року №1177 
		39.          З огляду на доведену вище протиправну бездіяльність відповідача щодо розгляду заяви позивача, Верховний Суд вважає правильними висновки судів попередніх інстанцій про наявність підстав для зобов`язання відповідача повторно розглянути звернення ОСОБА_1 у порядку, визначеному чинним законодавством, з урахуванням висновків суду.
		40.          Щодо вимог позивача про зобов`язання Національної поліції України призначити та провести відповідні службові розслідування, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для зобов`язання відповідача призначити службове розслідування, оскільки, відповідно до норм Інструкції про порядок проведення службових розслідувань в органах внутрішніх справ України, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 12 березня 2013 року №230, така дія є дискреційним правом керівника установи і суд не наділений повноваженнями втручатися у вільний розсуд (дискрецію) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями визначеними статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки суд не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цього органу державної влади. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше порушується принцип поділу влади.
		41.          За цих обставин Верховний Суд зазначає про безпідставність доводів касаційної скарги про те, що призначення службового розслідування є обов`язком відповідача, а не його дискрецією та, при цьому, враховує, що позивач в межах цієї справи не оскаржує бездіяльність останнього щодо не призначення службового розслідування, з такою вимогою він до відповідача не звертався та відмову відповідача щодо його призначення не отримував. Тобто, питання щодо призначення службового розслідування за зверненням позивача Національна поліція України як орган, до компетенції якого віднесено його вирішення, не вирішувала та рішення стосовно цього не приймала. Вказане виключає процесуальну можливість суду задовольнити таку вимогу позову.
		42.          Водночас, Верховний Суд вважає правильними висновки судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову в іншій частині позовних вимог щодо зобов`язання відповідача прийняти рішення щодо вжиття заходів, спрямованих на виконання вимог пунктів 5, 7 частини першої статті 19 Закону України «Про звернення громадян» (забезпечувати поновлення порушених прав, реальне виконання прийнятих у зв`язку з заявою чи скаргою рішень; вживати заходів щодо відшкодування у встановленому законом порядку матеріальних збитків, якщо їх було завдано громадянину в результаті ущемлення його прав чи законних інтересів, вирішувати питання про відповідальність осіб, з вини яких було допущено порушення, а також на прохання громадянина не пізніш як у місячний термін довести прийняте рішення до відома органу місцевого самоврядування, трудового колективу чи об`єднання громадян за місцем проживання громадянина), оскільки позивач не вказує які саме заходи повинна вжити Національна поліція України та якими нормами закону встановлено обов`язок органу державної влади приймати такі рішення.
		43.          Крім цього, статтею 19 Закону України «Про звернення громадян» серед обов`язків органів державної влади і місцевого самоврядування передбачено необхідність об`єктивно, всебічно і вчасно перевіряти заяви чи скарги; забезпечувати поновлення порушених прав, реальне виконання прийнятих у зв`язку з заявою чи скаргою рішень; особисто організовувати та перевіряти стан розгляду заяв чи скарг громадян, вживати заходів для усунення причин, що їх породжують, систематично аналізувати та інформувати населення про хід цієї роботи.
		44.          Отже, орган державної влади і місцевого самоврядування, який отримав заяву від громадянина в порядку Закону України «Про звернення громадян», має право прийняти рішення на відновлення порушених прав третіх осіб, порушення яких встановлено під час розгляду відповідних заяв інших громадян.
		45.          Саме з цих підстав суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про безпідставність вимог позивача про встановлення відсутності у Національної поліції України у зв`язку з отриманням та розглядом заяви ОСОБА_1 від 22 січня 2016 року повноважень (компетенції) приймати рішення про ініціювання перед органами прокуратури України питання скасування постанови про закриття кримінального провадження та визнання протиправним і скасування цього рішення Національної поліції України. Суди зазначили, що ця дія вчинена відповідачем з метою відновлення порушених прав позивача.
		46.          Окрім того, суди врахували, що позивач не вказав які саме його права порушено цим рішенням відповідача, таких порушень суди не встановили.
		47.          Однак, Верховний Суд вважає ці висновки судів попередніх інстанцій передчасними з огляду на наступне. 
		48.          Суди попередніх інстанцій встановили, що в спірних правовідносинах позивач, не погоджуючись з прийнятим відповідачем рішенням про ініціювання перед органами прокуратури України питання скасування постанови про закриття кримінального провадження,  звернувся до суду з вимогою про визнання такого рішення протиправним і його скасування.
		49.          Водночас, суди встановили, що кримінальне провадження закрито на підставі пункту 2 частини першої статті 284 КПК України.
		50.          Тобто, ця позовна вимога позивача стосується дій відповідача щодо прийнятого в порядку кримінального процесуального судочинства рішення.
		51.          Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України  (в редакції, чинній в момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності  Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
		52.          Разом із цим, частиною другою  статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.
		53.          Отже, виходячи із положень наведених норм, законом може бути передбачено вирішення певних категорій публічно-правових спорів у порядку іншого судочинства.
		54.          За приписами пункту першого частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативних актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
		55.          Таким чином, публічно-правовим спором за Кодексом адміністративного судочинства України є не будь-який публічно-правовий спір, а лише той, який випливає із здійснення суб`єктом владних повноважень своїх владних управлінських функцій.
		56.          Проте, в правовідносинах, що перевіряються в межах цих позовних вимог, відповідач прийняв спірне рішення не як суб`єкт владних повноважень та не на виконання наданих йому владних управлінських функцій. Це рішення стосується кримінального провадження. 
		57.          Втім, в силу пункту другого частини третьої  статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України, юрисдикція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи, що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства.
		58.          Згідно з нормами Кримінального процесуального кодексу України, кримінальне провадження - досудове розслідування і судове провадження - процесуальні дії у зв`язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність.
		59.          Частиною першою статті 24 Кримінального процесуального кодексу України визначено, що кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом.
		60.          Кримінальний процесуальний кодекс України містить главу 26, яка визначає порядок оскарження рішень дій чи бездіяльності під час досудового розслідування, в тому числі органів досудового розслідування та прокурорів.
		61.          Враховуючи те, що дії відповідача, які викладені та перевірялись на підставі звернення позивача, стосуються неналежного виконання посадових обов`язків під час здійснення кримінального провадження, Верховний Суд доходить висновку про підсудність цієї вимоги позову кримінальній юстиції, оскільки у цьому зверненні позивачем ставилось питання про скасування рішення про ініціювання перед органами прокуратури питання про скасування постанови про закриття кримінального провадження саме в межах розгляду кримінальної справи.
		62.          Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 23 травня 2001 року № 6-рп/2001, правосуддя України здійснюється шляхом розгляду і вирішення справ за спорами відповідно до процесуального законодавства України.
		63.          Захист прав і свобод людини не може бути надійним без надання їй можливості при розслідуванні кримінальної справи оскаржити до суду окремі процесуальні акти, дії чи бездіяльність органів дізнання, попереднього слідства і прокуратури. Але таке оскарження може здійснюватись у порядку, встановленому КПК України, оскільки діяльність посадових осіб, як і діяльність суду, має свої особливості, не належить до сфери  управлінської.
		64.          Конституційний Суд України у рішенні від 14 грудня 2011 року у справі № 19-рп/2011    щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 55 Конституції України, частини другої статті 2, пункту 2 частини третьої статті 17 КАС України, частини третьої статті 110,частини другої статті 236 КПК України зазначив, що відносини, які виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності, правовідносини у сфері охорони право і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. В цьому ж рішенні Конституційний Суд наголосив, що здійснюючи перевірку заяв і повідомлень про злочини, прокурор, слідчий, орган дізнання вдаються до тих же способів і прийомів, що й під час збирання доказів у кримінальній справі. Отже, правовідносини, що мають місце під час розгляду заяв про злочини, за своєю правовою природою є кримінально-процесуальними. Тому перевірка скарг на рішення, дії чи бездіяльність вказаних суб`єктів владних повноважень має відбуватися у тому ж процесуальному порядку і тим же судом, на який відповідно до закону покладені повноваження щодо перевірки й оцінки доказів у кримінальній справі, тобто судом із розгляду кримінальних справ.
		65.          Підсумовуючи вищенаведене, Верховний Суд зазначає, що спори, які стосуються перевірки правомірності дій (рішень) правоохоронних органів, вчинених (прийнятих) при досудовому розслідуванні та як органами досудового розслідування, не відносяться до юрисдикції адміністративних судів.
		66.          Також Верховний Суд наголошує, що при визначенні юрисдикції, у випадку оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, має значення, в тому числі, і предмет спору. У разі, коли він виник чи пов`язаний з кримінальним провадженням, то на такі правовідносини юрисдикція адміністративних судів не поширюється.
		67.          Отже, Верховний Суд вважає, що суди попередніх інстанцій розглянули цю вимогу позову помилково та з порушенням правил юрисдикції, у зв`язку з чим оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції в цій частині є такими, що не відповідають критеріям законності та обгрунтованості. 
		68.          Надаючи оцінку доводам касаційної скарги позивача про порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права щодо його належного повідомлення про місце, день та час розгляду справи, Верховний Суд враховує таке.
		69.          Виходячи зі змісту норм Конституції України, Конвенції про права людини та основоположні свободи, Кодексу адміністративного судочинства України, які регулюють питання рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, зокрема щодо права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи та забезпечення права доведення переконливості своїх доводів перед судом, Верховний Суд наголошує, що в спірних правовідносинах належним повідомленням позивача як учасника справи про місце, день та час розгляду справи в суді апеляційної інстанції є повідомлення його повісткою чи іншим способом, передбаченим КАС України, не пізніше, ніж за п`ять днів до судового засідання.
		70.          Відповідно до статті 33 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції, чинній на час розгляду судом апеляційної інстанції цієї скарги, судові виклики і повідомлення здійснюються повістками про виклик і повістками-повідомленнями. Повістки про виклик у суд надсилаються особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам, а повістки-повідомлення - особам, які беруть участь у справі, з приводу вчинення процесуальних дій, у яких участь цих осіб не є обов`язковою. Судовий виклик або судове повідомлення осіб, які беруть участь у справі, свідків, експертів, спеціалістів, перекладачів здійснюється рекомендованою кореспонденцією (листом, телеграмою), кур`єром із зворотною розпискою за адресами, вказаними цими особами, або шляхом надсилання тексту повістки, складеного відповідно до статті 34 цього Кодексу факсимільним повідомленням (факсом, телефаксом), електронною поштою, телефонограмою, опублікування у друкованому засобі масової інформації.
		71.          Згідно зі статтею 35 цього Кодексу, повістка повинна бути вручена не пізніше ніж за три дні до судового засідання, крім випадку, коли повістка вручається безпосередньо в суді.
		72.          З матеріалів справи вбачається, що 29 вересня 2016 року розгляд справи відкладено судом апеляційної інстанції на 06 жовтня 2016 року. Водночас, позивача про місце, день та час розгляду справи повідомлено 04 жовтня 2016 року телефонограмою, складеною в цей же день.
		73.          Отже, Верховний Суд констатує, що суд апеляційної інстанції не дотримався вимог процесуального законодавства щодо своєчасного повідомлення позивача. 
		74.          Незважаючи на відсутність доказів належного повідомлення позивача про місце, день та час розгляду справи, 06 жовтня 2016 року Київський апеляційний адміністративний суд розглянув справу у відкритому судовому засіданні за відсутності позивача та постановив за результатами такого розгляду оскаржувану ухвалу.
		75.          За таких обставин Верховний Суд доходить висновку, що судом апеляційної інстанції всупереч наведеним нормам процесуального закону розглянуто справу за відсутності позивача, який не повідомлений належним чином про дату, час і місце судового засідання, що свідчить про порушення наведених норм Кодексу адміністративного судочинства України та, зокрема, його статті 313.
		76.          Відповідно до статей 1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
		77.          Вирішуючи питання про дотримання судом апеляційної інстанції норм процесуального права, Верховний Суд враховує правову позицію Європейського суду з прав людини, висловлену в рішенні від 08 листопада 2018 у справі «Созонов та інші проти України», в якій ЄСПЛ зазначив, що загальна концепція справедливого судочинства, яка охоплює основний принцип, згідно з яким провадження має бути змагальним, вимагає, щоб особа була поінформована про порушення справи. Принцип рівності вимагає, щоб кожній стороні була надана розумна можливість представити свою справу за умов, які не ставлять її в істотно несприятливе становище у порівнянні з іншою стороною. Європейський суд з прав людини дійшов до висновку, що на національні суди покладено обов?язок з?ясувати чи були повістки чи інші судові документи завчасно отримані сторонами та, за необхідності, зобов?язані фіксувати таку інформацію у тексті рішення. У разі невручення стороні належним чином судових документів, вона може бути позбавлена можливості захищати себе у провадженні.
		78.          Відповідно до вимог Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд адміністративним судом справи за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою, є обов`язковою підставою скасування судового рішення, ухваленого за результатами такого судового розгляду.
		79.          Беручи до уваги вказане, Верховний Суд констатує, що рішення суду апеляційної інстанції з вказаних підстав не відповідає критерію законності, у зв`язку з чим підлягає скасуванню.
		80.          В іншій частині Верховний Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права судами попередніх  інстанцій при ухваленні оскаржуваних судових рішень.
		81.          Решту доводів та аргументів касаційних скарг Верховний Суд вважає такими, що зводяться до переоцінки доказів, не спростовують висновків судів і свідчать про незгоду скаржників із правовою оцінкою, наданою судами щодо  обставин цієї справи, встановлених під час її розгляду.
		82.          У контексті оцінки доводів касаційної скарги позивача Верховний Суд також звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах «Проніна проти України» (пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
		83.          Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги залишає судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а касаційну скаргу без задоволення.
		84.          За змістом частини першої статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
		85.          Таким чином, зважаючи на приписи статей 349, 350 Кодексу адміністративного судочинства України, касаційні скарги підлягають частковому задоволенню, рішення суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню повністю, судове рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню в частині, що стосується позовних вимог про встановлення відсутності у Національної поліції України у зв`язку з отриманням та розглядом заяви ОСОБА_1 від 22 січня 2016 року повноважень (компетенції) приймати рішення про ініціювання перед органами прокуратури України скасування постанови про закриття кримінального провадження; визнання протиправним та скасування рішення Національної поліції України про ініціювання перед прокуратурою Чернігівської області скасування постанови про закриття кримінального провадження, яке викладене у його листі від 29 лютого 2016 року №24/М-327.
		86.          Крім цього, відповідачем подано до Верховного Суду клопотання про закриття провадження у справі у зв`язку зі смертю позивача та з тих підстав, що спірні правовідносини не допускають правонаступництва.
		87.          З огляду на це Верховний Суд зазначає таке.
		88.          Підстави для скасування рішення повністю або частково із закриттям провадження в справі визначенні у статті 354 Кодексу адміністративного судочинства України.
		89.          Згідно з частиною першою цієї статті, суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу.
		90.          Відповідно до частини другої цієї ж статті, якщо суд першої або апеляційної інстанції ухвалив законне і обґрунтоване судове рішення, смерть фізичної особи чи припинення юридичної особи - сторони в спірних правовідносинах, що не допускають правонаступництва, після ухвалення рішення не може бути підставою для застосування положення частини першої цієї статті.
		91.          Оскільки за результатами розгляду касаційної скарги Суд дійшов висновку, що судом першої інстанції (крім частини щодо позовних вимог про визнання відсутності компетенції повноважень (компетенції) відповідача приймати рішення про ініціювання перед органами прокуратури України скасування постанови про закриття кримінального провадження та скасувати рішення Національної поліції України про ініціювання перед прокуратурою Чернігівської області скасування постанови про закриття кримінального провадження, яке викладене у його листі від 29 лютого 2016 року №24/М-327) ухвалено законне та обґрунтоване рішення, тому смерть позивача після ухвалення такого рішення не може бути підставою для закриття провадження у справі в цій частині на підставі пункту 5 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України. 
		92.          Водночас, оскільки в іншій частині судове рішення суду першої інстанції, а також рішення суду апеляційної інстанції визнані Судом такими, що не відповідають критерію законності, тому Верховний Суд доходить висновку про наявність підстав для застосування в цій частині положень частини першої статті 354 цього Кодексу та закриття провадження у справі в цій частині на підставі пункту 5 частини першої його статті 238.
		VIІ. Судові витрати
		З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають.
		Керуючись статтями 3, 341, 345, 349, 350, 354, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд
		ПОСТАНОВИВ:
		1.          Касаційні скарги Національної поліції України, ОСОБА_1 на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 21 липня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 6 жовтня 2016 року задовольнити частково.
		2.          Ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 6 жовтня 2016 року в цій справі скасувати.
		3.          Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 21 липня 2016 року скасувати в частині позовних вимог про визнання відсутності компетенції повноважень (компетенції) відповідача приймати рішення про ініціювання перед органами прокуратури України скасування постанови про закриття кримінального провадження та скасувати рішення Національної поліції України про ініціювання перед прокуратурою Чернігівської області скасування постанови про закриття кримінального провадження, яке викладене у його листі від 29 лютого 2016 року №24/М-327.
		4.          Провадження в справі в цій частині позовних вимог закрити.
		5.          В іншій частині постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 21 липня 2016 року залишити без змін. 
		Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
		 
		Головуючий                                                                                       О. А. Губська
		 
		Судді                                                                                                     М.В. Білак
		 
		                                                                                                  І.В. Дашутін

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...