Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 145/2047/16-ц : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Спори, що виникають із договорів; Спори, що виникають із договорів найму (оренди).
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 28.08.2020. Забезпечено надання загального доступу: 28.08.2020.
Дата набрання законної сили: 16.06.2020
Номер судового провадження: 14-499цс19

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		ОКРЕМА ДУМКА
		суддів Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М., Лященко Н. П.,           Прокопенка О. Б. на постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19)
		за позовом ОСОБА_1 до Селянського фермерського господарства  «Терра» (далі - СФГ «Терра») про визнання договорів оренди земельних ділянок недійсними    
		за касаційною скаргою  ОСОБА_1 на рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 27 квітня 2018 року у складі судді Ратушняка І. О. та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 11 липня 2018 року у складі колегії суддів Матківської М. В., Берегового О. Ю., Сопруна В. В.
		27 квітня 2018 року рішенням Тиврівського районного суду Вінницької області в задоволенні позову  ОСОБА_1  відмовлено.
		Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач звернувся до суду за захистом своїх прав з пропущенням позовної давності (12 грудня 2016 року), про застосування якої заявляв відповідач, при цьому позивач не просив поновити пропущений строк. Суд вважав, що позивач знав про існування оскаржуваних договорів оренди земельних ділянок з 2010 року, однак не звертався до суду з позовом про визнання їх недійсними та передачі йому земельних ділянок, проте отримував орендну плату за їх використання та матеріальну допомогу.
		Крім того, суд у своєму рішенні зазначив, що волевиявлення позивача на встановлення його цивільних прав та обов`язків щодо укладення договорів оренди землі, яка перебуває у його власності, на умовах, визначених у договорах оренди землі, відсутнє, оскільки позивач не підписував ці договори оренди землі. Разом з тим позивач лише у лютому 2016 року повідомив, що не укладав оскаржуваних договорів оренди землі із СФГ «Терра», хоча щороку з 2010 по 2016 роки отримував від орендаря орендну плату згідно з пунктом 9 цих договорів оренди від 30 вересня 2009 року та матеріальну допомогу. СФГ «Терра», крім того, сплачує податок за використання земельних ділянок з          2010 року.  
		11 липня 2018 року постановою Апеляційного суду Вінницької області рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 27 квітня 2018 року залишено без змін.
		Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позивачу було відомо про укладення із СФГ «Терра» договорів оренди земельних ділянок у 2009 році, оскільки саме із такою метою він, ставши власником земельних ділянок у порядку спадкування та отримавши державні акти на земельні ділянки, надав копії цих державних актів, виданих на його ім`я, свої паспортні дані і свій ідентифікаційний код, без чого не можливо укласти договір оренди, і ці дані внесені в оспорювані договори оренди від 30 вересня 2009 року. Протягом усього часу дії договорів оренди позивач як орендодавець отримував орендну плату, а підписуючи відомості, не міг не розуміти такої назви відомості, як «відомість виплати орендної плати за земельні паї» та що такі грошові кошти він отримує саме за надані ним в оренду земельні ділянки.
		Апеляційний суд урахував вік позивача (у 2009 році - 46 років), а також пояснення, надані у судовому засіданні представником позивача, про те, що позивач, набувши у власність земельні ділянки, дозволив СФГ «Терра», яке за життя його матері орендувало ці земельні ділянки, продовжувати використовувати ці земельні ділянки на правах оренди, оскільки за передані у користування земельні ділянки він отримував орендну плату. Тому апеляційний суд вважав, що позивач не надав жодних належних, допустимих, достовірних і достатніх доказів, що протягом всього строку дії договорів оренди землі не знав і не міг знати про порушення свого права на земельні ділянки, належні йому на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на спадкове майно та державних актів на право власності.
		У липні 2018 року  ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив скасувати рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 27 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 11 липня 2018 року та ухвалити нове рішення - про задоволення позову. 
		Касаційна скарга мотивована тим, що факт отримання орендної плати за користування земельними ділянками не свідчить про обізнаність позивача зі спірними договорами оренди земельних ділянок, умовами таких договорів та погодження всіх істотних умов. Початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов. Про існування спірних договорів та їх умови позивачу стало відомо лише з моменту вручення йому відповідачем примірників спірних договорів у 2016 році. Позивач спірних договорів не підписував. До цього часу він не знав і не міг знати про те, що вони існують. Звертає увагу, що позивач отримував кошти від відповідача за фактичне користування земельними ділянками, а не на підставі договорів оренди.
		16 червня 2020 року Велика Палата Верховного Суду ухвалила постанову, якою касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнила частково. Рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 27 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 11 липня 2018 року змінила, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.
		Велика Палата Верховного Суду зазначила, що позивач підтвердив, що договори оренди земельних ділянок він не підписував, тому вважала з посиланням на статті 207, 627, 638 Цивільного кодексу країни (далі - ЦК України) та статті 14, 15, 18 Закону України від 6 жовтня 1998 року
		№ 161-XIV«Про оренду землі» (далі - Закон № 161-XIV) вказаний договір неукладеним, що унеможливлює визнання його недійсним. 
		Велика Палата Верховного Суду у постанові вказала, що, враховуючи підстави позову, наведені позивачем у позовній заяві та в додаткових поясненнях, а також заперечення відповідача, позивач у цій справі наполягає на поверненні йому земельних ділянок, вважаючи, що ці ділянки знаходяться у фактичному користуванні відповідача без установлених законом підстав. Зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок. 
		Велика Палата Верховного Суду також керувалась тим, що негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок. При цьому Велика Палата посилалась на висновки, викладені у її постановах від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц.
		Саме з підстав обрання неефективного способу захисту, на думку Великої Палати, необхідно відмовити у задоволенні позову, а не з підстав застосування наслідків пропуску позовної давності, оскільки питання щодо застосування позовної давності суд повинен розглядати лише якщо є підстави для задоволення позовних вимог, заявлених до відповідача, який заявив про застосування позовної давності. Відмова у задоволенні позову з підстави обрання позивачем неефективного (неналежного) способу захисту не позбавляє позивача права заявити негаторний позов про повернення земельної ділянки. 
		Крім того, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, висловленого у постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-58цс15, зазначивши, що правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не підлягає визнанню недійним.
		З такими висновками Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося та відповідно до статті 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) висловлюємо окрему думку.
		Відповідно до вимог частини першої статті 36 Закону України «Про  судоустрій і статус суддів» Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом. У пункті 6 частини другої названої статті передбачено, що Верховний Суд забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.
		Отже, створення і функціонування Верховного Суду має забезпечити послідовне, стале, однакове та зрозуміле правозастосування при розгляді спорів та не має на меті створення нових норм чи таке інтерпретування існуючих, яке не відповідає ні теорії права, ні усталеній судовій практиці протягом багатьох десятиліть.
		Крім того, на розгляді у суді, незалежно від його інстанції, перебуває конкретний спір, який має бути вирішений як з урахуванням позовних вимог, так і зі зверненням уваги на доводи, зокрема, касаційної скарги.
		У Великої Палати є і обов`язок надати відповідь (чи відмовити у цьому) на ті питання, які були поставлені в ухвалі Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, які і були підставою для передачі справи на розгляд Великої Палати.
		У постанові відповіді на ці питання не надано.
		Так, у касаційній скарзі ОСОБА_1 зазначав, що суди не врахували, що правовідносини щодо оренди спірних земельних ділянок, отриманих ним у спадщину, виникли ще за життя матері, яка була їх власником, а він дізнався про укладені від його імені договори оренди лише у 2016 році. При цьому сторони не заперечували, що відповідач тривалий час, ще за життя матері позивача, отримав у користування вказану власність, тобто земельні ділянки, якими продовжує користуватися і на час розгляду справи у суді.
		Тому виникає питання, чи може бути поведінка власника земельної ділянки, якою користується інша особа, яка і зобов`язана сплачувати за таке комерційне користування майном, оскільки жодна із сторін не заявила про домовленість про безоплатне користування майном, - визнана недобросовісною, суперечливою, якщо власник погоджувався отримувати  плату за користування своїм майном, а при виявленні порушень своїх прав орендарем (користувачем) звернувся до суду за їх захистом.
		Вочевидь, у цьому випадку необхідно звернутися до статті 12 ЦК України, яка у частині першій декларує, що особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд, та у частині п`ятій передбачає, що особа може за відплатним або безвідплатним договором передати своє майнове право іншій особі, крім випадків, встановлених законом.
		При цьому межі здійснення цивільних прав також чітко передбачені у статті 13 ЦК України.
		Через категорії «межі здійснення суб`єктивних цивільних прав» та «обмеження здійснення суб`єктивних цивільних прав» у законі встановлюється така поведінка власника, яка не суперечить актам цивільного законодавства. Власник майна повинен враховувати межі та обмеження цивільних прав.
		Межі здійснення цивільних прав фактично виражаються у формулі «дозволено все, що прямо не заборонено законом», а обмеження (заборони), які мають найбільш загальний характер і які особа - власник повинна враховувати у своїй поведінці, конкретизуються у статті 13 ЦК України.
		Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним.
		Вказані конституційні права знайшли своє відображення і деталізацію у ЦК України та відповідних законах.
		Так, у частині першій статті 317 ЦК України вказано, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном, а у частинах першій та другій статті 319 цього Кодексу вказано, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд і має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Крім того, у частині шостій зазначеної статті прямо передбачено, що держава не втручається у здійснення власником права власності.
		У частині першій статті 321 ЦК України також зазначено про непорушність права власності та те, що ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
		Посилання судів на те, що поведінка позивача ОСОБА_1 , який як власник отримував плату за користування своїми земельними ділянками від фактичного користувача, а дізнавшись про укладені від його імені договори оренди, звернувся до суду про визнання їх недійсними, є суперечливою і недобросовісною, вочевидь свідчать про обмеження прав позивача як власника щодо розпорядження своєю власністю та його процесуальні обмеження, оскільки вказано, що він мав звернутися до суду з іншим позовом.
		Разом з тим відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
		Також і у частині першій статті 11 зазначеного Кодексу визначено, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. А частина друга цієї ж статті прямо декларує, що особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
		Тому зобов`язувати особу, яка звертається до суду у межах принципу диспозитивності, використовувати лише той чи інший спосіб захисту не відповідає нормам чинного законодавства і завданням, у цьому випадку, цивільного судочинства.
		Отже, ОСОБА_1 як власник мав право звернутися з позовом про визнання договорів оренди земельної ділянки недійсними попри те, що протягом тривалого часу отримував кошти від фактичного користувача його земельними ділянками, і така його поведінка відбувалась у межах чинного законодавства та не мала ознак недобросовісності чи суперечливості, оскільки не наведено жодного нормативного акту щодо обмеження прав власника отримувати кошти від іншої особи, яка користується його майном, так і щодо обмеження права власника звернутися до суду з позовом до особи, яка сплачує за користування майном.
		Тому у вказаному контексті підстав для відступу від правових висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15, не вбачається.
		При вирішенні вказаної справи необхідно було врахувати вимоги цивільного законодавства щодо визначення поняття правочину, договору, співвідношення поняття неукладеності та недійсності правочину та критерії дійсності правочину.
		Відповідно до частин першої та другої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
		Двосторонній правочин є договором, визначення якого надане у частині першій статті 626 ЦК України: договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
		А частина третя цієї статті передбачала, що договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору.
		Згідно з частиною першою статті 13 Закону № 161-XIV у редакції, чинній на час укладення договору сторонами у справі, договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за  плату передати орендареві  земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. 
		Вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України, поширюються і на вимоги до дійсності договору, якими є такі:
		- зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;
		- особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;
		- волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;
		- правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;
		- правочин має бути спрямований на реальне настання правових 
		наслідків, що обумовлені ним. 
		Воля сторін може бути виражена у письмовій формі. 
		Згідно з положеннями частини першої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
		У пункті 2 частини першої статті 208 ЦК України передбачено, що у письмовій формі належить вчиняти правочини між фізичною та юридичною особами.
		Згідно з частиною першою статті 639 цього Кодексу договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.
		У частині другій статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). 
		Тому підпис є обов`язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри учасника (учасників правочину), забезпечує їх ідентифікацію, а також цілісність документа, яким формалізується правочин.
		Оскільки відповідно до частини першої статті 28 ЦК України фізична особа набуває прав та обов`язків під власним іменем, яке складається з прізвища, ім`я та по батькові, то і підпис має містити всі вказані складові, виконані особою власносручно (за винятком, якщо такі дії вчиняє представник особи, права якого належним чином посвідчені).
		Можна зробити висновок, що у разі відсутності власноручного підпису сторони договору на документі слід вважати, що правочин не відповідає вимогам, які встановлюються до письмової форми правочину.
		Відповідно до частини першої статті 14 Закону № 161-XIV (у редакції, чинній на час укладення спірних договорів - 30 вересня 2009 року) договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї з сторін може бути посвідчений нотаріально. 
		Тому вимога про підпис договору оренди її сторонами, орендодавцем та орендарем є чинною.
		Також форма договору має значення для визначення моменту його укладення.
		Так, згідно з частиною першою статті 210 ЦК України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації. Відповідно до статті 18 Закону № 161-XIV договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації.
		Стаття 638 цього Кодексу зазначає, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
		Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
		Тобто укладеним є такий правочин (договір), щодо якого сторонами у належній  формі досягнуто згоди з усіх істотних умов. Головними умовами, за наявності яких договір вважається укладеним, є такі: сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору; таку згоду досягнуто в належній формі.
		Тобто правочин, який не відбувся, має місце тоді, коли сторони не дійшли повної згоди, необхідної для його сили. У судовій практиці зазначена правова ситуація донедавна розглядалася у двох варіантах: 1) з переданих до суду документів як договір неможливо зрозуміти, про що саме домовились сторони; 2) досягнуті домовленості неможливо виконати саме через невизначеність умов договору i вимог до боржника.
		У цьому випадку позивачем оскаржуються договори оренди, які відповідають вимогам чинного законодавства щодо їх форми та істотності умов. Разом з тим позивач зазначає, що підпис на договорі належить не йому, а іншій особі, вказуючи на відсутність волевиявлення щодо укладення спірних договорів.
		У частині третій статті 640 ЦК України вказано, що договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації,  а  в  разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.
		Така вимога підтверджена і у статті 18 Закону № 161-XIV у редакції, чинній на час укладення договору.
		Аналогічні положення передбачалися і частиною другою статті 125 Земельного кодексу України.
		Судами встановлено, що державна реєстрація спірного договору оренди відбулася.
		Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною  (сторонами) вимог,  які встановлені частинами першою -третьою,  п`ятою та  шостою статті 203 цього Кодексу. 
		Тобто недійсним може бути визнано лише укладений договір.
		Оскільки в цьому випадку надані до суду договори містять усі необхідні реквізити, істотні умови, передбачені статтею 15 Закону № 161-XIV, проведено державну реєстрацію договорів оренди землі, вони є укладеними, а отже, оспорюваними, та за рішенням суду можуть бути визнані недійсними.
		Наголошуємо, що з наданих договорів оренди земельних ділянок вбачається, що сторонами досягнуто згоди щодо всіх істотних умов такого договору, визначених у статті 15 Закону № 161-XIV, а ці договори зареєстровано у встановленому порядку та виконувалися орендарем.
		Тому висновок про неукладеність договорів, умови яких відповідають вимогам спеціального Закону № 161-XIV, підписаних та зареєстрованих у встановленому порядку, не відповідає вимогам чинного законодавства.
		Крім того, Велика Палата зробила висновок, що відмова у задоволенні позову через обрання неефективного (неналежного) способу захисту не позбавляє позивача права заявити негаторний позов про повернення земельної ділянки.
		З такими висновками погодитися не можна.
		По-перше, жодним нормативним актом не передбачено право суду відмовляти у позові, якщо він доходить висновку про неефективність способу захисту, обраного позивачем. У даному випадку суд мав застосувати вимоги статті 5 ЦПК України у редакції, чинній на час ухвалення постанови та визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. 
		Правовими підставами позову зазначено, зокрема, статті 203, 215, 216, 328 ЦК України.
		Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним або який визнано недійсним. 
		У зв`язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред`явлена тільки стороні недійсного правочину.
		Положення частини першої статті 216 ЦК України не можуть застосовуватись як підстави позову про повернення переданого на виконання недійсного правочину майна, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.
		Разом з тим вимоги про визнання договорів недійсними та вимога про повернення майна від володільця чи користувача до власника, який заявив про недійсність правочину, має відбуватися саме за правилами статті 216 ЦК України.
		Так, негаторний позов зводиться до захисту права від порушень, не пов`язаних з позбавленням володіння.
		У науці цивільного права негаторний позов визначають як позов власника про усунення будь-яких перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження майном, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння (стаття 391 ЦК України). 
		Водночас у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зазначено, що віндикаційний позов про витребування майна із чужого незаконного володіння - це позов власника, позбавленого володіння майном, про витребування майна від його володільця. Цивільне законодавство розрізняє право володіння як складову повноважень власника (частина перша статті 317 ЦК України), як різновид речових прав на чуже майно (пункт 1 частини першої статті 395 ЦК України) та як право, що виникає на договірних засадах, тобто договірне володіння.
		Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України).
		Враховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку.
		Тобто і реєстрація права оренди на земельні ділянки може свідчити про перебування такої ділянки у володінні орендаря.
		Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.
		У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, зокрема від добросовісного набувача, шляхом подання віндикаційного позову, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.
		Таким чином, положення статті 388 ЦК України можуть застосовуватись як підстави позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, і було відчужене третій особі за умови, що між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.
		У цьому випадку земельні ділянки набуті орендодавцем у володіння та користування на підставі належним чином зареєстрованих договорів оренди, про недійсність яких заявляє позивач. Зазначене відповідає і вимогам                статті 27 Закону № 161-XIV, у частинах першій та другій якої передбачено, що  орендареві забезпечується захист його права на орендовану земельну ділянку нарівні із захистом права власності на земельну ділянку відповідно до закону; орендар в установленому законом порядку має право витребувати орендовану земельну ділянку з будь-якого незаконного володіння та користування, на усунення перешкод у користуванні нею, відшкодування шкоди, заподіяної земельній ділянці громадянами і юридичними особами України, іноземцями, особами без громадянства, іноземними юридичними особами, у тому числі міжнародними об`єднаннями та організаціями.
		Вважаємо, що в цьому випадку позов про визнання договорів оренди недійсними та застосування наслідків недійсності правочинів, передбачених у статті 216 ЦК України, є належним та ефективним способом захисту порушеного права власності позивача.
		Такі спори розглядаються судами цивільної юрисдикції протягом десятиріч.
		Про це свідчить практика як Верховного Суду України, так і Верховного Суду (як Касаційного цивільного, так і Касаційного господарського).
		Це підтверджується і правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 29 березня 2017 року у справі за № 6-3104цс16, у якому визначено, що відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
		Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення.
		Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише за наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним або який визнано недійсним. 
		У зв`язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред`явлена тільки стороні недійсного правочину.
		Крім того, при розгляді справи по суті суди з`ясували, що, дійсно,               ОСОБА_1 не підписував оспорюваних договорів оренди, відповідач не спростував посилання позивача, що про наявність таких договорів йому стало відомо лише 02 лютого 2016 року. Тобто правовідносини у цій справі аналогічні тим, що були у справі № 6-48цс15, яку переглядав Верховний Суд України, і в якій зробив однозначний висновок про застосування позовної давності у спірних правовідносинах.
		Велика Палата Верховного Суду зазначила у постанові, що негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок.
		Однак ЦК України не містить прямого посилання на можливість чи неможливість застосування позовної давності до негаторних позовів.
		Так, відповідно до статті 268 ЦК України позовна давність не поширюється:
		1) на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом;
		2) на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу;
		3) на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю, крім випадків завдання такої шкоди внаслідок недоліків товару, що є рухомим майном, у тому числі таким, що є складовою частиною іншого рухомого чи нерухомого майна, включаючи електроенергію;
		5) на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування);
		6) на вимогу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державного матеріального резерву, стосовно виконання зобов`язань, що випливають із Закону України «Про державний матеріальний резерв»;
		7) на вимогу про визнання недійсним правочину, предметом якого є відчуження гуртожитку як об`єкта нерухомого майна та/або його частини, на який поширюється дія Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків», про визнання недійсним свідоцтва про право власності на такий гуртожиток як об`єкт нерухомого майна та/або його частини, про визнання недійсним акта передачі такого гуртожитку як об`єкта нерухомого майна та/або його частини до статутного капіталу (фонду) товариства (організації), створеного у процесі приватизації (корпоратизації) колишніх державних (комунальних) підприємств.
		2. Законом можуть бути встановлені також інші вимоги, на які не поширюється позовна давність.
		Отже, перелік вимог, на які не поширюється позовна давність, не є вичерпним. У частині другій вказаної статті обумовлена можливість визначення, встановлення законом інших вимог, на які не поширюється позовна давність. 
		Видається, що за таких обставин відсутні підстави для незастосування позовної давності до вимог позивача у цій справі.
		Верховний Суд України у постанові від 22 квітня 2015 року при розгляді справи № 6-48цс15 зробив такий правовий висновок: відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
		За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. 
		Суди у справі № 6-48цс15 установили, що позивач дізнався про порушення свого права, тобто про наявність спірного договору оренди, лише у вересні 
		2013 року, що в розумінні частини першої статті 261 ЦК України є моментом початку перебігу позовної давності. 
		Посилання відповідача на те, що початок перебігу позовної давності необхідно обчислювати з моменту укладення спірного договору, оскільки позивач отримував плату за користування землею, суди апеляційної та касаційної інстанцій обґрунтовано визнали таким, що суперечить нормам статті 261 ЦК України.
		При розгляді вказаної справи суди першої та апеляційної інстанцій мали застосувати цей правовий висновок, підстав для відступу від якого не вбачається, або обґрунтувати, чому його не застосовують. Проте цього зроблено не було.
		Відступ від усталеної, законної і зрозумілої практики розгляду вказаної категорії справ вважаємо таким, що не ґрунтується на нормах матеріального права, не свідчить про застосування вищим судовим органом принципу верховенства права та стабільності і послідовності правозастосовчої практики та, у кінцевому результаті, унеможливлює законний та ефективний спосіб захисту порушеного права.
		  
		Судді:                                                              О. М. Ситнік                                                                                                                             
		                                                                                Н. П. Лященко
		                                                                                О. Б.  Прокопенко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...