Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 757/66636/19-ц : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах про недоговірні зобов’язання, з них; про повернення безпідставно набутого майна (коштів).
Надіслано для оприлюднення: 21.10.2020. Зареєстровано: 22.10.2020. Забезпечено надання загального доступу: 22.10.2020.

Номер судового провадження: 2-5628/20

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		печерський районний суд міста києва
		Справа № 757/66636/19-ц 
		 
		РІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		12 жовтня 2020 року Печерський районний суд м. Києва в складі головуючого - судді Волкової С.Я. при секретарі Бурому Є.В., за участю представника позивача ОСОБА_1 , представника відповідачів ОСОБА_2 , представників третіх осіб ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Штін Д.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_5 до Держави Україна в особі Державної Казначейської служби України, Держави Україна в особі Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві, треті особи: Управління Державної казначейської служби України у Печерському районі м. Києва, Державна податкова служба України, Офіс Генерального прокурора, про стягнення коштів,
		установив:
		 
		Позиція сторін у справі
		 
		У грудні 2019 р. ОСОБА_5 звернувся до суду із позовом до Держави Україна в особі Державної Казначейської служби України, Держави Україна в особі Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві, треті особи: Управління Державної казначейської служби України у Печерському районі м. Києва, Державна податкова служба України, Офіс Генерального прокурора, з урахуванням заяви від 24.02.2020 р. просив стягнути з Державного бюджету України 130 000 000,00 грн, що були помилково сплачені та помилково зараховані органами Державної казначейської служби України до Державного бюджету,11 700 000,00 грн процентів за користування безпідставно одержаними та збереженими грошима. Позов ОСОБА_5 обґрунтований тим, що 22.12.2016 р. ним за відсутності будь-яких правових підстав відповідно до платіжного доручення № 1 від 22.12.2016 р. внесено (сплачено) на рахунок Державного казначейства України 130 000 000,00 грн, у призначенні платежу вказано: відшкодування шкоди від ОСОБА_6 за угодою від 22.12.2016 р. без ПДВ, втім у встановленому законом порядку не визнавався винним за шкоду, заподіяну державі, підприємству, організації, на нього жодним судовим рішення не накладався обов`язок таку шкоду у будь-який спосіб відшкодовувати; не мав жодних зобов`язань щодо сплати податків, зборів, пені, платежів та інших доходів бюджету, справляння яких передбачено законодавством; не був стороною будь-яких угод, у тому числі, угоди від 22.12.2016 р., зміст угоди йому не відомий, довіреності від ОСОБА_6 на його представництво, у тому числі, на вчинення дій у його інтересах, не було, відповідно, органи Державної казначейської служби України грошові кошти безпідставно зарахували до державного бюджету та зберігали їх без достатньої правової підстави. 
		Відповідачем Головним управлінням Державної казначейської служби України у м. Києві подано відзив на позовну заяву ОСОБА_5 , у якому зазначено, що, підписуючи платіжне доручення про сплату коштів, платник (позивач) підтвердив достовірність рахунків, з якого потрібно списати та на який перерахувати кошти, а також правильність заповнення графи «призначення платежу», що, вказуючи у позовній заяві про помилковість сплачених грошових коштів та безпідставність їх зарахування до Державного бюджету, позивач не зазначив в чому полягає помилковість проведеного банком переказу, не довів, що він є неналежним платником, не довів, що його банком проведено помилковий або неналежний переказ, не довів, що банк отримувача є неналежним отримувачем. Він до банку, який, як вважає позивач, здійснив помилковий переказ, із заявою про повернення коштів не звертався, тому Головне управління Державної казначейської служби України у м. Києві, як банк отримувача означеної суми коштів, не може бути неналежним отримувачем, оскільки ані платник, ані його банк не повідомляли Головне управління Державної казначейської служби України у м. Києві про здійснення помилкового переказу і не звертались із повідомленням про повернення помилкового переказу. Позивач заперечує укладення будь-яких угод, у тому числі угоду від 22.12.2016 р., і стверджує, що довіреності від ОСОБА_6 на його представництво у нього немає, втім такі його твердження спростовуються наданими Офісом Генерального прокурора документами з кримінального провадження № 42016000000003949. Так, ОСОБА_6 не міг особисто сплатити кошти, оскільки утримувався під вартою у слідчому ізоляторі, 21.12.2016 р. начальник другого слідчого відділу слідчого управління Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України Болдін О. звернувся до начальника Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві Грицун Т.Г. із повідомленням про те, що 21.12.2016 р. ОСОБА_5 або іншими особами планується здійснення грошового перерахування на рахунок Управління Державної казначейської служби України у Печерському районі м. Києва (код ЄДРПОУ 38004897, р/р НОМЕР_1 ) в якості часткового добровільного відшкодування спричинених злочином збитків у сумі 130 000 000,00 грн, і проханням надати документальне підтвердження отриманих коштів, їх зарахування до Державного бюджету. Відповідач вважає безпідставним твердження позивача, що кошти у сумі 130 000 000,00 грн набуті відповідачем без достатньої правової підстави, оскільки платіжне доручення № 1 від 22.12.2016 р. є належним розрахунковим документом і доказом виконання угоди про визнання винуватості, до того ж вирок Оболонського районного суду м. Києва від 28.12.2016 р. у справі № 756/16631/16-к, яким затверджено таку угоду, не скасовано. В Україні відсутня бюджетна програма з повернення фізичним особам помилково сплачених до бюджету коштів, а обраний позивачем спосіб захисту є неефективним, не призведе до повернення коштів.
		Відповідачем Державною казначейською службою України подано відзив на позовну заяву, який за змістом ідентичний відзиву Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві на позовну заяву ОСОБА_5 .
		Третьою особою Державною податковою службою України подано пояснення щодо позову ОСОБА_5 , у яких зазначено, що контроль за справлянням вказаного платежу закріплено за Державною аудиторською службою України у повному обсязі, Державною податковою службою України виключно за актами відомчих перевірок. ОСОБА_5 про повернення грошових коштів слід звернутися до Державної аудиторської служби України та/або до Державної казначейської служби України для отримання позиції стосовно порядку вирішення порушеного питання. Оскільки ОСОБА_5 помилково сплачено грошове відшкодування шкоди за цивільною угодою, яка не є податковим зобов`язанням та пенею, то відсутні підстави для повернення помилково або надміру зарахованих до бюджету платежів, крім того питання, порушені у позовній заяві, не належать до компетенції третьої особи. 
		Третьою особою Офісом Генерального прокурора подано пояснення щодо позову ОСОБА_5 , у яких із посиланням на норми статті 127 КПК України зазначено, що підозрюваний, обвинувачений, а також за його згодою будь-яка інша фізична чи юридична особа має право на будь-якій стадії кримінального провадження відшкодувати шкоду, завдану потерпілому, територіальній громаді, державі внаслідок кримінального правопорушення, отже у разі відшкодування збитків, завданих державі, іншою особою необхідна згода саме підозрюваного, згода на вчинення таких дій третьою особою презюмується; сплачені позивачем грошові кошти не є безпідставно набутим майном, оскільки їх сплачено відповідно до угоди про визнання винуватості.
		 
		Процесуальні дії
		 
		Ухвалою суду від 26.12.2019 р. відкрито провадження у справі.
		Ухвалою суду від 27.01.2020 р. відмовлено у задоволенні клопотання представника Державної податкової служби України про передачу цивільної справи на розгляд Окружного адміністративного суду м. Києва за підсудністю (у порядку ст. 31 ЦПК України).
		Ухвалою суду від 24.02.2020 р. Офіс Генерального прокурора залучено у справу як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.
		Ухвалою суду від 02.06.2020 р. витребувано з Оболонського районного суду м. Києва копії документів.
		Ухвалою суду 08.09.2020 р. закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті.
		 
		Фактичні обставини справи
		 
		Суд, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, встановив наступні обставини та дійшов до наступних висновків.
		На виконання вимог ухвали суду про витребування документів з Оболонського районного суду м. Києва надійшли копії: вироку Оболонського районного суду м. Києва від 28.12.2016 р. у справі № 156/16631/16-к, ухвал Оболонського районного суду м. Києва від 30.05.2017 р., від 11.07.2017 р. про виправлення описок, угоди від 22.12.2016 р. між прокурором і підозрюваним про визнання винуватості, платіжного доручення № 1 від 22.12.2016 р. 
		За угодою від 22.12.2016 р. про визнання винуватості, укладеною між заступником Генерального прокурора України - Головним військовим прокурором Матіосом Анатолієм Васильовичем і підозрюваним ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , останній зобов`язався частково добровільно відшкодувати спричинені злочином збитки у сумі 130 000 000,00 грн (відшкодовано до Головного управління Державної казначейської служби України у Печерському районі м. Києва, код ЄДРПОУ 38004897, р/р № 31114102700007, класифікація доходів бюджету: 21080600 «суми стягнення з винних осіб, за шкоду заподіяну державі, підприємству, установі, організації»).
		За платіжним дорученням № 1 від 22.12.2016 р. ОСОБА_5 22.12.2016 р. внесено (сплачено) на рахунок Державного казначейства України (отримувач УК у Печер. р-ні / Печерс. р-н. / 21080600; код 38004897; код банку 31114102700007) 130 000 000,00 грн, у призначенні платежу вказано: відшкодування шкоди від ОСОБА_6 за угодою від 22.12.2016 р. без ПДВ.
		 
		Позиція суду та оцінка аргументів сторін
		 
		Загальні підстави для виникнення зобов`язань у зв`язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 ЦК України.
		Стаття 1212 ЦК України регулює випадки набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав.
		Предметом регулювання інституту безпідставного набуття чи збереження майна є відносини, які виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.
		Зобов`язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).
		Об`єктивними умовами виникнення зобов`язань з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виступають: 1) набуття або збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) шкода у виді зменшення або незбільшення майна в іншої особи (потерпілого); 3) обумовленість збільшення або збереження майна з боку набувача шляхом зменшення або відсутності збільшення на стороні потерпілого; 4) відсутність правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб.
		За змістом статті 1212 ЦК України безпідставно набутим є майно, набуте особою або збережене нею в себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.
		Згідно частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частин першої, другої статті 509 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені цими актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. До підстав виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, належать договори та інші правочини. Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, установлених статтею 11 цього Кодексу.
		Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту, тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.
		Згідно частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
		Системний аналіз положень частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частини першої статті 177, частини першої статті 202, частин першої, другої статті 205, частини першої статті 207, частини першої статті 1212 ЦК України дає можливість дійти висновку, що чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошей).
		Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в не заборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення породження учасниками відповідних правовідносин у майбутньому певних цивільних прав та обов`язків, зокрема, внаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, які прямо передбачені частиною другою статті 11 ЦК України.
		Загальна умова частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, оскільки отримане однією зі сторін у зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі цієї тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.
		Набуття однією зі сторін зобов`язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов`язання не вважається безпідставним. Отже у разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, статтю 1212 ЦК України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі (висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 03.06.2015 р. у справі № 6-100цс15).
		Позовні вимоги ґрунтуються на відсутності будь-якої правової підстави отримання відповідачем від позивача грошових коштів у сумі 130 000 000,00 грн.
		 
		Щодо правових підстав переходу майна у власність іншої особи
		 
		У платіжному дорученні № 1 від 22.12.2016 р., за яким ОСОБА_5 вніс (сплатив) грошові кошти у сумі 130 000 000,00 грн, у призначенні платежу вказано: відшкодування шкоди від ОСОБА_6 за угодою від 22.12.2016 р. без ПДВ.
		Статтею 64 Закону України «Про банки і банківську діяльність» у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, встановлено обов`язок банку ідентифікації клієнтів, зокрема, банк зобов`язаний ідентифікувати та верифікувати відповідно до вимог законодавства України: клієнтів, які проводять перекази без відкриття рахунка на суму, що дорівнює чи перевищує 15 000,00 грн, або на суму, еквівалентну зазначеній сумі, в тому числі в іноземній валюті, банківських металах, інших активах, одиницях вартості, але є меншою ніж 150 000,00 грн, або на суму, еквівалентну зазначеній сумі, в тому числі в іноземній валюті, банківських металах, інших активах, одиницях вартості; клієнтів, що здійснюють фінансові операції з готівкою без відкриття рахунка на суму, що дорівнює або перевищує 150 000,00 грн, або у сумі, еквівалентній зазначеній сумі, в тому числі в іноземній валюті, банківських металах, інших активах; осіб, уповноважених діяти від імені зазначених клієнтів/осіб (представника клієнта).
		Закон України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» визначає загальні засади функціонування платіжних систем і систем розрахунків в Україні, поняття та загальний порядок проведення переказу коштів у межах України, встановлює відповідальність суб`єктів переказу, а також визначає загальний порядок здійснення нагляду (оверсайта) за платіжними системами. 
		У пункті 1.15) частини першої статті 1 означеного Закону встановлено, що ініціатор - це особа, яка на законних підставах ініціює переказ коштів шляхом формування та/або подання відповідного документа на переказ або використання електронного платіжного засобу. 
		У пункті 1.23) частини першої статті 1 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» визначено, що отримувач коштів -особа, на рахунок якої зараховується сума переказу або яка отримує суму переказу у готівковій формі. Неналежний отримувач -особа, якій без законних підстав зарахована сума переказу на її рахунок або видана їй у готівковій формі.
		Ініціювання переказу здійснюється, зокрема, за таким розрахунковим документом, як платіжне доручення, яке містить доручення платника банку здійснити переказ визначеної в ньому суми коштів зі свого рахунка на рахунок отримувача (пункт 22.1 статті 22 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні»).
		Тобто, аби особа могла ініціювати грошовий переказ, для цього мають існувати законні підстави, такими підставами можуть бути, у тому числі, виконання ініціатором договірних/позадоговірних зобов`язань від свого імені чи в інтересах іншої особи. Повноваження на вчинення юридично значимих дій в інтересах іншої особи мають посвідчуватись відповідними документами (довіреністю, дорученням, законне представництво).
		У платіжному дорученні № 1 від 22.12.2016 р. не зазначено підстав прийняття від ОСОБА_5 грошових коштів в інтересах  ОСОБА_6 , зокрема, документів, які б уповноважували його на вчинення таких дій; позивач не був стороною угоди від 22.12.2016 р.; довіреності від ОСОБА_6 на його представництво, у тому числі, на вчинення дій у його інтересах, у нього не було; кошти, внесені ОСОБА_5 згідно платіжного доручення № 1 від 22.12.2016 р. у сумі 130 000 000,00 грн, зараховані до загального фонду Державного бюджету на рахунок № 31114102700007 за кодом класифікації доходів бюджету: 21080600 «суми стягнення з винних осіб за шкоду, заподіяну державі, підприємству, підприємству, організації».
		Державна фіскальна служба України згідно Постанови Кабінету Міністрів України № 106 від 16.02.2011 р. «Про деякі питання ведення обліку податків, зборів, платежів та інших доходів бюджету» є органом, який контролює справляння надходжень до бюджетів за кодом класифікації доходів бюджету: 21080600. Суду не надано доказів вчинення Державною фіскальною службою України перевірки щодо наявності правових підстав зарахування до Державного бюджету отриманих від ОСОБА_5 грошових коштів.
		Посилання відповідачів на Закон України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» як на підставу прийняття коштів від позивача та їх зарахування до Державного бюджету не спростовує обґрунтованості позовних вимог та наявних у суду доказів відсутності правових підстав для прийняття коштів від позивача, відсутності правових підстав для їх зарахування на рахунок Державного казначейства України, положення цього Закону фактично вимагають від платника (ініціатора) і від отримувача переказу у готівковій формі саме законності підстав як для формування та/або подання відповідного документа на переказ або використання електронного платіжного засобу, так і зарахування суми переказу на рахунок отримувача. Саме на відсутність законних (правових) підстав для прийняття коштів від позивача, на відсутність законних (правових) підстав для зарахування (набуття) суми переказу на рахунок отримувача (відповідача) посилається позивач у позові. 
		 
		Оцінка спірних правовідносин у контексті виконання угоди про визнання винуватості у кримінальному провадженні
		 
		Згідно статті 129 Конституції України однією з основних засад здійснення судочинства є обов`язковість судового рішення.
		Згідно статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
		Означені норми знайшли своє відображення у процесуальному законодавстві України, зокрема, статтею 14 ЦПК України, статтею 14 КАС України встановлено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Примусове виконання судових рішень здійснюється органами і особами, визначеними Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», зокрема, органами державної виконавчої служби, які входять до системи органів примусового виконання рішень Міністерства юстиції України.
		Порядок примусового виконання судових рішень регламентований спеціальним законом, яким є Закон України «Про виконавче провадження».
		Згідно положень статті 533 КПК України вирок або ухвала суду, які набрали законної сили, обов`язкові для осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні, а також для усіх фізичних та юридичних осіб, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх службових осіб, і підлягають виконанню на всій території України.
		Стаття 534 КПК визначає порядок виконання судових рішень у кримінальному провадженні. Частиною першою статті 533 КПК визначено, що у разі необхідності спосіб, строки і порядок виконання можуть бути визначені у самому судовому рішенні, а частина друга статті 533 КПК України визначає, що судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, підлягає безумовному виконанню.
		Статтею 535 КПК України визначено, що судове рішення, що набрало законної сили, якщо інше не передбачено цим Кодексом, звертається до виконання не пізніш як через три дні з дня набрання ним законної сили або повернення матеріалів кримінального провадження до суду першої інстанції із суду апеляційної чи касаційної інстанції. Суд разом із своїм розпорядженням про виконання судового рішення надсилає його копію відповідному органу чи установі, на які покладено обов`язок виконати судове рішення. У разі якщо судове рішення або його частина підлягає виконанню органами державної виконавчої служби, приватним виконавцем, суд видає виконавчий лист, який звертається до виконання в порядку, передбаченому законом про виконавче провадження. Органи, особи, які виконують судове рішення, повідомляють суд, який постановив судове рішення, про його виконання.
		Отже із наведених норм слідує, що судове рішення допускається до виконання після набрання ним законної сили.
		Водночас процесуальним законодавством визначено категорії справ, рішення в яких допускаються до негайного виконання або підлягають такому виконанню до набрання ними законної сили, тобто відразу після їх ухвалення, не очікуючи апеляційного перегляду справи. Так, на виконання процесуального законодавства в Україні нормативно врегульованим є механізм внесення, повернення та звернення у дохід держави коштів у разі застосування запобіжного заходу у виді застави, який обраний з метою забезпечення належної поведінки особи, щодо якої застосовано запобіжний захід, її явки за викликом до слідчого, прокурора або суду, а також виконання інших покладених на неї обов`язків, передбачених положеннями КПК України. Такий механізм існує внаслідок прийняття Постанови Кабінету Міністрів України № 15 від 11.01.2012 р. (у редакції Постанови Кабінету Міністрів України № 27 від 18.01.2012 р.), якою затверджено Порядок внесення коштів на спеціальний рахунок у разі застосування застави як запобіжного заходу. Зокрема, цим Порядком визначено грошову одиницю, яка вноситься на спеціальний рахунок територіального управління Державної судової адміністрації; юридичну особу, яка здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності суду, який обрав запобіжний захід у виді застави, або апеляційного суду, Вищого антикорупційного суду, який обрав такий запобіжний захід, відкритий у казначействі в установленому законодавством порядку; коло осіб, які можуть внести заставу; умови та строки повернення застави.
		Аналіз діючого законодавства, яке регулює діяльність відповідача Державної Казначейської служби України та його територіальних органів, дає підстави стверджувати про відсутність спеціальної норми, яка визначає порядок прийняття казначейською службою та зарахування коштів від фізичної особи, зараховані до загального фонду Державного бюджету на рахунок № 31114102700007 за кодом класифікації доходів бюджету: 21090600 «суми стягнення з винних осіб за шкоду, заподіяну державі, підприємству, підприємству, організації», отже будь-які кошти у якості суми стягнення з винних осіб за шкоду, заподіяну державі, підприємству, організації можуть надходити до Державного бюджету та зараховуватись на відповідні рахунки, відкриті у казначействі, лише на підставі судового рішення та тільки після набрання ним законної сили.
		Вироком Оболонського районного суду м. Києва від 28.12.2016 р. у справі № 756/16631/16-к затверджено угоду від 22.12.2016 р. про визнання винуватості між заступником Генерального прокурора України - Головним військовим прокурором Матіосом Анатолієм Васильовичем та підозрюваним ОСОБА_6 ; суд вказаним вироком визнав ОСОБА_6 винним у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною першою статті 255, частиною четвертою статті 28, частиною п`ятою статті 191, частиною четвертою статті 28, частиною першою статті 366 КК України, і призначив йому покарання:
		за частиною першою статті 255 КК України у виді 5 років позбавлення волі;
		за частиною четвертою статті 28, частиною п`ятою статті 191 КК України із застосуванням статті 69 КК України у виді 4 років 11 місяців позбавлення волі без позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю і без конфіскації майна;
		за частиною четвертою статті 28, частиною першою статті 366 КК України із застосуванням статті 69 КК України у виді 3 років обмеження волі без позбавлення права обіймати певні посади чи займатись певною діяльністю;
		на підставі частини першої статті 70 КК України шляхом поглинання менш суворого покарання більш суворим ОСОБА_6 остаточно призначено покарання у виді 5 років позбавлення волі без позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю і без конфіскації майна, із застосуванням вимог статті 75 КК України звільнено від відбування основного покарання з випробувальним строком 1 рік.
		Як слідує зі змісту угоди, обставинами, що пом`якшують покарання ОСОБА_6 , є, у тому числі, часткове добровільне відшкодування спричинених злочином збитків у сумі 130 000 000,00 грн (відшкодовано до Головного управління Державної казначейської служби України у Печерському районі м. Києва, код ЄДРПОУ 38004897, р/р № 31114102700007, класифікація доходів бюджету: 21080600 «суми стягнення з винних осіб, за шкоду заподіяну державі, підприємству, установі, організації»), втім із платіжного доручення № 1 від 22.12.2016 р. вбачається, що цього ж дня саме позивачем, а не ОСОБА_6 , було внесено на рахунок Державного казначейства України 130 000 000,00 грн, у призначенні платежу вказано: відшкодування шкоди від ОСОБА_6 за угодою від 22.12.2016 р. без ПДВ.
		Згідно статті 532 КПК України вирок або ухвала суду першої інстанції, ухвала слідчого судді, якщо інше не передбачено цим Кодексом, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом, якщо таку скаргу не було подано.
		Наявні в матеріалах справи документи свідчать про те, що вирок Оболонського районного суду м. Києва від 28.12.2016 р. не був оскаржений, отже набрав законної сили 27.01.2017 р., а аналіз вищенаведеного підтверджує, що кошти на рахунок відповідача внесено до укладення угоди і до ухвалення судового рішення, яким цю угоду затверджено. Суд, враховуючи викладене, дійшов висновку, що у позивача були відсутні правові підстави та обов`язки для внесення грошових коштів у сумі 130 000 000,00 грн в інтересах ОСОБА_6 , а у органів Державної казначейської служби України були відсутні правові підстави для прийняття у нього таких коштів і їх зарахування до Державного бюджету, оскільки відносини позивача з Державною казначейською службою України не були врегульовані жодним спеціальними інститутами кримінального процесуального, податкового чи цивільного права, отже у Державної казначейської служби України виник кондикційний обов`язок повернути власнику (позивачу) безпідставно отримане майно (грошові кошти у сумі 130 000 000,00 грн), оскільки між ними відсутні будь-які цивільно-правові відносини, які б зумовлювали перехід майна.
		 
		Оцінка доводів Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві, Державної казначейської служби України,
		 
		Обов`язок Державної казначейської служби України повернути ОСОБА_5 безпідставно отримане майно не припиняється внаслідок неповідомлення останнім установи банку про помилковість операції з метою вжиття заходів, встановлених статтею 35 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», оскільки особа споживача у правовідносинах із банком вважається слабкою стороною у договорі та підлягає особливому правовому захисту з урахуванням принципів справедливості, добросовісності і розумності (рішення Конституційного Суду України від 11.07. 2013 р. у справі № 1-12/2013). З цих же підстав суд не приймає до уваги доводи відповідачів Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві, Державної казначейської служби України про те, що, підписуючи платіжне доручення про сплату коштів, платник (позивач) підтвердив достовірність рахунків, з якого потрібно списати та на який потрібно перерахувати кошти, а також правильність заповнення графи «призначення платежу». Суд також враховує численні звернення представника позивача до Управління Державної казначейської служби України у Печерському районі м. Києва, Державної Казначейської служби України, Головного управління Державної Казначейської служби України у м. Києві, Державної податкової служби України щодо безпідставного отримання Державною казначейською службою України грошових коштів від його довірителя, враховує відповіді, отримані на такі звернення, що не відтворили реальний спосіб повернення майна у позасудовому порядку.
		Не заслуговують на увагу доводи Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві, Державної казначейської служби України в тій частині, що в Україні відсутня бюджетна програма з повернення фізичним особам помилково сплачених до бюджету коштів, оскільки відсутність у національному законодавстві механізму повернення безпідставно отриманих грошових коштів не може перешкоджати відновленню судом порушеного цивільного права, означене суперечить положенням статтей 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р., ратифікованої Законом № 475/97-ВР від 17.07.1997 р., дата набрання чинності для України: 11.09.1997 р.
		Європейський суд з прав людини у рішеннях у справах «Kutic v. Croatia», «Multiplex v. Croatia», «Sukhorubchenko v. Russia» зазначив, що неможливо припустити, щоб пункт 1 статті 6 Конвенції детально описував процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і водночас не гарантував сторонам, що спір щодо їхніх прав та обов`язків цивільного характеру буде остаточно вирішено. Місце статті 13 Конвенції у структурі гарантій прав людини, передбачених Конвенцією, говорить на користь того, що обмеження щодо статті 13 мають бути зведені до мінімуму (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Kudla v. Poland»).
		 
		Оцінка доводів Офісу Генерального прокурора 
		 
		Необґрунтованим і таким, що не спростовує правову позицію позивача, є твердження представник Офісу Генерального прокурора про те, що кошти внесено ОСОБА_5 відповідно до положень статті 127 КПК України, яка передбачає можливість відшкодування (компенсації) шкоди потерпілому чи державі.
		Згідно статті 127 КПК України підозрюваний, обвинувачений, а також за його згодою будь-яка інша фізична чи юридична особа має право на будь-якій стадії кримінального провадження відшкодувати шкоду, завдану потерпілому, територіальній громаді, державі внаслідок кримінального правопорушення. 
		Між тим ані відповідачами, ані третіми особами не надано жодного доказу надання ОСОБА_6 згоди будь-якій особі в усній чи письмовій формі на відшкодування шкоди. Наявні у матеріалах справи листи посадових осіб Генеральної прокуратури України на адресу органів державної казначейської служби, їх зміст не підтверджують правових підстав переказу коштів позивачем, їх зарахування на рахунок отримувача.
		 
		Щодо стягнення процентів 
		 
		Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
		Позовні вимоги про стягнення з Державного бюджету України на користь ОСОБА_5 11 700 000,00 грн процентів за користування безпідставно одержаними та збереженими грошима задоволенню не підлягають, оскільки позивачем не обґрунтовано моменту, з якого відбулось прострочення виконання обов`язку, встановленого частиною першою статті 1212 ЦК України, що перешкоджає суду встановити період прострочення.
		 
		Щодо суб`єктного складу учасників спірних правовідносин
		 
		Аналіз положень пункту 23 частини першої статті 2, статтей 43, 45, 78, 112 Бюджетного кодексу України, пункту 43.4 статті 43 Податкового кодексу України, положень Порядку повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів, затвердженого наказом Міністерства фінансів України № 787 від 03.09.2013 р., Порядку взаємодії територіальних органів Державної фіскальної служби України, місцевих фінансових органів та територіальних органів Державної казначейської служби України у процесі повернення платникам податків помилково та/або надміру сплачених сум грошових зобов`язань, затвердженого наказом Міністерства фінансів України № 1146 від 15.12.2015 р., судової практики у даній категорії справ дають підстави вважати, що податковий орган має право повертати помилково перераховані кошти лише за заявою платника податків і саме платнику податків, зборів, пені, платежів та інших доходів бюджету, справляння яких передбачено законодавством України. 
		Позивач як фізична особа у правовідносинах, які виникли, не є платником податків, зборів, пені, платежів та інших доходів бюджету, справляння яких передбачено законодавством України.
		Відповідно до частини першої статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. При цьому у цивільному процесі відповідно до частини четвертої статті 58 ЦПК України Держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальна громада беруть участь у справі через відповідний орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник, інша уповноважена особа відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування), або через представника. 
		Виходячи із положень частини другої статті 2 ЦК України, враховуючи наведені норми ЦПК України, у разі коли відповідний орган державної влади вступає у цивільні правовідносини і є зобов`язаною особою по відношенні до іншої особи у таких правовідносинах, то боржником є Держава Україна як учасник цивільних відносин в особі відповідного органу. Отже у цій справі відповідачем повинен бути орган казначейської служби, який відповідно до законодавства є органом, який здійснює повернення коштів з державного бюджету.
		Як вже зазначалось вище, предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальним інститутом цивільного права.
		Відповідно до частин першої, другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
		Характерною особливістю таких зобов`язань є те, що підстави їх виникнення мають широкий спектр: зобов`язання можуть виникати як із дій, так і з подій, причому з дій як сторін зобов`язання, так і третіх осіб, із дій як запланованих, так і випадкових, як правомірних, так неправомірних. Крім того, у такому зобов`язанні не має правового значення чи вибуло майно з володіння власника за його волею чи всупереч його волі, чи є набувач добросовісним чи недобросовісним. Таке зобов`язання виникає за наявності таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.
		Конструкція статті 1212 ЦК України, як і норм глави 83 ЦК України, свідчить про необхідність установлення так званої «абсолютної» безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору. Ознаки, характерні для пред`явлення вимоги на підставі наведених норм, є належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: 1) річ є такою, що визначена родовими ознаками, в тому числі грошовими коштами; 2) потерпілий домагається повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів) від тієї особи (набувача), з якою він не пов`язаний договірними правовідносинами щодо речі. Отже можна дійти висновку, що такий спосіб захисту - позадоговірний зобов`язальний спосіб захисту права власності або іншого речового права, який може бути застосований самостійно. Він також застосовується субсидіарно до реституції та віндикації як спосіб захисту порушеного права у тому випадку, коли певна вимога власника (титульного володільця) майна не охоплюється нормативним урегулюванням основного способу захисту права, але за характерними ознаками, умовами та суб`єктним складом підпадає під визначення зобов`язання з набуття або збереження майна без достатньої правової підстави.
		Таким чином, як зазначила Велика Палата Верховного Суду, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця, з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 ЦК України, у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна. Такий спосіб захисту можливий шляхом пред`явлення відповідного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 1212 ЦК України, які дають у даному випадку право позивачу скористатись своїм правом на судове оскарження бездіяльності органу державної влади шляхом звернення з позовом про стягнення відповідної суми коштів (повернення надміру сплаченої суми) з Державного бюджету. Суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 р. у справі № 925/1265/16). Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 р. у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 р. у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 р. у справі № 569/17272/15-ц).
		З урахуванням викладених у позовній заяві обставин щодо помилкового перерахованих позивачем коштів до Державного бюджету та наведених правових положень, ефективним способом захисту порушених прав позивача у спірних правовідносинах буде саме стягнення грошових коштів з Державного бюджету України на підставі положень статті 1212 ЦК України. Визначення способу захисту, а саме: визначення позовних вимог, обґрунтування позову певними правовими нормами, як і посилання на фактичні обставини справи, та визначення предмету спору, процесуальним законом покладено саме на позивача, у зв`язку з чим у відповідача у справі виникають певні правомірні очікування, оскільки реалізація його прав на захист проти позову перебуває у прямому причинно-наслідковому зв`язку з правовими вимогами та підставами, викладеними саме позивачем. 
		Правові підстави позову - це зазначена у позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
		Оскільки повноваження органів влади, зокрема, і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін (висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 р. у справі № 487/10128/14-ц, та від 26.06.2019 р. у справі № 587/430/16-ц). При цьому суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 р. у справі № 924/1473/15). Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним під час вирішення судом питання, яким законом потрібно керуватися для вирішення спору (висновки, викладені у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23.10.2019 р. у справі № 761/6144/15-ц). Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.12.2019 р. у справі № 917/1739/17 наголосила, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яку правову норму необхідно застосувати для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.
		Судові витрати у виді судового збору в розмірі 20 270,00 грн відповідно до ст. 141 ЦПК України покладаються на відповідачів пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
		Керуючись статтями 536, 625, 1212, 1213, 1214 ЦК України, статтями 1-23, 76-81, 89, 95, 131, 141, 258-259, 263-265, 280-282, 352, 354, 355 ЦПК України, суд 
		вирішив:
		Позов - задовольнити частково.
		Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_5 130 000 000,00 грн, що були помилково сплачені та помилково зараховані органами Державної казначейської служби України до Державного бюджету.
		Стягнути з Державної Казначейської служби України на користь ОСОБА_5 10 135,00 грн сплаченого судового збору.
		Стягнути з Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві на користь ОСОБА_5 10 135,00 грн сплаченого судового збору.
		В задоволенні інших вимог позову - відмовити.
		Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги через Печерський районний суд м. Києва протягом тридцяти днів з дня складання цього рішення.
		Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду.
		Позивач: ОСОБА_5 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ),
		Відповідач: Держава Україна в особі Державної Казначейської служби України (01601, м. Київ, вул. Бастіонна, 6, код ЄДРПОУ 37567646),
		Відповідач: Держава Україна в особі Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві (01601, м. Київ, вул. Терещенківська, 11-А, код ЄДРПОУ 37993783),
		Третя особа: Управління Державної казначейської служби України у Печерському районі м. Києва (01133, м. Київ, вул. Леоніда Первомайського, 9-А, код ЄДРПОУ 38004897),
		Третя особа: Державна податкова служба України (04053, м. Київ, Львівська площа, 8, код ЄДРПОУ 43005393),
		Третя особа: Офіс Генерального прокурора (01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15)».
		Повний текст рішення суду складено 21.10.2020 р. 
		Суддя                                                         Волкова С.Я.

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...