Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 804/5496/15 : Адміністративні справи (до 01.01.2019); Справи зі спорів з приводу забезпечення юстиції, зокрема спори у сфері:; прокуратури.
Надіслано для оприлюднення: 02.11.2020. Зареєстровано: 03.11.2020. Забезпечено надання загального доступу: 04.11.2020.
Дата набрання законної сили: 22.10.2020
Номер судового провадження: 852/4928/20

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
		П О С Т А Н О В А
		і м е н е м  У к р а ї н и
		 
		22 жовтня 2020 року м. Дніпросправа № 804/5496/15
		Третій апеляційний адміністративний суд 
		у складі колегії суддів: 
		                                        судді-доповідача  Чумака С.Ю.,
		                                                   суддів:  Чабаненко С.В., Юрко І.В.,     
		секретар судового засідання Сколишев О.О. 
		за участі представника відповідача Трубіцина Д.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Дніпрі апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора 
		на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 25 лютого 2020 року у справі № 804/5496/15 (суддя І інстанції - Боженко Н.В.)
		за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора (відповідач-1), прокуратури м. Києва (відповідач-2) про скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та зобов`язання вчинити певні дії,
		В С Т А Н О В И В:
		 
		ЗМІСТ ПОЗОВНИХ ВИМОГ, РІШЕННЯ СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ, ВИМОГ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ ТА УЗАГАЛЬНЕНІ ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
		Позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив:
		- скасувати наказ Генерального прокурора України № 217к від 23.03.2015 про його звільнення з посади прокурора міста Києва;
		- поновити його на посаді прокурора міста Києва;
		- стягнути з Генеральної прокуратури України на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 24.03.2015 і до моменту фактичного поновлення на роботі;
		- зобов`язати Генеральну прокуратуру України проінформувати Міністерство юстиції про відкликання відомостей про застосування до нього заборони, передбаченої ч. 3  ст. 1 Закону України «Про очищення влади».
		Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 25 лютого 2020 року позов задоволений частково:
		- визнано протиправним та скасовано наказ Генерального прокурора України № 217к від 23.03.2015 р. про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора міста Києва;
		- поновлено позивача на посаді прокурора міста Києва з 24 березня 2015 року;
		- стягнуто з прокуратури міста Києва на користь ОСОБА_1 суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 24.03.2015 по 25.02.2020 у розмірі 37 097, 73 (тридцять сім тисяч дев`яносто сім гривень сімдесят три копійки), з вирахуванням розміру обов`язкових платежів.
		- зобов`язано Офіс Генерального прокурора проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади».
		У задоволенні іншої частини позову відмовлено.
		 
		Не погодившись з таким судовим рішенням, відповідачем-1 подано апеляційну скаргу, в якій він просить скасувати рішення суду та прийняти нове, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі.
		В обґрунтування скарги зазначив, що спірний наказ прийнятий правомірно відповідно до приписів Закону України "Про очищення влади", який є чинним, неконституційним не визнавався, а тому підлягає виконанню. 
		У частині відмови у позові рішення суду не оскаржено.
		ОБСТАВИНИ СПРАВИ ТА ВИЗНАЧЕНІ ВІДПОВІДНО ДО НИХ СПІРНІ ПРАВОВІДНОСИНИ
		З 2001 року ОСОБА_1 працював в органах прокуратури України на різних посадах: старшим слідчим прокуратури м. Алушти (2001-2004), помічником прокурора м. Ялта (2004-2005), прокурором міста Марганця (2005-2007), прокурором Самарського (2007-2010) та Жовтневого (2010-2011) районів м. Дніпропетровська, начальником відділу управління нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією (2011-2012), начальником управління нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією прокуратури Дніпропетровської області (2012-2013).
		У період з 26.07.2013 по 17.04.2014 позивач працював на посаді заступника прокурора Луганської області на підставі наказу Генеральної прокуратури України № 394 к від 26.07.2013 р. та був звільнений із займаної посади в порядку переведення на посаду прокурора Деснянського району м. Києва на підставі наказу Генерального прокурора України № 652 к від 17.04.2014.
		З 25 червня 2014 року призначений на посаду прокурора м. Києва. 
		Зазначені обставини підтверджуються копією трудової книжки позивача та копіями наказів Генерального прокурора України. (а.с. 18-26)
		16 жовтня 2014 року набув чинності Закон України «Про очищення влади».
		20 березня 2015 року позивачем подано до Генеральної прокуратури України заяву, в якій ОСОБА_1 повідомив про відсутність щодо нього заборони, визначеної ч. 3 або ч. 4 ст. 1 Закону України «Про очищення влади» та надав згоду на проходження перевірки.
		Довідкою від 11 березня 2015 року про результати вивчення особової справи щодо застосування заборон, визначених Законом України «Про очищення влади» встановлено, що позивач з працював в органах прокуратури України з 26.07.2013 по 17.04.2014 на посаді заступника прокурора Луганської області, тобто в період з 21.11.2013 по 22.02.201 обіймав посаду, передбачену п. 4 ч. 2 ст. 3 Закону України «Про очищення влади».
		Наказом Генеральної прокуратури України № 217 к від 23.03.2015 позивача було звільнено з посади прокурора м. Києва, зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до п. 7-2 ст. 36 Кодексу законів про працю України та увільнено від обов`язків голови колегії прокуратури міста.
		Вважаючи своє звільнення протиправним, позивач звернувся до суду з цим позовом.
		Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції з посиланням на рішення ЄСПЛ у справі «Полях та інші проти України» виходив з того, що звільнення з займаної посади, засноване на колективній відповідальності, без з`ясування конкретних виконуваних функцій та особистої участі особи в узурпації влади Президентом України ОСОБА_2 , яке мало місце і у випадку позивача, не може бути визнано прийнятним в демократичному суспільстві.
		НОРМИ ПРАВА, ЯКІ РЕГУЛЮЮТЬ СПІРНІ ПРАВОВІДНОСИНИ, ТА ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ СУДОМ
		Згідно із п. 7-2 ч. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю в Україні підставами припинення трудового договору є підстави, передбачені Законом України «Про очищення влади».
		Відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону України "Про очищення влади" від 16 вересня 2014 року № 1682-VІІ (далі - Закон № 1682) очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах верховенства права та законності; презумпції невинуватості; індивідуальності відповідальності та гарантування права на захист.
		Протягом десяти років із дня набрання чинності цим  Законом  посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій  статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим  Законом, заяви, передбачені частиною першою  статті 4 цього Закону  (частина третя  статті 1 Закону № 1682-VII).
		Статтею 2 Закону № 1682-VII  передбачено перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрації). 
		Відповідно до пункту 7 частини першої  статті 2 Закону № 1682-VII  заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються, зокрема щодо посадових та службових осіб органів прокуратури України.
		Критерії здійснення очищення влади (люстрації) установлені  статтею 3 Закону № 1682-VII.
		Згідно з пунктом 4 частини 2  статті 3 Закону № 1682-VII  заборона, передбачена частиною третьою  статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які, зокрема обіймали посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені в цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням - керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України.
		При вирішенні спору апеляційний суд відповідно до приписів ч. 5 ст. 242 КАС України застосовує висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 3 червня 2020 року у справі № 817/3431/14, які полягають в такому.
		Аналіз положень пункту 4 частини 2 статті 3 у взаємозв`язку із частиною третьою статті 1 та пунктом 2 Розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1682-VII дає підстави для висновку, що заборони, встановлені частиною третьою  статті 1 Закону № 1682-VII,    виникають в силу  закону, а не в силу прийняття суб`єктом владних повноважень правозастосовного (індивідуально-правового) акта.
		Водночас із аналізу цих норм випливає, що встановлення для осіб заборони обіймати певні посади в органах державної влади чи їхніх самостійних структурних підрозділах пов`язується із самим лише фактом зайняття ними у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року посад, зокрема, передбачених пунктом 4 частини 2 статті 3 цього Закону, незалежно від того чи сприяла вона своїми рішеннями, діями (бездіяльністю) узурпації влади, підриву основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенню прав і свобод людини, тобто не враховуючи жодної індивідуальної дії чи зв`язку особи з будь-якими антидемократичними подіями.
		Питання конституційності, зокрема положень пунктів 7, 8, 9 частини першої, пункту 4 частини другої статті 3 у взаємозв`язку із частиною третьою статті 1 та пунктом 2 Розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1682-VII на відповідність положенням статті  38, частини другої статті  61, частини першої статті  62 Конституції України  вирішуються Конституційним Судом України.
		На розгляді Великої Палати Конституційного Суду України тривалий час перебуває справа за конституційними поданнями Верховного Суду України щодо відповідності  Конституції України  (конституційності) пункту 6 частини першої, пунктів 2, 13 частини другої, частини третьої статті 3 Закону України «Про очищення влади», 47 народних депутатів України щодо відповідності  Конституції України  (конституційності) частин третьої, шостої статті 1, частин першої, другої, третьої, четвертої, восьмої статті 3, пункту 2 частини п`ятої статті 5, пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього закону, Верховного Суду України щодо відповідності  Конституції України  (конституційності) частини третьої статті 1, пунктів 7, 8, 9 частини першої, пункту 4 частини другої статті 3, пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього закону, Верховного Суду України щодо відповідності  Конституції України  (конституційності) частини третьої статті 4 цього закону.
		На момент розгляду апеляційним судом цієї апеляційної скарги рішення Конституційним Судом України за наслідками розгляду вказаного вище конституційного провадження не ухвалено.
		Водночас Верховний Суд у рішенні від 18 вересня 2018 року у справі № 800/186/17 дійшов висновку, що люстрація, як законодавче обмеження, за своєю правовою природою є відмінною від юридичної відповідальності та не може бути ототожнена з нею. У зв`язку з цим Верховний Суд відхилив доводи позивача, які ґрунтувалися на приписах статей  58,  61  і  62 Конституції України, оскільки ці норми спрямовані на регулювання принципів і засад ретроспективної відповідальності за вчинення правопорушень, зокрема кримінальних, та індивідуального характеру юридичної відповідальності, встановлюють низку процесуальних гарантій, покликаних запобігти необґрунтованому притягненню будь-кого до юридичної відповідальності. Указані гарантії, за висновком Суду, не поширюються на правовідносини, які не пов`язані з настанням юридичної відповідальності осіб. Із цим висновком погодилася і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 січня 2019 року у справі № 800/186/17.
		У справі № 800/186/17 Верховний Суд указав на політичний характер люстраційних заходів. Суд відмітив, якщо юридична відповідальність пов`язана із застосуванням санкцій за порушення визначених  законом  норм, то політична відповідальність постає як відповідальність за належне здійснення державної влади, державного управління тими, хто відповідно до покладених завдань і функцій є носіями такої влади. Політичну відповідальність потрібно розуміти як відповідність якостей носіїв владно-управлінської діяльності і реалізації ними своїх функцій і повноважень тим умовам і завданням, які постали перед державою і суспільством (на виклики часу, відповідь на об`єктивні вимоги до неї).
		Як підсумок у справі № 800/186/17 Верховний Суд дійшов висновку, що застосовані люстраційним законодавством заходи не можуть вважатися заходами юридичної відповідальності, оскільки не є санкцію за конкретне протиправне діяння. Їхня мета полягала у відновленні довіри до органів державної влади, а не притягненні до відповідальності відповідних посадових осіб.
		Водночас необхідно врахувати, що на необхідності доведеності вини кожної особи, яка піддається люстраційним процедурам, наголошує Венеціанська комісія у Проміжному (пункти 64, 82, 104) та Остаточному (пункт 18) висновках № 788/2014 щодо  Закону №1682, як на загальновизнаному міжнародному стандарті.
		Парламентська асамблея Ради Європи у Резолюції ПАРЄ № 1096 (1996) звертає увагу держав-членів на те, що "люстрація" застосовується до осіб у випадку доведення їх провини в кожному конкретному випадку, а не як інструмент формального звільнення з посади. Зокрема, у пункті 12 Асамблея підкреслила, що загалом люстраційні заходи можуть будуть сумісними з демократичною державою, заснованій на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв. По-перше, провина, а саме особиста, а не колективна, повинна бути доведена в кожному окремому випадку; це наголошує на потребі в індивідуальному, а не колективному, застосуванні законів про люстрацію. По-друге, повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості до доведення провини і право на судовий перегляд ухваленого рішення. Помста у жодному разі не може бути метою таких заходів, а процес люстрації не повинен допускати політичне або соціальне зловживання результатами люстрації. Метою люстрації є не покарання осіб, які вважаються винними (це входить до завдань прокурорів, які керуються кримінальним законодавством), а захист молодих демократій.
		Також необхідно враховувати, що застосовані до позивача обмеження, у контексті практики Європейського суду з прав людини, становлять аспект права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції.
		Гарантовані Конвенцією основоположні права і свободи є мінімальними для демократичної держави, яка її ратифікувала.
		Суди зобов`язані відповідно до частини першої  статті 129 Конституції України  вирішувати спори, керуючись верховенством права, що, у свою чергу, означає врахування тлумачення Конвенції, яке надається Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) як мінімальних стандартів демократичного суспільства.
		Принцип законності, який є складовою верховенства права, у розумінні ЄСПЛ, має бути заснованим на визнанні і прийнятті людини, її прав та свобод, як найвищої цінності, тобто, за своїм змістом мати характер правозаконності. ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що вислів «згідно із  законом»  означає, зокрема,    що  закон  не повинен суперечити принципу верховенства права.
		Юридичною гарантією законності у міжнародному праві є принцип pacta sunt servanda (договори необхідно сумлінно виконувати). Задля реалізації цього принципу правова система країни має забезпечувати виконання міжнародних зобов`язань держави, взятих нею на основі укладених міжнародних договорів, включаючи виконання рішень міжнародних судів, юрисдикцію яких визнано державою.
		Цей принцип не визначає, яким саме чином міжнародне договірне право має бути реалізовано в рамках внутрішнього правопорядку, але відповідно до статті 27 Віденської конвенції держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору.
		17 жовтня 2019 року ЄСПЛ прийняв рішення у справі «Полях та інші проти України» (заяви № 58812/15, № 53217/16, № 59099/16, № 23231/18, № 47749/18), яке 24 лютого 2020 року набуло статусу остаточного (далі - рішення у справі «Полях та інші проти України»), та стосувалося звільнення п`ятьох державних службовців на підставі приписів  Закону № 1682-VII.
		У цьому рішенні ЄСПЛ, із застосуванням підходу, заснованого на наслідках, визнав, що звільнення заявників на підставі  Закону №1682-VII  становило втручання у їхнє право на повагу до приватного життя.
		У пункті 208 цього рішення щодо підходу, заснованого на наслідках, Суд зазначив, що  Закон № 1682-VII  вплинув на заявників у трьох аспектах:
		1) їх звільнили з державної служби;
		2) до них було застосовано заборону обіймати посади державної служби на строк десять років;
		3) відомості про осіб заявників було внесено до загальнодоступного в мережі Інтернет Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення  Закону    № 1682-VII.
		За оцінкою ЄСПЛ, поєднання цих заходів мало дуже серйозні наслідки    для здатності заявників встановлювати і розвивати відносини з іншими та їхньої соціальної і професійної репутації, а також значною мірою вплинуло на них. Вони не були просто відсторонені, понижені або переведені на менш відповідальну посаду, а звільнені із забороною обіймати посади державної служби, одразу втративши всі свої здобутки. Їм було заборонено обіймати будь-які посади державної служби у сфері, в якій вони багато років працювали як державні службовці (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункт 209).
		У вказаній справі ЄСПЛ визнав, що застосовані до заявників заходи ґрунтувалися на національному законодавстві, однак піддав сумніву наявність легітимної мети звільнення заявників на підставі  Закону № 1682-VII, проте продовжив розгляд скарг, призюмуючи, що цілі  Закону № 1682-VII  можуть розглядатися як такі, що загалом відповідають цілям, визнаним Судом законними у його практиці щодо посткомуністичної люстрації в державах Центральної та Східної Європи. ЄСПЛ зазначив, що він має переконатися чи переслідували законну мету застосовані до заявників заходи розглянуті не in abstracto, а з огляду на конкретні обставини їхніх справ, і чи були вони «необхідні у демократичному суспільстві» у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції. Втручання вважатиметься «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення законної мети, якщо воно відповідає «нагальній суспільній необхідності», та, зокрема, якщо воно є пропорційним переслідуваній законній меті.
		В основу підходу ЄСПЛ до розгляду справ, які стосувалися люстраційних заходів, покладено необхідність пошуку балансу між концепцією «демократії, здатної себе захистити», що передбачає принцип політичної лояльності державних службовців («демократична держава вправі вимагати від державних службовців відданості конституційним принципам, на яких вона заснована») та принципу дотримання прав і свобод людини, що гарантовані Конвенцією.    
		За висновком ЄСПЛ, його попередні висновки у справах щодо посткомуністичної люстрації лише частково стосуються цієї справи, зокрема щодо перших чотирьох заявників, оскільки передбачені  Законом № 1682-VII  заходи мають набагато ширшу сферу застосування та були застосовані до заявників за обставин, що відрізнялися від тих, які відбувалися у країнах Центральної та Східної Європи під час впровадження ними люстраційних програм, які були більш цільовими та вузькоспрямованими. Суд відмітив, що навіть у контексті справ, пов`язаних із переходом від тоталітаризму до демократії, а також пов`язаних зі (стверджуваними) співробітниками служб безпеки тоталітарних режимів, він ніколи не стикався з обмежувальними заходами такого широкого обсягу, застосованими до державних службовців лише на тій підставі, що вони залишались на своїх посадах під час діяльності уряду, який згодом був визнаний недемократичним.
		Зокрема, у розглянутих справах щодо посткомуністичної люстрації ЄСПЛ розглядав ситуації колишніх (як стверджувалося) працівників спецслужб тоталітарного режиму. Проте у цій справі заявники обіймали посади у державних установах, які принаймні принципово, ґрунтувалися на демократичних конституційних засадах, хоча і працювали за часів уряду Президента ОСОБА_2 , який широко критикували через авторитарні тенденції та вважали причетним до широкомасштабної системної корупції. Крім того, вбачається, що їхнє звільнення ґрунтувалося на колективній відповідальності осіб, які працювали у державних установах, коли при владі був Президент ОСОБА_2 , незалежно від конкретних виконуваних ними функцій та їхнього зв`язку з антидемократичними тенденціями і подіями, які відбувались у той період. Отже, стверджувана загроза, яку широке коло осіб, до якого застосовувалися передбачені  Законом «Про очищення влади»  заходи, становило для діяльності демократичних установ, не може прирівнюватися до загрози, яка виникає у випадках співпраці із спецслужбами тоталітарних режимів (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункт 275).
		ЄСПЛ на основі аналізу своєї практики погодився, що індивідуалізація люстраційних заходів, хоча загалом вважається необхідною, не завжди є необхідною у справі щодо кожної конкретної особи та може бути здійснена на законодавчому рівні. Проте для вибору такого підходу мають бути наведені переконливі підстави (рішення у справі «Анчев проти Болгарії» (Anchev v. Bulgaria), заява № 38334/08 і 68242/16, пункти 109 - 111). У зв`язку з цим ЄСПЛ наголосив, що особливо важливим фактором є якість парламентського і судового перегляду законодавчого механізму (mutatis mutandis, рішення у справі «Енімал Дефендерз Інтернешнл проти Сполученого Королівства» [ВП] (Animal Defenders International v. the United Kingdom) [GC], заява № 48876/08, пункти 113 - 116, ЄСПЛ 2013 (витяги). Іншими аспектами, які мають враховуватись, під час оцінки відповідності законодавчого механізму, який передбачає застосування обмежувальних заходів за відсутності індивідуальної оцінки поведінки особи, є суворість застосованого заходу (рішення у справі «Анчев проти Болгарії» (Anchev v. Bulgaria), заява № 38334/08 і 68242/16, пункт 111), та чи розроблено законодавчий механізм достатньо чітко для вирішення нагальної суспільної потреби, яку він має задовольнити пропорційним чином (наприклад, у контексті статті 3 Першого протоколу до Конвенції рішення у справі «Жданока проти Латвії» [ВП] (Ћdanoka v. Latvia) [GC], заява № 58278/00, пункти 22 - 28, 116 - 136, ЄСПЛ 2006 IV). Утім, щоб обмежувальний захід відповідав статті 3 Першого протоколу до Конвенції, достатнім може бути менший рівень індивідуалізації, ніж у випадках стверджуваного порушення статей 8 і 11 Конвенції (рішення у справі «Жданока проти Латвії», пункт 115) (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункти 292-293).
		Відповідаючи на питання, чи відповідав застосований до заявників законодавчий механізм наведеним критеріям, розробленим практикою ЄСПЛ у справі «Полях та інші проти України», ЄСПЛ указав, що застосовані до заявників заходи були дуже обмежувальними та широкими за обсягом. Тому необхідні були дуже переконливі підстави, щоб довести, що такі заходи могли бути застосовані за відсутності будь-якої індивідуальної оцінки поведінки особи лише на підставі висновку, що їхнє перебування на посаді у період, коли пан ОСОБА_2 обіймав посаду Президента України, достатньою мірою доводило відсутність у них відданості демократичним принципам державної організації або їхню причетність до корупції.
		ЄСПЛ зазначив, що застосування до заявників встановлених  Законом № 1682-VII  заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки. Насправді, ніколи не стверджувалося, що самі заявники вчинили які-небудь конкретні дії, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини. Вони були звільнені на підставі  Закону  лише тому, що обіймали певні відносно високі посади державної служби, коли пан ОСОБА_2 був Президентом України (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункт 294).
		ЄСПЛ підкреслив, що Уряд не зазначив про будь-який розгляд підстав для застосування таких широкомасштабних та обмежувальних заходів під час обговорення  Верховною Радою України Закону № 1682-VII. Навпаки, у  статті 1 Закону  серед принципів, які мають керувати процесом очищення, наведено «презумпцію невинуватості» та «індивідуальну відповідальність». На думку Суду, це свідчить про певну неузгодженість між проголошеними цілями  Закону  та фактично оприлюдненими ним правилами (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункти 72, 297).
		У ситуації заявників у справі «Полях та інші проти України» ЄСПЛ констатував, що передбачені  Законом № 1682-VII  заходи могли бути застосовані навіть до державного службовця, призначеного на посаду задовго до того, як пан ОСОБА_2 став Президентом України, лише на тій підставі, що він не пішов зі своєї посади протягом року після приходу до влади пана ОСОБА_2 . Іншими словами, причиною застосування обмежувальних заходів, передбачених  Законом № 1682-VII, є прихід до влади пана ОСОБА_2 , а не будь-яка подія, що підірвала демократичний конституційний лад, яка могла статися під час його правління та до якої могла бути причетна відповідна посадова особа. Суд уважає, що обмежувальні заходи такої суворості не можуть застосовуватись до державних службовців лише через те, що вони залишились на своїх посадах державної служби після обрання нового глави держави (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункти 299-300).
		Так само, на думку ЄСПЛ, немає переконливого пояснення часовим рамкам, установлених  Законом № 1682-VII, як основного критерію для застосування передбачених  законом  обмежувальних заходів. Як немає і пояснення, чому однорічний період є ключовим критерієм для застосування  Закону № 1682-VII  (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункти 301-302).
		У підсумку ЄСПЛ дійшов висновку, що не було доведено, що втручання щодо будь-кого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції щодо всіх заявників.
		Аналіз цього рішення ЄСПЛ та встановленого у ньому порушенні статті 8 Конвенції щодо всіх заявників, дозволяє дійти висновку, що застосований до заявників законодавчий механізм очищення влади (люстрації), визначений  Законом № 1682, суперечить верховенству права, оскільки порушує права людини, поважати які Україна взяла на себе міжнародні зобов`язання, ратифікувавши Конвенцію, а тому    його застосування становить порушення положень Конвенції.
		У цій справі до позивача був застосований найсуворіший захід очищення влади (люстрації) на підставі  Закону № 1682, законодавчому механізму якого була надана оцінка ЄСПЛ у рішенні по цій справі. Тож при вирішенні цього спору застосуванню підлягають положення статті 8 Конвенції, тлумачення якої надано у справі «Полях та інші проти України», оскільки за висновками Європейського суду сам  Закон № 1682, що укладений з порушенням міжнародних стандартів у сфері люстрації, є причиною порушення положень Конвенції.
		Повертаючись до обставин цієї справи та з огляду на кар`єру позивача в органах прокуратури, апеляційний суд констатує, що позивач працював на прокурорсько-слідчих посадах з 2001 року, у 2005 році (в період перебування на посаді Президента України ОСОБА_4 ) призначений прокурором міста Марганця Дніпропетровської області, а у 2007 році - прокурором Самарського району міста Дніпропетровська Дніпропетровської області, тобто обіймав посади прокурора міста та району в місті-обласному центрі задовго до обрання пана ОСОБА_2 на посаду Президента України, у зв`язку з чим ніщо не вказує на те, що кар`єра позивача розвивалася якимось надзвичайним чином у зв`язку із приходом до влади Президента України ОСОБА_2 . Доказів зворотного відповідачами судам обох інстанцій не надано.
		Венеціанська комісія у пункті 65 Проміжного висновку № 788/2014 вказала, що той факт, що  Закон № 1682-VII  виключає фактор часу в цілому, незалежно від тяжкості минулої поведінки, вступає в конфлікт із принципом індивідуальної відповідальності, на якому має бути заснована люстрація.
		Без аналізу індивідуальної поведінки неможливо встановити особисту вину осіб, до яких застосовано означені заборони, для того, щоб переконатися у застосуванні до цих осіб індивідуальної відповідальності, а не колективної, як це задекларовано у  принципах Закону № 1682-VII, що мали б спрямовувати процес очищення влади (люстрації).
		Без встановлення зв`язку між указаними особами та узурпацією влади неможливо дійти висновку, що було досягнуто легітимної мети  Закону № 1682-VII  - недопущення до участі в управлінні державними справами саме осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Отже, не можливо і дійти висновку, що було досягнуто справедливого балансу між захистом інтересів демократичного суспільства, з одного боку, та повагою до прав позивача - з іншого.
		Тож заборона перебування на зазначених у  Законі № 1682-VII  посадах та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, що вказує на невідповідність меті й  принципам Закону № 1682-VII, визначеним у частині другій статті 1 цього Закону.
		Матеріали справи не містять відомостей про наявність фактів протиправної поведінки позивача, спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, а наказ Генерального прокурора України про звільнення позивача з посади не містить обґрунтування, що позивач міг становити будь-яку загрозу для нового демократичного режиму.
		Суд також уважає за необхідне зазначити, що відсутність у  Законі № 1682-VII  процедури та механізму, які б визначали індивідуальний підхід під час застосування встановлених ним заборон, не знімає обов`язку із суду застосовувати індивідуальний підхід при вирішенні кожного конкретного спору за критеріями правомірності та законності рішень суб`єктів владних повноважень, визначених    частиною третьою  статті 2 КАС України  (у редакції, чинній до 15.12.2017), що кореспондує положенням частини другої  статті 2 КАС України  (у редакції, чинній після 15.12.2017).
		Цей обов`язок випливає із завдань адміністративного судочинства, змістом яких є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
		Підсумовуючи наведене, апеляційний суд доходить висновку, що оскаржуваний наказ відповідача-1 не відповідає критеріям правомірності, наведеним у частині другій  статті 2 КАС України, зокрема, винесений непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, та становить непропорційне втручання у право позивача на приватне життя, що є порушенням статті 8 Конвенції.
		Оскільки стосовно позивача у Єдиному державному реєстрі осіб, щодо яких застосовано положення  Закону України «Про очищення влади»,  міститься інформація про звільнення з підстав люстрації, а суд дійшов висновку про протиправність такого звільнення позивача, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо задоволення позову й у частині похідних вимог про зобов`язання Офісу Генерального прокурора проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до позивача заборони, визначеної ч. 3  ст. 1 Закону України «Про очищення влади», що сприятиме повному та ефективному захисту прав, свобод та інтересів позивача.
		У частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу апелянтом доводів щодо незгоди з судовим рішенням не заявлялось, розрахунки суду не оспорювались і під сумнів не ставились. Свої розрахунки відповідачами на спростування розрахунків суду не надавались. Колегія суддів, перевіривши останні, погоджується з висновком суду про стягнення з відповідача 2 на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу в розмірі 37097,73 грн.
		ВИСНОВОК АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ
		За таких обставин колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, у зв`язку з чим, відповідно до ст. 316 КАС України залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін.
		Повний текст судового рішення складений 27 жовтня 2020 року.
		На підставі викладеного, керуючись ст. 242, 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України
		П О С Т А Н О В И В:
		Апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора залишити без задоволення. 
		Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 25 лютого 2020 року у справі № 804/5496/15 залишити без змін.
		Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її проголошення 22 жовтня 2020 року та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення.
		   
		Суддя-доповідач                                                            С.Ю. Чумак 
		 
		                            суддя                                                            С.В. Чабаненко 
		 
		                            суддя                                                            І.В. Юрко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...