Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 826/14642/15 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи з приводу регулюванню містобудівної діяльності та землекористування, зокрема у сфері; державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (у тому числі прав на земельні ділянки).
Надіслано для оприлюднення: 11.11.2020. Зареєстровано: 12.11.2020. Забезпечено надання загального доступу: 13.11.2020.
Дата набрання законної сили: 03.11.2020
Номер судового провадження: A/855/18280/20

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		  ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 826/14642/15                                            Прізвище судді (суддів) першої інстанції: Катющенко В.П.,                                                                                   
		                                                                                                                                     Суддя-доповідач Кобаль М.І.
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		03 листопада 2020 року                                                                                            м. Київ
		                             
		Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
		головуючого                                     Кобаля М.І.,
		суддів                                              Бужак Н.П., Костюк Л.Г.
		при секретарі                                     Хмарській К.І.
		за участю
		представника позивача:                Чиляєвої І.А.
		представників третьої особи:        Прокопенко Т.Ю., Забур`янова В.В.
		 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Громадської спілки «Асоціація органів самоорганізації населення міста Києва» на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 липня 2020 року в справі за адміністративним позовом Громадської спілки «Асоціація органів самоорганізації населення міста Києва» до Київської міської ради, треті особи: Дочірнє підприємство «Інститут Генерального плану міста Києва», Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів України, Релігійне Управління Екзархії Української Греко-Католицької Церкви, Товариство з обмеженою відповідальністю «Терра Капітал», Товариство з обмеженою відповідальністю «Нова Слобідка», Товариство з обмеженою відповідальністю «Укрбуд Девелопмент» про визнання протиправними дій, скасування рішення, -
		В С Т А Н О В И В:
		Громадська спілка «Асоціація органів самоорганізації населення міста Києва» (далі по тексту - позивач, ГС «Асоціація органів самоорганізації населення міста Києва») звернулася до суду з адміністративним позовом до Київської міської ради (далі по тексту - відповідач, КМР) в якому просила:
		- визнати протиправними дії відповідача під час прийняття рішення №365/2434  від 08 жовтня 2009 року «Про затвердження проектів прибережних захисних смуг водних об`єктів м. Києва»;
		- скасувати рішення КМР №365/2434  від 08 жовтня 2009 року «Про затвердження проектів прибережних захисних смуг водних об`єктів м. Києва» (Дніпровський район);
		- визнати розмір прибережних захисних смуг у Дніпровському районі міста Києва, що передбачений нормами закону (ст. 60 Земельного кодексу України, ст. 88 Водного кодексу України).
		Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 липня 2020 року в задоволенні позову відмовлено повністю.
		Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
		Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
		Заслухавши суддю-доповідача, представників сторін, які з`явилися в призначене судове засідання, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін, виходячи з наступного. 
		Згідно із ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		Частиною 1 ст. 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
		Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, 08.10.2009 року на IV сесії VI скликання КМР, на підставі статей 87, 88 ВК України, статей 60, 61 ЗК України, розпорядження Кабінету Міністрів України від 16.04.2004 № 374-р «Про затвердження плану заходів щодо підвищення ефективності державного регулювання земельних відносин» та з метою створення сприятливого режиму на водних об`єктах, запобігання їх забрудненню, засміченню і вичерпанню, прийнято рішення №365/2434, яким затверджено проект прибережних захисних смуг водних об`єктів м. Києва у Дніпровському районі згідно з додатком (далі по тексту - оскаржуване рішення). 
		Так, відповідачем у оскаржуваному рішенні вирішено (Т.1 а.с.10):
		1. Затвердити проект прибережних захисних смуг водних об`єктів м. Києва у Дніпровському районі згідно з додатком. 
		2. Головному управлінню екології та охорони природних ресурсів виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) забезпечити встановлення водоохоронних знаків на межах прибережних захисних смуг водних об`єктів міста. 
		3. Дніпровській районній у місті Києві державній адміністрації спільно з Державним комунальним підприємством "Плесо" забезпечити встановлення водоохоронних знаків на межі прибережних захисних смуг водних об`єктів у Дніпровському районі м. Києва та довести до відома населення, усіх зацікавлених організацій водоохоронний режим, який діє на цих територіях. 
		4. Визначення обсягів та джерел фінансування для встановлення водоохоронних знаків здійснювати на підставі окремих рішень Київради згідно з законодавством. 
		5. Головному управлінню земельних ресурсів виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) врахувати прибережні захисні смуги водних об`єктів м. Києва у Дніпровському районі, затверджені згідно з пунктом 1 цього рішення, в земельному кадастрі. 
		6. Контроль за виконанням цього рішення покласти на постійну комісію Київради з питань екологічної політики.
		Вважаючи протиправними оскаржуване рішення, позивач звернувся до суду з даним позовом для захисту своїх прав та законних інтересів.
		Приймаючи рішення про відмову в задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що в матеріалах справи не міститься, а позивачем не надано жодного доказу, який би підтверджував наявність негативного впливу на останнього оскаржуваного рішення, з огляду на що, суд першої інстанції дійшов  висновку, що у позивача відсутній особистий, безпосередній, індивідуальний інтерес, з яким пов`язана можливість оскарження спірного рішення.  
		Колегія суддів апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції, оскільки він знайшов своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи.
		Як вбачається з матеріалів справи, дана справа була розглянута Верховним Судом.
		Так, постановою Верховним Судом від 11.07.2019 року, в даній справі, скасовано рішення судів першої та апеляційної інстанції та зазначено, що у судових рішеннях не обґрунтовано особистого, безпосереднього, індивідуального інтересу позивача чи членів Асоціації, за захистом якого звернувся позивач. 
		Також, судами не встановлено, що позивач безпосередньо є потерпілим від оскаржуваного рішення та що воно спричинило суттєвий негативний вплив саме на позивача і він зазнав реальної шкоди. 
		Верховний Суд звернув увагу, що судами не встановлено, з якого моменту оспорюване рішення було офіційно оприлюднене та набрало чинності, та чи було воно офіційно оприлюднене на момент звернення позивача до суду з даним позовом, що в свою чергу свідчить про те, що судами не надано належної оцінки доводам стосовно наявності у позивача підстав для звернення до суду з даним позовом, оскільки рішення, яке не набрало чинності не може впливати на обсяг прав і обов`язків осіб.
		Відповідно до частини п`ятої статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України висновки і мотиви, з яких скасовані рішення, є обов`язковими для суду першої або апеляційної інстанції при новому розгляді справи.
		З урахуванням наведених висновків Верховного Суду, колегія суддів апеляційної інстанції при вирішенні даного спору виходить з наступного. 
		Спірні правовідносини регулюються Конституцією України, нормами Земельного кодексу України (далі по тексту - ЗК України) та Водного кодексу України (далі по тексту - ВК України), Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
		Відповідно до частини 10 статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.
		У рішенні № 7-рп/2009 від 16.04.2009 року (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) Конституційний Суд України зазначив, що зі змісту частини другої статті 144 Конституції України та частини десятої статті 59 Закону вбачається, що рішення органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб з мотивів невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними з ініціативи заінтересованих осіб судом загальної юрисдикції, тобто в судовому порядку.
		Відповідно до абзаців 3, 4 пункту 30.2 статті 30 Регламенту КМР, затвердженого рішенням КМР від 01.07.2008 № 8/8, у редакції чинній на момент прийняття оскаржуваного рішення, рішення КМР нормативно-правового характеру оприлюднюються не пізніше 30 днів з моменту їх прийняття.
		Згідно з ч.5 статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» рішення ради нормативно-правового характеру набирають чинності з дня їх офіційного оприлюднення, якщо радою не встановлено більш пізній строк введення цих рішень у дію.
		Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 20.09.2016 року в справі № 826/9516/16, яке набрало законної сили 10.10.2016 року, адміністративний позов Громадської спілки «Асоціація органів самоорганізації населення міста Києва» задоволено частково.
		Визнано протиправними дії КМР щодо публікації в газеті Київської міської ради «Хрещатик» № 53 від 20.05.2016 року рішення КМР від 08.10.2009 року № 365/2434 «Про затвердження проекту прибережних захисних смуг водних об`єктів м. Києва».
		В іншій частині позовних вимог відмовлено.
		Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (ч.4 ст. 78 КАС України).
		Вказана норма кореспондує положенням частини першої статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України, у редакції, що діяла до 15.12.2017 року.
		Указаним судовим рішенням Верховного Суду встановлено, що КМР передано на публікацію рішення Київської міської ради від 08.10.2009 № 365/2434 «Про затвердження проекту прибережних захисних смуг водних об`єктів м. Києва» лише в 2016 році, що суперечить вимогам законодавства. 
		Отже, ГС «Асоціація органів самоорганізації населення міста Києва» встановлені обставини свідчать про те, що у позивача не було підстав для звернення до суду з даним позовом, оскільки спірне рішення на момент звернення до суду з даним позовом не набрало чинності.
		З`ясовуючи обставини щодо наявності порушеного у позивача права або інтересу оскаржуваним рішенням, колегія суддів апеляційної інстанції, беручи до уваги висновки викладені Верховним Судом в постанові від 11.07.2019 року, зазначає наступне.
		Так, ч.2 статті 171 КАС України, у редакції, що діяла до 15.12.2017 року, та яка кореспондує положенням чинної частини другої статті 264 КАС України, передбачено, що право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб`єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.
		У пункті 21 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 06.03.2008 року № 2 «Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ» зазначено, що право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи - суб`єкти правовідносин, у яких буде застосовано цей акт. Тобто, особа (позивач) повинна довести факт застосування до неї оскаржуваного нормативно-правового акта або те, що вона є суб`єктом відповідних відносин, на які поширюється дія цього акта. 
		Суд не може давати оцінку таким обставинам при відкритті провадження в адміністративній справі, а тому не має права відмовити у відкритті провадження у справі чи повернути позовну заяву, якщо особа своє звернення обґрунтовує необхідністю захисту своїх прав, свобод чи інтересів. Приписи частини другої статті 171 КАС України (в редакції до 15.12.2017 року) можуть бути підставою для відмови в задоволенні позовних вимог, якщо суд встановить, що оскаржуваний акт до особи не застосовувався і вона не перебуває у відносинах, до яких цей акт може бути застосовано. У такому разі суд не проводить перевірку нормативно-правового акта на предмет його протиправності (законності та відповідності правовим актам вищої юридичної сили). 
		Згідно з частиною першою статті 6 КАС України (в редакції, чинній на час звернення позивача до суду) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. 
		Так, Верховний Суд у постанові від 11.07.2019 року, в даній справі, акцентував увагу, що позивач звернувся за захистом не прав, а своїх законних інтересів, пов`язаних із здійсненням місцевого самоврядування.
		Так, поняття законного (охоронюваного законом) інтересу міститься в рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004 у справі № 1-10/2004, згідно з яким поняття «охоронюваний законом інтерес» у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права», треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально-правовим засадам.
		Ознаки, притаманні законному інтересу, визначені у вже згадуваному рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004 року в справі № 1-10/2004. Поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який:
		а) виходить за межі змісту суб`єктивного права;
		б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони;
		в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб;
		г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права;
		д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом;
		є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом.
		Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Розмежовуючи суб`єктивне право, і пов`язаний з ним інтерес, Конституційний Суд України зазначає, що перше є особливим дозволом, тобто дозволом, що відображається у відомій формулі: «Дозволено все, що передбачено у законі», а друге - простим дозволом, тобто дозволом, до якого можна застосовувати не менш відоме правило: «Дозволено все, що не забороняється законом».
		Інтерес, навіть перебуваючи під охороною закону чи права, на відміну від суб`єктивного права, не має такої правової можливості, як останнє, оскільки не забезпечується юридичним обов`язком іншої сторони. Законний інтерес відбиває лише легітимне прагнення свого носія до того, що не заборонено законом, тобто тільки його бажання, мрію, потяг до нього, а отже - й не юридичну, а фактичну (соціальну) можливість.
		Це прагнення у межах сфери правового регулювання до користування якимось конкретним матеріальним або нематеріальним благом. Відмінність такого блага від блага, яке охоплюється змістом суб`єктивного права, полягає в тому, що користування благом, на яке особа має право, визначається можливістю в рамках закону, а до якого має законний інтерес - без вимог певних дій від інших осіб або чітко встановлених меж поведінки.
		З огляду на вимоги статей 2, 6 КАС України (в редакції, чинній на час звернення позивача до суду), об`єктом судового захисту в адміністративному судочинстві є не будь-який законний інтерес, а порушений суб`єктом владних повноважень.
		Для визначення інтересу як об`єкту судового захисту в порядку адміністративного судочинства, окрім загальних ознак інтересу, він повинен містити спеціальні, визначені КАС України. Якщо перша група ознак необхідна для віднесення тієї чи іншої категорії до інтересу, то друга - дозволяє кваліфікувати такий інтерес як об`єкт судового захисту в адміністративному судочинстві.
		У свою чергу, Верховний Суд у постанові від 20.02.2019 року, в справі № 522/3665/17 вказав, що судовому захисту в адміністративному судочинстві підлягає законний інтерес, який має такі ознаки:
		(а) має правовий характер, тобто перебуває у сфері правового регулювання;
		(б) пов`язаний з конкретним матеріальним або нематеріальним благом;
		(в) є визначеним. Благо, на яке спрямоване прагнення, не може бути абстрактним або загальним. У позовній заяві особа повинна зазначити, який саме її інтерес порушено та в чому він полягає;
		(г) є персоналізованим (суб`єктивним). Тобто належить конкретній особі - позивачу (на це вказує слово «її»);
		(д) суб`єктом порушення позивач вважає суб`єкта владних повноважень.
		Також Верховний Суд у постанові від 20.02.2019 вказав, що обставини, що свідчать про очевидну відсутність у позивача законного інтересу (а отже і матеріально-правової заінтересованості), є:
		(а) незаконність інтересу - його суперечність Конституції, законам України, принципам права;
		(б) не правовий характер вимог - вимоги не породжують правових наслідків для позивача. Це виключає можливість віднесення спору до «юридичного» відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України;
		(в) встановлена законом заборона пред`явлення позову на захист певного інтересу (наприклад, заборона оскаржувати рішення дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя особою, яка подала скаргу на суддю);
		(г) коло осіб, які можуть бути позивачами, прямо визначено законом, і позивач до їх числа не належить (це свідчить про відсутність матеріальної правоздатності);
		(д) позивач звернувся за захистом інтересів інших осіб - держави, громади, фізичної або юридичної особи без відповідних правових підстав або в інтересах невизначеного кола осіб.
		У разі встановлення обставин, що свідчать про очевидну відсутність законного інтересу (матеріально-правової заінтересованості), адміністративний суд не має юрисдикції для розгляду справи і відмовляє у відкритті адміністративного провадження.
		Якщо ж очевидних ознак відсутності матеріально-правової зацікавленості на стадії відкриття провадження не встановлено, суд, за наявності інших законних передумов, відкриває провадження. Якщо очевидні ознаки відсутності матеріально-правової зацікавленості виявлені після відкриття провадження, суд має право закрити провадження.
		Оскільки йдеться про обмеження доступу до судочинства, очевидність відсутності у позивача законного інтересу повинна бути поза межами обґрунтованого сумніву. Якщо такий сумнів є, він повинен тлумачитися на користь позивача, а отже у цьому випадку суд повинен розглянути справу по суті. Це питання повинно вирішуватися, насамперед, судом першої інстанції, який має широку дискрецію.
		Законний інтерес може бути захищено судом, якщо позивач вважає, що його законний інтерес, за захистом якого він звернувся до суду:
		а) порушено (щодо протиправних діянь, які мали місце і припинилися) або
		б) порушується (щодо протиправних діянь, які тривають); або
		в) створюються перешкоди для його реалізації (щодо протиправних діянь, які тривають і є перешкодами для реалізації права в теперішньому або в майбутньому часі) або
		г) мають місце інші ущемлення законних інтересів.
		З наведеного слідує необхідність з`ясування судом обставин, що свідчать про порушення інтересу. Позивач повинен довести, що він має законний інтерес і є потерпілим від порушення цього інтересу з боку суб`єкта владних повноважень.
		Також, Верховний Суд у постанові від 20.02.2019 року, в справі № 522/3665/17  вказав, що при з`ясуванні статусу позивача як «потерпілого», суд має керується практикою, напрацьованою Європейським судом з прав людини. 
		Поняття «потерпілий» має автономне значення (не залежить від національного законодавства) і має значення лише для цілей застосування Конвенції. Водночас, підходи ЄСПЛ мають важливе методологічне значення для розвитку практики національних судів.
		Відповідно до статті 35 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод суд оголошує неприйнятною будь-яку індивідуальну заяву, подану згідно зі статтею 34, якщо він вважає:
		a) що ця заява несумісна з положеннями Конвенції або протоколів до неї, явно необґрунтована або є зловживанням правом на подання заяви;
		або
		b) що заявник не зазнав суттєвої шкоди, якщо тільки повага до прав людини, гарантованих Конвенцією і протоколами до неї, не вимагає розгляду заяви по суті, а також за умови, що на цій підставі не може бути відхилена жодна справа, яку національний суд не розглянув належним чином.
		Таким чином, право особи на звернення до ЄСПЛ пов`язане з наявністю у неї статусу жертви (потерпілого). Слово «жертва» в контексті статті 34 Конвенції означає особу або осіб, яких прямо або опосередковано торкнулося стверджуване порушення. Отже, стаття 34 стосується не тільки безпосередньої жертви або жертви стверджуваного порушення, але також непрямих жертв, яким порушення заподіяло б шкоду або які б мали дійсну і особисту зацікавленість в тому, щоб воно припинилося (Валліанатос та інші проти Греції [ВП], №№ 29381/09 та 32684/09, п. 47, від 7 листопада 2011)
		Щоб мати можливість подати скаргу відповідно до статті 34, заявник повинен бути здатним довести, що оскаржуваний захід «зачіпає його безпосередньо» (Тенасє проти Молдови [ВП], № 7/08, п. 104, від 27 квітня 2010, Берден проти Сполученого Королівства [ВП], №. 13378/05, п. 33, від 29 квітня 2008).
		Стаття 34 Конвенції не дозволяє скаржитися абстрактно на порушення Конвенції (Центр правових ресурсів імені Валентин Кампеану проти Румунії, № 47848/08, п. 101, від 7 липня 2014).
		Суд також визнав, що заявник може вимагати статус жертви порушення Конвенції, якщо він чи вона знаходяться під дією (охоплені) законодавства, яке дозволяє вживати таємні заходи спостереження, а також, якщо відсутні засоби правового захисту (Роман Захаров проти Росії [ВП], № 47143/06, пп. 173-178, від 4 грудня 2015). Проте для того, щоб мати можливість претендувати на статус жертви в такій ситуації, заявник повинен надати обґрунтовані і переконливі докази вірогідності того, що порушення, що впливає на нього або неї особисто, буде мати місце; одних підозр або припущень недостатньо (Сенатор Лайнс GmbH проти Австрії, Бельгії, Данії, Фінляндії, Франції, Греції, Ірландії, Італії, Люксембургу, Нідерландів, Португалії, Іспанії, Швеції та Великої Британії [ВП] (ухв.), №56672/00, від 10 березня 2004).
		У свою чергу, Конвенція не передбачає подання actio popularis з метою тлумачення прав, які вона містить, або дозволу фізичним особам оскаржити положення внутрішньодержавного права тільки тому, що вони вважають, не перебуваючи під прямим впливом такого положення, що воно може суперечити Конвенції (Аксу проти Туреччини [ВП], №№ 4149/04 та 41029/04, п. 50, від 15 грудня 2012, Берден проти Сполученого Королівства [ВП], №. 13378/05, п. 33, від 29 квітня 2008)
		Однак, особа може заявляти, що закон, навіть не застосовуючись до неї особисто, порушує її права в силу необхідності коригувати свою поведінку під страхом кримінального переслідування або в силу приналежності до категорії осіб, які ризикують безпосередньо випробувати на собі дію законодавства (Тенасє проти Молдови [ВП], № 7/08, п. 344, від 27 квітня 2010, Мішо проти Франції [ВП], № 12323/12, пп. 51-52, від 6 грудня 2012, Сердіч та Фінчі проти Боснії та Герцеговини [ВП], №№ 27996/06 та 34836/06), п. 28, від 22 грудня 2009).
		З наведеного вбачаються наступні ознаки «потерпілого» від порушення законного інтересу:
		(а) безпосередньо йому належить законний інтерес, на захист якого подано позов;
		(б) має місце безпосередній негативний вплив порушення на позивача або обґрунтована ймовірність негативного впливу на позивача у майбутньому. Зокрема, якщо позивач змушений змінити свою поведінку або існує ризик бути притягнутим до відповідальності;
		(в) негативний вплив є суттєвим (зокрема, позивачеві завдано шкоду);
		(г) існує причинно-наслідковий взаємозв`язок між законним інтересом, оскаржуваним актом та стверджуваним порушенням.
		Зазначені критерії не мають застосовуватись механічно та негнучким способом. Суд повинен захищати усе розмаїття законних інтересів особи, а тому у кожній конкретній справі дослідження інтересу особи через призму наведених критеріїв буде слугувати гарантією захисту таких інтересів.
		У даному випадку, ГС «Асоціація органів самоорганізації населення міста Києва» у додаткових поясненнях стверджує, що вона звернулася до суду за захистом прав Асоціації та її членів, і можливість такого звернення прямо передбачена Орхуською конвенцією. 
		З огляду на зазначені твердження та мотиви апеляційної скарги, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає наступне.
		Згідно зі статтею 50 Конституції України кожен має право на безпечне для життя і здоров`я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.
		Екологічні інтереси населення також можуть захищатися у судовому порядку на підставі частини сьомої статті 41 Конституції України, відповідно до якої використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі, а також приписів статті 66 Конституції України, відповідно до яких ніхто не повинен заподіювати шкоду довкіллю.
		Орхуська конвенція ратифікована Законом України від 06.07.1999 № 832-ХІV, тому її положення, відповідно до статті 9 Конституції України, є нормами прямої дії, а положення національного законодавства про процедури і механізми судового захисту порушених екологічних прав та інтересів можуть їх конкретизувати.
		Пунктом 3 статті 9 Орхуської конвенції на її Договірні Сторони покладається зобов`язання, зокрема, забезпечувати доступ громадськості до процедур оскарження дій та бездіяльності державних органів і приватних осіб, що порушують вимоги національного екологічного законодавства.
		Водночас, відповідно до Орхуської конвенції представники громадськості мають право оспорювати порушення національного законодавства у сфері довкілля незалежно від того, належать такі порушення до прав на інформацію і на участь громадськості у процесі ухвалення рішень, гарантованих Орхуською конвенцією, чи ні [(згідно із Настановами щодо впровадження Орхуської конвенції (ООН, 2000 рік)]. 
		Орхуська конвенція забезпечує доступ до правосуддя, як на підставі власних положень, так і в порядку забезпечення дотримання національного природоохоронного законодавства.
		З аналізу наведених положень вбачається, що право на захист порушеного конституційного права на безпечне довкілля належить кожному та може реалізовуватися громадянами особисто або спільно - через об`єднання громадян (громадськість).
		У позовній заяві позивач стверджує про порушення відповідачем норм природоохоронного законодавства, з огляду на відсутність проекту землеустрою для встановлення прибережної захисної смуги.
		Правовими положеннями ч.3 статті 60 ЗК України передбачено, що прибережні захисні смуги встановлюються за окремими проектами землеустрою. Межі встановлених прибережних захисних смуг і пляжних зон зазначаються в документації з землеустрою, кадастрових планах земельних ділянок, а також у містобудівній документації. Прибережні захисні смуги встановлюються на земельних ділянках усіх категорій земель, крім земель морського транспорту.
		Поряд з цим, ч.3 статті 60 Земельного кодексу України (у редакції, що діяла станом на день прийняття спірного рішення) встановлювала, що розмір та межі прибережної захисної смуги уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюються за проектами землеустрою, а в межах населених пунктів - з урахуванням містобудівної документації.
		Встановлені судом обставини свідчать про дотримання КМР вимог діючого законодавства, станом на момент прийняття оскаржуваного рішення, у цій частині, натомість, обставини, викладені позивачем у поясненнях, підтверджують абстрактність уявлення останнього про порушення оскаржуваним рішенням його особистого інтересу.
		Також, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що положення Орхуської конвенції не створюють для позивача підстав для звернення з даним позовом до суду в особистих інтересах.
		Отже, суд апеляційної інстанції зазначає, що матеріали справи не містять жодного належного доказу, який би підтверджував наявність негативного впливу на позивача, з огляду на що, колегія суддів апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції, що у позивача відсутній особистий, безпосередній, індивідуальний інтерес, з яким пов`язана можливість оскарження спірного рішення КМР.  
		Аналіз наведених положень дає підстави колегії суддів апеляційної інстанції дійти висновку, що даний адміністративний позов не підлягає задоволенню, а доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу суду.
		Відповідно до ч.1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
		Щодо інших доводів апелянта, колегія суддів зазначає наступне.
		Згідно з п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя .
		Однак, згідно з п. 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 р., статтю 6 п. 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
		Колегія суддів апеляційної інстанції доходить до висновку, що інші доводи апелянта не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому судом до уваги не приймаються.
		Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Отже, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що судом першої інстанції було вірно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, прийнято законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права. 
		Обставини, викладені в апеляційній скарзі, до уваги не приймаються, оскільки є необґрунтованими та не є підставами для скасування рішення суду першої інстанції.
		У зв`язку з цим, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. 
		Керуючись ст.ст. 242, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, -
		П О С Т А Н О В И В:
		Апеляційну скаргу Громадської спілки «Асоціація органів самоорганізації населення міста Києва» - залишити без задоволення.
		Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 липня 2020 року - залишити без змін.
		Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України.
		 
		 
		Головуючий суддя:                                                                      М.І. Кобаль
		 
		 
		Судді:                                                                                          Н.П. Бужак
		 
		 
		                                                                                                              Л.О. Костюк
		 
		 
		Повний текст виготовлено 10.11.2020 року

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...