Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 910/9305/19 : Господарські справи (до 01.01.2019); Укладення, зміни, розірвання, виконання договорів (правочинів) та визнання їх недійсними, зокрема:; Визнання договорів (правочинів) недійсними; надання послуг.
Надіслано для оприлюднення: 18.11.2020. Зареєстровано: 18.11.2020. Забезпечено надання загального доступу: 19.11.2020.
Дата набрання законної сили: 10.11.2020
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		10 листопада 2020 року 
		м. Київ
		 
		Справа №  910/9305/19 
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: 
		Волковицька Н. О. - головуючий, Могил С. К., Случ О. В.,
		секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,
		розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "А.В. Інвестиції"
		на рішення Господарського суду міста Києва від 18.11.2019 і постанову Північного апеляційного господарського суду від 09.06.2020 у справі
		за позовом Комунального підприємства Київської обласної ради "Друкар 
		до 1) Комунального підприємства Київської обласної ради "Київоблкіно",
		2) Товариства з обмеженою відповідальністю "А.В. Інвестиції",
		треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: 
		1) Київська обласна рада,
		2) Київська міська рада,
		про визнання недійсним договору
		та за позовом третьої особи з самостійними вимогами Київської обласної ради
		до 1) Комунального підприємства Київської обласної ради "Київоблкіно",
		2) Товариства з обмеженою відповідальністю "А.В. Інвестиції",
		третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Комунальне підприємство Київської обласної ради "Друкар",
		про визнання недійсним договору
		(у судовому засіданні взяли участь: представники: ТОВ "А.В. Інвестиції"- Безелюк  І.  С., Київської обласної ради - Титикало Р. С., Кондратенко Я. І.).
		 
		1. Короткий зміст позовних вимог і заперечень
		1.1. У липні 2019 року Комунальне підприємство Київської обласної ради "Друкар" (далі - КП "Друкар") звернулося до Господарського суду міста Києва із позовом до Комунального підприємства Київської обласної ради "Київоблкіно" (далі - КП  "Київоблкіно") та Товариства з обмеженою відповідальністю "А.В. Інвестиції" (далі - ТОВ "А.В. Інвестиції") про визнання недійсним договору № 14/03-2019 про будівництво житлового комплексу за адресою: м. Київ, вул. Васильківська, 3 від 14.03.2019 (далі - спірний договір).
		1.2. Позовні вимоги аргументовано тим, що у зв`язку з передачею з балансу КП  "Київоблкіно" на баланс КП "Друкар" нерухомого майна на праві господарського відання розташованого за адресою: м. Київ, вул. Васильківська, 3, до КП "Друкар" перейшло право постійного користування земельною ділянкою, на якій розміщені об`єкти нерухомого майна. Такі доводи КП "Друкар" обґрунтовані тим, що за загальним правилом, закріпленим у статті 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) особа, яка набула право власності на частину будівлі чи споруди, стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості. Отже, спірний договір є таким, що порушує права та охоронювані законом інтереси КП  "Друкар" та є таким, що підлягає визнанню недійсним, оскільки КП "Київоблкіно" не мало необхідного обсягу цивільної дієздатності на його укладення, адже земельна ділянка, яка є об`єктом забудови згідно спірного договору, йому не належала. 
		Крім цього, КП "Друкар", стверджуючи про недійсність спірного договору посилається на положення статті 228 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), якою передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. При цьому, як суперечність спірного правочину публічному порядку зазначає, що спірний договір спрямований на знищення, пошкодження майна територіальної громади, оскільки передбачає забудову земельної ділянки, яка не належить сторонам договору, а перебуває у спільній власності територіальних громад сіл, селищ, міст Київської області, а також, на спірній земельній ділянці розташоване нерухоме майно, що перебуває у спільній власності територіальних громад сіл, селищ, міст Київської області та знаходиться на балансі позивача.
		1.3. ТОВ "А.В. Інвестиції" у відзиві на первісну позовну заяву заперечувало проти задоволення позовних вимог КП "Друкар" з огляду на те, що, по-перше, до КП "Друкар" перейшло право володіння, користування будівлями розташованими за адресою місто Київ, вулиця Васильківська, 3 з обмеженою правомочністю щодо розпорядження ними за згодою власника - територіальних громад сіл, селищ, міст Київської області в особі Київської обласної ради. Проте, права власності на зазначені будівлі КП "Друкар" передано не було, а отже, і право користування земельною ділянкою на підставі положень статті 120 ЗК України до нього не перейшло. По-друге, КП "Друкар" належними та допустимими доказами не доведено наявності порушеного права. 
		При цьому, ТОВ "А.В. Інвестиції" зазначає про відсутність підстав визнання недійсним спірного правочину оскільки КП "Київоблкіно" звернулося до Київської обласної ради з метою надання згоди на укладення правочину щодо будівництва житлового комплексу за адресою: м. Київ, вул. Васильківська, 3. Листом від 13.03.2019 №  509/10-02 Київська обласна рада надала свою згоду на укладення спірного договору. До того ж, підстави для визнання недійсним договору у зв`язку із порушенням публічного порядку відсутні, оскільки КП "Друкар" не доведено належними та допустимими доказами вини та обставин, з якими закон пов`язує нікчемність правочину внаслідок порушення публічного порядку - спрямованості правочину на знищення, пошкодження майна територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Також ТОВ "А.В. Інвестиції" зазначило, що зміни цільового призначення спірної земельної ділянки не відбулося, оскільки відповідно витягу з ДЗК цільове призначення земельної ділянки - землі промисловості, комерційного використання і громадського призначення, категорія - землі житлової та громадської забудови. Таким чином, цільове призначення дозволяє здійснювати забудову земельної ділянки. 
		1.4. У подальшому, 28.08.2019 Київська обласна рада як третя особа із самостійними вимогами подала до Господарського суду міста Києва позовну заяву до КП  "Київоблкіно" та ТОВ  "А.В. Інвестиції" про визнання недійсним спірного договору.
		1.5. Зазначені позовні вимоги Київської обласної ради обґрунтовані тим, що за загальним правилом, закріпленим у частині 4 статті 120 ЗК України, особа, яка набула право власності на частину будівлі чи споруди, стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику. Визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду. При цьому, власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб`єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства, таким чином, оскільки право господарського відання на будівлі перейшло до комунального підприємства Київської обласної ради - КП  "Друкар", тому до останнього перейшло право постійного користування земельною ділянкою, на якій розміщенні об`єкти нерухомого майна, а Київська обласна рада є уповноваженим органом вчиняти дії щодо захисту такого майна.
		Укладення спірного договору та здійснення визначеної ним діяльності не передбачено Статутом КП "Київоблкіно", у зв`язку з чим керівник підприємства не був уповноважений на укладення відповідних договорів. При цьому оскаржуваний договір було укладено з порушенням вимог Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" та Статуту, чим порушено право територіальних громад сіл, селищ, міст Київської області в особі Київської обласної ради, оскільки на пленарному засіданні Київської обласної ради не розглядалося питання щодо укладення такого правочину. Також, третя особа з самостійними вимогами зазначає, що спірна земельна ділянка не може бути використана під забудову без погодження з відповідними органами місцевого самоврядування, а порушення порядку зміни цільового призначення є підставою для визнання договору недійсним
		1.6. ТОВ  "А.В. Інвестиції" заперечило проти задоволення позову третьої особи з самостійними вимогами з аналогічних підстав щодо первісного позову, додаткового зазначивши що Київська обласна рада надала свою згоду на укладення такого правочину, на підтвердження чого до матеріалів справи надало лист від 13.03.2019 №  509/10-02. При цьому ТОВ  "А.В. Інвестиції" зазначило про відсутність будь-яких прав у Київської обласної ради щодо спірної земельної ділянки.
		1.7. У своїх письмових поясненнях Київська міська рада просила позов третьої особи - Київської обласної ради задовольнити, оскільки передача спірної земельної ділянки для будівництва житлового комплексу суперечить вимогам чинного законодавства, оскільки право постійного користування земельною ділянкою КП "Київоблкіно" було передано для реконструкції з розширенням адміністративно-виробничих будівель з розміщенням кінотеатру та фільмосховища з подальшою експлуатацією та обслуговуванням.
		2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
		2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 18.11.2019 у справі №  910/9305/19 (суддя Джарти В. В.), залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 09.06.2020 (Михальська Ю. Б. - головуючий, судді Тищенко А. І., Скрипка І. М.), у задоволенні позову КП "Друкар" відмовлено повністю; позов третьої особи з самостійними вимогами Київської обласної ради задоволено; визнано недійсним спірний договір.
		2.2. Судове рішення у частині відмови у задоволенні позову КП "Друкар" арґументоване тим, що саме власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (частина 1 статті 317 ЦК України), які він може реалізовувати на власний розсуд. Тобто лише власник має право на визначення юридичної долі свого майна, у тому числі й земельної ділянки.
		Отже, КП "Друкар", як особа в господарському віданні якої перебувають об`єкти нерухомого майна, розташовані на спірній земельній ділянці, має законодавчі обмеження щодо здійснення захисту прав на земельну ділянку, у тому числі шляхом оскарження дійсності договору, за яким така земельна ділянка була передана під забудову.
		При цьому місцевий господарський суд, із посиланням, зокрема, на положення статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України зазначив, що у зв`язку з передачею з балансу КП "Київоблкіно" на баланс КП "Друкар" нерухомого майна на праві господарського відання розташованого за адресою: м. Київ, вул. Васильківська, 3 до власника нерухомого майна - Київської обласної ради перейшло право постійного користування земельною ділянкою, на якій розміщені об`єкти нерухомого майна. Право господарського відання КП "Друкар" у цьому разі є правомірним речовим правом щодо володіння нерухомим майном, однак, набуття права на земельну ділянку відбулося на користь власника майна, тобто на користь Київської обласної ради.
		З огляду на зазначене, місцевий господарський частково визнав безпідставними доводи ТОВ "А.В. Інвестиції" про неможливість застосування до спірних правовідносинах конструкції статті 120 ЗК України.
		Задовольняючи позовні вимоги третьої особи з самостійними вимогами Київської обласної ради, місцевий господарський суд зазначив, що Київська міська рада передала КП  "Київоблкіно" земельну ділянку для реконструкції з розширенням адміністративно-виробничих будівель з розміщенням кінотеатру та фільмосховища з подальшою експлуатацією та обслуговуванням на вул. Васильківській, 3 у Голосіївському районі м. Києва. Таким чином, умови спірного договору щодо передачі будівельного майданчика, розташованого на земельній ділянці за адресою: м. Київ, вул. Васильківська, 3, площею 0,5427 га для будівництва житлового комплексу суперечать вимогам чинного законодавства, зокрема, положенням статті 21 ЗК  України, статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", статті 24 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності". Крім того, Київська міська рада не приймала рішення щодо зміни цільового призначення та виду використання земельної ділянки з кадастровим номером 800000000:79:376:0017.
		Також суд із посиланням на Порядок підготовки та проведення інвестиційних конкурсів щодо будівництва, реконструкції об`єктів житлового, нежитлового призначення та соціальної інфраструктури, які перебувають у спільній власності територіальних громад сіл, селищ, міст Київської області, затверджений рішенням Київської обласної ради від 14.12.2017 № 388-19-VI, зазначив, що матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що спірний правочин був укладений за наслідками проведення інвестиційного конкурсу. Крім того, укладення договору про будівництво житлового комплексу за адресою: м. Київ, вул. Васильківська, 3 між КП  "Київоблкіно" та ТОВ "А.В. Інвестиції" від 14.03.2019 не було погоджено у спосіб та порядок, передбачений нормами чинного законодавства.
		Суд першої інстанції за результатами дослідження умов укладеного договору дійшов висновку про те, що сам по собі договір спрямований лише на набуття ТОВ "А.В. Інвестиції", права на будівництво житлового комплексу за адресою: м. Київ, вул. Васильківська, 3 на земельній ділянці площею 0,5427 га, яка є комунальною власністю територіальної громади міста Києва і на праві постійного користування належить КП "Київоблкіно" та подальше набуття права власності на об`єкт інвестування останнім, а не землекористувачем. Таким чином, результатів інвестиційної діяльності ані для Київської міської ради (яка виділяла земельну ділянку КП "Київоблкіно"), ані для Київської обласної ради договір не передбачає, із чого слідує, що спірний договір укладений з порушенням положень статей 1, 2 Закону України "Про інвестиційну діяльність", статті 26 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", статті 124 ЗК України.
		2.3. Переглянувши рішення місцевого господарського суду в частині задоволення позовних вимог третьої особи з самостійними вимогами Київської обласної ради та залишаючи без змін рішення місцевого господарського суду у відповідній частині, суд апеляційної інстанції зазначив, що оскільки за рішенням власника комунального майна (Київської обласної ради) від 24.04.2012 нерухоме майно (нежилі будівлі (літ. А, А1, Б, В, Г) по вул. Васильківській, 3 у м. Києві) було передане на баланс КП "Друкар" та закріплене за останнім на праві господарського відання, колегія суддів дійшла висновку, що у відповідності до положень статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України до КП "Друкар" фактично перейшло право постійного користування спірною земельною ділянкою, яке було надане КП "Київоблкіно".
		При цьому, апеляційний господарський суд відхилив посилання ТОВ "А.В. Інвестиції" щодо неможливості застосування до спірних правовідносин положень статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України, оскільки ними регулюється перехід права на земельну ділянку лише у разі переходу права власності на об`єкт нерухомості до іншої особи, з огляду на те, що положення зазначених правових норм слід тлумачити у більш широкому розумінні з огляду на закріплений у законодавстві принцип слідування юридичної долі земельної ділянки долі нерухомості, що на ній розташована. Крім того, захист права користування здійснюється на рівні із захистом права власності.
		Апеляційний господарський суд наголосив, що разом із передачею комунального майна на баланс КП "Друкар" та закріплення його за останнім на праві господарського відання, до КП "Друкар" перейшло право постійного користування спірною земельною ділянкою, на якій це майно розташоване, а відповідне право постійного користування для КП "Київоблікіно" припинилося в силу положень пункту "е" частини 1 статті 141 ЗК України.
		Крім цього, апеляційний господарський зазначив, що ураховуючи, що власник нерухомого майна (Київська обласна рада), а саме будівель та споруд, розташованих на земельній ділянці, площею 0,5427 га за адресою: м. Київ, Голосіївський район , вул.  Васильківська, 3, з 1992 року не змінювався, а фактичне користування КП  "Київоблкіно" земельною ділянкою припинилося у зв`язку з передачею розташованого на ній комунального майна у господарське відання КП "Друкар", та оскільки саме власник має право на визначення юридичної долі свого майна, у тому числі й земельної ділянки, на якій таке майно розташоване та якою підпорядковане йому комунальне підприємство користується на праві постійного користування, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що здійснення захисту прав на земельну ділянку, у тому числі шляхом оскарження дійсності договору, за яким така земельна ділянка була передана під забудову, належить саме Київській обласній раді.
		Колегією суддів, при цьому, взяті до уваги посилання скаржника на некоректність висновків суду першої інстанції саме про "набуття", "перехід" в силу норм статті 120 ЗК  України до Київської обласної ради права постійного користування на земельну ділянку у зв`язку з передачею нерухомого майна на баланс КП "Друкар", оскільки на момент прийняття рішення Київської обласної ради від 24.04.2012 № 354-17-IV власник комунального майна залишався тим самим, а відбувся лише перехід права господарського відання від одного комунального підприємства до іншого, при цьому, і одне і друге підприємство підпорядковується Київській обласній раді.
		Щодо підстав визнання недійсним спірного договору апеляційний господарський суд зазначив, що суд першої інстанції, проаналізувавши зміст спірного договору, дійшов обґрунтованого висновку про те, що договір від 14.03.2019 № 14/03-2019, укладений між КП "Київоблкіно" та ТОВ "А. В. Інвестиції", є за своєю правовою природою інвестиційним договором.
		Апеляційний господарський суд установив, що питання укладення спірного договору між КП "Київоблкіно" та ТОВ "А. В. Інвестиції" на розгляд сесії Київської обласної ради не виносилося, рішень Київської обласної ради із цього приводу не приймалось; укладення спірного договору та здійснення визначеної ним діяльності не передбачено Статутом КП "Київоблкіно" у редакції, затвердженій рішенням Київської обласної ради від 27.04.2018 № 432-21-VII; спірний договір передбачає забудову земельної ділянки, яка не належить сторонам договору, та на якій розташоване майно, належне на праві комунальної власності територіальній громаді сіл, селищ, міст Київської області в особі Київської обласної ради.
		Дослідивши умови укладеного правочину, надавши оцінку доводам сторін, суд дійшов висновку про те, що сам по собі договір спрямований лише на набуття ТОВ "А. В. Інвестиції" права на будівництво житлового комплексу за адресою: м. Київ, вул. Васильківська, 3 на земельній ділянці площею 0,5427 га, яка є комунальною власністю територіальної громади міста Києва і на праві постійного користування належить КП "Друкар" та подальше набуття права власності на об`єкт інвестування останнім, а не землекористувачем. Таким чином, результатів інвестиційної діяльності ані для Київської міської ради, ані для Київської обласної ради спірний договір не передбачає.
		Отже, зазначені обставини у своїй сукупності свідчать про те, що укладення спірного договору не було погоджено у спосіб та порядок, передбачений нормами чинного законодавства, оскаржуваний договір укладено з порушенням вимог Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", Положення про порядок підготовки та проведення інвестиційних конкурсів щодо будівництва, реконструкції об`єктів житлового, нежитлового призначення та соціальної інфраструктури, які перебувають у спільній власності територіальних громад сіл, селищ, міст Київської області, чим порушено право територіальних громад сіл, селищ, міст Київської області в особі Київської обласної ради.
		Ураховуючи вищевикладене, оспорюваний третьою особою з самостійними вимогами на предмет спору правочин на момент його укладення між відповідачами суперечив вищенаведеним вимогам законодавства, порушував права та охоронювані законом інтереси Київської обласної ради як власника розташованого на спірній земельній ділянці комунального майна, право користування якою належить підпорядкованому їй КП "Друкар" як особі, за якою на праві господарського відання закріплене нерухоме майно Київської обласної ради, що за правилами частини 3 статті 215 ЦК України є підставою для визнання його недійсним.
		Також апеляційний господарський суд наголосив, що наявний у матеріалах справи лист першого заступника голови Київської обласної ради Майбоженком В. В. від 13.03.2019 № 509-10-02, не є належним доказом, яким підтверджується факт погодження Київською обласною радою укладення спірного договору, оскільки, відповідне погодження повинно оформлюватись рішенням ради, прийнятим на його пленарному засіданні.
		3. Короткий зміст касаційної скарги і заперечення на неї
		3.1. Не погоджуючись із рішенням Господарського суду міста Києва від 18.11.2019 і постановою Північного апеляційного господарського суду від 09.06.2020 у справі №  910/9305/19, ТОВ "А.В. Інвестиції" звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить рішення та постанову скасувати в частині задоволення позову Київської обласної ради, ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю.
		3.2. За змістом касаційної скарги її подано на підставі положень пунктів 1, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній з 08.02.2020) (далі - ГПК України). Зокрема, скаржник зазначає, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували положення статей 120, 141 ЗК України, статті 377 ЦК України, статей 1, 2 Закону України "Про інвестиційну діяльність", статті 26 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", без урахування висновку щодо застосування зазначених норм права у подібних правовідносинах, викладеного Великою Палатою Верховного Суду у справі №  906/392/18 (постанова від 05.11.2019) та Вищим господарським судом України у справі № 915/845/16 (постанові від 22.03.2017).
		3.3. Також скаржник посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування положень статей 120 ЗК України та статті 377 ЦК України у подібних правовідносинах, а саме щодо переходу права на земельну ділянку у разі набуття права господарського відання на будівлю або споруду
		3.4. Крім цього, скаржник зазначає про порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права щодо рівності учасників судового процесу, посилаючись на необґрунтовану відмову у задоволенні клопотання апелянта про відкладення розгляду справи.
		3.5. КП "Друкар" та Київська обласна рада у відзивах на касаційну скаргу просять рішення Господарського суду міста Києва від 18.11.2019 та постанову від 09.06.2020 у цій справі залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. 
		3.6. КП "Київоблкіно" у відзиві на касаційну скаргу також просить оскаржувані рішення та постанову залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. 
		4. Розгляд касаційної скарги і позиція Верховного Суду
		4.1. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі та запереченнях на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не може бути задоволена з таких підстав.
		4.2. Відповідно до статті 300 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
		Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
		У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не  були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.
		Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною 2 статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
		З урахуванням викладеного суд не приймає та не розглядає доводи скаржника, пов`язані із переоцінкою доказів і встановленням обставин справи наново.
		Колегія суддів зауважує, що судові рішення у частині відмови у задоволенні первісного позову, поданого КП "Друкар", не оскаржує жодна зі сторін. 
		ТОВ "А.В. Інвестиції" оспорює правомірність висновків судів попередніх інстанцій саме щодо задоволення позову Київської обласної ради, як третьої особи із самостійними вимогами.
		З урахуванням положень статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції переглядає цю справу саме у межах доводів і вимог, наведених у касаційній скарзі.
		4.3. Як свідчать матеріали справи та установили суди попередніх інстанцій, рішенням Київської міської ради від 27.10.2005 № 340/3801 "Про надання Київському обласному комунальному підприємству "Київоблкіно" земельної ділянки для реконструкції з розширенням адміністративно-виробничих будівель з розміщенням кінотеатру та фільмосховища з подальшою експлуатацією та обслуговуванням по вул. Васильківській, 3 у Голосіївському районі м. Києва" затверджено проект відведення земельної ділянки та надано у постійне користування земельну ділянку площею 0,54 га для реконструкції з розширенням адміністративно-виробничих будівель з розміщенням кінотеатру та фільмосховища з подальшою експлуатацією та обслуговуванням по вул. Васильківській, 3 у Голосіївському районі м. Києва за рахунок земель, відведених відповідно до рішень виконавчого комітету Київської міської Ради депутатів трудящих від 24.05.1949 № 954 "Про відвод земельної ділянки Київській Обласній Конторі "Главкінопрокат" Міністерства Кінематографії під будівництво Контори та фільмобази" та від 30.06.1976 № 653/11 "Про додаткове відведення земельної ділянки у постійне користування Київській обласній конторі по прокату кінофільмів, на якій знаходиться частина споруд контори".
		На виконання зазначеного рішення КП "Київоблкіно" видано державний акт від 06.07.2006 серія ЯЯ № 392974 на право постійного користування земельною ділянкою площею 0,5427 га, розташованою за адресою: м. Київ, вул. Васильківська, 3, зареєстрований Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації), про що зроблено запис від 06.07.2006 за № 07-9-00044 у книзі записів державної реєстрації державних актів на право власності на землю.
		Згідно наявного у матеріалах справи витягу з Державного земельного кадастру від 14.03.2019 № НВ-8000923932019 земельна ділянка за адресою м. Київ, вул.  Васильківська, 3 площею 0,5427 га (кадастровий номер 8000000000:79:376:0017) належить на праві постійного користування КП "Київоблкіно" на підставі вищевказаного рішення Київської міської ради від 27.10.2005 № 340/3801. Цільове призначення земельної ділянки: землі промисловості, комерційного використання і громадського призначення; Категорія земель: землі житлової та громадської забудови; Вид використання земельної ділянки: для реконструкції з розширенням адміністративно-виробничих будівель з розміщенням кінотеатру та фільмосховища з подальшою експлуатацією та обслуговуванням.
		Рішенням Київської обласної ради шостого скликання від 24.04.2012 № 354- 17-VI "Про передачу нерухомого майна з балансу КП "Київоблкіно" на баланс КП "Друкар"", вирішено, зокрема:
		1. Безоплатно передати з балансу КП "Київоблкіно" на баланс КП "Друкар" нерухоме майно, згідно з додатком.
		2. Вважати таким, що припинилось право господарського відання КП "Київоблкіно" на нерухоме майно, визначене у пункті 1 цього рішення з подальшим його закріпленням за Комунальним підприємством КП "Друкар".
		Згідно з Додатком до рішення Київської обласної ради від 24.04.2012 № 354-17-VI на баланс КП "Друкар" передається майно:
		1. Будівля літ. "А", "А1" за місцем знаходження: м. Київ, вул. Васильківська, 3. площею 2 868,1 кв.м.
		2. Будівля літ. "Б" за місцем знаходження: м. Київ, вул. Васильківська, 3, площею 524,5 кв.м.
		3. Будівля літ. "В" за місцем знаходження: м. Київ, вул. Васильківська, 3. площею 54,3 кв.м.
		Згідно Акта приймання-передачі від 05.06.2012 до складу об`єкту передачі входить нерухоме майно загальною площею 3446,9 кв.м., розташоване за адресою, м. Київ, вул. Васильківська, 3, а саме будівля літ. "А", "А1" площею 2868.1 кв.м. будівля літ. "Б" загальною площею 524,5 кв.м. та будівля літ. "В" загальною площею 54,3 кв.м.
		У зазначеному акті вказано, що площа земельної ділянки - 0,5427 га (згідно державного акта на право постійного користування земельною ділянкою Серія ЯЯ від 06.07.2006 № 392974).
		Наказом Головного управління економіки Київської обласної державної адміністрації від 25.06.2012 № 61-у затверджено акт приймання-передачі від 05.06.2012.
		Згідно Інформаційної довідки № 110340603 від 11.01.2018 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна (далі - Інформаційна довідка) власником нежитлової будівлі (літ. А, А1, Б, В, Г) за адресою м. Київ, вул. Васильківська, 3 є територіальні громади сіл, селищ, міст Київської області в особі Київської обласної ради. Підстава виникнення права власності: Рішення про перелік об`єктів комунальної власності, що передаються в управління обласній державній адміністрації, серія та номер виданий 29.09.1992, видавник: Київська обласна рада народних депутатів Одинадцята сесія двадцять першого скликання; Рішення про розмежування майна комунальної власності, серія та номер 11, виданий 27.01.1992, видавник: УРСР Київська обласна рада народних депутатів Виконавчий комітет м. Київ; Постанова, серія та номер: 311, виданий 05.11.1991, видавник: Кабінет Міністрів України.
		Із Інформаційної довідки також убачається, що правом господарського відання на зазначене майно наділене КП "Друкар". Підстава виникнення іншого речового права: рішення Київської обласної ради від 24.04.2012 № 354-17-VI "Про передачу нерухомого майна з балансу Комунального підприємства Київської обласної ради "Київоблкіно". Дата державної реєстрації права - 27.08.2013.
		Водночас, 14.03.2019 між КП "Київоблкіно" (Сторона-1) та ТОВ "А.В. Інвестиції" (Сторона-2) укладено спірний договір № 14/03-2019 про будівництво житлового комплексу за адресою: м. Київ, вул. Васильківська, 3, за умовами пункту 1.1.2. якого Сторона-1 - юридична особа за законодавством України КП "Київоблкіно", що є платником податків на загальних умовах та є користувачем земельної ділянки під забудову, в установленому законодавством порядку, реалізовує право на її забудову. В рамках цього Договору Сторона-1 є Замовником будівництва Об`єкта.
		Відповідно до пункту 1.1.3. спірного договору Сторона-2 - юридична особа за законодавством України ТОВ "А.В. Інвестиції", яке забезпечує Будівництво Об`єкта грошовими коштами, матеріальними цінностями та виконання всього комплексу будівельних робіт, передбачених цим договором.
		Згідно пункту 1.1.4. спірного договору Об`єкт (Об`єкт будівництва) - житловий комплекс, будівництво якого планується на земельній ділянці, що розташована за адресою: м. Київ. вул. Васильківська, 3 в Голосіївському районі м. Києва, а також будь-які інженерно-технічні споруди, безпосередньо з ним пов`язані.
		Відповідно до пункту 1.1.5. спірного договору земельна ділянка - частина земної поверхні, розташована за адресою: м. Київ, Голосіївський р-н, вул. Васильківська, 3, площею 0,5427 га (кадастровий номер 8000000000:79:376:0017), яка надана Стороні-1 згідно з рішенням Київської міської ради від 27.10.2005 № 340/3801 та акта на право постійного користування серії ЯЯ №392974, виданого 06.07.2006.
		Згідно пункту 1.1.8. спірного договору будівництво Об`єкта - комплекс усіх дій, спрямованих на будівництва житлового комплексу по вул. Васильківська, 3 у Голосіївському районі м. Києва, зокрема (але не виключно), закупівля будівельних та інших матеріалів, забезпечення обладнанням, виконання будівельних, монтажних, пусконалагоджувальних, проектно-вишукувальних робіт тощо.
		Пунктом 2.1. спірного договору сторони погодили, що відповідно до умов цього договору Сторона-1 та Сторона-2 зобов`язуються збудувати Об`єкт згідно з проектно-кошторисною документацією за адресою: м. Київ, Голосіївський район, по вул. Васильківська, 3 (надалі - Об`єкт).
		Згідно пункту 3.1. спірного договору об`єктом забудови є земельна ділянка, яка належить Стороні-1 на праві постійного користування, посвідченого Актом на право постійного користування серії ЯЯ № 3929, виданого 06.07.2006, зареєстрованого Головним управлінням земельних ресурсів КМДА, про що зроблено запис від 06.07.2005 за №07-9-00044 у книзі записів державної реєстрації договорів, та знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Васильківська, 3, кадастровий номер 8000000000:79:376:0017, загальна площа 0,5427 га. Цільове призначення земельної ділянки дозволяє сторонам здійснювати її забудову, а також утримувати і обслуговувати завершений будівництвом об`єкт. При цьому, у разі необхідності, Сторона-2 вживає заходи щодо зміни цільового призначення земельної ділянки виключно за власний рахунок.
		Відповідно до пункту 3.2. спірного договору право користування земельною ділянкою внаслідок виконання цього договору не переходить до Сторони-2. Сторона-2 має право використовувати будівельний майданчик відповідно до вимог законодавства України у сфері містобудування на підставі договорів капітального будівництва, укладених у рамках цього договору.
		За змістом пункту 4.2.1. спірного договору Сторона-1 з моменту введення об`єкта в експлуатацію та отримання сторонами права власності на належні їм частки у об`єкті, має право припинити землекористування в порядку, встановленому чинним законодавством України.
		У пункті 4.4. спірного договору сторони домовились, що з моменту підписання договору Сторона-1 передає Стороні-2 майнові права на 100 % об`єкта будівництва, у т.ч. майнові права на 100 % об`єктів інвестування в об`єкті будівництва для подальшого відчуження та подальшої передачі фізичним та юридичним особам.
		Цей Договір набуває чинності з моменту його підписання уповноваженими представниками Сторін та діє до повного виконання покладених на сторони зобов`язань (пункт 12.8. спірного договору).
		Як свідчать матеріали справи, не погоджуючись із спірним договором Київська обласна рада звернулася до господарського суду з позовом у цій справі про визнання недійсним цього договору.
		Звертаючись до суду із позовом як третя особа із самостійними вимогами щодо предмета спору, Київська обласна рада, зазначала, що оскільки право господарського відання на нерухоме майно перейшло згідно з рішенням Київської обласної ради шостого скликання від 24.04.2012 № 354-17-VI від КП "Київоблкіно" до Комунального підприємства Київської обласної ради - КП "Друкар", тому до останнього перейшло право постійного користування на земельну ділянку, на якій розміщенні об`єкти нерухомого майна, а Київська обласна рада є уповноваженим органом вчиняти дії щодо захисту права на таке майно.
		Київська обласна рада зазначала, що укладення спірного договору та здійснення визначеної ним діяльності не передбачено Статутом КП "Київоблкіно", у зв`язку з чим керівник підприємства не був уповноважений на укладення відповідних договорів. При цьому оскаржуваний договір було укладено з порушенням вимог Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні та Статуту КП "Київоблкіно", чим порушено права територіальних громад сіл, селищ, міст Київської області в особі Київської обласної ради, оскільки на пленарному засіданні Київської обласної ради не було розглянуто питання щодо укладення такого правочину. Також, третя особа з самостійними вимогами зазначала, що спірна земельна ділянка не може бути використана під забудову без погодження з відповідними органами місцевого самоврядування, а порушення порядку зміни цільового призначення є підставою для визнання договору недійсним.
		4.4. Питання права та підстав касаційного оскарження урегульовано статтею 287  ГПК  України, частиною 2 якої встановлені виключні випадки касаційного оскарження судових рішень.
		Такі процесуальні обмеження щодо касаційного оскарження судових рішень не суперечать положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України застосовується судами України як частина національного законодавства, і відповідають практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується судами як джерело права.
		Відповідно до практики ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").
		Умови прийнятності касаційної скарги за змістом норм законодавства можуть бути більш суворими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: "Levages Prestations Services v. France" від 23.10.1996; "Brualla Gomes de la Torre v. Spain" від 19.12.1997).
		У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", рішення від 29.10.1996 у справі "Helmers v. Sweden").
		Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб.
		Аналогічну правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі №  910/4647/18.
		Відповідно до пунктів 1, 3, 4 частини 2 статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 3, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (пункт 1); якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3); якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу (пункт 4).
		У поданій касаційній скарзі ТОВ "А.В. Інвестиції", обґрунтовуючи наявність підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287  ГПК України, зазначило, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права, без урахування правової позиції, викладеної у Вищим господарським судом України у справі № 915/845/16 (постанова від 22.03.2017) та Великою Палатою Верховного Суду у справі № 906/392/18 (постанові від 05.11.2019).
		Проте зазначені обставини, які стали підставою для відкриття касаційного провадження відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не підтвердилися з огляду на таке.
		Із змісту пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України вбачається, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, може мати місце за наявності таких складових:
		неоднакове застосування одних і тих же норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; 
		ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду;
		спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
		Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності у різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
		Аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду України від 06.09.2017 у  справі № 910/3040/16.
		При цьому як судові рішення у справах зі спорів, що виникли із подібних правовідносин, належить розуміти рішення у тих справах, де однаковими є предмет і підстави позову, зміст позовних вимог, встановлені фактичні обставини, а також матеріально-правове регулювання спірних відносин.
		Верховний Суд відхиляє доводи скаржника, щодо неврахування судами попередніх інстанцій правових висновків Великої Палати Верховного Суду у справі № 906/392/18 (постанова від 05.11.2019), оскільки, правовідносини у справі, на яку посилається скаржник, не є подібними тим, що склалися між сторонами цього спору.
		У справі № 906/392/18 спір стосується визнання недійсним пункту 3 рішення Попільнянської селищної ради Попільнянського району Житомирської області від 27.03.2018 № 502, яким припинено право постійного користування земельною ділянкою площею 0,4061 га, розташованої за адресою: вул. Героїв Майдану, смт.  Попільня, Житомирської області. Проте, у справі № 910/9305/19 спір стосується правомірності укладення інвестиційного договору.
		Також варто зауважити, що у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України у касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований апеляційним судом в оскаржуваному судовому рішенні.
		Відтак посилання заявника на висновок, викладений Вищим господарським судом України у справі № 915/845/16 (постанова від 22.03.2017), Верховним Судом відхиляється, оскільки процесуальним законодавством передбачено неврахування судом висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові саме Верховного Суду, а не Вищого господарського суду України, на постанову якого посилається скаржник.
		Пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
		Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі № 910/9305/19 за касаційною скаргою ТОВ "А.В. Інвестиції" у частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287  ГПК України.
		4.5. Оскаржуючи судові рішення з підстави, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України, скаржник наголосив на відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування положень статей 120 ЗК України та статті 377 ЦК України у подібних правовідносинах, а саме щодо переходу права на земельну ділянку у разі набуття права господарського відання на будівлю або споруду.
		Згідно із частиною 1 статті 120 ЗК України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.
		Відповідно до частин 2, 4, 6 статті 120 ЗК України якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. У разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди. Істотною умовою договору, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, є кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв`язку з набуттям права власності на ці об`єкти. Укладення договору, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що пов`язане з переходом права на частину земельної ділянки, здійснюється після виділення цієї частини в окрему земельну ділянку та присвоєння їй окремого кадастрового номера.
		Пунктом "е" частини 1 статті 141 ЗК України передбачено, що підставою припинення права користування земельною ділянкою є набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці.
		Частиною 1 статті 377 ЦК України визначено, що до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).
		Отже, з аналізу зазначених норм законодавства слідує, що у разі переходу/набуття саме права власності на майно, що знаходиться на земельній ділянці, яка перебуває, зокрема у користуванні до нового власника з моменту набуття права власності на це майно переходить право користування земельною ділянкою, на якій вказане майно розміщене у тому самому обсязі та умовах, які були у попереднього власника. 
		Виходячи із наведених вище положень законодавства право попереднього користувача земельною ділянкою припиняється в силу прямої вказівки закону. Отже й зміна користувача відбувається в силу прямої вказівки закону.
		Водночас, згідно зі статтею 2 ЦК України учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи (далі - особи). Учасниками цивільних відносин є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.
		Відповідно до статті 325 ЦК України суб`єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати.  Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими. Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи.
		Статтею 172 ЦК України передбачено, що територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов`язки через органи місцевого самоврядування у межах їхньої компетенції, встановленої законом.
		Згідно зі статтею 327 ЦК України у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.
		В абзаці 15 статті 1 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначено, що право комунальної власності - право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.
		Відповідно до частин 5 і 8 статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до  закону  здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об`єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду. Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів. Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.
		Таким чином, від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради або їх виконавчі органи, а не комунальні підприємства, які є суб`єктами господарювання.
		Частинами 1- 3 статті 78 ГК України передбачено, що комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління. Орган, до сфери управління якого входить комунальне унітарне підприємство, є представником власника - відповідної територіальної громади і виконує його функції у межах, визначених цим Кодексом та іншими законодавчими актами. Майно комунального унітарного підприємства перебуває у комунальній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство).
		Згідно з частинами 1-3 статті 145 та частиною 4 статті 147 ГК України майновий стан суб`єкта господарювання визначається сукупністю належних йому майнових прав та майнових зобов`язань, що відображається у бухгалтерському обліку його господарської діяльності відповідно до вимог закону. Зміна правового режиму майна суб`єкта господарювання здійснюється за рішенням власника (власників) майна у спосіб, передбачений цим Кодексом та прийнятими відповідно до нього іншими законами, крім випадків, якщо така зміна забороняється законом. Правовий режим майна суб`єкта господарювання, заснованого на державній (комунальній) власності, може бути змінений шляхом приватизації майна державного (комунального) підприємства відповідно до закону. Право власності та інші майнові права суб`єкта господарювання захищаються у спосіб, зазначений у статті 20 цього Кодексу.
		Відповідно до частин 1, 2, 4 статті 136 ГК України право господарського відання є речовим правом суб`єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.  Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб`єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства. Щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності. Суб`єкт підприємництва, який здійснює господарську діяльність на основі права господарського відання, має право на захист своїх майнових прав також від власника.
		Згідно з частиною 1 статті 137 ГК України правом оперативного управління у цьому Кодексі визнається речове право суб`єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених цим Кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом).
		Верховний Суд у справі № 923/321/18 (постанова від 30.06.2020), з урахуванням змісту положень статей 2, 172, 327 ЦК України, статей 78, 136, 137, 145, 147 ГК  України і статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", виклав правову позицію, що чинне законодавство не передбачає жодних інших правових режимів належності майна комунальному підприємству, ніж право господарського відання або право оперативного управління.
		Верховний Суд розглянувши справу № 923/321/18 наголосив, що чинне законодавство не допускає можливості трансформації зазначених речових прав комунального підприємства як титульного володільця у його право приватної власності незалежно від того, чи було закріплено комунальне майно власником (уповноваженим ним органом) за таким підприємством, чи було набуто останнім за рахунок власних коштів (прибутку), одержаних від господарської діяльності. Винятком є можливість зміни правового режиму майна суб`єкта господарювання, заснованого на комунальній власності, шляхом приватизації майна комунального підприємства відповідно до закону.
		Верховний Суд у зазначеній справі виклав правовий висновок, що за змістом положень статті 136 ГК України, статей 2, 172, 327 321, 392 ЦК України, статей 78, 136, 145, 147 ГК України і статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" єдиним легітимним суб`єктом права комунальної власності є територіальна громада в особі відповідної місцевої ради, але аж ніяк не комунальне підприємство, за яким власник лише закріплює комунальне майно на праві господарського відання.
		Ураховуючи наведене, Верховний Суд переглядаючи справу № 910/9305/19 дійшов висновку, що у разі передання органом місцевого самоврядування (представником власника - відповідної територіальної громади) в оперативне управління або господарське віддання суб`єкту господарювання (комунальному підприємству) майна, зокрема будівлі або споруди не відбувається набуття відповідним суб`єктом господарювання права власності на зазначене майно, що виключає можливість застосування положень статі 120 ЗК України та статті 377 ЦК України щодо автоматичного переходу прав на земельну ділянку. 
		За таких підстав висновки апеляційного господарського суду стосовно того, що передача комунального майна на баланс КП "Друкар" та закріплення його за останнім на праві господарського відання, до КП "Друкар" призвела до переходу права постійного користування спірною земельною ділянкою, на якій це майно розташоване, а відповідне право постійного користування у зв`язку з цим для КП "Київоблікіно" припинилося в силу пункту "е" частини 1 статті 141 ЗК України є помилковими, а відповідно є помилковими і висновки місцевого господарського суду стосовно того, що у зв`язку з передачею з балансу КП "Київоблкіно" на баланс КП "Друкар" нерухомого майна на праві господарського відання розташованого за адресою: м.  Київ, вул. Васильківська, 3 до власника нерухомого майна - Київської обласної ради перейшло право постійного користування земельною ділянкою, на якій розміщені об`єкти нерухомого майна.
		Ураховуючи викладене колегія суддів наголошує на безпідставності висновків судів попередніх інстанцій стосовно необхідності прийняття на засіданні сесії Київської обласної ради рішення про управляння спірною земельною ділянкою, зокрема прийняття рішення про укладення спірного договору.
		У зв`язку з зазначеним відхиляються посилання скаржника на невірне надання судами попередніх інстанцій оцінки змісту листа першого заступника голови Київської обласної ради Майбоженком В. В. від 13.03.2019 № 509-10-02.
		При цьому, застосування судами попередніх інстанцій статей 120, 141 ЗК  України та статті 377 ЦК України до спірних правовідносин є неправильним, у зв`язку з чим колегія суддів погоджується із доводами скаржника у цій частині.
		4.6. Проте, варто зауважити, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України, хоча й отримала своє підтвердження під час касаційного провадження, оскільки на теперішній час відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування положень статей 120 ЗК України та статті 377 ЦК України у правовідносинах щодо переходу права на земельну ділянку у разі набуття права господарського відання на будівлю або споруду, однак наведені вище обставини виключають скасування оскаржуваних рішення та постанови з огляду на таке. 
		Згідно статті 1 Закону України "Про інвестиційну діяльність" інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об`єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект.
		Частиною 1 статті 7 Закону України "Про інвестиційну діяльність" визначено, що всі суб`єкти інвестиційної діяльності незалежно від форм власності та господарювання мають рівні права щодо здійснення інвестиційної діяльності, якщо інше не передбачено законодавчими актами України. Основним правовим документом, який регулює взаємовідносини між суб`єктами інвестиційної діяльності, є договір (угода) (стаття 9 вказаного Закону).
		Об`єктами інвестування можуть бути такі види інвестування: фінансові - вкладення в цінні папери, цільові грошові вклади, депозити, паї тощо; реальні - вкладення в матеріальні активи (будівлі, обладнання, споруди) у формі придбання, будівництва, реконструкції, лізингу тощо; інтелектуальні - вкладення в нематеріальні активи, об`єкти інтелектуальної власності, спільна діяльність з приводу реалізації інвестицій з метою отримання прибутку.
		Мета інвестиційного договору - це той безпосередній господарсько-правовий результат, якого намагаються досягти сторони в процесі його укладання та виконання. Інвестиційний договір спрямований на досягнення кінцевої мети інвестування - здійснення інвестицій та досягнення в результаті цього певного результату - одержання прибутку чи досягнення певного соціального ефекту.
		Інвестиційний договір передбачає як грошові, так і майнові права (обов`язки) сторін договору. 
		Отже, висновки судів попередніх інстанцій про те, що спірний договір є інвестиційним договором, є правомірними. 
		Підстави недійсності правочинів визначаються положеннями статей 203, 215 ЦК  України.
		Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
		Положення частини 2 статті 16 ЦК України та статті 20 Господарського кодексу України передбачають такий спосіб захисту порушеного права як визнання недійсним правочину (господарської угоди).
		Згідно положень статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
		Господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно - правовими актами щодо окремих видів договорів (частина 7 статті 179 ЦК України).
		Із урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
		На підставі статті 215 ЦК України недійсними можуть визнаватися не лише правочини, які не відповідають цьому Кодексу, а й такі, що порушують вимоги інших законодавчих актів України, Указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, інших нормативно-правових актів, виданих державними органами, у тому числі відомчих, зареєстрованих у встановленому порядку.
		Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.
		Обов`язок доказування та подання доказів відповідно до статті 74 ГПК України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення. 
		За таких обставин, приймаючи до уваги положення ЦК України та ГПК України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними. 
		Згідно частини 3 статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена    законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
		ЦК України не містить визначення поняття "заінтересована особа", тобто залишає його оціночним. Тому слід враховувати, що заінтересованою особою є будь-яка особа, яка має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі. Така особа, яка звертається до суду з позовом про визнання договору недійсним, повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів.
		Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав (постанова Великої палати Верховного Суду від 18.04.2018 у справі № 439/212/14-ц|14-75цс18, постанова Верховного Суду від 18.07.2018 у справі №750/2728/16-ц, провадження №  61-8888св18, від 04.07.2018 у справі № 462/4611/13-ц, провадження №61-6130св18).
		Зміст частини 3 статті 215 ЦК України встановлює, що договір може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка не була його учасником, за обов`язкової умови встановлення судом факту порушення цим договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Саме по собі порушення сторонами договору при його укладенні окремих вимог закону не може бути підставою для визнання його недійсним, якщо судом не буде встановлено, що укладеним договором порушено право чи законний інтерес позивача і воно може бути відновлене шляхом визнання договору недійсним. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.
		За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося.
		4.7. Як вірно встановлено судами попередніх інстанцій та підтверджується матеріалами справи, на земельній ділянці, яка є предметом спірного договору розташовані належні на праві власності територіальній громаді сіл, селищ, міст Київської області в особі Київської обласної ради об`єкти нерухомого майна (нежитлові будівлі (літ. А, А1, Б, В, Г). 
		За змістом частини 1 статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
		У відповідності до частин 1 - 2 статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадку і в порядку, встановлених законом. 
		Згідно з частиною 2 статті 386 ЦК України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
		Для захисту права власності особи в порядку частини 2 статті 386 ЦК України суд повинен установити наявність реальної можливості порушення вказаного права в майбутньому внаслідок протиправного впливу іншої особи.
		За таких підстав, Верховний Суд погоджується з покладеними в основу оскаржуваної постанови висновками апеляційного суду про те, що оспорюваний третьою особою з самостійними вимогами на предмет спору правочин на момент його укладення між відповідачами порушує права та охоронювані законом інтереси Київської обласної ради як власника розташованого на спірній земельній ділянці комунального майна.
		Доводи касаційної скарги зазначених висновків суду апеляційної інстанції не спростовують.
		При цьому, згідно з підпунктом 3 пункту "б"   статті 28 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать делеговані повноваження зі сприяння здійсненню інвестиційної діяльності на відповідній території.
		Підпунктом 1 пункту "а" статті 29 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачено, що до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать власні (самоврядні) повноваження з управління в межах, визначених радою, майном, що належить до комунальної власності відповідних територіальних громад.
		Згідно з пунктом "б" статті 80 та частиною 1 статті 83 ЗК України суб`єктами права на землі комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування. Землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю.
		Частиною 1 статті 92 ЗК України передбачено, що право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.
		Відповідно до частини 1 статті 122, частини 1 статті 123 і частини 1 статті 124 ЗК України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.
		Частиною 4  статті 26 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" передбачено, що право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки відповідно до вимог містобудівної документації.
		За змістом частини 4 статті 26 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" проектування та будівництво об`єктів здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок.
		Частиною 5 цієї статті встановлено, що проектування та будівництво об`єктів здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок у такому порядку: 1) отримання замовником або проектувальником вихідних даних; 2) розроблення проектної документації та проведення у випадках, передбачених статтею 31 цього Закону, її експертизи; 3) затвердження проектної документації; 4) виконання підготовчих та будівельних робіт; 5) прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів; 6) реєстрація права власності на об`єкт містобудування.
		Як установлено судами попередніх інстанцій спірний договір передбачає забудову земельної ділянка на якій розташоване майно, належне на праві комунальної власності територіальній громаді сіл, селищ, міст Київської області в особі Київської обласної ради. 
		Дослідивши умови спірного договору, надавши оцінку доводам сторін, місцевий господарський суд установив, що сам по собі договір спрямований лише на набуття ТОВ "А.В. Інвестиції" права на будівництво житлового комплексу за адресою: м. Київ, вул. Васильківська, 3 на земельній ділянці площею 0,5427 га, яка є комунальною власністю територіальної громади міста Києва та подальше набуття права власності на об`єкт інвестування останнім, а не землекористувачем.
		Верховний Суд ураховуючи зазначене дійшов висновку, що результатів інвестиційної діяльності ані для власника земельної ділянки - Київської  міської ради, ані для землекористувача спірний договір не передбачає, в тому, як вірно зазначено судами попередніх інстанцій, договір № 14/03-2019 від 14.03.2019 укладений з порушенням положень статей 1, 2 Закону України "Про інвестиційну діяльність" та статті 26 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності".
		4.8. Що стосується висновків судів попередніх інстанції про те, що укладення спірного договору та здійснення визначеної ним діяльності не передбачено Статутом КП  "Київоблкіно" у редакції, затвердженій рішенням Київської обласної ради від 27.07.2018 № 432/21-VII Верховний Суд зазначає, що у матеріалах справи, відсутні зазначені докази, які були прийняті до уваги судами. Відтак, зазначені висновки судів попередніх інстанцій суду ґрунтуються на недопустимих доказах, які відсутні в матеріалах справи, а тому зазначені висновки судів попередніх інстанцій є помилковими. 
		4.9. При цьому касаційна інстанція враховує висловлену в постановах Верховного Суду від 20.06.2018 у справі №  915/47/17 та від 31.07.2019 у справі № 806/5308/15 правову позицію про те, що зміна цільового призначення земельних ділянок (тобто переведення земельної ділянки з однієї категорії, визначеної частиною 1 статті 19 ЗК України, в іншу) здійснюється за проектами землеустрою та з дотриманням відповідної процедури. Водночас, відповідно до частини 5 статті 20 ЗК України    види використання земельної ділянки в межах певної категорії земель (крім земель сільськогосподарського призначення та земель оборони) визначаються її власником або користувачем самостійно в межах вимог, встановлених законом до використання земель цієї категорії, з урахуванням містобудівної документації та документації із землеустрою. Отже, зміна виду використання земельної ділянки в межах однієї категорії земель (за виключенням земель сільськогосподарського призначення та земель оборони), здійснюється її власником (користувачем) самостійно. За таких підстав Верховний Суд наголошує на помилковості висновків судів попередніх інстанцій про необхідність прийняття Київською міською радою як власником земельної ділянки, на якій розташоване комунальне майно, рішення щодо зміни виду використання земельної ділянки в межах визначеної категорії земель.
		4.10. Водночас колегія суддів наголошує, що висновки судів попередніх інстанцій про необхідність застосування до спірних правовідносин положень статей 120, 141 ЗК України та статті 377 ЦК України та висновки викладені у пунктах 4.8, 4.9 цієї постанови не призвели до прийняття судами неправильного рішення по суті спору та не можуть бути достатньою підставою для їх скасування, оскільки згідно з частиною 2 статті 309 ГПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
		4.11. Верховний Суд наголошує, що у цьому разі дійсно наявні підстави для задоволення позовних вимог, оскільки, як вірно зазначено судом апеляційної інстанції, спірний договір порушує право Київської обласної ради як власника розташованого на спірній земельній ділянці комунального майна, і таке право може бути відновлено шляхом визнання спірного договору недійсним.
		Європейський суд з прав людини неодноразову наголошував, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не  може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
		4.12. Доводи касаційної скарги про порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, а саме необґрунтовану, на думку заявника, відмову суду у задоволенні клопотання про відкладення розгляду справи, колегія суддів відхиляє, з огляду на таке. 
		Верховний Суд установив, що, відмовляючи у задоволенні клопотання скаржника про відкладення розгляду апеляційної скарги, апеляційний господарський суд виходив із того, що скаржник не був позбавлений права і можливості забезпечити, за необхідності, участь у судовому засіданні іншого представника згідно з частиною 3 статті 56 ГПК України; до клопотання про відкладення розгляду справи не додано жодних доказів на підтвердження обставин неможливості заміни представника і неможливості розгляду справи без участі представника; явка представника скаржника у судове засідання суду апеляційної інстанції, призначене на 09.06.2020, обов`язковою не визнавалась.
		Ураховуючи наведене Верховний Суд зазначає, що відмова апеляційним господарським судом у задоволенні клопотання про відкладення апеляційної скарги здійснена з дотриманням вимог процесуального законодавства. 
		5. Висновки Верховного Суду
		5.1. Зважаючи на те, що підстава для касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі № 910/9305/19 за касаційною скаргою ТОВ "А.В. Інвестиції" в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України.
		5.2. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
		5.3. За змістом частини 1 статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		5.4. Ураховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, колегія суддів вважає, що доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків господарських судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення позовних вимог, а тому вимоги касаційної скарги обґрунтовані пунктами 3, 4 частини 2 статті 287 ГПК України не підлягає задоволенню, а судові рішення слід залишити без змін, з підстав зазначених у цій постанові. 
		6. Розподіл судових витрат
		6.1. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України необхідно покласти на скаржника.
		Керуючись статтями 296, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд 
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційне провадження в частині підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України закрити, в решті касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "А.В. Інвестиції" залишити без задоволення.
		Рішення Господарського суду міста Києва від 18.11.2019 і постанову Північного апеляційного господарського суду від 09.06.2020 у справі № 910/9305/19 залишити без змін.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. 
		 
		Головуючий                                                                                Н. О. Волковицька
		 
		Судді                                                                                          С. К. Могил
		 
		                                                                                          О. В. Случ

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...