Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 759/3883/17 : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Звільнення майна з-під арешту (виключення майна з опису).
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 20.11.2020. Забезпечено надання загального доступу: 20.11.2020.
Дата набрання законної сили: 19.11.2020
Номер судового провадження: 61-21905ск19

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова
		Іменем України
		 
		19 листопада 2020 року
		м. Київ
		справа № 759/3883/17
		провадження № 61-21905св19
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Грушицького А. І., 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 , відповідачі:  ОСОБА_2 , Фірма «Т. М. М.» - товариство з обмеженою відповідальністю, третя особа - Святошинський районний відділ державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві,   розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Фірми «Т. М. М.» - товариство з обмеженою відповідальністю на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 06 серпня 2019 року у складі судді П`ятничук І. В. та постанову Київського апеляційного суду від 21 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Кирилюк Г. М., Рейнарт І. М., Примушка О. В., 
		ВСТАНОВИВ:
		Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» 
		(далі - Закон України № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
		Описова частина 
		Короткий зміст позовних вимог
		У березні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , Фірми «Т. М. М.» - товариство з обмеженою відповідальністю (далі - Фірма «Т. М. М.» - ТОВ), третя особа  - Святошинський районний відділ державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві (далі -Святошинський районний ВДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві), про зняття арешту з майна.
		Позовна заява мотивована тим, що з 05 квітня 1983 року вона перебуває у шлюбі з ОСОБА_2 .
		Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 16 серпня 2013 року, яке набрало законної сили, позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя задоволено, визнано за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 .
		Позивачка вказує, що на квартиру в цілому накладено арешт у рахунок забезпечення позовуФірми «Т. М. М.» - ТОВ до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики та у рахунок виконання судового рішення про стягнення з боржника ОСОБА_2 на користь Фірми «Т. М. М.» - ТОВ заборгованості за договірним зобов`язанням, до якого вона не має відношення.   
		Посилаючись на вищевказане, а також на те, що Ѕ частина квартири, на яку накладено арешт в цілому, належить позивачці, а не боржнику, і вона не має перед Фірмою «Т. М. М.» - ТОВ будь-яких боргових зобов`язань,       ОСОБА_1 просила зняти арешт з Ѕ частини квартири АДРЕСА_1 , накладений ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 10 березня 2011 року в справі № 2-2666/11 та постановою Святошинського районного ВДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві від 12 січня 2017 року у виконавчому провадженні № 53203830.
		Короткий зміст рішення суду першої інстанції
		Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 06 серпня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено.
		Знято арешт, накладений 10 березня 2011 року ухвалою Святошинського районного суду м. Києва в справі № 2-2666/11, з майна - Ѕ частини квартири АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_1 на праві власності на підставі рішення Святошинського районного суду м. Києва від 16 серпня 2013 року в справі № 759/9374/13-ц.
		Знято арешт, накладений 12 січня 2017 року постановою старшого державного виконавця Святошинського районного ВДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві Гуріної Д. І. у виконавчому провадженні № 53203830, з майна -   Ѕ частини квартири АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_1 на праві власності на підставі рішення Святошинського районного суду м. Києва від 16 серпня 2013 року в справі № 759/9374/13-ц.   
		Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що квартира АДРЕСА_1 , на яку в цілому накладено арешт у рахунок забезпечення позову та належного виконання зобов`язання щодо повернення боржником суми боргу, не належить боржнику         ОСОБА_2 , а Ѕ її частина є власністю ОСОБА_1 , тому наявні підстави для зняття арешту з Ѕ частини цієї квартири.
		При цьому, позивачем спростовано доводи відповідача щодо пропуску строку позовної давності, в межах якого позивачка могла звернутися до суду із вказаним позовом.  
		Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
		Постановою Київського апеляційного суду від 21 листопада 2019 року рішення Святошинського районного суду м. Києва від 06 серпня 2019 року залишено без змін. 
		Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що власником Ѕ частини майна, заборона на відчуження якого в цілому встановлена відповідачу ОСОБА_2 перед Фірмою               «Т. М. М.» - ТОВ ухвалоюСвятошинського районного суду м. Києва               від 10 березня 2011 року та постановою Святошинського районного ВДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві від 12 січня 2017 року є ОСОБА_1 , яка на підставі рішення Святошинського районного суду м. Києва від 16 серпня 2013 року, має право звернутися до суду з позовом про зняття з нього арешту.
		При цьому, судом зазначено, що кошти, одержані ОСОБА_2 за договором позики, використані не в інтересах сім`ї, а спірна квартира не є спільною сумісною власністю подружжя, тому у ОСОБА_1 відсутнє зобов`язання по їх поверненню.
		Також апеляційний суд зазначив, що у ОСОБА_1 на час розгляду справи не існує невиконаного зобов`язання перед Фірмою «Т. М. М.» - ТОВ, а Фірма «Т. М. М.» - ТОВ не зверталась до суду з позовом про стягнення суми боргу за договором позики до ОСОБА_1 як солідарного з ОСОБА_2 боржника. 
		Крім того, заявлений ОСОБА_1 позов є негаторним, тому до вимог за таким позовом позовна давність не застосовується.        
		Короткий зміст вимог касаційної скарги 
		У касаційній скарзі Фірма «Т. М. М.» - ТОВ просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції і ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
		Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
		Касаційна скарга мотивована тим, що підстави зняття арешту з Ѕ частини  квартири АДРЕСА_1 відсутні.
		При цьому, заявник посилається на те, що спірна квартира придбана у період шлюбу, за кошти, отримані за договором позики, укладеним в інтересах сім`ї, тому вона є спільною сумісною власністю подружжя. 
		Звертаючись до суду з позовом про зняття арешту з майна ОСОБА_1 пропустила трирічний строк позовної давності, передбачений статтею 257 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), у зв`язку з чим судами безпідставно відмовлено в задоволенні заяви про застосування позовної давності. 
		Доводи інших учасників справи
		Інші учасники судового процесу не скористались правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили.
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		Судами встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з 5 квітня 1983 року перебувають у зареєстрованому шлюбі. 
		29 квітня 2005 року між Фірмою «Т.М.М.» - ТОВ та ОСОБА_2 укладено інвестиційний договір № 78/04 -Ж/Ч на будівництво житлового будинку за адресою: АДРЕСА_2 . 
		Відповідно до п. 4.1 вказаного договору розмір інвестиції на момент укладення цього договору складає 93 412 доларів США, що за курсом Національного банку України (далі - НБУ) на час укладення договору складало 471 730, 60 грн (а. с.9-18 т.2).
		12 травня 2005 року між Фірмою «Т.М.М.» - ТОВ та ОСОБА_2 укладено договір позики, за умовами якого останній отримав грошові кошти у розмірі 1 698 900 грн.
		Згідно з видатковим касовим ордером № 001670 від 06 жовтня 2006 року ОСОБА_2 отримав 1 698 900 грн (а. с. 7 т. 2).
		Відповідно до прибуткового касового ордеру № 033039 від 06 жовтня     2006 року від ОСОБА_2 прийнято грошові кошти в сумі                  471 730, 60 грн у рахунок внеску в будівництво за вищевказаним інвестиційним договором (а. с. 8 т.2).
		У лютому 2011 року Фірма «Т.М.М.» - ТОВ звернулась до суду з позовом про стягнення з ОСОБА_2 ,  третя особа - ОСОБА_1 , суми боргу за договором позики.
		Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 10 березня 2011 року до розгляду вказаної справи по суті накладено арешт та заборонено проводити будь-які дії по відчуженню квартири АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_2 (а. с. 84 т.1). 
		Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 16 серпня 2013 року, яке набрало чинності, позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя задоволено. Визнано за            ОСОБА_1 право власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 . Визнано за ОСОБА_2 право власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 в порядку поділу майна подружжя, припинивши його право власності на квартиру, що було в нього на підставі свідоцтва від 05 квітня 2007 року. 
		Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 06 листопада        2013 року у задоволенні заяв ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про скасування заходів забезпечення позову відмовлено. Роз`яснено, що питання про зняття арешту з Ѕ частини квартири повинно вирішуватися судом у позовному провадженні у разі подання ОСОБА_1 позову про виключення майна з акта опису та арешту (а. с. 29 т.1).
		Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 22 січня 2014 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, ухвалу Святошинського районного суду м. Києва від 06 листопада 2013 року залишено без змін (а. с. 35-36 т.1).
		Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 09 липня 2014 року позовні вимоги Фірми «Т.М.М.» - ТОВ задоволено частково. Стягнуто з    ОСОБА_2 на користь Фірми «Т.М.М.» - ТОВ заборгованість за договором позики в розмірі 1 896 102, 40 грн, судовий збір у розмірі                1 700 грн та 120 грн за інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.
		Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 29 квітня 2015 року рішення Апеляційного суду       м. Києва від 09 липня 2014 року в частині стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних від простроченої суми скасовано, справу в цій частині передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. В іншій частині рішення Апеляційного суду м. Києва від 09 липня 2014 року залишено без змін.
		Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 09 листопада 2016 року роз`яснено, що за рішенням Апеляційного суду м. Києва від 09 липня 2014 року з ОСОБА_2 на користь Фірми «Т.М.М.» - ТОВ підлягає стягненню         1 532 136, 90 грн основного боргу.
		26 грудня 2016 року Святошинським районним судом м. Києва видано виконавчий лист про стягнення з ОСОБА_2 на користь Фірми «Т.М.М.» - ТОВ заборгованості за договором позики в сумі 1 532 136, 90 грн (а. с. 8-9 т.1).
		12 січня 2017 року старшим державним виконавцем Святошинського районного ВДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві Гуріною Д. І. винесено постанову про накладення арешту майна боржника, якою накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 (а. с. 12-13 т.1).
		Мотивувальна частина
		Позиція Верховного Суду
		У частині третій статті 3 ЦПК України (тут і далі - у редакції, що діяла до набрання чинності Законом України № 460-IX) визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		Касаційна скарга Фірми «Т. М. М.» - ТОВ задоволенню не підлягає з таких підстав.
		Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
		Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
		Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду відповідають.
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
		За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.
		Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8).
		Право на ефективний судовий захист закріплено також у статті 2 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року та в статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції».
		Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
		Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
		Частиною першою статті 15 ЦК України встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
		З урахуванням наведених норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.
		Відтак, суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
		Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. З цією метою суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.
		Стаття 41 Конституції України встановлює, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
		Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).
		Згідно зі статтею 59 Закону України «Про виконавче провадження» особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту. У разі набрання законної сили судовим рішенням про зняття арешту з майна боржника арешт із такого майна знімається згідно з постановою виконавця не пізніше наступного дня, коли йому стало відомо про такі обставини.
		За загальним правилом заходи забезпечення позову можуть бути скасовані судом, який розглядає цивільну справу.
		Відповідно до частини першої статті 158 ЦПК України суд може скасувати заходи забезпечення позову з власної ініціативи або за вмотивованим клопотанням учасника справи.
		Згідно з частиною сьомою статті 158 ЦПК України у разі ухвалення судом рішення про задоволення позову заходи забезпечення позову продовжують діяти протягом дев`яноста днів з дня набрання вказаним рішенням законної сили або можуть бути скасовані за вмотивованим клопотанням учасника справи.
		При цьому із клопотанням про скасування заходів забезпечення позову (накладення арешту на майно або грошові кошти) може звернутись лише особа, щодо якої такі заходи забезпечення позову вжито, тобто сторона у справі чи третя особа, яка заявила самостійні вимоги щодо предмета спору. Інша особа, яка вважає, що майно, на яке було накладено арешт у порядку забезпечення позову, належить їй, а не стороні у справі може звернутись до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.
		Позов про зняття арешту з майна може бути пред`явлений власником, а також особою, яка володіє на підставі закону чи договору або іншій законній підставі майном, що не належить боржнику (речове право на чуже майно).
		Оскільки на підставі судового рішення з ОСОБА_2 на користь Фірми «Т. М. М.» - ТОВ стягнуто заборгованість за кредитним договором і виконавцем накладено арешт на майно боржника, а саме в цілому на квартиру АДРЕСА_1 , то ОСОБА_1 , будучи на підставі рішення Святошинського районного суду м. Києва від 16 серпня 2013 року, ухваленого в справі про поділ майна подружжя, власником          Ѕ частини спірного майна, має право на звернення до суду за захистом свого цивільного права шляхом зняття арешту з належного їй майна.   
		Відповідно до частин першої, другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
		Згідно з вимогами статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
		Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 16 серпня 2013 року, ухваленого в справі про поділ спільного майна подружжя, яке набрало законної сили, встановлено, що майно, в тому числі і квартира АДРЕСА_1 , є спільною сумісною власністю подружжя та підлягає поділу в рівних частках. 
		Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 30 червня 2020 року прийнятій у справі № 638/18231/15-ц (провадження №14-712цс19) зазначила, що переведення частини боргу з одного з подружжя на іншого не може відбуватися автоматично і без згоди кредитора на підставі тільки договору чи рішення суду про поділ майна подружжя. 
		На підставі рішення Апеляційного суду м. Києва від 09 липня 2014 року заборгованість за договором позики на користь Фірми «Т. М. М.» - ТОВ стягнуто лише з одного ОСОБА_2 , вимоги до ОСОБА_1 не пред`являлися. 
		Отже, у ОСОБА_1 відсутній спільний обов`язок із чоловіком ОСОБА_2 щодо повернення кредитних коштів Фірмі                           «Т. М. М.» - ТОВ.
		Колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про те, що власником Ѕ частини спірного нерухомого майна на час пред`явлення вказаного позову до суду є ОСОБА_1 , у неї відсутні будь-які зобов`язання перед Фірмою «Т. М. М.» - ТОВ, у тому числі й щодо договору позики, укладеного між Фірмою «Т. М. М.» - ТОВ та        ОСОБА_2 . 
		Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, в межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
		Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (частина перша статті 257 ЦК України).
		Позов власника про усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України) є негаторним.
		Позовна давність не поширюється на вимоги власника чи іншого володільця про усунення перешкод у здійсненні ним права користування чи розпорядження своїм майном, що не пов`язані з позбавленням володіння, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі, а тому негаторний позов може бути пред`явлений позивачем доти, доки існує саме правопорушення.
		Особа, яка є власником майна, не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та/або розпорядження цим майном.
		Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року в справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 січня          2016 року у справі № 6-2913цс15, та відповідно вказала на те, що негаторний позов може бути пред`явлений упродовж усього часу тривання відповідного правопорушення.
		Оскільки позов ОСОБА_1 про зняття арешту з майна, щодо якого вона не позбавлена права володіння, є негаторним, тому суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що позовна давність на такі вимоги не поширюється. 
		Таким чином, рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції є достатньо мотивованими та такими, що прийняті з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
		Доводи касаційної скарги про те, що подружжя має відповідати за зобов`язаннями, що виникли із правочинів, вчинених в інтересах сім`ї, солідарно усім своїм майном не заслуговують на увагу, оскільки рішенням Апеляційного суду м. Києва від 09 липня 2014 року у цій справі саме з            ОСОБА_2 на користь Фірми «Т. М. М.» - ТОВ стягнута заборгованість за договором позики. При цьому ні цим судовим рішенням, ні судовим рішенням про поділ спільного майна подружжя не встановлено, що отримані ОСОБА_2 грошові кошти за договором позики були використані в інтересах сім`ї. 
		Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).
		Інші доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судового рішенні не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками суду, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи, в основному направлені на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		Відповідно до частини третьої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
		З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
		Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу Фірми «Т. М. М.» - товариство з обмеженою відповідальністю залишити без задоволення.
		Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 06 серпня          2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 21 листопада    2019 року залишити без змін. 
		Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Судді:І. М. Фаловська В. С. Висоцька А. І. Грушицький

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...