Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 214/368/19 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із житлових відносин, з них; про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 27.11.2020. Забезпечено надання загального доступу: 27.11.2020.
Дата набрання законної сили: 23.11.2020
Номер судового провадження: 61-1116ск20

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		Постанова
		Іменем України
		23 листопада 2020 року
		м. Київ
		справа № 214/368/19
		провадження № 61-1116св20
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
		Калараша А. А. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Штелик С. П., 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 ,
		відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
		третя особа- виконавчий комітет Саксаганської районної у м. Кривому Розі ради,
		розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 05 вересня 2019 року у складі судді Гриня Н. Г. та на постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 грудня 2019 року у складі колегії суддів: Бондар Я. М., Барильської А. П., Зубакової В. П.,
		ВСТАНОВИВ:
		Описова частина 
		Короткий зміст позовних вимог
		У січні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до 
		ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - виконавчий комітет Саксаганської районної у м.Кривому Розі ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням.
		В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що він є власником квартири АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право власності від 23 грудня 1994 року 
		№ НОМЕР_1 , виданим управлінням житлово-комунального господарства 
		у м. Кривому Розі. 
		У цій квартирі відповідно до довідки, виданої Криворізькою об`єднаною міською довідково-інформаційною службою « Новаком » 22 листопада 
		2018 року № 43, зареєстровано четверо мешканців: ОСОБА_1 (позивач), дочка - ОСОБА_5 та відповідачі: колишня дружина - ОСОБА_2 та дочка ОСОБА_3 . 
		Рішенням Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу від 10 вересня 
		2010 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано.
		Зазначав, що відповідачі не проживають у вказаній квартирі більше року без поважних причин та не беруть участь у витратах по її утриманні, проведенні ремонту. 
		Посилаючись на те, що реєстрація відповідачів обмежує його права як власника, просив суд задовольнити позовні вимоги та усунути перешкоди у користуванні ОСОБА_1 квартири 
		АДРЕСА_1 шляхом визнання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування зазначеною квартирою.
		Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанцій
		Рішенням Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 05 вересня 2019 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 03 грудня 2019 року, відмовлено в задоволенні позовних вимог.
		Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, вважав, що відповідачі є співвласниками спірної квартири, що не спростовано позивачем, проте не користуються житлом із поважних причин, а саме: через заміну позивачем замків, який їх вигнав із квартири.
		Позивачем не надано доказів на підтвердження наявності виключних обставин для втручання в права відповідачів необхідних у демократичному суспільстві, та позбавлення їх житла, яке перебуває у спільному сумісному володінні.
		На думку судів, втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло, правомірність застосування якого за обставинами цієї справи позивачем не доведено.
		Крім того, позивачем не зазначено, яким чином відповідачі, не проживаючи у квартирі, чинять йому перешкоди у користуванні власністю.
		З огляду на зазначене, суди дійшли висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в аспекті застосування обраного ним способу захисту прав, який є неналежним та суперечить статті 16 ЦК України, що не позбавляє його права на звернення до суду за захистом його прав як співвласника житла у випадку дійсності порушення іншими співвласниками ОСОБА_2 , ОСОБА_3 його прав у  спосіб, передбачений законом.
		Короткий зміст вимог касаційної скарги
		У січні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу від 05 вересня 2019 року та на постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 грудня 2019 року, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
		Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
		Ухвалою Верховного Суду від 11 лютого 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції.
		У лютому 2020 року справу № 214/368/19 передано до Верховного Суду. 
		Аргументи учасників справи
		Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
		Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, повно та всебічно не дослідили обставини, що мають значення для справи, та не звернули уваги на те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпоряджання майном, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання.
		Суди не надали належної оцінки тому факту, що відповідачі не є членами його сім`ї, оскільки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не є подружжям та спільно не проживають із 2013-2014 років.
		Крім того, апеляційний суд у своїй постанові послався на постанову Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16, проте не застосував висновок, викладеній у ній.
		Відзив на касаційну скаргу 
		Відзив на касаційну скаргу  ОСОБА_1 до Верховного Суду не надходив.
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		Судами встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 26 березня 1993 року, який рішенням Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 10 вересня 2010 року у справі № 2-3323/10 розірвано. (а. с. 11)
		ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_5 є співвласниками житлового приміщення, розташованого за адресою: 
		АДРЕСА_1 , приватизованого в порядку Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло від 23 грудня 1994 року № НОМЕР_1 , виданого на підставі розпорядження Управління ЖКГ № 2742 від 27 травня 1994 року (а.с. 6). 
		Право спільної сумісної власності на квартиру зареєстроване КП «Криворізьке БТІ» ДОР в реєстровій книзі 79П-590-590.
		Відповідно до відповіді відділу реєстрації місця проживання громадян виконкому Саксаганської районної у місті ради з 29 жовтня 1993 року ОСОБА_2 та з 03 вересня 2009 року ОСОБА_3 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 . (а.с. 58,59)
		Обставини не проживання ОСОБА_2 , ОСОБА_3 в спірній квартирі з 2014 року підтверджено актом з місця проживання (а.с. 8)
		Судами також встановлено, що відповідачі не проживають у спірній квартирі за адресою, оскільки ОСОБА_1 вигнав їх в травні 2014 року та змінив замки, що не було спростовано позивачем.
		Мотивувальна частина.
		Позиція Верховного Суду
		Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» № 460-ІХ від 15 січня 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року).
		Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		Перевіривши доводи касаційної скарги, вивчивши аргументи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
		Конституцією України передбачено захист права власності та захист права на житло.
		Відповідно до статті 41 Конституції України Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
		Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. 
		Вказані положення кореспондуються у статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною 17 липня 1997 року, у якій закріплено право кожної фізичної або юридичної особи на мирне володіння своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
		Реалізація встановлених конституційних гарантій, поряд з іншими, відображається в збереженні житла за його власниками без обмежень.
		Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
		Звертаючись до суду із позовом про визнання осіб такими, що втратили право на користування житловим приміщенням, ОСОБА_1 посилався на те, що його колишня дружина ОСОБА_2 та донька ОСОБА_3 , які зареєстровані в спірній квартирі, понад рік не проживають у квартирі, що відповідно до положень статті 405 ЦК України є підставою для втрати права їх користування цим житлом.
		Відповідно до частини другої статті 405 ЦК України член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі його відсутності без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
		Аналіз статті 405 ЦК України дає підстави для висновку, що саме власник має право вимагати від осіб, які є членами його сім`ї та не є власниками цього житла, усунення порушення його прав шляхом визнання їх такими, що втратили право користування. Можливість визнання такими, що втратили право користування житлом власника/співвласника законодавством не передбачена та є виключною в силу наявних конституційних гарантів захисту права власності, його непорушності та збереження за власником.
		У справі, що переглядається, судами встановлено, що житлове приміщення АДРЕСА_1 , належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_5 .
		Отже, встановлено, що відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є співвласником вказаної квартири, що підтверджується свідоцтвом про право власності від 23 грудня 1994 року (а. с. 6).
		Частинами першою, другою статті 319 ЦК України (тут і надалі - в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
		Держава не втручається у здійснення власником права власності.
		Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. 
		Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об`єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.
		Статтею 346 ЦК України врегульовані підстави припинення права власності, а саме: відчуження власником свого майна; відмови власника від права власності; припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; знищення майна; викуп пам`яток культурної спадщини; примусове відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об`єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону; звернення стягнення на майно за зобов`язаннями власника; реквізиція; конфіскація; припинення юридичної особи чи смерті власника.
		Вирішуючи вимоги щодо наявності підстав для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, правильно виходив із того, що відповідачі не втратила право власності на вказану квартиру в силу вимог статей 319, 321 ЦК України.
		Доказів, які б свідчили про припинення права власності ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на належну їм частку в спірній квартирі в розумінні статей 346, 365 ЦК України не надано, а тому суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано вважали відсутніми правові підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , оскільки положення частини другої статті 405 ЦК України не розповсюджуються на спірні правовідносини.
		Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду 
		від 28 лютого 2018 року у справі № 647/1683/15-ц, від 11 вересня 2020 року у справі № 511/1902/18, підстав для відступу від якого колегія суддів не вбачає.
		Крім того, суд першої інстанції роз`яснив позивачу, що зазначене не позбавляє його права на звернення до суду за захистом його прав як співвласника житла у випадку дійсності порушення іншими співвласниками ОСОБА_2 , ОСОБА_3 у спосіб, передбачений законом.
		Доводи касаційної скарги про те, що відповідачі не є членами його сім`ї, оскільки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не є подружжям та спільно не проживають із 2013-2014 років, не ґрунтуються на законі та є безпідставними, оскільки, як встановлено судами та підтверджено матеріалами справи, спірна квартира є спільною сумісною власністю.
		Таким чином, зазначені позивачем обставини про те, що відповідачі були відсутні в квартирі за місцем реєстрації понад 1 рік, не свідчать про відмову ОСОБА_2 , ОСОБА_3 від права власності на нерухоме майно та не є підставами для припинення права власності на нього.
		Посилання касаційної скарги на правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16, не заслуговують на увагу, оскільки фактичні обставини у зазначеній справі та у справі, що переглядається Верховним Судом, не є аналогічними і тотожними. 
		Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої та апеляційної інстанцій.
		Наведені в касаційній скарзі доводи загалом аналогічні викладеним в апеляційній скарзі, зводяться до незгоди з висновками судів стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на докази, що були предметом дослідження й оцінки судами, та, переважно, спрямовані на переоцінку доказів у справі, що у силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.
		Суди першої й апеляційної інстанцій забезпечили повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржувані судові рішення відповідають нормам матеріального та процесуального права.
		Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної 
		інстанцій - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.
		Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
		Рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 05 вересня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 грудня 2019 року залишити без змін. 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
		 
		Судді:                                                                            А. А. Калараш
		 
		Є. В. Петров
		 
		С. П. Штелик

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...