Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 739/1497/19 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи окремого провадження; Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, з них:; інших фактів, з них:..
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 04.12.2020. Забезпечено надання загального доступу: 04.12.2020.
Дата набрання законної сили: 03.12.2020
Номер судового провадження: 61-6209ск20

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		Постанова
		Іменем України
		 
		03 грудня 2020 року
		м. Київ
		 
		справа № 739/1497/19
		 
		провадження № 61-6209св20
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:  
		Штелик С. П. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Петрова Є. В., 
		 
		розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Семенівського районного суду Чернігівської області від 27 грудня 2019 року під головуванням судді Смаги С. В. та постанову Чернігівського апеляційного суду від 05 березня 2020 року у складі колегії суддів: 
		Кузюри Л. В., Вінгаль В. М., Шитченко Н. В.,
		 
		учасники справи:
		 
		заявник - ОСОБА_1 ,
		заінтересована особа - Подільський районний суд м. Києва,
		 
		 
		ІСТОРІЯ СПРАВИ
		 
		Короткий зміст позовних вимог
		 
		У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення. Заява обґрунтована тим, що під час розгляду кримінального провадження у справі № 758/16024/16-к Подільський районний суд м. Києва відмовився розглядати питання про порушення його права на захист під час винесення Ухвали Верховним Судом України від 21 липня 2005 року, пославшись на те, що суд не має права надавати правову оцінку судовому рішенню, а тому не може встановлювати факт порушення або відсутність порушення права на захист під час розгляду його касаційної скарги Верховним Судом України. Вважає, що вказана обставина є перешкодою для реалізації його конституційних прав, а тому просив  встановити факт порушення Верховним Судом України його права на захист під час розгляду 21 липня 2005 року його касаційної скарги на вирок Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 21 січня 2004 року, яким його було засуджено до довічного позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна.
		 
		Короткий зміст рішення суду першої та апеляційної інстанції 
		 
		Ухвалою Семенівського районного суду Чернігівської області від 27 грудня 2019 року провадження у справі закрито. Повідомлено заявникові 
		ОСОБА_1 , що для встановлення факту порушення судом касаційної інстанції його права на захист він має право після вичерпання всіх національних засобів юридичного захисту звернутися до Європейського суду з прав людини.
		 
		Закриваючи провадження у вказаній справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України, суд першої інстанції виходив з того, що вимоги ОСОБА_1 не підлягають розгляду у порядку цивільного судочинства, оскільки питання про права учасників кримінального провадження врегульовані Кримінально-процесуальним кодексом України, а відтак питання про порушення судами прав зазначених осіб мають вирішуватись відповідно до правил, прописаних у наведеному нормативному акті.
		 
		Постановою Чернігівського апеляційного суду від 05 березня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, ухвалу Семенівського районного суду Чернігівської області від 27 грудня 2019 року змінено, виключивши з її резолютивної частини роз`яснення суду першої інстанції відносно того, що для встановлення факту порушення судом касаційної інстанції права ОСОБА_1 на захист, після вичерпання всіх національних засобів юридичного захисту, він має право звернутись до Європейського суду з прав людини. В іншій частині ухвалу Семенівського районного суду Чернігівської області від 27 грудня 2019 року - залишено без зміни.
		 
		Змінюючи ухвалу суду першої інстанції в частині виключення з її резолютивної частини роз`яснення суду відносно того, що для встановлення факту порушення судом касаційної інстанції права ОСОБА_1 на захист після вичерпання всіх національних засобів юридичного захисту він має право звернутись до Європейського суду з прав людини, а в решті залишаючи ухвалу суду першої інстанції без змін, апеляційний суд виходив з того, що Європейський суд з прав людини в жодному разі не виконує функції національного суду та не має повноважень скасовувати або змінювати рішення національних судів. Суд також не може безпосередньо втручатися в діяльність органу влади, дія або бездіяльність якого спричинила порушення, оскільки Європейський суд не розглядає заяви, спрямовані проти приватних осіб або недержавних інституцій, а також не встановлює факти, що мають юридичне значення.
		 
		Короткий зміст вимог касаційної скарги 
		 
		У березні 2020 року ОСОБА_1 , засобами поштового зв`язку,  направив на адресу Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанції норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу до апеляційного суду для продовження розгляду. 
		 
		Касаційна скарга обґрунтована тим, що суд самоусунувся від встановлення юридичного факту, за встановленням якого він звернувся до суду. 
		 
		ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
		 
		Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів
		 
		Згідно частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		 
		Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
		 
		Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.
		 
		ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про встановлення юридичного факту, що має значення (порушення судом права на захист), в якій просив: встановити юридичний факт порушення його права на захист під час касаційного розгляду Верховним Судом України 21 липня 2005 року. 
		 
		У судовому засіданні судом першої інстанції на обговорення учасників справи було поставлено питання щодо можливості закриття провадження у справі на підставі пункту  1 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України у зв`язку з тим, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
		 
		ОСОБА_1 у судовому засіданні в режимі відеоконференції з Державною установою «Новгород-Сіверська установа виконання покарань № 31» заперечив проти закриття справи з вищевказаної підстави, оскільки вважав, що справа може бути розглянута в порядку цивільного судочинства, так як в іншому порядку він не може довести порушення його права на захист судом касаційної інстанції.
		 
		У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
		 
		За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.
		 
		За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII) суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
		 
		Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).
		 
		Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин в їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. 
		 
		Звертаючись до суду з цією заявою, ОСОБА_1 вказував на те, що під час касаційного перегляду вироку Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 26 січня 2004 року були порушені його права на захист, оскільки його захисником Берберовим М. Д. була подана касаційна скарга, розгляд вказаної скарги було здійснено без його участі та без участі його захисника, що є порушенням права на захист під час розгляду кримінальної справи.
		 
		Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
		 
		Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про: 1) обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи;                                2) надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності; 3) визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою;                                            4) усиновлення; 5) встановлення фактів, що мають юридичне значення;                          6) відновлення прав на втрачені цінні папери на пред`явника та векселі;                                   7) передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність; 8) визнання спадщини відумерлою; 9) надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку; 10) примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу; 11) розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб (частина друга статті 293 ЦПК України).
		 
		Частинами першою та другою статті 315 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. 
		 
		Отже, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов, а саме, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право.
		 
		Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів.
		 
		Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов:
		 
		- факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення;
		 
		- встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах;
		 
		- заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо);
		 
		- чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів.
		 
		Перелік юридичних фактів, що підлягають встановленню в судовому порядку, зазначений у статті 315 ЦПК України, не є вичерпним.
		 
		При вирішенні питання про прийняття заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, суддя, окрім перевірки відповідності поданої заяви вимогам закону щодо форми та змісту, зобов`язаний з`ясувати питання про підсудність та юрисдикційність. Оскільки чинним законодавством передбачено позасудове встановлення певних фактів, що мають юридичне значення, то суддя, приймаючи заяву, повинен перевірити, чи може взагалі ця заява розглядатися в судовому порядку і чи не віднесено її розгляд до повноважень іншого органу.
		 
		Якщо за законом заява не підлягає судовому розгляду, суддя мотивованою ухвалою відмовляє у відкритті провадження, а коли справу вже відкрито - закриває провадження у ній.
		 
		Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше право, зокрема захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя.
		 
		Статтею 59 Конституції України в редакції, чинній на час розгляду кримінальної справи про обвинувачення ОСОБА_1 , передбачено право кожного на правову допомогу, а статтею 63 Конституції України - право на захист підсудного.
		 
		Забезпечення обвинуваченому права на захист, згідно зі статтею 129 Конституції України, є основною засадою судочинства.
		 
		Відповідно до статті 21 Кримінального процесуального кодексу України 1960 року в редакції, чинній на час постановлення ухвали Верховного Суду України від 21 липня 2005 року (далі - КПК України 1960 року), забезпечення підсудному права на захист є однією із загальних засад кримінального провадження, за змістом якої суддя і суд зобов`язані до першого допиту підсудного роз`ясняти йому право мати захисника і скласти про це протокол, а також надати підозрюваному, обвинуваченому і підсудному можливість захищатися встановленими законом засобами від пред`явленого обвинувачення та забезпечити охорону їх особистих і майнових прав.
		 
		За змістом статті 47 КПК України 1960 року захисник запрошується підсудним чи засудженим, їх законними представниками, а також іншими особами за проханням чи згодою підсудного, засудженого. Захисник призначається у випадках: 1) коли відповідно до вимог частин першої і другої статті 45 цього Кодексу участь захисника є обов`язковою, але підозрюваний, обвинувачений, підсудний не бажає або не може запросити захисника; 2) коли підозрюваний, обвинувачений, підсудний бажає запросити захисника, але за відсутністю коштів чи з інших об`єктивних причин не може цього зробити. 
		 
		Належна реалізація права на захист у кримінальному провадженні вимагає застосування практики ЄСПЛ, згідно з правовою позицією якого, відображеною, зокрема у його рішенні від 21 квітня 2011 року у справі «Нечипорук і Йонкало проти України», право кожного обвинуваченого у вчиненні злочину на ефективний захист, наданий захисником, є однією з основних ознак справедливого судового розгляду. 
		 
		Також у рішенні ЄСПЛ від 13 лютого 2001 року у справі «Кромбах проти Франції» вказано, що хоча право кожної особи, обвинувачуваної у вчиненні кримінального правопорушення, на ефективний захист адвокатом не є абсолютним, воно становить одну з головних підвалин справедливого судового розгляду.
		 
		Отже, забезпечення ефективності захисту та створення умов для вільного вибору захисника є важливою складовою права на захист у кримінальному провадженні, як одного із обов`язкових аспектів більш широкої концепції - справедливого судового розгляду.
		 
		Питання дотримання цих складових права на захист у поєднанні із всебічною оцінкою щодо вини або невинуватості підсудного, а також наявністю та встановленням істотних порушень вимог кримінального процесуального законодавства через неучасть захисника у провадженні на різних стадіях можуть призвести до скасування судового рішення, як таких, що перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне і обґрунтоване судове рішення. 
		 
		Такі питання вирішуються судом у межах відповідного кримінального провадження та в порядку кримінального процесуального законодавства. Ці юридичні факти не можуть встановлюватися та відповідна їм правова оцінка не надається під час розгляду іншої справи та за правилами, в тому числі й цивільного судочинства.
		 
		Таким чином, національним та міжнародним законодавством передбачено випадки та порядок участі захисника у кримінальному провадженні, в тому числі забезпечення його обов`язкової участі у кримінальному провадженні та встановлені правові наслідки недотримання цих вимог. 
		 
		Таким випадком є, зокрема незабезпечення в межах цього провадження обов`язкової ефективної та реальної гарантії та реалізації одного з конституційних прав людини і громадянина і однієї із засад кримінального провадження - права на захист, що встановлюється судами вищих інстанцій під час перевірки оскаржуваних судових рішень на істотність порушень вимог кримінального процесуального закону, допущених судами попередніх інстанцій.
		 
		Вимога заявника про встановлення факту порушення його права на захист під час розгляду кримінальної справи стосується вчинення (невчинення) судом передбачених процесуальним законом дій.
		 
		Закони України не передбачають можливість розгляду в суді заяв про визнання чи встановлення фактів незаконності дій/бездіяльності іншого суду під час вирішення та розгляду справ, оскільки такі дії/бездіяльність є пов`язаними з розглядом судової справи навіть після його завершення.
		 
		Встановлення судом вказаних фактів за такою вимогою буде втручанням у здійснення правосуддя іншим судом.
		 
		Здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, забороняються і мають наслідком відповідальність, установлену законом (частини перша та третя статті 6 Закону № 1402-VIII).
		 
		Оскарження діянь суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, а також про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ.
		 
		Згідно з пунктом 57 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зміст конкретних судових рішень контролюється, насамперед, за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до ЄСПЛ.
		 
		Відповідно до пункту 55 Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів судові помилки щодо юрисдикції чи процедури судового розгляду, у визначенні чи застосуванні закону, здійсненні оцінки свідчень повинні вирішуватися за допомогою апеляції; інші суддівські порушення, які неможливо виправити в такий спосіб (наприклад надмірне затримання вирішення справи), повинні вирішуватися щонайбільше поданням позову незадоволеної сторони проти держави.
		 
		Згідно з пунктом 21 Великої хартії суддів (Основоположних принципів), затвердженої Консультативною радою європейських суддів 17 листопада 2010 року, засоби для виправлення суддівських помилок мають бути передбачені відповідною системою апеляційного оскарження. Виправлення будь-яких інших помилок в адмініструванні правосуддя є виключною відповідальністю держави.
		 
		Отже, вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції в порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони відповідно були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені.
		 
		Усі процесуальні порушення, що їх допустили суди під час розгляду та вирішення справи, можуть бути усунуті лише у межах відповідної судової справи, в якій такі порушення були допущені.
		 
		Оскарження вчинення (невчинення) судом (суддею) у відповідній справі процесуальних дій і ухвалених у ній рішень не може відбуватися шляхом ініціювання нового судового процесу із встановленням за судовим рішенням юридичних фактів щодо суду (судді).
		 
		За змістом пункту 19 Великої хартії суддів (Основоположних принципів) у кожній державі закон чи фундаментальна хартія суддів повинні визначати неналежну поведінку, яка може мати наслідком дисциплінарну відповідальність та відкриття дисциплінарного провадження щодо судді.
		 
		Тобто, за наявності для цього підстав і у визначеному законом порядку суддя може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності за відповідну неналежну поведінку.
		 
		Наведене узгоджується з правовими висновками, висловленими Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/128 (провадження № 14-567св18).
		 
		З огляду на вищевикладене, доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
		 
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		 
		Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що постанова апеляційного суду постановлена без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, 
		що касаційні скарги слід залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін.
		 
		Керуючись статтями 400, 401, 402, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		П О С Т А Н О В И В:
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
		 
		Постанову Чернігівського апеляційного суду від 05 березня 2020 року залишити без змін.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
		 
		Судді:                                                                                                        С. П. Штелик 
		 
		                                                                                                               А. А. Калараш
		 
		                                                                                                               Є. В. Петров

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...