Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 487/2001/19 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із сімейних відносин, з них.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 30.12.2020. Забезпечено надання загального доступу: 30.12.2020.
Дата набрання законної сили: 28.12.2020
Номер судового провадження: 61-12667ск20

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		Постанова
		Іменем України
		 
		28 грудня 2020 року
		м. Київ
		справа № 487/2001/19-ц
		провадження № 61-12667св20
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Усика Г. І., 
		учасники справи: 
		позивач -  ОСОБА_1 ,
		відповідач -  ОСОБА_2 ,
		третя особа - Служба у справах дітей Адміністрації Заводського району Миколаївської міської ради,
		 
		розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу  ОСОБА_2 на постанову Миколаївського апеляційного суду від 23 липня 2020 року у складі колегії суддів: Царюк Л. М., Базовкіної Т. М., Яворської Ж. М., 
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Короткий зміст позовних вимог і рішень судів
		 
		У березні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей Адміністрації Заводського району Миколаївської міської ради, про визначення місця проживання дитини.
		 
		Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що у період із 05 вересня 2008 року перебував у зареєстрованому шлюбі з відповідачем, який розірвано рішенням суду 23 грудня 2014 року. У шлюбі у них народився син - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після розірвання шлюбу, ОСОБА_3 залишився проживати з ним за адресою: АДРЕСА_1 , та перебуває на його утриманні. Спір щодо місця проживання малолітньої дитини виник після того, як мати виявила бажання забрати дитину на постійне місце проживання до себе. Проте він у більшій мірі бере участь у вихованні та житті дитини, ніж мати, турбується про здоров`я дитини, створив комфортні умови для розвитку, проводить свій вільний час разом із дитиною, завжди присутній на батьківських зборах, класних та шкільних заходах, є приватним підприємцем, має стабільний достатній дохід, характеризується позитивно, для дитини створені усі необхідні умови для проживання. Вважає, що саме проживання сина з батьком відповідає інтересам дитини, оскільки син дуже прив`язаний до нього, він не буде чинити перешкод матері у спілкуванні з дитиною та отримання піклування матері, а розлучення дитини з батьком негативно вплине на його психологічний стан.
		 
		Посилаючись на викладене, позивач просиввизначити місця проживання дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом із батьком.
		 
		Заперечуючи проти первісного позову, у червні 2019 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , третя особа - Служба у справах дітей Адміністрації Заводського району Миколаївської міської ради, про визначення місця проживання дитини.
		 
		Свої вимоги позивач обґрунтовувала тим, що між сторонами фактично шлюбні відносини припинені з 2012 року, коли ОСОБА_1 забрав свої речі та пішов проживати за іншою адресою, залишивши її разом із дитиною. При цьому,            ОСОБА_1 не працював, тому не забезпечував сім`ю, зловживав спиртними напоями, мав алкогольну залежність та неодноразово лікувався. Син проживав разом із нею за адресою: АДРЕСА_2 , та знаходився на її утриманні, перешкод у спілкуванні дитини із батьком та іншими родичами вона не чинила. Проте ОСОБА_1 забирав дитину із школи, не пускав додому, залишаючи сина разом із собою за різними адресами. Крім того, батько не займається розвитком дитини, дитина не відвідувала позашкільні заклади, не має зацікавленості до власного саморозвитку та прихильності до будь-якої діяльності. Коли ОСОБА_3 знаходиться з батьком, то вони дуже багато часу проводять у квартирі, не виходячи на вулицю, дитина майже весь час грає у комп`ютерні ігри. ОСОБА_1 забороняє сину спілкуватися з нею та бабусею та дідусем, навіть по телефону, розповідає дитині, що мати його не любить та він їй не потрібен. Син боїться розмовляти з нею, оскільки його покарає батько, що вже було неодноразово. ОСОБА_1 на теперішній час проживає із співмешканкою, ніде не працює, став підприємцем лише перед зверненням до суду з позовом, довідку про доходи не надав. Вважає, що для забезпечення найкращих інтересів дитини, необхідно визначити місце проживання дитини разом із нею, оскільки вона працює на державній службі, має постійний офіційний дохід, позитивно характеризується, може створити для дитини усі необхідні умови для проживання, виховання та утримання сина.
		 
		Рішенням Заводського районного суд м. Миколаєва від 13 травня 2020 року у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 відмовлено. Зустрічний позов     ОСОБА_2 задоволено. Визначено місце проживання малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом із матір`ю    ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_2 . Вирішено питання розподілу судових витрат.
		 
		Вирішуючи спір між сторонами, суд першої інстанції виходив із інтересів дитини та її прихильності до матері та того, що батько дитини тривалий час перешкоджає у спілкуванні з матір`ю, негативно висловлюється на її адресу, маніпулює дитиною, нав`язує останньому свою думку та почуття жалості до себе, що призводить до психологічної травми та негативно на нього впливає, створення матір`ю належних умов для проживання, виховання та забезпечення дитини. Крім того, суд врахував висновок органу опіки та піклування, яким рекомендовано визначити місце проживання дитини з матір`ю.
		 
		Постановою Миколаївського апеляційного суду від 23 липня 2020 року рішення суду першої інстанції скасовано, та ухвалено нове рішення про задоволення первісного позову ОСОБА_1 . Визначено місцем проживання ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце проживання його батька - ОСОБА_1 . У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.
		 
		Ухвалюючи рішення, суд апеляційної інстанції виходив із бажання дитини проживати разом із батьком, так як під час розгляду справи з`ясовано думку ОСОБА_3 щодо визначення його місця проживання. Дитина, в судовому засіданні повідомила, що рівнозначно любить як батька, так і матір, але проживати хоче з батьком, який більш прихильно ставиться до нього. Під час опитування дитини судом встановлено, що хлопчик емоційно прив`язаний до батька, дослухається його думки, батько користується у дитини авторитетом. ОСОБА_3 любить маму, бажає з нею бачитися й спілкуватися. Вік і рівень розвитку хлопчика дозволяють йому усвідомлено висловити свою думку щодо питання визначення місця проживання. У судовому засіданні ОСОБА_3 висловив бажання проживати разом із батьком, пояснивши, що йому там проживати зручно та комфортніше. Батько не забороняє бачитися з мамою, проте він не виявляє такого бажання, оскільки у матері вдома вже іншій чоловік, який на його думку, буде погано з ним поводитися. Вказував, що проживав деякий час разом з мамою, яка приходила до нього у школу, він її любить, проте хоче проживати з батьком, а з мамою зустрічатися.
		 
		Рух справи у суді касаційної інстанції 
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 19 жовтня 2020 року відкрито провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
		 
		30 жовтня 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.
		 
		Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
		 
		У серпні 2020 року ОСОБА_2 подала до Верховного Судукасаційну скаргу на постанову Миколаївського апеляційного суду від 23 липня 2020 року, в якій просить скасувати зазначене судове рішення, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Вказує на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не урахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц та у постанові Верховного Суду від 18 березня 2019 року у справі № 215/4452/16-ц. Крім того, суд вважав встановленим факт наявності доходу в батька дитини - ОСОБА_1 , проте ця обставина не відповідає дійсності та не підтверджується доказами, наявними у матеріалах справи. Порівнюючи матеріально-побутові умові проживання дитини у батька та матері, суд не приділив уваги тому, що за місцем проживання матері дитина має не тільки власне робоче місце, а і окрему кімнату, що є суттєвим для дитини десятирічного віку, яка вимушена мешкати з однокласником в одній кімнаті (дитиною дружини позивача за первісним позовом від першого шлюбу). Суд не встановив виняткових обставин у розумінні положень статті 161 СК України та принципу Декларації прав дитини, які б свідчили про неможливість проживання дітей разом з матір`ю та помилково вважає, що наявні підстави для розлучення дитини зі своєю матір`ю. 
		У листопаді 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_8 подала відзив на касаційну скаргу, у якому зазначено, що згідно з протоколом судового засідання від 20 січня 2020 року (час вчинення запису 16:50:05) представник третьої особи - ОСОБА_9 пояснила: «…вислухавши дитину та оцінивши ситуацію бажання дитини було проживати з батьком, але служба винесла висновок щодо проживання разом з матір`ю.» Тобто представник третьої особи підтвердила в судовому засіданні, що при винесенні висновку Органом опіки та піклування ВК Миколаївської міської ради, думку ОСОБА_3 ніхто не враховував. Перевага в матеріально-побутовому стані одного з батьків сама по собі не є вирішальною умовою для передачі йому дитини. 
		 
		У грудні 2020 року ОСОБА_10 подала відповідь на відзив ОСОБА_1 , у якому зазначила, що згода дитини на проживання з одним з батьків не повинна бути абсолютною для суду, якщо така згода не буде відповідати та захищати права та інтереси дитини, передбачені Конвенцією про права дітей та Декларацією прав дитини. А тому, покладаючи в основу судового рішення згоду дитини на проживання з одним із батьків, суд повинен проаналізувати, чи не порушує така згода положень Конвенції про права дитини та навести у судовому рішенні мотиви, з яких він дійшов висновку про необхідність узяти за основу саме думку дитини та надати їй перевагу перед іншими доказами. ОСОБА_3 , саме за час коли батько вирішив змінити місце проживання дитини та заборонив дитині спілкуватись з матір`ю, почав гірше навчатися, неякісно готував домашнє завдання та не хотів брати участь у шкільних та класних заходах. 
		 
		Позиція Верховного Суду
		 
		Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		 
		Відповідно до статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п`яти днів після складення доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. 
		 
		Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін, оскільки його ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення суду апеляційної інстанції відповідає нормам ЦПК України щодо законності та обґрунтованості.
		 
		Встановлені судами обставини
		 
		Сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 05 вересня 2008 року, який розірвано рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 23 грудня     2014 року. В шлюбі у сторін народилась дитина - син ОСОБА_3 ,    ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після фактичного припинення сімейних відносин у 2012 році року, дитина залишилась проживати разом із матір`ю ОСОБА_2 за місцем її проживання за адресою: АДРЕСА_2 , але постійно спілкувалась із батьком, який часто забирав його із дитячого садка та школи, маючи більш вільного часу ніж мати, оскільки не працював.
		 
		Надалі ОСОБА_3 почав проживати разом із батьком, але спілкувався із матір`ю, проводив з нею вільний час, залишався на деякий час у неї проживати. Сторони називають різні дати та рік, з якого дитина почала постійно проживати з батьком. Позивач стверджує, що після розлучення з 2014 року, відповідач наполягає, що з листопада 2018 року.
		 
		ОСОБА_1 утворив нову сім`ю та разом із сином, дружиною і сином дружини проживають в орендованій квартирі за адресою: АДРЕСА_1 . 
		 
		Дитина зареєстрована за місцем проживання ОСОБА_2 .
		 
		ОСОБА_1 є приватним підприємцем, ОСОБА_2 працює в Державній екологічній інспекції у Миколаївській області. ОСОБА_1 підтвердив свої доходи від підприємницької діяльності відповідною довідкою з фіскальної служби, а відповідач отримує доходи у вигляді заробітної плати за місцем роботи.
		 
		За місцем роботи та за місцем проживання сторони характеризуються позитивно.
		 
		Відповідно до акта обстеження матеріально-побутових умов проживання дитини, складеного 27 лютого 2019 року службою у справах дітей, умови проживання сина у ОСОБА_1 задовільні, квартира охайна, чиста, у дитини є своє робоче місце, шафа, навчальні посібники.
		 
		Аналогічні задовільні умови проживання за даними акта обстеження матеріально-побутових умов від 26 лютого 2019 року за місцем проживання матері, де також є кімната для дитини та все необхідне для її проживання.
		 
		За письмовим висновком органу опіки і піклування щодо розв`язання спору місце проживання дитини малолітнього ОСОБА_3 треба визначити за місцем проживання матері.
		 
		Суд апеляційної інстанції під час розгляду справи вирішив з`ясувати думку дитини ОСОБА_3 щодо визначення його місця проживання. Дитина в судовому засіданні повідомила, що рівнозначно любить як батька, так і матір, але проживати хоче з батьком, який більш прихильно ставиться до нього.
		 
		Під час опитування дитини судом встановлено, що хлопчик емоційно прив`язаний до батька, дослухається його думки, батько користується у дитини авторитетом. ОСОБА_3 любить маму, бажає з нею бачитися й спілкуватися. Вік і рівень розвитку хлопчика дозволяють йому усвідомлено висловити свою думку стосовно питання визначення місця проживання. У судовому засіданні ОСОБА_3 висловив бажання проживати разом із батьком, пояснивши, що йому там проживати зручно та комфортніше. Батько не забороняє бачитися з мамою, проте він не виявляє такого бажання, оскільки у матері вдома вже іншій чоловік, який на його думку, буде погано з ним поводитися. Вказував, що проживав деякий час разом із мамою, яка приходила до нього у школу, він її любить, проте хоче проживати з батьком, а з мамою зустрічатися.
		 
		Нормативно-правове обґрунтування
		 
		В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд застосовує системний аналіз норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.
		 
		Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК Українисімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
		Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
		 
		Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
		 
		Згідно статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
		 
		Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.
		 
		Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
		 
		У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
		 
		Відповідно до частин другої, четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.
		 
		У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом.
		 
		Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини.
		 
		Відповідно до частини першої, другої статті 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
		 
		Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.
		 
		Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.
		 
		У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
		У рішенні Європейського суду з прав людини від 11 липня 2017 року у справі          «М. С. проти України», заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76).
		 
		У параграфі 54 рішення Європейського суду з прав людини «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року, заява N 31111/04, зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини.
		 
		Аналіз наведених норм права, практики Європейського суду з прав людини дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.
		 
		Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.
		 
		При визначенні місця проживання дитини судами необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору.
		 
		Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах.
		 
		Нормами статті 19 СК України встановлено, що при розгляді спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, визначення місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе, не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних в результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
		 
		Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
		 
		Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
		 
		У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2019 року в справі № 377/128/18 (провадження № 61-44680св18) вказано, що «тлумачення частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку».
		 
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі        № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) зроблено висновок, що «Декларація прав дитини не є міжнародним договором у розумінні Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року та Закону № 1906-IV, а також не містить положень щодо набрання нею чинності. У зв`язку із цим Декларація прав дитини не потребує надання згоди на її обов`язковість Верховною Радою України і не є частиною національного законодавства України. Разом з тим положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов`язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей». 
		 
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		 
		Вирішуючи спір, враховуючи вказані норми матеріального права, у повному обсязі, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, Верховний Суд дійшов висновку про обґрунтованість висновків суду апеляційної інстанції про задоволення позовних вимог про визначення місця проживання дитини з батьком.
		 
		У контексті першочергового врахування інтересів дитини, які переважають над інтересами батьків, встановивши, що для забезпечення інтересів дитини саме визначення місця проживання дитини із батьком відповідатиме її інтересам, суд апеляційної інстанції зробив обґрунтований висновок про задоволення первісного позову ОСОБА_1 про визначення місця проживання дитини із батьком.
		 
		Судами встановлено, що відповідач не чинить ОСОБА_2 будь-яких перешкод у спілкуванні, побаченні з сином, а також його вихованні.
		 
		Матір дитини, який безсумнівно відіграє важливу роль у житті та розвитку дитини, має право та обов`язок піклуватися про здоров`я дитини, стан її розвитку, незалежно від того з ким дитина буде проживати.
		 
		Визначаючи місце проживання дитини з батьком, розуміючи, що спір стосується вкрай чутливої сфери правовідносин, а дитина потребує уваги, підтримки і любові обох батьків, суд апеляційної інстанції при вирішенні спору надав першочергове значення саме найкращим інтересам дитини, так як  ОСОБА_3 вже досить тривалий час проживає разом із батьком. При таких обставинах, суд апеляційної інстанції правильно врахував інтереси дитини, яка проживає в атмосфері любові, турботи, захисту.
		 
		Виходячи із обставин цієї справи, враховуючи, що батьки не змогли самостійно вирішити спір щодо визначення місця проживання дитини та забезпечити доброзичливе спілкування дитини з обома батьками, суд касаційної інстанції вважає, що суд апеляційної інстанції, визначаючи місце проживання малолітньої дитини сторін у цій справі з батьком, дійшов обґрунтованого висновку про те, що зазначене буде відповідати якнайкращим інтересам дитини сприятиме повноцінному вихованні та розвитку.
		 
		У рішенні ЄСПЛ від 02 лютого 2016 року у справі «N.TS. та інші проти Грузії» зазначено, що обов`язок національних органів влади вживати заходів для полегшення возз`єднання, проте не є абсолютним. Возз`єднання одного з батьків з дитиною, яка деякий час прожила з іншими особами, може бути неможливо реалізувати негайно і може знадобитися проведення підготовчих заходів для цього. Характер та обсяг такої підготовки залежатимуть від обставин кожного випадку, але розуміння та співпраця всіх зацікавлених сторін завжди буде важливим компонентом. Хоча національні органи влади повинні зробити все можливе для сприяння такому співробітництву, будь-яке зобов`язання щодо застосування примусу в цій сфері має бути обмеженим, оскільки інтереси, а також права і свободи всіх зацікавлених осіб повинні бути враховані, а особливо найкращі інтереси дитини та її права. Якщо контакти з батьками можуть загрожувати цим інтересам або втручатися в ці права, національні органи влади повинні дотримуватись справедливого балансу між ними (див. посилання Hokkanen, п. 58). Найкращі інтереси дитини повинні бути першочерговими і, залежно від їхньої природи та серйозності, можуть перевищувати права їхніх батьків (див. серед інших, Ольссон (№ 2), § 90, Ignaccolo-Zenide, § 94, Plaza v. Poland, № 18830/07, п. 71, 25 січня 2011 р., І Manic, § 102).
		 
		Статтями 12-15 Конвенції про права дитини визначено право дитини висловлювати свою думку (право бути почутою).
		 
		Відповідно до статті 3 Конвенції про здійснення прав дітей 1996 року, ратифікованої Законом України від 03 серпня 2006 року, дитина має процесуальне право бути поінформованою та висловлювати свою думку під час розгляду справи, що стосується її.
		 
		Під час перегляду справи в суді апеляційної інстанції, в судовому засіданні допитано малолітнього ОСОБА_3 , який виявив бажання проживати саме з батьком.
		 
		Закріплення вказаними вище міжнародними документами та актами внутрішнього законодавства України право дитини бути почутою передбачає, що думка дитини повинна враховуватися при вирішенні питань, які її безпосередньо стосуються. Разом з цим, згода дитини на проживання з одним з батьків не повинна бути абсолютною для суду, якщо така згода не відповідає та не захищає права та інтереси дитини, передбачені Конвенцією.
		 
		Отже, вирішуючи спір, суд має віддати перевагу тому з батьків, який може забезпечити більш сприятливі умови виховання дитини. Важливим критерієм є моральні якості матері та батька як вихователів. Моральними якостями, які можуть негативно вплинути на виховання дитини, є, зокрема, зловживання спиртними напоями, невиконання батьківських обов`язків, притягнення до судової чи адміністративної відповідальності.
		 
		Таким чином, встановивши наявність практично однакових належних матеріально-побутових умов як у матері, так і у батька для проживання і виховання малолітнього сина, однакову прихильність дитини до обох батьків, а також виконання обома батьками належним чином своїх обов`язків по вихованню дитини, суд апеляційної інстанції дійшов достатньо обґрунтованого висновку про визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_3 разом із батьком.
		 
		Узагальнюючи викладене, Верховний Суд погоджується з абсолютно обґрунтованим рішенням суду апеляційної інстанції про визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_3 разом з батьком. 
		 
		Доводи  ОСОБА_2  про те, що суд апеляційної інстанції при ухваленні рішення не врахував правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц та у постанові Верховного Суду від 18 березня 2019 року у справі № 215/4452/16-ц, є безпідставними та необґрунтованими, з огляду на таке.
		 
		Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц, провадження № 61-327цс18 відступила від висновків Верховного Суду України, висловлених у постановах від 14 грудня 2016 року у справі                  № 6-2445цс16 та від 12 липня 2017 року у справі № 6-564цс17, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, асаме статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини про обов`язковість брати до уваги принцип 6 Декларації прав дитини стосовно того, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір`ю. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що при визначенні місця проживання дитини першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини в силу вимог статті 3 Конвенції про права дитини.
		Посилання заявника на висновки, викладені у постанові Верховного Суду               від 18 березня 2019 року у справі № 215/4452/16-ц не свідчить, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування такого висновку у подібних правовідносинах, оскільки Верховний Суд у вказаній справі погодився із висновком суду апеляційної інстанції про те, що проживання сина з батьком відповідає принципу «найкращих інтересів дитини» та є пріоритетним при вирішенні цієї справи.
		 
		Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновку суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вмотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційних скаргах не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду апеляційної інстанції.
		 
		Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника із висновками суду апеляційної інстанцій щодо встановлених обставин справи, проте повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі «Пономарьов проти України» (Заява № 3236/03).
		 
		Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду та не дають підстав вважати, що судом апеляційної інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявник.
		 
		Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.
		 
		Керуючись статтями 395, 401, 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
		 
		Постанову Миколаївського апеляційного суду від 23 липня 2020 року залишити без змін.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Судді:                                                                                         О. В. Ступак
		 
		                                                                                                  І. Ю. Гулейков
		 
		                                                                                                                           Г. І. Усик

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...