Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 918/379/20 : Господарські справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із правочинів, зокрема, договорів.
Надіслано для оприлюднення: 06.01.2021. Зареєстровано: 06.01.2021. Забезпечено надання загального доступу: 11.01.2021.
Дата набрання законної сили: 26.01.2021
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Господарський суд Рівненської області 
		вул. Набережна, 26-А, м. Рівне, 33013
		 
		РІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		"23" грудня 2020 р.                              м. Рівне                              Справа № 918/379/20 
		Господарський суд Рівненської області у складі головуючого судді Пашкевич І.О., за участі секретаря судового засідання Ткачук І.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи
		за позовом  ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 )
		до відповідача 1 Товариства з обмеженою відповідальністю фірми "Журавлина" (34500, вул. Варшавська, 9-А, м. Сарни, Сарненський район, Рівненська обл., код ЄДРПОУ 13994640)
		до відповідача 2 Товариства з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями "Сканія Україна" (08004, вул. Київська, буд. 37, село Калинівка, Макарівський р-н, Київська обл., код ЄДРПОУ 30107866)
		про визнання пункту правочину недійсним
		 
		за участі представників:
		- від відповідача 1: Маслюк Олександр Миколайович (в режимі ВКЗ);
		- від відповідача 2: Єна Станіслав Олександрович (в режимі ВКЗ).
		 
		ВСТАНОВИВ:
		У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду Рівненської області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю фірми "Журавлина" (далі ТОВ "Журавлина" або відповідач 1) та Товариства з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями "Сканія Україна" (далі ТОВ "Сканія Україна" або відповідач 2) про визнання пункту правочину недійсним, відповідно до якої просив визнати недійсним підпункт (а) пункту 4.2 Угоди про незалежну майстерню (сервісний центр) від 03.05.1999 р укладеної між відповідачами посилаючись на статтю 230 Цивільного кодексу України з підстав введення в оману позивача щодо прав і обов`язків сторін.
		Ухвалою Господарського суду Рівненської області від 04.05.2020 вказану позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі. Справу вирішено розглядати за правилами загального позовного провадження.
		Розгляд справи у підготовчому судовому засіданні неодноразово відкладався з підстав зазначених у відповідних ухвалах суду, в тому числі у зв`язку з неявкою сторін, та за їх клопотаннями, що була зумовлена встановленими в Україні карантинними обмеженнями.
		12.05.2020 від відповідача 1 на адресу суду надійшло клопотання про призначення справи до колегіального розгляду. Клопотання мотивовано тим, що від рішення у даній справі залежить наявність чи відсутність підстав для задоволення або для відмови в позові у справі №918/914/19 за позовом ТОВ "Журавлина" до ТОВ "Сканія України" про стягнення заборгованості та неодержаного прибутку (втраченої вигоди) на загальну суму 200 821 212,69 грн. Вказані обставини, на переконання заявника дають підстави для висновку про надзвичайну складність та важливість справи №918/379/20 про визнання правочину недійсним.
		Представник відповідача 2 проти призначення колегіального розгляду справи заперечив, про що 09.06.2020 подав письмові заперечення. 
		Відповідно до частини 1 статті 33 ГПК України справи у судах першої інстанції розглядаються суддею одноособово, крім випадків, визначених цим Кодексом. Будь-яку справу, що відноситься до підсудності суду першої інстанції, залежно від категорії і складності справи, може бути розглянуто колегіально у складі трьох суддів, крім справ, які розглядаються в порядку наказного і спрощеного позовного провадження.
		Відповідно до частини 10 вказаної статті якщо справа має розглядатися суддею одноособово, але цим Кодексом передбачена можливість колегіального розгляду такої справи, питання про призначення колегіального розгляду вирішується до закінчення підготовчого засідання у справі (до початку розгляду справи, якщо підготовче засідання не проводиться) суддею, який розглядає справу, за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи, про що постановляється ухвала.
		Однак, у судовому засіданні 02.11.2020 заявник - представник відповідача 1 просив залишити без розгляду клопотання про призначення колегіального розгляду даної справи. 
		У судовому засіданні 02.11.2020, суд, протокольною ухвалою залишив без розгляду  клопотання відповідача 1 про призначення колегіального розгляду даної справи, за його заявою.
		26.05.2020 відповідачем 2 на електронну адресу суду надіслано відзив на позовну заяву, відповідно до якого останній просив відмовити у задоволенні позову на заявлених у ньому правових підставах, а також застосувати наслідки спливу строку позовної давності до спірних правовідносин.
		Ухвалою суду від 15.09.2020 судом оголошено перерву у підготовчому засіданні, а також продовжено строк підготовчого провадження на 30 днів.
		15.09.2020 та 21.09.2020 відповідачем 1 подано клопотання про витребування у відповідача 2 доказів.
		23.09.2020 позивачем подані для долучення до матеріалів справи нотаріально посвідчені копії документів. 
		05.10.2020 від позивача надійшло клопотання про розгляд справи за його відсутності. 
		07.10.2020 від відповідача 2 на адресу суду надійшло клопотання про витребування доказів, та клопотання про витребування документів і призначення судової технічної експертизи документів по справі.
		Ухвалою суду від 07.10.2020 судом відмовлено у поновленні процесуального строку на подачу клопотання ТОВ "Журавлина" від 07.10.2020 про витребування доказів. Клопотання ТОВ "Журавлина" від 07.10.2020 про витребування доказів залишено без задоволення. 
		У судовому засіданні 07.10.2020 судом оголошено перерву до 19.10.2020.
		19.10.2020 на офіційну адресу суду надійшли письмові пояснення ТОВ "Журавлина" щодо недоцільності призначення технічної експертизи документів.
		19.10.2020 на адресу суду надійшла заява ОСОБА_1 б/н від 19.10.2020 про зміну підстав позову та клопотання про розгляд справи без участі позивача.
		Ухвалою суду від 19.10.2020 суд прийняв та задовольнив заяву ОСОБА_1 б/н від 19.10.2020 про зміну підстав позову та відклав розгляд справи у підготовчому судовому засіданні на 02.11.2020.
		02.11.2020 відповідачем 2, із врахуванням зміни позивачем підстав позову, подано відзив на позовну заяву та письмові пояснення до поданого 07.10.2020 клопотання про витребування доказів, а саме: оригіналу Протоколу про узгодження правочину від 15.05.2008 та призначення у справі судової технічної експертизи.
		У судовому засіданні 02.11.2020, суд, протокольною ухвалою відмовив у клопотанні відповідача 2 про витребування документів і призначення судової технічної експертизи документів по справі, з огляду на таке. Відповідач 2 просив витребувати оригінал Протоколу про узгодження правочину від 15.05.2008 підписаного між відповідачами, а також, запропонував поставити експерту на вирішення питання, що стосуються виключно означеного документу. Однак, враховуючи, що суд ухвалою від 19.10.2020 прийняв та задовольнив заяву ОСОБА_1 б/н від 19.10.2020 про зміну підстав позову, оскільки після зміни підстав позову ОСОБА_1 не посилається на означений доказ, як на підставу своїх позовних вимог, суд дійшов висновку про відмову в клопотанні відповідача 2 про витребування документів і призначення судової технічної експертизи документів по справі.
		Ухвалою суду від 02.11.2020 закрито провадження у справі №918/379/20 та призначено її до судового розгляду по суті на 24.11.2020. 
		24.11.2020 до суду позивачем подано клопотання, у якому останній повідомив, що має намір бути присутнім особисто при розгляді справи по суті. Просив судове засідання призначене на 24.11.2020 відкласти на іншу дату. Крім того, у клопотанні позивач просив продовжити строк розгляду справи на 30 днів.
		У судовому засіданні 24.11.2020, суд залишив без розгляду клопотання позивача про продовження строку розгляду справи на 30 днів, про що постановив протокольну ухвалу, з огляду на те, що відповідно до норм ГПК може бути продовжено лише строк підготовчого провадження, а не строк розгляду справи по суті. 
		У судовому засіданні 24.11.2020 судом було оголошено перерву до 03.12.2020, 03.12.2020 - до 14.12.2020, 14.12.2020 - до 23.12.2020.
		03.12.2020 представником відповідача 1 подані пояснення по суті позовних вимог.  
		У судове засідання 23.12.2020 позивач не з`явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся у встановленому законом порядку, за раніше повідомленою суду адресою. Судом враховано, що причина невручення поштового повідомлення, у якому позивачу надсилалась ухвала з датою, часом та місцем слухання справи - "адресат відсутній за вказаною адресою". При цьому, з матеріалів справи судом вбачається, що адреса позивача зазначена у позовній заяві не змінювалась в процесі розгляду справи. Разом з тим, адресат як отримував поштові повідомлення від господарського суду (том І, а.с. 48, 135, том ІІ, а.с. 3, 31) так і не отримував з незалежних від суду підстав -  "адресат відсутній за вказаною адресою" (том І, а.с. 156-158, 199-201, том ІІ, а.с. 81-83), "за закінченням терміну зберігання" (том І, а.с. 147-149, том ІІ, а.с. 47-49, 69-71), "інші причини" (том І, а.с. 123-124).
		Враховуючи викладене, та те, що позивач ОСОБА_1 є директором відповідача 1, а неотримання ним повідомлень суду є результатом його волевиявлення, суд вважає позивача належним чином повідомленим про дату, час та місце слухання справи, відтак дійшов висновку про її розгляд без участі позивача за наявними матеріалами. Також, судом враховано, що позивач підтримував позовні вимоги та наполягав на розгляді справи, про що свідчать клопотання про відкладення розгляду справи для забезпечення участі позивача, клопотання про розгляд справи без участі позивача (том ІІ, а.с.21) однак подальше відкладення її розгляду призведе до виходу за межі граничного строку розгляду спору визначеного ГПК. Свої вимоги позивачем викладені письмово та повинні бути розглянуті судом. 
		Представник відповідача 1 у судовому засіданні 23.12.2020 заявив усне клопотання та просив залишити позовну заяву без розгляду у зв`язку з неявкою позивача у судове засідання. Однак, враховуючи вищевстановлені обставини, суд не вбачає правових підстав для залишення позову без розгляду, відтак, протокольною ухвалою 23.12.2020 у клопотанні відповідача 1 про залишення позовної заяви без розгляду відмовлено.
		У судових дебатах представник відповідача 1, крім іншого, просив закрити провадження у справі посилаючись на відсутність предмету спору, оскільки вважає правочин, що оскаржується у даній справі нікчемним на підставі статті 27 Цивільного кодексу України. Однак, така підстава не була заявлена ні позивачем ні відповідачем 1 в процесі розгляду справи, а заявлена лише у судових дебатах, що є неприпустимим, відтак, не приймається судом до уваги. 
		Представник відповідача 2 у судових дебатах наполягав на застосуванні до спірних правовідносин наслідків спливу строку позовної давності. Проти задоволення позову заперечив з підстав зазначених у відзиві. 
		У силу вимог ч.ч. 4, 5 ст. 13 ГПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.
		Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору, суд встановив наступне.
		Позовні вимоги, з урахуванням змінених підстав позову полягають в наступному.
		Предметом позову у справі є визнання недійсним підпункту (а) пункту 4.2 Угоди про незалежну майстерню (сервісний центр) від 03.05.1999 (далі - Угода про Майстерню), укладеної між ТОВ "Сканія Україна" та ТОВ "Журавлина".
		Підставою позову первісно позивач зазначав обставини введення в оману ТОВ "Журавлина" та позивача зі сторони ТОВ "Сканія Україна", щодо прав і обов`язків сторін.
		Посилаючись на статтю 230 Цивільного кодексу України, Позивач вказував, що будучи ініціатором внесення до Угоди про Майстерню підпункту (а) пункту 4.2. ТОВ "Сканія Україна" переслідувало мету створити для себе можливість у будь-який час в односторонньому порядку розірвати вказаний правочин, переклавши відповідальність за це на ОСОБА_1 , якого було введено в оману щодо наслідків набуття ним корпоративного права на 100 % статутного капіталу ТОВ "Журавлина".
		Частиною третьою статті 46 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Відтак зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається.
		Отже, Позивач скористався правом змінити підстави позову, про що подав відповідну заяву, яка прийнята господарським судом, відтак, обставини, на яких ґрунтується вимога позивача, що перевіряються судом є наступні.
		Судом встановлено, що предмет Угоди про Майстерню (з додатками, том І, а.с. 6-26) визначено її пунктом 1.
		Відповідно до пункту 1 Угоди про Майстерню ТОВ "Журавлина" (Майстерня) повинна: (а) надавати технічну допомогу, забезпечувати експлуатацію та ремонт вантажних автомобілів, автобусів, шасі та двигунів з торговим знаком "Сканія" та будь-яких інших товарів, виготовлених ТОВ "Сканія Україна" або Сканією СВ АБ; (б) придбавати у ТОВ "Сканія Україна" або будь-якого уповноваженого ТОВ "Сканія Україна" дистриб`ютора запасні частини, комплектуючі деталі та будь-яке інше допоміжне обладнання для товарів, які час від часу виробляються ТОВ "Сканія Україна" або Сканією СВ АБ, або за їх дозволом (далі Запасні частини), для надання послуг або їх подальшого перепродажу Майстернею; (в) придбавати або орендувати у ТОВ "Сканія Україна" будь-які інструменти, механізми та обладнання, визначені сторонами, які можуть бути необхідними для надання послуг. Для надання послуг Майстерня використовує тільки Запасні частини. Сторони погоджуються, що технічні вимоги стосовно строків надання Послуг та їх обсягу визначаються інструкціями з післяпродажного обслуговування та іншими інструкціями, які час від часу розробляються ТОВ "Сканія Україна".
		Підпунктом (а) пункту 4.2 Угоди про Майстерню (спірний пункт) передбачено, що ТОВ "Сканія Україна" має право за власним рішенням негайно припинити дію Угоди про Майстерню шляхом надання TOB "Журавлина" письмового повідомлення про таке припинення у випадку будь-якого продажу, злиття, припинення або передачі права власності на всі активи Майстерні, або значну їх частину, або на дольову участь у майстерні. 
		Виходячи зі змісту статей 15, 16 Цивільного кодексу України, статті 20 Господарського кодексу України та приписів Господарського процесуального кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб`єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.
		Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.  
		Пунктом 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України визначено, що Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.
		Відповідно до пункту 9 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України до договорів, що були укладені до 1 січня 2004 року і продовжують діяти після набрання чинності Цивільним кодексом України, застосовуються правила цього Кодексу щодо підстав, порядку і наслідків зміни або розірвання договорів окремих видів незалежно від дати їх укладення.
		В силу статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
		Відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
		Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.
		Так, відповідно до вказаної норми зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
		Отже, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
		Статтею 217 Цивільного кодексу України встановлено, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.
		Статтею 236 Цивільного кодексу України передбачено, що нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов`язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.
		Позивач, керуючись статтею 13 Закону України "Про захист економічної конкуренції", статтями 203, 215 та 217 Цивільного кодексу України просить визнати недійсним підпункт (а) пункту 4.2 Угоди про незалежну майстерню (сервісний центр) від 03.05.1999, укладеної між Товариством з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями "Сканія Україна" та Товариством з обмеженою відповідальністю фірма "Журавлина".
		При цьому, позивач дійшов висновку, що оскільки предмет Угоди про Майстерню, визначений її пунктом 1, не стосується права власності на дольову участь у ТОВ "Журавлина", то включення до Угоди про Майстерню підпункту (а) пункту 4.2, яким передбачено, що ТОВ "Сканія України" має право за власним рішенням припинити дію Угоди про Майстерню шляхом надання ТОВ "Журавлина" письмового повідомлення про таке припинення у випадку передачі права власності на дольову участь у ТОВ "Журавлина", є порушенням вимог пункту 3 частини другої статті 13 Закону України "Про захист економічної конкуренції". Порушення вимог пункту 3 частини другої статті 13 Закону України "Про захист економічної конкуренції" є порушенням вимог частини першої статті 203 Цивільного кодексу України, що, в свою чергу, є передбаченою частиною першою статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності цієї частини правочину (підпункт (а) пункту 4.2. Угоди про Майстерню).
		Таким чином, позивач вважає спірний пункт Угоди про майстерню недійсним, оскільки його зміст суперечить акту цивільного законодавства, а саме вимогам пункту 3 частини другої статті 13 Закону України "Про захист економічної конкуренції". 
		Суд не погоджується із зазначеними вище доводами Позивача та вважає їх безпідставними з огляду на наступне.
		Як зазначалось раніше судом, відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
		Тобто, відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. У разі коли після такого вчинення набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють правовідносини, ніж ті, що діяли в момент вчинення правочину, то норми такого акта, якщо він не має зворотної сили, застосовуються до прав та обов`язків сторін, які виникли з моменту набрання ним чинності.
		11 січня 2001 року Верховною радою України прийнято Закон України "Про захист економічної конкуренції". Даний закон набрав чинності в цілому 28.02.2002, щодо окремих положень з 27.02.2002. 
		При цьому, Законом України "Про захист економічної конкуренції" не визначено що він має зворотну дію в часі. Відтак, його положення можуть застосовуватись лише до правовідносин, що виникли після 28.02.2002 року. 
		Відповідно до абзаців 1-4 пункту 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України про офіційне тлумачення статей 58, 78, 79, 81 Конституції України та статей 243-21, 243-22,243-25 Цивільного процесуального кодексу України (у справі щодо несумісності депутатського мандата) від 13 травня 1997 року №1-зп/1997 зазначено, що стаття 58 Конституції України 1996 року закріплює один з найважливіших загальновизнаних принципів сучасного права - закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Це означає, що вони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності.
		Закріплення названого принципу на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта.
		Принцип незворотності дії в часі поширюється також на Конституцію, яка є Основним Законом держави (Преамбула Конституції України).
		Виняток з цього принципу допускається лише у випадках, коли закони та інші нормативно-правові акти пом`якшують або скасовують відповідальність особи (частина перша статті 58 Конституції України).
		Судом встановлено, що Угода про майстерню підписана відповідачами 1 та 2 ще 03.05.1999, що виключає можливість перевірки положення спірного пункту правочину на відповідність Закону України "Про захист економічної конкуренції", якого не існувало на момент його укладення. 
		Разом з тим, відповідно до ч. 4 ст. 4 Закону України "Про захист економічної конкуренції", державний контроль за додержанням законодавства про захист економічної конкуренції, захист інтересів суб`єктів господарювання та споживачів від його порушень здійснюються органами Антимонопольного комітету України.
		Антимонопольний комітет України - є державним органом із спеціальним статусом, метою діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій  діяльності  та у  сфері  публічних  закупівель (ст. 1 Закону  України "Про Антимонопольний комітет України").
		Згідно з пунктами 1, 11 ч. 1 ст. 7 Закону України "Про Антимонопольний комітет України", Антимонопольний комітет України уповноважений розглядати заяви і справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції та проводити розслідування за цими заявами і справами; проводити дослідження ринку, визначати межі товарного ринку, а також становище, в тому числі монопольне (домінуюче), суб`єктів господарювання на цьому ринку та приймати відповідні рішення (розпорядження).
		Відповідно до ст. 7 Закону України "Про Антимонопольний комітет України", здійснення іншими органами державної влади повноважень Антимонопольного комітету України, передбачених пунктами 1 - 4 і 11 частини першої, пунктами 1, 2 і 4 частини другої, пунктами 11 - 13, 15 і 16 частини третьої цієї статті, не допускається.
		Як роз`яснив Вищий господарський суд України у п. 2 оглядового листа від 25.11.2009 № 01-08/627 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов`язаних із застосуванням конкурентного законодавства (за матеріалами справ, розглянутих у касаційному порядку Вищим господарським судом України)", господарський суд не вправі ні самостійно, ані шляхом призначення судової експертизи визначати наявність чи відсутність монопольного (домінуючого) становища суб`єкта господарювання на певному товарному ринку. Висновок про наявність чи відсутність монопольного (домінуючого) становища може бути здійснено лише за результатами спеціального дослідження, яке включає застосування як структурних, так і поведінкових показників, що характеризують стан конкуренції на ринку, причому застосування структурних показників зумовлюється встановленням об`єктів аналізу, визначенням товарних, територіальних (географічних), часових меж ринку тощо на підставі інформації, що може бути використана для визначення монопольного (домінуючого) становища. Таке дослідження проводиться органом Антимонопольного комітету України, в порядку, передбаченому Методикою визначення монопольного (домінуючого) становища суб`єктів господарювання, затвердженою розпорядженням Антимонопольного комітету України від 05.03.2002 N 49-р (далі - Методика), розробленою відповідно до статті 12 Закону України "Про захист економічної конкуренції".
		У пункті 8 оглядового листа Вищого господарського суду України від 24.10.2006 № 01-8/2361 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов`язаних із застосуванням конкуренційного законодавства (за матеріалами справ, розглянутих у касаційному порядку Вищим господарським судом України)" зазначено, що господарський суд у вирішенні спору не повинен здійснювати дослідження ринків товарів, у тому числі товарні та територіальні межі ринку, питання формування цін на ринках товарів тощо, визначати власними силами монопольне (домінуюче) становище суб`єктів господарювання на ринку, оскільки відповідні функції здійснюються виключно органами Антимонопольного комітету України.
		Відтак, з огляду на вказане вище, Господарський суд Рівненської області, в будь якому випадку, не уповноважений досліджувати питання порушення Угодою про майстерню законодавства про захист економічної конкуренції. Відповідні дослідження в силу приписів Закону України "Про Антимонопольний комітет України" уповноважений здійснювати виключно Антимонопольний комітет України.
		Враховуючи, що виключно Антимонопольний комітет України має право розглядати справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції та проводити розслідування за цими справами, відсутність у позовній заяві даних щодо ініціювання/розгляду Антимонопольним комітетом України справи про порушення відповідачами Закону України "Про Антимонопольний комітет України" при укладенні та виконанні спірної угоди, та відповідно встановлення Антимонопольним комітетом України факту/фактів порушення оспорюваною угодою конкурентного законодавства, в суду відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог з підстав порушення відповідачами законодавства про захист економічної конкуренції.
		Позивач посилається на окремі положення статей 12 та 13 Закону України "Про захист економічної конкуренції", а саме, суб`єкт господарювання займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо: на цьому ринку у нього немає жодного конкурента; не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості можливостей доступу інших суб`єктів господарювання щодо закупівлі сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар`єрів для доступу на ринок інших суб`єктів господарювання, наявності пільг чи інших обставин.
		Зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку є дії чи бездіяльність суб`єкта господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призвели або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, або ущемлення інтересів інших суб`єктів господарювання чи споживачів, які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку.
		Зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку, зокрема, визнається обумовлення укладання угод прийняттям суб`єктом господарювання додаткових зобов`язань, які за своєю природою або згідно з торговими та іншими чесними звичаями у підприємницькій діяльності не стосуються предмета договору.
		Згідно з частиною 3 статті 13 Закону України "Про захист економічної конкуренції" зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку забороняється і тягне за собою відповідальність згідно з законом.
		Однак, враховуючи, що матеріали справи не містять доказів визначення Антимонопольним комітетом України монопольного становища жодної зі сторін Угоди про майстерню, оскільки суд не уповноважений визначати становище (в тому числі монопольне), що як зазначалось вище є виключним завданням Антимонопольного комітету України, посилання позивача на те, що включення до Угоди про майстерню пункту яким передбачено, що ТОВ "Сканія України" має право за власним рішенням припинити дію Угоди про Майстерню шляхом надання ТОВ "Журавлина" письмового повідомлення про таке припинення у випадку передачі права власності на дольову участь у ТОВ "Журавлина", є порушенням вимог пункту 3 частини другої статті 13 Закону України "Про захист економічної конкуренції", є безпідставним, оскільки дана норма визначає дії чи бездіяльність саме суб`єкта господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище на ринку що проявляються у зловживанні монопольним (домінуючим) становищем на ринку, що до того ж повинно бути підтверджено належними доказами. 
		Відповідно до частини 1 статті 651 Цивільного кодексу України, якій кореспондує частина 1 статті 188 Господарського кодексу України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.
		Як вже зазначалось пункт 3 частини другої статті 13 Закону України "Про захист економічної конкуренції", на яку посилається позивач, визначає, що зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку, зокрема, визнається обумовлення укладання угод прийняттям суб`єктом господарювання додаткових зобов`язань, які за своєю природою або згідно з торговими та іншими чесними звичаями у підприємницькій діяльності не стосуються предмета договору.
		Разом з тим, суд оцінюючи дану норму в сукупності з спірним положенням Угоди про майстерню схиляється до висновку, що підпункт (а) пункту 4.2 Угоди про майстерню визначає підставу для його розірвання (припинення) з ініціативи відповідача 2, що не суперечить законодавству, а є вільним воєвиявленням сторін, яке вони закріпили в положенні договору, однак не свідчить про покладення на суб`єкта господарювання додаткових зобов`язань, що не стосуються предмета договору. Разом з тим, пункт 3 частини другої статті 13 Закону України "Про захист економічної конкуренції" не регулює підстав припинення договору, відтак, підпункт (а) пункту 4.2 Угоди про майстерню та вказана норма Закону ніяк не співвідносяться. 
		Крім того, за змістом статті 215 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.
		При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину враховуються загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було на час пред`явлення позову порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний та ефективний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося.
		Саме на позивача покладений обов`язок обґрунтувати свої вимоги поданими до суду доказами, тобто довести, що його права та інтереси порушуються укладанням спірних договорів, а тому потребують захисту.
		Отже, за змістом вищенаведених правових норм визнанню правочину недійсним має передувати встановлення судом наявності порушення прав та інтересів позивача, який не є стороною цього правочину, а в разі відсутності такого порушення в позові має бути відмовлено.
		Вищенаведене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка викладена у постановах від 04.06.2020 у справі № 916/1411/19, від 19.02.2020 у справі №916/1408/19, від 09.04.2019 у справі № 908/1194/18, від 03.09.2019 у справі №910/14255/18.
		Суд зазначає, що позивач ОСОБА_1 не є стороною спірного правочину (господарського договору), а є єдиним учасником (власником корпоративних прав) відповідача 1. 
		Разом з тим, матеріали справи, зокрема, заява про зміну підстав позову, не містить жодного обґрунтування саме порушення прав та інтересів ОСОБА_1 , оскільки вони не є тотожними до прав та інтересів юридичної особи власником корпоративних прав якої є позивач. 
		Будь-які права та інтереси позивача внаслідок укладення спірного договору (пункту Угоди про майстерню) порушені не були, що в силу вищенаведеного та ст. ст. 15, 16 ЦК України, ст. 2 ГПК України унеможливлює задоволення його позовних вимог про визнання пункту договору недійсним.
		Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими та безпідставними, в задоволені позову слід відмовити.
		Відповідач 2 у відзиві на позовну заяву з урахуванням змінених підстав позову заперечив проти позову, обґрунтовуючи це тим, що: предмет спору відсутній, оскільки Угода про майстерню припинена у 2016 році; відсутні підстави для визнання положень угоди про майстерню недійсними; щодо позовних вимог сплили строки позовної давності. 
		Що стосується посилань відповідача 2 на розірвання з 07.12.2016 на підставі підпункту (а) пункту 4.2 Угоди про майстерню, як на обставину відсутності предмету спору, то суд зазначає наступне.
		Як вже зазначав суд, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
		Відповідач 2 посилається на розірвання Угоди про майстерню на підставі спірного пункту правочину, та зазначає, що дана угода є розірваною з 07.12.2016 (день наступний після закінчення строку зберігання поштовою службою повідомлення про його розірвання від 03.11.2016). Відтак, вважає, що предмет спору відсутній.
		Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 листопада 2018 року, ухваленій у справі № 905/1227/17 (провадження № 12-112гс18), відступила від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленій постанові Верховного Суду України від 23 грудня 2015 року у справі № 918/144/15 (провадження № 3-1143гс15), і зазначила: "Оскільки предметом спору у справі є недійсність договору і такий договір визнається недійсним з моменту вчинення, укладення сторонами додаткової угоди про припинення такого договору та повернення майна не може розцінюватися як підстава для припинення провадження у справі у зв`язку з відсутністю предмета спору (пункт 1-1 частини першої статті 80 ГПК України у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваного рішення). Розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторони права на звернення в майбутньому з позовом про визнання такого договору недійсним. Так само не перешкоджає поданню відповідного позову закінчення строку (терміну) дії оспорюваного правочину до моменту подання позову. Звідси апеляційний суд обґрунтовано розглянув позов прокурора про недійсність договору оренди спірних приміщень, незважаючи на те, що ця угода припинена за домовленістю сторін".
		Така судова практика існувала і раніше, так, відповідно до абзацу 9 пункту 2.6. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторони права на звернення в майбутньому з позовом про визнання такого договору недійсним.
		Позивач підтримав позовні вимоги, а матеріали справи свідчать про існування неврегульованих питань та наявність спірних відносин, тому, на переконання суду, підстави для закриття провадження у справі, у зв`язку з вищевикладеним, відсутні.  
		Разом з тим, суд погоджується з доводами відповідача 2 наведеними у відзиві, щодо відсутності у матеріалах справи доказів монопольного становища відповідач 2 на ринку, а також, щодо відсутності інших підстав, з якими закон пов`язує можливість визнання спірного пункту правочину недійсним, а саме невідповідність нормам цивільного законодавства. 
		Стосовно заяви відповідача 2 про застосування позовної давності суд зазначає наступне.
		У ст. 256 ЦК України вказано, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
		Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється у три роки.
		За умовами ст. 267 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
		Перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
		Враховуючи те, що судом не встановлено порушень прав та законних інтересів позивача у даній справі, які б підлягали судовому захисту, питання застосування позовної давності судом не вирішується.
		Письмова позиція відповідача 1, з урахуванням зміни підстав позову висловлена у поданих ним 03.12.2020 письмових поясненнях, відповідно до яких відповідач 1 наводить свої доводи щодо недійсності спірного пункту Угоди про майстерню. Судом досліджено подані пояснення Відповідача 1, та встановлено, що останній фактично наводить обґрунтування, які на його думку є підставами для визнання недійсним спірного пункту правочину, а отже для задоволення позову, що не може вважатись відзивом, оскільки у відзиві, відповідно до частини 1 статті 165 ГПК України відповідач викладає заперечення проти позову. 
		Однак, наведені у письмовій позиції відповідача 1 обставини, які на його думку є підставами для визнання пункту Угоди про майстерню недійсним спростовуються вищевстановленими судом обставинами. 
		Відповідачем, відповідно до частини 3 статті 45 ГПК України є особа, якій пред`явлено позовну вимогу. Відповідачем 1 не висловлено жодних заперечень проти позовних вимог, та з поведінки представника вбачається, що останній фактично підтримує позовні вимоги. Однак, останнім заява про визнання позову в порядку статті 46 ГПК України не подавалась. 
		Суд зазначає, що письмові пояснення відповідача 1 містять обставини, які не стосуються предмету спору, а також включають обставин, які спростовані вище у даному рішення. 
		Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію ("Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод") та практику Суду (Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини) як джерело права.
		Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 09.12.1994р., серія A, №303-A, п.29). 
		Встановлені судом обставини свідчать про недоведеність позивачем його вимог, у рішенні містяться підстави які обґрунтовують таке рішення суду, що виключає можливість задоволення позовних вимог на заявлених в позові правових підставах.
		Відповідно до ч. 1  ст. 73 Господарського процесуального кодексу України  доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
		Згідно з ч. 1  ст. 74 Господарського процесуального кодексу України  кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
		Відповідно до  ст. 13 Господарського процесуального кодексу України  судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
		Приписами ст. ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України  визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
		Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд     оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
		Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати                                        покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
		Враховуючи те, що в задоволенні позову судом відмовлено, суд залишає судовий збір за позивачем.
		Керуючись ст. ст. 73, 74, 76-79, 91, 129, 237- 241 Господарського процесуального кодексу України, суд 
		ВИРІШИВ:
		1.  У задоволенні позову ОСОБА_1 до відповідача 1 Товариства з обмеженою відповідальністю фірми "Журавлина" до відповідача 2 Товариства з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями "Сканія Україна" про визнання пункту правочину недійсним відмовити.
		Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. 
		Рішення Господарського суду Рівненської області може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги до Північно-Західного апеляційного господарського суду в порядку встановленому ст.ст. 254, 256 - 259 Господарського процесуального кодексу України. 
		Повний текст рішення складено та підписано суддею 04.01.2021.
		 
		Веб-адреса сторінки на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет, за якою учасники справи можуть отримати інформацію по справі, що розглядається - http://rv.arbitr.gov.ua.
		 
		   Суддя                                                                                І.О. Пашкевич

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...