Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 462/6206/17 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із житлових відносин, з них; про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 15.01.2021. Забезпечено надання загального доступу: 15.01.2021.
Дата набрання законної сили: 13.01.2021
Номер судового провадження: 61-8308ск20

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		Постанова
		Іменем України
		13 січня 2021 року
		м. Київ
		справа №462/6206/17
		провадження №61-8308св20 
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
		Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,
		 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 ,
		відповідач - ОСОБА_2 , 
		третя особа - ОСОБА_3 , 
		третя особа - ОСОБА_4 ,
		 
		розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 13 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Копняк С. М., Бойко С. М., Ніткевич А. В., 
		 
		ОПИСОВА ЧАСТИНА
		Короткий зміст позовних вимог
		У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до  ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , з позовом, у якому просила визнати відповідача таким, що втратив право користування жилим приміщенням в квартирі АДРЕСА_1 .
		Позовна заява мотивована тим, що позивач проживає та зареєстрована у квартирі АДРЕСА_1 . 
		Відповідач ОСОБА_2 зареєстрований у вказаній квартирі, проте у ній не проживає з 1997 року. Не проживаючи у спірній квартирі більше двадцяти років, відповідач добровільно знятися з реєстраційного обліку за даною адресою відмовляється та не приймає участі в оплаті за житло та за житлово-комунальні послуги. Речі відповідача у квартирі відсутні. Позивач не чинила перешкод у користуванні житлом відповідачу, не змінювала замків на вхідних дверях квартири. В той же час, його реєстрація у спірній квартирі чинить їй перешкоди в оформленні нею субсидії на житлово-комунальні послуги, покладає на неї надмірний тягар по утриманню квартири. 
		Короткий зміст рішення суду першої інстанції     
		Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 19 червня 2019 року у складі судді Румілова Н. М. позов задоволено. 
		Визнано ОСОБА_2 таким, що втратив право користування жилою площею квартири АДРЕСА_1 .
		Додатковим рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 18 вересня 2019 року у складі судді Румілова Н. М. стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати в сумі 650 грн.
		Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що у спірній квартирі 
		ОСОБА_5 не проживає з 1997 року, та з цього часу не вживав жодних дій, які б свідчили про його інтерес до спірного житла. 
		Суд першої інстанції, з урахуванням вимог статті 71 ЖК УРСР, виходив з того, що епізодичні відвідування квартири особою, яка в ній тривалий час не проживає, без наміру використовувати це житло для задоволення житлових потреб, а лише з метою збереження реєстрації, не можуть розглядатися як обставини, що переривають передбачений чинним законодавством шестимісячний термін.
		Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
		Постановою Львівського апеляційного суду від 13 лютого 2020 року апеляційну скаргу представника третьої особи ОСОБА_3 задоволено. Рішення суду першої інстанції скасовано з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову. 
		Постанова апеляційного суду мотивована тим, що встановивши, що відповідач не проживає у квартирі за місцем реєстраційного обліку з 1997 року, суд першої інстанції не з`ясував причин його відсутності, не врахував, що підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може бути лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.
		При цьому, судом першої інстанції не враховано, що третя особа -              ОСОБА_3 , яка є матір`ю сторін, зареєстрована і проживає у спірному житлі, позов не визнала, посилалась на поважність причин непроживання відповідача у спірній квартирі, зокрема через неприязні стосунки з позивачем. Не заперечувала проти його проживання у квартирі.
		Суд апеляційної інстанції виходив з того, що наявними у матеріалах справи доказами, зокрема і наданими позивачем актами підтверджується лише факт відсутності і непроживання відповідача понад встановлені строки, проте ці докази не містять зазначення причини відсутності відповідача понад встановлені строки, і записані зі слів сусідів, а відтак не є беззаперечним підтвердженням обґрунтованості позовних вимог.
		Короткий зміст вимог касаційної скарги                              
		У касаційній скарзі ОСОБА_1 , не погодилась з висновками суду апеляційної інстанції, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати прийняту цим судом постанову із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.   
		Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу 
		Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції при прийнятті оскаржуваного судового рішення неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права, й застосував висновок щодо застосування статей 71, 72 ЖК УРСР у подібних правовідносинах, викладений у постанові Верховного Суду від 24 жовтня          2018 року у справі №490/12384/16-ц, який полягає в тому, що особа може бути визнана такою, що втратила право користуватися жилим приміщенням за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин, і, що саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК УРСР строки у жилому приміщенні без поважних причин.
		Заявник вважає за необхідне відступити від правового висновку Верховного Суду, висловленого у постанові від 24 жовтня 2018 року у справі №490/12384/16-ц, щодо застосування у частині покладення на позивача обов`язку доведення неповажності причин відсутності відповідача у жилому приміщенні понад встановлені статтею 71 ЖК УРСР строки, оскільки покладення на позивача такого надмірного тягаря доказування є порушенням його права на справедливий суд. Відповідач звільняється від обов`язку доказування поважності причин його відсутності у жилому приміщенні понад встановлені статтею 71 ЖК УРСР строки, що прямо суперечить основоположним принципам рівності та змагальності сторін. 
		У судовій практиці, що передувала зазначеному висновку Верховного Суду, зокрема у рішенні Верховного суду України від 02 лютого 2011 року по справі №6-50774св10 обов`язок доведення поважності причин відсутності у спірному житлі понад встановлені статтею 71 ЖК УРСР строки покладено на відповідача.
		У цій справі судами було встановлено, що відповідач не проживає у квартирі за місцем реєстрації з 1997 року у зв`язку із тим, що проживав увесь цей час із своєю сім`єю за іншою адресою (вказані обставини були визнані відповідачем у судовому засіданні). Тому висновки суду апеляційної інстанції не відповідають стандарту доказування - поза розумним сумнівом, оскільки сплив понад двадцяти років непроживання відповідача у спірному жилому приміщенні, явно стверджує відсутність його інтересу у цьому житлі.
		Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
		У відзивах на касаційну скаргу ОСОБА_2 та представник ОСОБА_3  заперечують проти доводів позивача та просить залишити прийняту у справі постанову апеляційного суду без змін, посилаючись на її законність і обґрунтованість. 
		Фактичні обставини, встановлені судами
		Власником квартири АДРЕСА_1 , квартира є неприватизованою.
		Вказана квартира  надавалась ОСОБА_6 , який є батьком сторін та помер у 2016 році, на сім`ю з 5-ти осіб. Брат сторін у справі ОСОБА_5 помер у 2015 році.
		Згідно із довідкою ЛКП «Сяйво» від 21 грудня 2017 року у квартирі зареєстровані: мешканець ОСОБА_3 , ОСОБА_2 (син), ОСОБА_1 (дочка), ОСОБА_4 (онука). 
		Квартира складається з 4-ох кімнат, житловою площею 45,52 кв. м, загальною площею 77, 80 кв. м. 
		ОСОБА_1 зареєстрована за місцем проживання у спірній квартирі з                      30 червня 1994 року, ОСОБА_2 з 17 січня 1992 року.
		Згідно з актами обстеження від 26 березня 2015 року, 25 травня 2015 року,            23 липня 2015 року, 14 грудня 2015 року, 25 липня 2016 року, 22 листопада 2017 року, складеними ЛКП «Сяйво», ОСОБА_2 у спірній квартирі не проживає, комунальні послуги не сплачує.
		Вказані акти про непроживання відповідача у спірному житлі складались з метою отримання субсидії позивачем, на що вказував відповідач та не заперечувалось ОСОБА_1 і третьою особою ОСОБА_3 .
		МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
		Позиція Верховного Суду
		Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
		1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
		2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
		3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
		4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
		Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
		Відповідно до статті 47 Конституції Україникожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
		Статтею 9 ЖК УРСРвстановлено, що ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законодавством.
		Стаття 71 ЖК УРСРвстановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами.
		За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.
		За умови повернення відсутнього на жилу площу за згодою членів сім`ї, його не можна вважати таким, що втратив право на жилу площу. Якщо ж він вселився в жиле приміщення всупереч волі членів сім`ї і був відсутнім понад встановлені строки без поважних причин, то суд вправі визнати його таким, що втратив право на жилу площу.  
		Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням  фактичних обставин справи та правил щодо оцінки доказів.
		Збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім`ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб.
		Відповідно до статті 72 ЖК УРСРвизнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
		Аналіз статей 71, 72 ЖК УРСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин.
		У справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК УРСР), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. У разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.
		Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК УРСРстроки у жилому приміщенні без поважних причин, що позивач у даній справі не довела.
		У постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16 (провадження № 61-37646св18) зроблено висновок щодо застосування статей 71, 72 ЖК УРСР, який полягає в тому, що саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись право (намір) ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
		Такий же висновок викладено у постанові Верховного Суду від 09 червня          2020 року у справі № 279/4963/17 (провадження №61-4262св20). 
		Підстав для відступу від вказаних висновків не вбачається, оскільки саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин і така практика Верховного Суду є сталою та не змінювалась.
		Суд апеляційної інстанції, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, встановив, що між учасниками справи, які є близькими родичами (сестрою та братом), існують конфліктні відносини з приводу користування квартирою, у зв`язку з чим ОСОБА_2 позбавлений можливості проживати за місцем реєстрації та не втрачав інтерес до цього житла, а мати сторін - ОСОБА_3 , яка також зареєстрована і проживає у спірній квартирі, не заперечувала проти права відповідача користуватися спірним житлом та підтверджувала поважність причин його відсутності за місцем реєстрації.
		Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд, правильно встановив фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дав належну оцінку доказам у їх сукупності та доводам сторін, у зв`язку з чим дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання відповідача таким, що в силу положень статей 71, 72 ЖК УРСР втратив право користування спірним житловим приміщенням.
		Апеляційний суд дав належну оцінку поданим позивачем актам обстеження від 26 березня 2015 року, 25 травня 2015 року, 23 липня 2015 року, 14 грудня 2015 року, 25 липня 2016 року, 22 листопада 2017 року, складеним                ЛКП «Сяйво», відповідно до яких  ОСОБА_2 не проживає у спірній квартирі і не сплачує комунальні послуги, та правильно виходив з того, що ці акти підтверджують лише факт непроживання особи у спірному приміщенні, проте не встановлюють і не відображають причин такої відсутності, які, за встановлених апеляційним судом у цій справі обставин, є поважними. 
		Вказані акти, складені зі слів сусідів та не містять інформації, достатньої для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням відповідно до положень статей 71, 72 ЖК УРСР. Будь-яких інших доказів на підтвердження непроживання відповідача у спірній квартирі без поважних причин, в тому числі у зв`язку із втратою інтересу до житла, позивачем не надано.
		Доводи касаційної скарги про необхідність відступлення від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 21 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц (провадження № 61-37646св18), зводяться до незгоди заявника із оскаржуваним рішенням суду апеляційної інстанції в частині оцінки доказів, на які посилалася позивач в обґрунтування заявлених позовних вимог, в тому числі в частині покладення на неї обов`язку доведення цих обставин, тобто фактично не погоджується із одним із основних засад (принципів) цивільного судочинства щодо змагальності сторін (стаття 12         ЦПК України), відповідно до яких кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
		Колегія суддів не приймає до уваги аргументи заявника, що висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі №490/12384/16 (провадження № 61-37646св18), не відповідають попереднім висновкам Верховного Суду України у подібних правовідносинах, зокрема викладеним у рішенні від 02 лютого 2011 року у справі №6-50774св10, оскільки такі доводи не містять належного обґрунтування невідповідності таких висновків, які б свідчили про неправильність застосування судом норм матеріального права у справі, що переглядається.
		В обґрунтування підстави, передбаченої пунктом 2 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник у касаційній скарзі вмотивовано не обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі №490/12384/16 (провадження № 61-37646св18) та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні. 
		У наданому заявником на підтвердження підстави для відступлення від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16 (провадження № 61-37646св18), рішенні Верховного Суду України від 02 лютого 2011 року (справа № 6-50774св10), постановленої в касаційному порядку, касаційний суд, погодився з висновком апеляційного суду, зазначив, що відповідач не довів поважності причин відсутності його у спірній квартирі понад установлені статтею 71 ЖК УРСР строки, що є підставою для визнання його таким, що втратив право користування жилим приміщенням.
		Вказане рішення Верховного Суду України, постановлене у касаційному порядку, встановлені у ньому обставини є відмінними від обставин, встановлених у справі, яка переглядається, та не свідчить про необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16 (провадження № 61-37646св18) та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
		Посилання у касаційній скарзі про покладення апеляційним судом на позивача надмірного тягаря доказування, порушення її права на справедливий суд, порушення рівності і змагальності сторін та фактичне звільнення відповідача від обов`язку доказування поважності причин його відсутності у житловому приміщенні понад встановлені статтею 71 ЖК УРСР строки, є необґрунтованими, оскільки у справі, яка переглядається апеляційним судом дотримано принцип змагальності сторін, оцінено подані сторонами докази у їх сукупності, в тому числі докази і обставини, на які посилався відповідач, заперечуючи проти позову, та враховано, що позивач у цій категорії справ не звільняється від процесуального обов`язку доводити ті обставини, на які посилається в обґрунтування позовних вимог, що останньою у цій справі не виконано. 
		Таким чином, підстави, які стали підставою для відкриття касаційного провадження не підтвердились. 
		Доводи касаційної скарги за своїм змістом зводяться до незгоди заявника з наданою апеляційним судом оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів і обставин, в тому контексті, який на думку заявника свідчить про неповажність причин відсутності відповідача у спірному житловому приміщенні понад встановлені законом строки, проте ці обставини були спростовані під час апеляційного розгляду справи. 
		Вказані доводи не приймаються колегією суддів до уваги, оскільки у справі, яка переглядається, апеляційним судом надано належну оцінку всім наданим сторонами доказам, до переоцінки яких, в силу приписів статті 400                    ЦПК України, суд касаційної інстанції вдаватись не може.
		Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
		Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вмотивованості висновків апеляційного суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду апеляційної інстанції. 
		ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ
		Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
		Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків цього суду не спростовують. 
		Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
		ПОСТАНОВИВ :
		Касаційну скаргу  ОСОБА_1  залишити без задоволення.
		Постанову Львівського апеляційного суду від 13 лютого 2020 року залишити без змін.
		Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
		 
		Судді:                                                                                                 В. С. Висоцька
		 
		  А. І. Грушицький
		 
		  І. В. Литвиненко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...